студент
УДК 070.7097
На прикладах телевізійної практики досліджуються проблеми творення іміджу телеведечих.
On the example of TV practice it isresearched the problems of creation of image of TV presentes.
Як показує телевізійна практика, відповідність іміджу жанрові й тематиці програми не лише важлива, а й необхідна. Оскільки порушення цієї вимоги призводить до непрофесійності передачі, дисгармонії між образом, поведінкою ведучого і тематикою програми, а найголовніше – до несприйняття з боку глядачів. Напевно, саме тому чимало програм українського телебачення, на жаль, не вирізняються якістю та популярністю. З метою поліпшення цієї ситуації, а саме сприяння усуненню названої невідповідності, досліджується проблема творення іміджу ведучого телевізійної програми, його відповідності жанру та тематиці. Слід зауважити, що, крім суто практичного, проблема іміджу на телебаченні потребує також і наукового розв'язання. Тим більше, що вона мало вивчена, принаймні, авторові цих рядків не вдалося знайти матеріали згаданої тематики. Тим-то метою нашої розвідки є: - аналіз наукової літератури з іміджології; - дослідження практики іміджотворення на телебаченні; - розробка рекомендацій щодо корекції іміджу телеведучих.
Для початку проаналізуємо базове поняття "імідж". "Імідж (англ. іmage - образ) цілеспрямований образ кого-небудь, наприклад, створити свій імідж" [1]. Таке узвичаєне визначення іміджу ми знаходимо у словниках. Де в чому перегукується з ним дефініція дослідника А. Ф. Головченка "Імідж це цілеспрямований образ якого-небудь явища, обличчя предмета, який втілює визначені ціннісні характеристики, призначені для емоційно-психологічного впливу на кого-небудь з метою популяризації, реклами, пропаганди тощо [2]". Як бачимо, це визначення хоча і стосується освітніх закладів, цілком прийнятне і для телебачення. До того ж, як показує телевізійна практика, за допомогою іміджу, отих "визначених ціннісних характеристик" телеведучі намагаються привернути увагу глядача, здо бути популярність та щось пропагувати За допомогою дефініції проф. Єлісовенка, спробуємо з'ясувати, якими саме характеристиками вони зазвичай користуються або можуть користуватись. "Імідж це сукупність соціальних оцінок і вражень, викликаних учинками і висловами, характером і діями, якостями і вадами, а також способами життя і діяльності, їх результатами та іншими, у тому числі іманентними характеристиками окремих людей, колективів, соціальних груп, націй, народів..." [3]. Як бачимо, ціннісними характеристиками, а точніше за собами створення іміджу дослідник називає: вчинки; дії; спосіб життя; якості; вади. Це визначення іміджу, на нашу думку, достатньо актуальне для телебачення Адже телеведучі дуже часто, на жаль, формують свій образ на основі якихось вад. Для підтвердження цієї думки наведемо декілька прикладів. Скажімо, акцент на особистому житті, пов'язаний, здебільшого, з нетрадиційною сексуальною орієнтацією ведучого (Костянтин Гнатенко, програма "Пестунчик долі", "ТV-Табачук"), або акцент на вадах вимови, що подаються "телевізійним персонажем" як невід'ємний елемент його іміджу (гаркавість Мирослава Кувалдіна, ведучого програми "Міністерство-прем'єр". "М1", акцентологічні порушення Ігоря Кондратюка ведучого програми "Караоке на майдані", "Інтер").
Як бачимо, усі три дефініції визначають імідж як цілеспрямований образ, що формується за допомогою відповідних засобів або визначених ціннісних характеристик. Але, адаптуючи ці визначення до телебачення, не можна з упевненістю сказати, що імідж це повноцінний образ телеведучого, оскільки поняття "імідж" це лише зовнішня оболонка, один із атрибутів успіху "господаря телевізійної передачі". Підтвердженням цього слугує дефініція автора посібника "Іміджологія" професора Г. Почепцова, який розуміє імідж не як "цілеспрямований сформований образ", а як частину процесу. На його думку, "Імідж - це лише частина процесу, іноді дуже важлива, але все одно лише частина, за якою мають стояти реалії, а не лише той чи той символ" (4]. Розвиваючи цю думку, слід зауважити, що телеведучі створюють імідж, не лише використовуючи вади, а й вигадану інформацію про себе, свої переконання, уподобання та навіть особисте життя. Це диктується прагненням привернути увагу до своєї особистості, власної творчості або для реклами чогось чи когось, отримання прибутку, наприклад, агітуючи за котрогось із кандидатів у депутати, використовуючи сенсаційні факти, які відразу привертають увагу до ведучого, а відтак і до його програми. Але такий спосіб створення іміджу, як показує практика, часто призводить до протилежного результату, приміром, до недовіри з боку реципієнтів. Одначе спробуємо з'ясувати типологію іміджу та наскільки вона характерна для українських телеведучі їх.
Відомий дослідник Г. Почепцов, виділяє такі типи іміджів [5]:
- дзеркальний (відповідає нашому уявленню про самих себе. Ми нібито дивимось у дзеркало і розмірковуємо, які ж ми є. За словами Почепцова, цей варіант іміджу переважно позитивний, оскільки психологічно ми завжди висуваємо на перше місце позитив. Водночас, уважає науковець, такий тип іміджу має відповідно і мінус - це мінімальне врахування думки про нас інших людей); поточний (цей варіант іміджу притаманний уявленню інших людей про нас Оскільки в цьому випадку іміджмеикери, а ними, до речі, виступають, як правило, самі телеведучі, принаймні в Україні, роблять ставку на недостатню поінформованість реципієнтів. Іншими словами, цей тип іміджу створюється на базі уявлень, переконань людей, що зазвичай не відповідають дійсності, але активно нав'язується загалу, формуючи при цьому вигідну телеведучому громадську думку. Але, як зазначає Г. Почепцов, така формула створення іміджу спрацьовує лише на першому етапі Певно, не дарма кажуть "Таємне завжди стане явним");
бажаний (це той тип іміджу, що відображає те, до чого ми прагнемо. Він характерний для новостворених структур, програм, нових ведучих, про яких ще нікому нічого не відомо, і тому цей бажаний імідж може виступати в ролі єдино можливого образу. Такий варіант іміджу перегукується з поточним; а там, як відомо, беруться до уваги смаки масової аудиторії, але смаки часто змінюються, отже, відповідно до них, змінюється й імідж. Саме тому проф. Почепцов називає цей тип поточним. А от бажаний імідж формується на особистому прагненні іміджмейкера чи самого ведучого. Цей варіант іміджу може бути незмінним); - корпоративний ( імідж організації в цілому. Мається на увазі, репутація організації, її успіхи та ступінь стабільності. Варто зауважити, що кожний окремий телеведучий кожного окремого телевізійного продукту має пам'ятати про те, що, створюючи імідж собі, він створює імідж і телеканалові. Хоча можливий ще й інший варіант, який практикується здебільшого тоді, коли телеорганізація створює собі певний імідж і змушує дотримуватись його і самих ведучих. Зокрема, майже повністю російськомовний телеканал "Інтер" зусиллями своїх телеведучих та політики телекомпанії здобув колись репутацію найнебезпечнішого ворога української мови).
Отже, проаналізувавши останні наукові роботи, присвячені іміджу, можемо зауважити, що хоч вони й розглядають імідж як загальне поняття, а не в контексті телебачення, їх можна пристосувати і до телебачення. Єдине, про що слід пам'ятати, це про специфіку аудіовізуального виробництва. Зокрема, про жанр та тематику телевізійних програм, враховуючи які, слід формувати власний імідж на телебаченні, аби уникнути непрофесіоналізму, непопулярності та недовіри з боку глядачів. Як це виходить в українських телеведучих, спробуємо дослідити на конкретних прикладах.
Насамперед розглянемо програми, котрі ілюстрували б зв'язок іміджу з тематикою передачі та з цільовою аудиторією. Скажімо, програма "Духовний вісник" на "УТ-1". Ведуча Лариса Побережник. Тематика передачі релігійна. Цільова аудиторія це, безумовно, люди, що відвідують церкву та мають свої усталені погляди на життя. Мабуть, Л. Побережник, створюючи свій телевізійний образ, забула про те, хто саме дивиться або може дивитися її передачу. Вона, певно, вирішила, що цільовою аудиторією програми можуть бути заможні чоловіки, яким неодмінне захочеться помилуватися вродливою жінкою. Можливо, перемикаючи телеканали, дехто з них таки натрапить на секс-діву з релігійним нахилом, але ніякої гарантії нема, що її реципієнти будуть регулярно дивитись на гарну ведучу, яка розповідає щось для людей похилого віку. Такий висновок можна зробити, переглянувши програми "Духовного вісника". Журналістка подає себе так, що мимоволі виника питання: а чи не переплутала ведуча релігію з модельним бізнесом? Як не згадати слова проф Г. Почепцова: "Імідж має носити цілісний характер, окремі риси його не повинні суперечити одна одній" [6]. Як бачимо, у згаданому вище прикладі релігійна спрямованість програми суперечить зовнішньому вигляду ведучої. Тому поняття "імідж, "тематика" та "цільова аудиторія" не змогли гармонійно поєднатися, оскільки імідж журналістки як такий просто не сформувався, якщо ж і сформувався, то не для цієї програми.
Теж саме можна сказати і про Дмитра Корчинського, ведучого передач "Подвійний доказ", "Проте" ("1 + 1"). У зв'язку з його перебуванням у радикальній політичній партії УНА-УНСО він має імідж націоналіста, незаперечного патріота України. Такий імідж годилося б чимось підтверджувати, принаймні, досконалим знанням мови. Адже, як може людина іменувати себе патріотом, коли вона, працюючи ведучим на телебаченні, не володіє елементарними лексичними та орфоепічними нормами української літературної мови?... Свідомі українці ніколи не повірять у такий імідж.
Незважаючи на згадані програми, які підтверджують думку про те, що імідж, здебільшого, не відповідає тематиці передачі, слід віддати належне телевізійникам їх, на жаль, небагато, тих, чий імідж гармонійно поєднується з тематикою програми А тому такі передачі мають конкретну цільову аудиторію. Візьмімо хоча б програму "Надвечір'я" ( "УТ 1"). Ведуча передачі Тамара Щербатюк - жінка доволі зрілого віку, її цільова аудиторія люди старшого віку. Тематику програми теж присвячено таким людям. Саме завдяки правильно сформованому іміджу ведуча посіла належне місце в телевізійному інформаційному просторі і програма здобула популярність.
А тепер проаналізуємо програми у контексті імідж та жанр.
На вітчизняному телебаченні виробилася тенденція щодо використання модних жанрів, модних назв, часто без розуміння їхньої сутності. Скажімо, автори називають свої програми ток-шоу, хоча робота журналістів не відповідає жанровим вимогам тих програм. Одним із найуніверсальніших журналістських жанрів, без якого не обходиться майже жодна програма, в тому числі й ток-шоу, є жанр під назвою інтерв'ю. Пропонуємо розглянути деякі вимоги до журналіста інтерв'юера: - здатність до імпровізації: - миттєве народження думки в процесі діалогу: - несподіване запитання і чітка відповідь; змагання інтелектів, відступ від звичних зворотів та ходу думок; природне усне мовлення, але з дотриманням усіх норм культури мовлення. Такі вимоги до професійного інтерв'ю виділив своїх) часу дослідник М. Барманку-лов [7]. Спробуємо просежити, наскільки журналісти-телевізійники дотримуються їх. На нашу думку, одним із позитивних прикладів дотримання вимог є ток-шоу Анни Бе-зулик "Я так думаю" ("1+1"). Оскільки вона вміє створити діалог, запитання ведучої, навіть якщо й підготовлені заздалегідь, сприймаються як щойно народжені. А ще А. Безулик уміє тактовно зупинити співрозмовника, і програма набуває динамічного, інформативного та професійного забарвлення. Можливо, це чи не єдиний випадок, коли імідж ведучої базується на професійних журналістських навичках та уміннях, а не на дешевих трюках.
Що ж до інших програм, які називаються ток-шоу, скажімо, "Афера" ("Інтер"), "Без Табу" ( "1 + 1"), "Ток-ринг" ("УТ-1"), то ці та подібні до них програми можна охарактеризувати такою фразою: "Банальність інтерв'ю на телебаченні у багатьох випадках набуває форми завчасно підготовлених запитань, що обминають гострі кути та є зовсім неемоційними" [8].
Якщо говорити про суто інформаційні передачі, а саме - про випуски новин, то слід зазначити, що ведучий такої програми, на відміну від ведучого ток-шоу, має промовляти до глядачів сухою мовою фактів, без зайвих емоцій. Систематично порушуються ці вимоги під час передачі "Подробиці" на телеканалі "Інтер", оскільки всі без винятку ведучі виконують, насамперед, не свій прямий обов'язок - поінформувати глядача, а психологічно тиснуть на нього. Переконатись у цьому можна, почувши бодай одну фразу Світлани Леонтьєвої. Вона, веде передачі на підвищених тонах, байдуже, стосується це трагічної події, чи, скажімо, заходу культури. Невиправдане підвищення голосу, як твердять психологи, викликає внутрішню напругу, а в декого навіть психічні розлади. Люди нормальні, врівноважені довго подібної програми просто не сприймають. Вони радше перемкнуть телевізор на канал "1 + 1", де випуск "ТСН" ведеться спокійніше, тому сприймається легше. Щоправда, і в цій програмі не все так добре, як здається на перший погляд. Адже ведучому випуску новин не годиться відвертати увагу глядачів зайвими зовнішніми аксесуарами. (Згадаймо вбрання ведучої Людмили Добровольської, недоречно яскраві її краватки, що іноді аж ніяк не гармонують із повідомленнями).
Отож, дослідивши тему "Імідж ведучого телевізійної програми, його відповідність жанрові та тематиці" ми дійшли висновку, що ця проблема достатньо гостра й актуальна для українського телебачення, а тому потребує наукового та практичного розв'язання. Оскільки імідж це образ не лише окремих програм чи персоналій, але й усього національного телебачення, отже й України в цілому.
У процесі роботи були визначені такі тенденції: там, де бракує знань і хисту будь-то володіння мовою, або почуття міри щодо створення іміджу, люди задля популярності нехтують професійними вимогами, законами жанру, характером і тематикою програми і намагаються бодай чимось вирізнятись з-поміж інших, нехай навіть своїми вадами, що впадають в око аудиторії. Отже, розглядаючи під професійним кутом зору імідж декотрих наших телеведучих, можна дійти висновку: на жаль, часто-густо він буває невиправданий, тому й робить ведмежу послугу і їм, і телебаченню, і суспільству в цілому. Окрім названих причин цієї проблеми, слід назвати ще брак відповідальності перед глядачем, незнання чи небажання розбиратися в тому, що таке "імідж" і як його слід формувати з урахуванням специфіки телевізійної журналістської роботи, а також тематики, жанру, характеру, цільової аудиторії.
1. Словник іншомовних слів Уклад Л. О. Пустосвіт та ін. - К: Довіра. - 1018 с.
2. Головченко А. Ф. Порівняльний аналіз підходів до створення іміджу освітніх та комерційних організацій Імідж- школи на порозі XXI століття; практично зорієнтований посібник. - К, 1998. - Ч. 1. - С. 96-98.
3. Єлісовенко Ю. П. Імідж, наука і мистецтво // Імідж- школи на порозі XXI століття; практично зорієнтований посібник. -К, 1998. - Ч. 1. - С. 94-96.
4. Почепцов Г. Г. Имиджелогия. М.; Ре-фи-бук; К; Воклер. - 2000 - 768 с.
5. Там само.
6. Там само.
7. Барманкулов М. К. Жанри печати, радиовещания и телевндения - Алма-Ата, 1974. - 243 с.
8. Там само.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові