Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Інтерв'ю як об'єкт співавторства

К. О. Афанасьева
аспірантка
УДК 347. 781

Стаття присвячена проблемам практичної реалізації новели нової редакції закону "Про авторське право та суміжні права", згідно якої інтерв 'ю вважається твором, написаним у співавторстві.

The articile considers problems by realization in practice of clause of the copyright's law about interview.

Новою редакцією Закону "Про авторське право та суміжні права", що набула чинності у серпні 2001 року, інтерв'ю визнано твором, написаним у співавторстві. Відтак згідно зі статтею 13, пунктом 3 "співавторами інтерв'ю є особа, що взяла інтерв'ю та особа, що дала інтерв'ю". Однак реалізація цієї новели закону на практиці зіткнулася із рядом проблем, серед яких відсутність у законі самого визначення терміну "інтерв'ю". Сучасна журналістика налічує багато різновидів цього жанру публіцистики та подібних до нього явищ і не кожний з них можна справді вважати співавторством.

Інтерв'ю та його різновиди.

Суперечка щодо правомірності визнання співавторами всіх учасників інтерв'ю триває серед фахівців не один рік. Зокрема, на думку головного юриста Австралійської ради з авторського права, С. Брідж, "трактування інтерв'ю як твору, що створений у співавторстві навряд чи можливе, оскільки лише журналіст - інтерв'юер виступає як особа, що має намір створити твір, що охороняється авторським правом" [1]. Натомість професор Глухівський Л., ініціатор трактування в українському законодавстві інтерв'ю саме як об'єкта співавторства, наголошує, що "впровадженням у Закон "Про авторське право і суміжні права" норми про законність опублікування запису інтерв'ю лише за згодою осіб, які дають інтерв'ю, законодавець має на меті посилити захищеність цієї категорії осіб, перешкодити несанкціонованому редагуванню, спотворенню, модифікації, зміні форми інтерв'ю" [2]. Іншу аргументацію надає В. Чертков. Він вважає, що "творчість інтев'юєра-журналіста полягає передусім у добиранні та формулюванні питань. Особі ж, яка дає інтерв'ю належить форма та зміст відповідей, тобто самого матеріалу. Так спільними зусиллями створюється особливий вид твору - інтерв'ю, що містить у собі питання та відповіді, як нероздільні складові компоненти, які саме у своїй єдності повинні впливати на читача" [3]. Оскільки Закон "Про авторське право та суміжні права" не дає визначення цього терміну, слід виходити із формулювання, даного словниками. У первісному своєму значенні інтерв'ю - це бесіда журналіста (репортера) з особою (чи групою осіб) найбільш компетентною у певному питанні або ж просто відомою особистістю, вченим, фахівцем, цікавою людиною тощо [4].

Творчість журналіста-інтерв'юєра полягає передусім у доборі та формулюванні питань. Своїми питаннями він підказує теми, яких бажано торкнутися в розмові, він "скеровує" бесіду, реагує на висловлення співрозмовника, не дозволяючи діалогу вийти за межі, передбачені задумом. Натомість особі, що дає інтерв'ю належить зміст та форма відповідей, тобто самого матеріалу. Відповідно, розробляючи закон, укладачі виходили з того, що внесок у процес створення інтерв'ю усіх його учасників приблизно рівноцінний. Однак багато видів цього жанру зумовлюють різний характер створення матеріалу і часто зводять участь одного з співавторів до мінімуму. Цей факт породжує чимало суперечок щодо правомірності визнання того чи того учасника інтерв'ю співавтором.

Теорія журналістикознавства виділяє такі різновиди інтерв'ю:

Класичний різновид - інтерв'ю-діалог. Але в інтерв'ю, як на боці інтерв'юера, так і на стороні інтерв'юйованого, можуть брати участь дві та більше осіб, - і тоді інтерв'ю плавно переходить у "круглі столи" чи в ток-шоу (типу "Подвійний доказ", "Я так думаю"). За своєю суттю все це різновиди колективного інтерв'ю, оскільки слова ("голоси") учасників не зливаються воєдино, а лунають кожен окремо. Відповідно всі учас¬ники такого роду інтерв'ю стають його співавторами

Проте до інтерв'ю не можна відносити прес-конференції: по-перше, тому, що заяви на прес-конференції мають публічний характер, а, по-друге, тому що питання журналістів не узгоджені один з одним і не дозволяють створити єдиного матеріалу, що складає літературний твір. Щодо окремих відповідей, які лунають на прес-конференції, то вони повинні вважатися "повідомленнями про події і факти, що мають інформаційний характер", тобто матеріалами, які згідно зі статтею 10 закону про авторське право авторській охороні не підлягають. Типовим прикладом може слугувати, скажімо, інтерв'ю з депутатом законодавчого органу стосовно щойно прийнятого (чи неприйнятого) законодавчого акту чи будь-якого іншого рішення. Однак розмова з ним на цю ж тематику пізніше може набути творчого характеру.

Останнім часом у деяких виданнях (наприклад, у газеті "Аргументи і факти") стали розміщувати вигадані інтерв'ю, що складаються з питань, які ставить журналіст, та відповідей у вигляді цитати із опублікованих виступів, промов, творів відомих особистостей, зазвичай - давно померлих (Сталін, Гітлер і т. ін). Це - за своєю суттю не інтерв'ю, а використання цитат у новому творі.

Інтерв'ю-монолог являє собою актуальне запитання на злободенну суспільно-значущу тему та відповідь фахівця. Такий жанр часто публікується у рубриці типу "Консультації", "Коментар фахівця". Необхідність даної форми викликана прагненням надати матеріалу динамічності, зацікавити читача. Часто редакція газети чи журналу сама пропонує авторові скомпонувати свою статтю як питання та відповіді - "для кращого її сприйняття", видаючи цей матеріал за інтерв'ю. Іноді публікація матеріал супроводжується фразою: "На питання нашого кореспондента відповідає такий-то". Це - типове "лже-інтерв'ю". Відповідно і визнання співавторства у цьому випадку є суперечливим [5].

Інтерв'ю-замальовка та інтерв'ю-нарис часто межують із так званими "літературними записами", коли відома особистість надиктовує свої спогади, думки, розуміння, повідомляє певні факти, а письменник, журналіст викладає цей матеріал як єдиний текст, надаючи йому оригінальної форми та урізноманітненій діалогами з цією людиною.

Окремої уваги заслуговує інтерв'ю-анкета або інтерв'ю-опитування, жанр дуже поширений, зокрема в радіо- та тележурналіcтиці. Хоча тут і практикуються "класичні" інтерв'ю із заздалегідь підготовленими питаннями, та частим явищем є спонтанні інтерв'ю: на вулиці, на місці подій з очевидцями. Тут, безумовно, наявна творчість однієї людини - журналіста, а співавторства немає. Однак траплялися й прецеденти з приводу анкетування на вулиці, в ході вирішення яких приналежність опитування до певного жанру журналістики породжувала полярні позиції фахівців.

Гостра полеміка, чи визнавати соцопитування різновидом інтерв'ю, а отже - співавторством, розгорнулася на шпальтах газети "Факти". Приводом став судовий позов киянина С, учасника вуличного опитування кореспондента "Фактів" Тетяни Нетудихати під час трагічних подій 11 вересня у США. Газета без згоди інтерв'юйованого переклала його відповідь російською мовою, якою виходить видання, і цим, на думку позивача порушила його авторські права. Інтерв'юйований звернувся до суду, вимагаючи солідної моральної компенсації. Коментуючи ситуацію, адвокат Наталя Петрова висловила точку зору, що соцопитування, консультації спеціалістів та іншу суспільно значущу інформацію слід відносити до категорії прес-інформації, яка згідно із законодавством не підпадає під охорону авторського права [6].

Хоча це твердження доволі суперечливе, однак воно свідчить про можливість двозначного трактування окремих новел закону, цьому сприяє, зокрема, відсутність визначення терміну "інтерв'ю" та офіційного віднесення опитування до цього жанру. На рівні нормативних актів визначення терміну надасться лише постановою Центральної Виборчої Комісії від 18 червня 1999 року, згідно з якою інтерв'ю - це "відповіді суб'єктів проведення передвиборчої агітації на питання, поставлені журналістами." Загалом, розглядаючи тлумачення терміну "інтерв'ю" в доктрині права, законодавстві та тлумачних словниках, можна простежити позицію педалізації саме елемента творчості. Всі ж інші жанри журналістики авторським правом чітко не визначені, а регулюються законами про інформацію, ЗМІ, телебачення та радіомовлення, згідно з якими результат соцопитувань - це задокументовані або оприлюднені відомості, а не результат творчості

До цього переліку слід віднести ще й таке поширене останнім часом явище, як інтерактивне інтерв'ю. Прикладом новонародженого жанру може слугувати ряд публікацій в жіночому журналі "Cosmo-politen Україна". Суть інтерактивного інтерв'ю полягала у спілкуванні з випадковою людиною за допомогою мобільного телефона шляхом обміну Біт-повідомленнями (текстовими повідомленнями). Розмови стосувалися різноманітних проблем та відповіді, хоч як це дивно були доволі зваженими [7].

Іншим різновидом інтерактивного інтерв'ю можна вважати матеріал, запитання в якому належать читачам газети або навіть перехожим на вулицях. Журналіст пропонує їм сформулювати питання, які вони хотіли б задати, наприклад Олександру Пономарьову або Григорію Суркісу. А далі інтерв'юер просто виконує технічну роботу: передає, питання особі, якій вони адресовані, отримавши відповіді, публікує їх. Працюючи над такими інтерв'ю, слід бути особливо уважними та знайти стилістичні можливості у подачі матеріалу задля дотримання прав на авторство всіх учасників події.

Слід виходити з того, що особа, яка дає інтерв'ю, повідомляє щось нове, оригінальне, а її матеріал, внесений в інтерв'ю, являє собою результат творчої діяльності. З іншого боку, треба враховувати, що журналіст працює творчо, адже він визначається з постановкою питань, спрямовує бесіду тощо. Відразу ж зауважимо, що творчість журналіста триває і після завершення бесіди; у газетах і журналах - це внесення змін, що виходять за межі звичайного редагування, на радіо й на телебаченні - монтаж або додаткове включення в матеріал тих чи тих питань, різні доповнення, коментарі. З огляду на сказане, можемо констатувати, що праця співавторів передбачає зацікавленість у створенні продукту обох сторін, сприяння у здійсненні цього процесу. Однак трапляються випадки, коли співрозмовник не хоче сприяти створенню оригінального інтерв'ю, внаслідок чого, журналіст на заздалегідь підготовлені та виважені запитання отримує відповіді типу "так - ні". Наврядчи таку ситуацію можна назвати зацікавленістю обох сторін, і отже - співавторством.

Узгодження змісту інтерв'ю. Іншим каменем спотикання на шляху реалізації Закону є пункт, згідно з яким для опублікування запису інтерв'ю необхідна згода людини, що його дала [8]. Тобто, сигнальний примірник матеріалу у періодичній пресі повинен надаватися для підпису людині, в якої брали інтерв'ю. Але це правило не поширюється на аудіо та відео-матеріали. Таке фактичне обмеження прав співавтора, тобто особи, що дала інтерв'ю, має під собою вагомі аргументи. Адже на практиці отримання дозволу співавтора аудіо-, відеоматеріалу зазвичай є нереальним через оперативність підготовки інформації. Випуски новин, наприклад, виходять в ефір декілька разів на день, не кажучи вже про термінові спеціальні подачі та репортажі. Від ексклюзивності та швидкості подачі матеріалу залежить популярність каналу, а, отже, й заробіток журналіста. Підготовка цієї інформації відбувається дуже оперативно, а тому в журналіста фактично немає можливості попередньо продемонструвати змонтований сюжет співавтору для отримання його згоди. У випадку, коли репортаж іде у прямому ефірі - все зрозуміло: журналіст не зможе перекрутити слова інрев'юйованого, тож і претензій з боку останнього не повинно виникати. Інша річ - змонтований сюжет. Переміщення та вилучення кількох фраз може спричинити хибне тлумачення слів особи, що дала інтерв'ю, а, отже, стати приводом для судових позовів та конфліктів.

Гонорар. Досить делікатним та понині невирішеним є питання гонорару за інтерв'ю. Внесені новою редакцією Закону "Про авторське право та суміжні права" зміни, відповідно до яких "винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках" [9], викликали бурхливу реакцію представників засобів масової інформації [10]. Відтепер, згода інтерв'юйованого на публікацію матеріалу або його відмова від своєї частки гонорару має бути зафіксована в угоді. Для засобів масової інформації дозволяється укладання усних угод, однак на пракгиці ані письмових, ані усних договорів між сторонами фактично не існує. Зазвичай, особа, що дає інтерв'ю, - це людина відома, що домоглася певного суспільного становища. Тому інтерв'ю для неї - це зайва слава, пошана, реклама, можливість висловити особисту думку За таких умов вимагати свій законний гонорар інтерв'юйований вважає некоректним. Журналіст, у свою чергу, теж не збирається ділитися частиною прибутку. Існує практика, коли, наприклад, відомий виконавець у рамках рекламної кампанії свого нового альбому або гастрольного туру сам платить журналістові за створення інтерв'ю певної тематики Однак найчастіше журналісти у пошуках нових матеріалів та, відповідно, заробітку буквально атакують відомих політиків, артистів, спортсменів тощо. Останні за таку "вимушену співпрацю" не отримують ні копійки. Як правило, для відомої людини із стабільним прибутком боротьба за законний гонорар є самоціллю, вона може зробити погану рекламу. Але якщо співавтор зважиться на цей крок, на нього теж чекатимуть труднощі.

До суду в Україні такі справи не доходили, однак аналіз поодиноких конфліктів дає підстави говорити про те, що відвоювати свій законний гонорар - справа не з легких. Найтиповішими відмовками редакцій є:

Останній пункт теж викликає низку непорозумінь. Якщо працівник позаштатний та йому виплачено певну суму гонорару за інтерв'ю - це спрощує справу. Однак дуже важко визначити суму гонорару за конкретний матеріал, якщо журналіст належить до штату редакції та, відповідно, отримує щомісячну зарплату, не залежну від кількості написаних статей за місяць.

Всі вище зазначені факти лише підкреслюють недосконалість формулювань та непродуманість механізмів реалізації положень Закону, що на практиці дає можливість двозначного трактування окремих визначень та понять, а також унеможливлює забезпечення належного рівня охорони авторських прав відповідно до встановленого законодавства.



  1. Брідж С. Журналісти як власники авторських прав // Бюллетень з авторського права. - 1990. - № 3. - С. 11-18.
  2. Глухівськин Л. Співавторство і авторське право на інтерв'ю // Інтелектуальна власність. - 2002. - № 1. - С.19.
  3. Чертков В. Авторське право у періодичній пресі. - М.: Юрид. літ., 1989. - С. 19-20.
  4. Інтелектуальна власність: Словник-довідннк / За заг. ред. О. Святоцького: -У 2 т. - Т. 1.
  5. Гаврнлов Е. Авторські права на інтерв'ю. - Центр "Право та ЗМІ", 2000. - Серія: Журналістика та право.
  6. Десятникова І. Журналистам теперь придется делиться гонорарами. Знать бы с кем? // Факти, 31 жовтня 2001 р.
  7. Див.: Cosmopoliten Украина. - 2002, листопад. С. 80; там само. - 2001, - липень. С. 63.
  8. Див.: Закон "Про авторське право і суміжні права". - Стаття 13, пункт 3, абзац другий..
  9. Див.: Закон "Про авторське право і суміжні права". - Стаття 13, пункт 4.
  10. Див.: Олександр Максюк. Люди, которые нас удивили // Комсомольская правда вУкраине. - 7-14 грудня 2001 р. - № 226 (22690); Журналист, поделись гонораром! // Сегодня. - 7 грудня 2001 р.; Лариса Білякова. Руки вгору і гонорар навпіл! // Україна і світ сьогодні. - 29-31 грудня 2001 р. - № 52.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові