Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Політизація мовного питання в Україні та вітчизняний інформаційний простір

M. В. Бурмака
аспірантка
УДК 070:7.097

Політичний та соціальний аспекти функціонування української мови в засобах масової інформації - об'єкт уваги автора статти. Розглядаеться також проблема фактичної двомовності в українському телевізійному просторі.

The subject of author's attention is the political and social aspects of functioning of the Ukrainian language in mass media. As well it is considered the problem of factual use of two languages in the Ukrainian television space.

Понад десять років минуло від дня проголошення Незалежності України. Тоді здавалося, що саме мова мала б виступити одним із найпотужніших об'єднавчих чинників українського народу. Особливо на хвилі національного піднесення початку дев'яностих. Попри всю неоднозначність її побутування на теренах всієї держави.

Навряд чи варто робити екскурси в історію, - витоки фактичного невиконання Закону про мову (стаття 10 Конституції України, Закону України "Про мови в Україні" (8312 - 11)), а також законів "Про інформацію" (2657 - 12), "Про телебачення і радіомовлення" (3759 - 12) - щонайменше у "Валуївському указі" і намаганні радянськими ідеологами створити особливу "расу" - "неповторних радянських людей", які у своїй масі покірно відгукувалися б на "великий и могучий язык ".

Взагалі, про становище української мови в Україні можна говорити довго, аж до проблеми виживання України як етнічної спільноти взагалі. І чи не від реального статусу та захисту, зокрема рідної мови залежить відчуття принизливого комплексу меншовартості або усвідомлення своєї національної гідності. І чи не від фактичного виконання Закону щодо використання української мови у ЗМІ, хоча б для окреслення українського інформаційного простору, залежить цей статус?

З іншого боку, якщо поглянути на проблему в контексті світовому , то вона не є ані нова, ані виняткова. Врешті, процеси національної самоідентифікації були характерними у другій половині XX століття не лише для України. Усвідомлення своєї національної ідентичності - це те, що спровокувало не лише національно-визвольні рухи, скажімо, на Близькому Сході чи у Східній Європі, а й, наприклад, багатотисячні маніфестацфї франкомовного Квебеку у "не-конфліктній" Канаді чи перманентні незадоволення ірландців.

Отож, ситуація змушує розглядяти нинішню мовну ситуацію в Україні, як соціокультурну даність, а відтак (особливо, коли йдеться про Засоби масової інформації, де мова - не стільки об'єкт вивчення, скільки предмет) - виважено ставитися до неї. Насправді тут переплелося чимало об'єктивних та суб'єктивних чинників. З одного боку, як уже згадувалося вище, мова є основою самоідентифікації людини й наро¬ду. І ще античні класики вказували, що мова має дихати, жити, що мова - це організм, який, як і янголи, мас "тонке тіло" і ме¬тафізичний вимір. Мова - це щось незрозуміле, якась "музика сфер" (за Платоном), "гармонія космосу" (за Піфагором). Щоби вправно володіти рідною мовою, треба народитися з відчуттям її енергетики, генетично нести в собі її побудову, жити в її природному ареалі. З іншого боку, зазначена фундаментальна цінність мови може виконувати і провокативну роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот. Це відбувається тоді, коли абсолютизується комунікативна функція мови як засобу людського спілкування. Практично, вся історія людства сповнена конфліктів і трагедій на мовному грунті. Не виняток і сучасний світ.

Отже, реалії українського сьогодення змушують ставити питання, які слушно сформулював академік І. Дзюба; "...чи це нормально, чи це справедливо, як це пояснюється; як може розвиватися ситуація далі?" [1].

Відповідь на перше запитання прихильники української та російської мов дають, ясна річ, діаметрально протилежну. Ця відповідь в ЗМІ узагальнене формулювання: "Свобода слова чи вседозволеність з антиукраїнським присмаком" [2].

Погляд української інтелігенції, особливо шістдесятників - таких, як І. Дзюба [3], І. Драч [4], М. Жулинський [5], М. Горинь [6], Л. Танюк [7], С. Набока [8] та ін відображено в одному з чи не найемоційніших виступів І. Драча: "Як кажуть галичани, шляк тя трафляє, коли бачиш таке неприйняття елементарних речей, таку люту зверхність... Мене зараз це особливо вражає. Бо коли ми ще започатковували Рух, ми намагалися бути супертолерантними, казали, що хочемо, аби євреї в Україні почувалися краще, ніж у Тель-Авіві, поляки - ніж у Варшаві, росіяни - ніж у Москві, і тільки годі українці можуть воювати за свої права, А тепер мене як голову Конгресу української інтелігенції підколюють, беруть на глузи, мовляв, от до чого ви дійшли Росіяни почуваються краще, євреї - краще, тільки ми існуємо в такому стані Українці ж нарешті повинні виводити себе зі становища меншини, мусять завойовувати інформаційний простір, втрачений за час незалежності. Адже зараз українці мають менше інформаційного простору, аніж мали до незалежності. І це свята правда" [9].

Точка зору їхніх опонентів представлена в публічних виступах президента національного культурно-просвітнього товариства "Русское собрание" А. Потапової [10], голови Російського Руху України О. Свистунова [11], П. Смирнова [12], О. Соколовського [13] та ін.

На допомогу обом сторонам охоче приходять соціологи, які надають дані опитувань. Ці результати обидві сторони навчилися використовувати у своїх цілях [14].

Як наслідок обопільної пропаганди, мала місце дипломатична війна між Росією та Україною, яка розпочалася в січні 2003 року з ноти МЗС РФ щодо утисків в Україні російської мови. Ця нота з'явилася як реакція на рішення Конституційного Суду України в грудні 1999 р. про підтвердження статусу української мови в суспільстві, спираючись на ст. 10 Конституції України МЗС України спромоглося дати відповідь лише через місяць по тому. Як зазначила прес-служба міністерства, в нашій країні діє 2399 державних шкіл, 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, 14 державних театрів, видається 1195 газет, які використовують російську мову. Натомість у багатомільйонної української громади в Росії немає українських шкіл, бібліотек, ЗМІ [15]. Проте ніхто з українського правлячого істеблішменту так і не наважився вголос сказати, що мовна агресія Росії в її сучасному прояві є наслідком того, що за 10 років незалежності Українська держава так і не зуміла виробити та втілити в життя національну мовну політику.

Слід зазначити, що наш північний сусіда не вперше дозволяє собі прояв інформаційної агресії щодо України. Згадаймо рубіж 1991-1992 рр., коли центральні видання і телерадіоканали колишнього СРСР, які перейшли під юрисдикцію Росії, оголосили Україні справжню інформаційну війну. Припинення поставок російського газетного паперу і тоді, і на рубежі 1999-2000 рр., поставило українські друковані ЗМІ на грань виживання [16].

Особливо гостра ситуація склалася у сфері телерадіокомунікацій. На сучасному етапі двосторонніх відносин України з Росією проблема захисту українського національного простору не тільки не вичерпалась, а й надзвичайно ускладнилася. Російське вторгнення в інформаційний простір України не припинилося, а, навпаки, розширилося. Ведеться воно планомірно і широко, у різних напрямах, з використанням найрізноманітніших засобів Поширеним явищем зокрема стала фактична двомовність телевізійних дискусійних програм. Ситуація, коли україномовні ведучі спілкуються з російськомовними (але не з іноземними) гостями, може бути потрактована, як віддзеркалення існуючих реалій, хоча протиріччя очевидне: з одного боку, за існування державної мови, логічним було б послуговування саме нею, з другого - ведучий, провокований ситуацією, змушений переходити на мову свого співрозмовника з етичних міркувань, адже головний персонаж у телевізійній програмі - запрошений у студію гість. На жаль, наведений конфлікт і дотепер поза увагою як Закону про інформацію, так і своєрідного журналістського етичного кодексу, бо такого документа взагалі-то немає, і ситуація трактується кожним журналістом суб'єктивно.

За останні декілька років в українському телепросторі було створено також низку програм, двомовність яких є концептуальною. "Піднесення" Нового каналу, ранкова програма каналу М1, "Перехрестя кохання" на "Інтері" тощо. Окрім політичного аспекту, таке явище має ще й "філологічні" наслідки. У режимі прямого ефіру, де для ведучого особливу роль відіграють вміння імпровізувати, здатність до блискавичної реакції, спроможність логічного формулювання власних думок без телесуфлера, дотриму¬ватися норм літературної мови стає майже неможливим. Пригадується позитивний досвід державного каналу УТ-1, серед переваг роботи журналіста на якому можна назвати, зокрема, таку за спеціальною вказівкою керівництва всі розмови у студії, навіть між технічними працівниками, мають вестися державною мовою, тобто мовою журналістів, які працюють в ефірі В контексті ж комерційного телебачення йдеться про фактичну деукраїнізацію інформаційного простору.

Мета цього очевидна: денаціоналізоване українство не опиратиметься колоніальному статусові своєї Батьківщини "Хочете дізнатись про моральність народу, його ідеали вслухайтеся в його пісню," - ці слова належать Конфуцію. Найвідоміші пісні в Україні нині - далеко не українські, сумнівної якості й цінності, тиражовані натомість не лише ретрансльованими російськими каналами, а й власне українськими.

На зміну ГРТ прийшла російсько-українська телекомпанія "Інтер", сотні приватних телекомпаній у регіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою, деякі компанії (наприклад, київська "ЮТАР") взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач ГРТ. Московські телевізійні передачі легко пробиваються до українського споживача через кабельне телебачення, яке бурхливо розвивається і функціонування якого в Україні не врегульоване законодавчо. В одному з інтерв'ю відомого журналіста, на той час члена Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, В. Цендровського читаємо: "...за два роки сталося так, що сьогодні господарі доларових та нафто-газових вентилів контролюють майже 90% глядацької аудиторії України саме за ознакою майнових та ліцензійних прав запровадження багатоканальних засобів розповсюдження телесигналу та формування у Верховній Раді України стійкого лобі із співвласників, генеральних директорів, генеральних продюсерів ТРК "Гравіс", СТБ, "Інтер" тощо., та за інформаційної підтримки провідників чужих інтересів ця ситуація повністю й остаточно вийде з-під контролю нашої держави, суспільства і українства в цілому" [17]. Отже, Україну дедалі більше витісняють з її інформаційного простору, в якому дедалі більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство. А долучаючи до свого інформаційного простору (а відтак - і до фактичного ринку збуту) Україну, російські виробники, скажімо, телевізійного продукту, врешті розраховують на неспівмірні з українськими рекламні бюджети, що по-справжньому ускладнює створення конкурентноспроможної продукції.

Свого часу, у відповідь на "стурбованість" каналом ГРТ щодо становища буцімто "гнобленого російськомовного населення України" було дано відповідь. Від імені своїх організацій В. Гей (Спілка письменників України), В. Денисюк (товариство "Україна - світ"), В. Баран ("Просвіта") опублікували у волинських ЗМІ відкритого листа на ім'я віце-прем'єра М. Жулинського та голови Держкомінформації І. Драча. Вони писали, що "антиконституційна двомовність, яка зараз активно утверджується багатьма ЗМІ в Україні, - це ганебне явище для незалежної держави". Аналогічний заклик оприлюднили журналіст тижневика "Час" Г. Левицька, колектив львівського народного часопису "За вільну Україну" та журналіст тижневика "Народна газета" І. Ящембська [18]. Та чи не був це просто "Голос волаючого у пустелі..."? Або ще гірше - що найвірогідніше - цими листами просто не викликали зацікавлення широкої громадскості, на них не звернули увагу. Як деколи не звертають уваги на значно слабшого супротивника. Бо ж і видання, що розмістили на своїх шпальтах згадані листи, на жаль, не належать ані до найпопулярніших, ані до найсучасніших. Читачі цих видань (до яких, до речі, належить і авторка цієї статгі), як правило, апріорі поділяють погляди, оприлюднені в них. Це така собі міфічна боротьба із супротивником " у своїй хаті". То на які ж результати сподіватися? Натомість на кіноекрани Росії виходить, як його тепер називають, "культовий" фільм "Брат-2" - апофеоз російського шовінізму та українофобства. Симптоматично, що цей фільм стає найкасовішим, найулюбленішим серед російської молоді, він стає модним, а головний герой -взірцем для наслідування...

Загальнополітичну обстановку в Україні великою мірою загострило наприкінці травня 2002 року вбивство у Львові відомого композитора І. Білозіра молодиками, які не стерпіли зауважень з приводу прослуховування пісень російською мовою. З боку Росії ці події коментувалися винятково як розправа галичан з російськомовною естрадою, радіо, телебаченням, пресою, літературою і, навіть, людьми. Без жодної спроби розібратися, чому саме стався вибух емоцій Ця трагедія виросла до проблеми міждержавних відносин [19].

Насамкінець не можна обминути проблему, яка стоїть між українською та російською мовами, бо цей біль теж є в українському телепросторі. Це проблема суржика, а саме на використанні його будується сьогодні більшість "гумористичних" програм українського виробництва. "Гумору" тому, слід розуміти, аби найбільше самопринизитися, подати українських персонажів недоумкуватими, інакше кажучи, деморалізувати національні символи, викликати відразу до них (що врешті і є продовженням політики великодержавного шовінізму, тільки вже в нашому інформаційному просторі). На думку московського українця А. Окари, суржиківська "неповномовність" - це найвищий ступінь духовного плебейства, це відсутність стилю, внутрішнього вертикального організуючого початку. Суржик - це мова злидарів, квінтесенція духовної побудови "одновимірної людини", метафізична модель духовних бомжів. Останні вбачають у мові лише засіб комунікації, а такі категорії, як краса, мелодійність, естетична довершеність, стиль, внутрішня форма слова, відкидають. Це, нарешті, відповідь на питання - чому Україну як державу не дуже й шанують у світі, чому нерідко "забобонно" ставляться до українців і всього українського в Росії [20].

Багато росіян наводять аргумент, що українець з Полтавщини не розуміє українця з Гуцульщини. Але німці з Баварії та німці з півночі Німеччини теж могли б не зрозуміти одне одного, якби розмовляли своїми діалектами. Та для цього існує літературна мова, адже саме вона слугує за взірець. Причому, взірець не у сенсі "законсервованої" нежиттєздатної схеми, а жива система, придатна до спілкування у сучасному світі. Саме таку мову мало б пропагувати українське телебачення, саме такою мовою мало б відбутися спілкування у телевізійних програмах. І прецеденти, врешті, є. Та найважливіше питання полягає в іншому: а чи справді потрібне реальне вирішення цієї проблеми у державному масштабі, у телебаченні та радіомовленні зокрема. Як українській мові телевізійного простору (нерідко "штучній", бо переважна більшість українських ведучих "вживає" її лише на час ефіру) надати "живої справжньості", і чи можливе це без побутування української мови у всіх сферах (а то вже ледь не політичне питання, бо йдеться про майбутнє України). І чи зацікавлений хтось у піднесенні національної гідності народу, що "де юре" кожен рік святкує день своєї Незалежності, а "де факто" (якраз про це, напевно, й свідчать рейтинги комерційних телеканалів) не потребує ані мови, ані героїв, ані національних святинь.



  1. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Освіта. - 2000. -3-10 трав.
  2. Див.: День. - 2000. - 29 лют.
  3. Див.: Дзюба І. Цит. прац.
  4. Див. Іван Драч: "Наш "вишиваний період" - це не якась тимчасовість" // Україна молода. - 2000. - 10 берез.
  5. Див.: Мыкола Жулинский: "Наша интеллигенция переживает период дискредитации" // Зеркало недели. - 2000. - 15 янв.; Мыкола Жулинский: "Настало время без фанатизма расставить точки над "і" // Зеркало недели. - 2000. - 26 февр.
  6. Див.: Горинь М. Ностальгія за імперією // Український форум. - 1999. - 16 груд.
  7. Див.: Лесь Танюк: "Государство действует, как действовали марксисты... "Высокий Замок. - 2000. - 18 февр.
  8. Див.: Виступ С. Набоки на полосі "Покажите язык!" // Столичные новости. -2000. - № 11. - С. 5.
  9. Див. Іван Драч: "Наш "вишиваний період" - це не якась тимчасовість" // Україна молода. - 2000. - 10 берез.
  10. Див.: Потапова Алла. Как тебе говорится, Украина? // Зеркало недели. - 2000. -26 февр.
  11. Див.: Свистунов Александр. Русские всей Украины, соединяйтесь! // Известия-Украина. - 1999. - 19 нояб.
  12. Див.: Смирнов Павел. В Украине язык не должен чувствовать себя иностранным // Факты и комментарии. - 1999. - 18 сент.
  13. Див.: Соколовский Александр. Говоря по-русски и по-украински, мы прекрасно понимаем друг друга. А языковые барьеры между нами возводят, в основном, чиновники // Там же.
  14. Див.: Рутковскнй Александр. Вопросы тишине // Там же. - 1999. - 18 дек.; Он же. Язык до консенсуса доведет // Там же. 2000. - 12 февр.; Наш язык: "соловьиный" и "птичий" // Зеркало недели. -2000. - 19 авг.
  15. Див.: МИД Украины продолжает "языковой поединок" с коллегами из России // День. - 2000. - 16 февр.; Мова языку не помеха // Вечерние вести. - 2000. - 17 февр.; Русскому в Украине ничто не угрожает // Украина и мир сегодня. - 2000. - № 8. - С.2.
  16. Див., напр.: Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці: Курс лекцій для студентів Інституту журналістики. - К.: Центр вільної преси. 1999. - С. 75-76, 85; Лизанчук Василь. Українське державотворення і свобода слова // Вісник Київ, ун-ту. Сер. Журналістика. - Вип. 2. - К., 1995. - С 26-43; Москаленко Анатолій. Взаємодія соціальних факторів і преси в умовах національного відродження // Преса у політичній системі суспільства: Матеріали наук.-практ. конф. Ін-ту журналістики Київ. ун-ту ім. Тараса Шевченка. - К., 1992. - С. З-6.
  17. Цендровський Володимир. Розпроданий ефір // Вечірній Київ. - 1998. - 30 січ.
  18. Див., напр.: Данилюк Владимир. Нашли подрывников языка // Киевские ведомости. - 2000. - 28 февр.; Свобода слова чи вседозволеність з антиукраїнським присмаком? // День. - 2000. - 29 лют.
  19. Див., напр.: Карнаухов Сергей. Вчера Львов простился с умершим в больнице от побоев композитором Игорем Билозиром. В столице Галычины в открытую призывают к расправе с "чужеземцами" // Факты и комментарии. - 2000. - 31 трав.; Гринько Алексей. Сергненко Полина. Есть основания подозревать, что истинные убийцы Игоря Билозира так и не установлены // Там же. - 2000. - 2 июня; Замятин Виктор. "Черный пиар" стратегического партнерства // День. - 2000. - 21 июля; Львовский Русский культурный центр делает резкое заявление // Известня-Украина. - 2000. - 27 июля.
  20. Див.: Окара Андрей. В защиту русского языка / Полтавский "суржик" и духовное плебейство // Зеркало недели. - 2000. - 5 авг.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові