Розглядається становлення та розвиток видавничої мережі у нідрадянській Україні. Аналізуються заходи радянської влади щодо ревізії випущеної літератури, становлення законодавчої бази, творення спеціальних органів щодо управління видавничою справою, а також формування типології та структури радянського книговидання.
The appearance and the development of publishing net in Soviet Ukraine is viewed here. The approaches of Soviet power to the revision of published literature, to the establishment of legislative basis, to the creation of special organs as for the control of publishing matter as well as the formation of the typology and structure of Soviet book publishing is being analysed.
Провідні історики радянської доби настирливо підкреслювали у своїх працях, що розгляд будь-якого питання, в тому числі й видавничої справи, в Україні відразу ж після жовтневих подій 1917 року має пов'язувався тільки з тріумфальним ходом радянської влади і що "процес становлення і розвитку української радянської книги характерний її тісним зв'язком з життям і боротьбою трудящих нашої країни за перемогу влади Рад, за побудову соціалізму і перехід до будівництва комуністичного суспільства".
Це - цитата з розкішно оформленого академічного видання, присвяченого 400-літтю російського книгодрукування, що побачило світ за редакцією члена-кореспондента АН УРСР П. Попова у київському видавництві "Наукова думка" 1965 року під назвою "Книга і друкарство на Україні". У цьому ж виданні є ще одне відверте зізнання про те, як саме забезпечувався "тріумфальний хід радянської влади" у контексті становлення нової системи, пов'язаної з творенням і тиражуванням друкованого слова. Його теж варто процитувати:
"З відновленням Радянської влади на Україні в 1919 р. та посиленням ідейно-виховної та культурної роботи починається новий етап в розвитку радянської видавничої справи. Провідну роль у створенні радянської книги відіграли нові видавництва - державні, партійні, воєнні та громадських організацій, які були створені на базі ліквідованих приватних видавництв... (Тут і далі виділення автора. - М. Т). Радянським видавництвам доводилося діяти у важких умовах: надто мало було авторів, здатних створювати радянські книги, поліграфічна база була устаткована застарілими машинами, бракувало паперу, фарб, електрики. З метою зміцнення матеріально-технічної бази радянських видавництв була розпочата націоналізація друкарського устаткування в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах України".
За цією цитатою - трагічна картина бездумної, жорстокої, непрофесійної та безвідповідальної перед наступними поколіннями руйнації кращих набутків із царини освітнього, наукового і культурного поступу, втілених не одним покоління українців за допомогою друкарського верстата.
Нормальний, демократичний процес становлення українського друку, що століттями заборонявся, був зупинений зі вступом до Києва у січні 1919 року російських військ армії генерала Муравйова. Буквально через кілька тижнів після повалення української влади у штатному розкладі всіх державних установ, навчальних, освітніх, наукових закладів, у тім числі й у видавництвах, з'явилася посада комісара. Наділені необмеженою владою, здебільшого зовсім не компетентні у справі, ці діячі стали нещадно ревізувати все, що було зроблено досі.
Архівний документ зберіг результати перевірки таким комісаром стану справ з науковою і видавничою справою у Київському університеті. У письмовому донесенні управлінню Київського губернського виконкому рад ішлося про те, що діяльність п'ятнадцяти наукових товариств, які, звичайно ж, друкували свою продукцію (акушерсько-гінеколоіічне, фізико-медичне, хірургічне, клінічне студентське, історичне імені Нестора-літописця, історико-літературне, історико-етнографічне студентське, філософське, науково-філософське, фізико-хімічне, географічне, студентське дослідників природи, природодослідне, фізико-математичне, юридичне), свідчить про... "буржуазну спрямованість науки в старому університеті".
Ця записка відіграла фатальну роль у подальшій долі цього навчального закладу: на підставі наказу наркомосу УРСР №55, що вийшов у березні 1920 року, Київський університет ліквідовувався, видавнича справа в ньому припинялася, а на його базі створювалися три інститути: робітничо-селянський, гуманітарний та охорони здоров'я.
А практично забутий сьогодні Інститут транспортної механіки АН УРСР, де, до речі, започатковувалися проектні розробки майбутнього київського метро, був ліквідований зокрема й за те, що "в усіх працях інституту ретельно уникається термін "соціалістичний транспорт", а пишуть просто - "транспорт", без "соціалістичний".
Ревізія змісту діяльності видавництв, які утворилися чи зміцніли за часів діяльності українських урядів, була ще глобальнішою й дієвішою. Після її здійснення влада складає довгі списки випущеної в попередні роки літератури, яка оголошується забороненою для читання. Так, до окремого списку підручників, посібників, випущених кооперативними, приватними видавництвами в Києві чи на місцях засобами земств, було внесено 120 назв. Зрозумілою була заборона книг, скажімо, з історії, літератури, географії чи мови. А от яку загрозу радянській владі побачили комісари-контролери у підручниках з арифметики Верещагіна, Шарка, Чепіги, алгебри Граве, геометрії Супруна, фізики Заліського, - сказати важко.
Пояснення такому рішенню більшовицького уряду знаходимо в публікаціях тодішнього заступника наркома освіти Яна Ряппа. Ось один з витягів у офіційному друкованому органі міністерства "Шлях освіти":
"Ці підручники визналися аполітичними, у них відсутній матеріалістичний світогляд та, навпаки, наявний підхід авторів з антимарк-систської точки зору".Забігаючи наперед, варто підкреслити, що й через сім років "тріумфальної ходи радянської влади" цей же Ряппо заявив:
"Якщо зробити генеральний огляд, за¬гальну оцінку наших підручників у напрямку їх відповідності новим типам шкіл, шкільних програм і методам роботи, то ми не маємо йде таких підручників, що цілком відповідали б вттмогам часу... Підручники з математики да¬лекі від марксистського підходу".
Якщо в перші роки радянської влади рішення про заборону використання виданих книг чи публікацію нових приймали здебільшого комісари при освітніх установах і закладах, то з утворенням 6 жовтня 1922 року Головного управління з питань літератури та видавництв, що на практиці отримало скорочену назву Головліт, таку функцію перебрала на себе нова цензурна установа, об'єднавши під одне управління всі види тотального контролю за друком.
Як зазначає дослідниця початкового етапу становлення радянської цензури А. Горчева, заборонялись і знищувалися, спалювались і списувалися, відправлялися до спецсховищ мільйони книг і газет, географічних карт, платівок, кіно- і фотоплівок. Необхідність знищення інформації пояснювалася класовою боротьбою та ідеологічним контрольно-тимчасовим заходом.
Ініційовані та всіляко заохочувані новою владою заходи знищення у будь-якій формі "ворожого" країні Рад друкованого слова набирало на місцях нечуваних масштабів. Красномовним підтвердженням цього можуть слугувати ось ці два факти.
Перший - цитата з "Листа від українських хліборобів до української інтелігенції" (за підписами Г. Степовика, М. По¬доляка, Т. Олійника та ін.), опублікованого у Відні 1921 року:
"Соціалізм минеться - земля останеться! Отак ми собі міркували і йшли за вами, лаяли разом царів, записувалися в партію соціалістів-революціонерів, виганяли поміщиків, нищили їхні маєтки, рівняючи їх із землею, вирубували поміщицькі садки, зносили собі до хат та клунь поміщицькі дзеркала, в роялі засипали жито та наймали бабів і платили їм поденно по три рублі грошей, щоб вони на дрібні шматки рвали книжки з поміщицьких книгозбірень. Так зробили селяни з книгозбірнею поміщика Горвіца в селі Городищі Лохвицького повіту. В селі Позняки того ж повіту книжки з книгозбірні Русинових кидали вилами на вози й розвозили по хатах, щоб "топити печі буржуазною наукою", як вони казали".
Другий приклад стосується долі десятків тисяч унікальних книг, видрукуваних у різний час Києво-Печерською друкарнею. Напередодні ліквідації Лаври, аби ні віруючі, ні науковці не користувався більше цими друками, іменем радянської влади значну кількість книг розброшурували з метою продажу їх на макулатуру. Сотні людей з болем у серці спостерігали, як у магазинах споживчої кооперації у ці безцінні рукописні та друковані аркуші цупкого крейдяного паперу, на яких були увічнені слова зі Святого Письма, продавці загортали оселедці й халву...
Поширеними були випадки розсипання в друкарнях уже зробленого набору майбутніх книг. Причому, тексти багатьох із них були цілком нейтральними або й далекими від політики. Цю тезу переконливо можна підтвердити долею підготовлених до друку видатними українськими вченими, членами Київської археографічної комісії чергових томів своїх "Пам'яток".
Як відомо, створена за височайним повелінням Київська комісія для розгляду давніх актів організувалася при університеті Св. Володимира ще 1843 року. Після 1917 року змінилася офіційна назва комісії та її статус - відтепер вона іменувалася Київська археографічна комісія і підпорядковувалася Міністерству народної освіти. Незмінним було тільки її головне завдання - пошук, наукове опрацювання та публікація видатних пам'яток історичної думки України, які залишили наші попередники в численних літописах, актах, спогадах, документах.
Архівні матеріали про діяльність Комісії у цей непевний період, які зберігаються в Інституті рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України, засвідчують серйозну й оптимістичну налаштованість її членів на роботу. Така налаштованість теж зумовлювалася об'єктивними чинниками. Відродження української державності, відкриття нових україномовних навчальних закладів викликали дедалі більший попит як на колишні, так і на нові видання Комісії. Ті незначні запаси попередніх накладів видань швидко розходилися по Україні: їх просили надіслати щойно утворений Кам'янець-Подільський державний український університет, університети в Харкові, Катеринославі, інші навчальні заклади. З'явилася ціла плеяда науковців, які свій дослідницький молодечий запал вирішили спрямувати на створення нових праць з історії України.
Зважаючи на зростання попиту на друковану продукцію з історії України, Археографічна комісія 11 жовтня 1917 року приймає рішення про розширення видавничої програми. За архівними джерелами вдалося простежити, які рукописи були віддані до складання і які друкарні мали їх випускати. Так, новому орендареві друкарні Київського університету Корчак-Новицькому передано перший том "Актів із статистики і економічного становища населення Волині ХVІ-ХVIII століть" (редактор тому - професор Довнар-Запольський). Угоду на видання трьох великообсягових рукописів було укладено з друкарнею Чоколова - "Синопсис" обсягом близько 40 друкованих аркушів (редактор професор С. Голубєв), другий том згаданих вище "Актів..." обсягом понад 32 аркуші за редакцією Довнар-Запольського та "Історичний збірник статей і матеріалів з історії Південно-Західної Росії" обсягом 25 аркушів (редактор С. Голубєв). У друкарні Кульженка повним ходом готувався до виходу найбільший із підготовлених у цей період рукописів - 52 друковані аркуші - перший том "Актів про копні суди" (редактор професор М. Ясинський).
На превеликий жаль, доля цих рукописів, як і величезного масиву наукової літератури з українознавства, які на різних стадіях готовності перебували в друкарнях Києва, "з тріумфальним входом радянської влади" до колишньої столиці Української Народної Республіки, виявилася трагічною. Археографічна Комісія вже встигла оплатити всі рахунки зазначених друкарень за складання, папір і друк, але так і не дочекалася виготовлення замовлених накладів. Нова влада експропріювала ще не надруковані тексти.
В Інституті рукописів ЦНБ HAH України зберігається унікальний документ, який проливає світло на долю зазначених рукописів. Це "Заява управи Всеукраїнської Академії наук до Київського губвиконкому з приводу повернення до Академії незавершених видань Київської археографічної комісії", датована 12 квітня 1922 року. Як випливає із змісту цієї заяви, управа Академії вже зверталася до керівництва "Київ-Друку" з проханням повернути незавершені верстки рукописів, оскільки за них були вже оплачені кошти. Однак, "правління "Київ-Друк" 6 квітня ц/р під № 332 відповіло, що ці видання можуть бути видані Академії лише за плату готівкою по ціні утилізаційного паперу, себто 1 500 000 карб за пуд".
Як не звернути увагу на таку промовисту деталь: нова в Україні радянська влада оцінювала обсяг видавничої продукції вже не обліковими аркушами, а пудами і вимагала кошти за духовні цінності, які нею не були створені.
Автори звернення, повідомляючи про це, прохали губвиконком "звернути увагу Правління "Київ-Друку" на незаконність вимої останнього і зробити розпорядження про видачу Академії належних їй видань без усякої платні". Високоінтелігентні академіки і професори ще наївно вірили новій владі й апелювали до неї з аргументами законності й правопорядку.
Не дочекавшись "викупу" від академіків, влада знищує готові до тиражування велико-обсягові томи безцінних історичних документів.
Наступним кроком радянської влади в галузі видавничої справи стало поступове закриття діючих видавництв. Менші видавництва занепадають відразу. Трохи довше трималися знані вже в Україні "Час", "Друкар", "Криниця", "Дзвін" Деякі з них оживилися в умовах непу, коли більшовики дозволили діяльність приватних видавництв (тоді "Друкар" змінив назву на "Слово"), однак цей процес тривав недовго, що призвело до остаточної ліквідації "дорадянських" видавництв.
Наклади видань відновлених на період непу приватних видавництв уже не були такими високими, як колись.Населення, що купувало книжки, надто інтелігенція, стає ще біднішим. До того ж, руйнується створена мережа поширення книг у глибоку провінцію.
Справжня руїна українського книговидання припадає на 1920 рік, коли слідом за закриттям видавництв влада ліквідовує й ті осередки, де вони накопичували, зберігали та продавали книги. Чи не першою "впала" книгарня "Освіта", що містилася в будинку Київського губернського земства. За нею закриваються книгарні "Часу", Друкаря", "Криниці", "Дзвону". До літа книготоргівлю було розгромлено, всі книжкові магазини були націоналізовані. Заборонялася й приватна торгівля книгами. Скажімо, у збереженій книгарні "Дніпросоюзу" книги можна було купувати лише оптом.
Найбільше скористалася нова влада з матеріальної бази існуючих видавництв. Практично все друкарське обладнання як приватних, так і кооперативних (акціонованих) видавництв відразу ж стало конфісковуватися і передаватися новим власникам. Скажімо, на майно друкарні Києво-Печерської лаври претендували дві солідні радянські установи, між якими навіть через це розгорілася неабияка суперечка: новоутворена радянська Академія наук та такий же новоутворений трест "Київ-Друк". Ряд імпортних друкарських машин, так званих американок, було вивезено з території лаври "в невідомому напрямку", а саму друкарню таки виборола Академія наук. Саме державне об'єднання підприємств поліграфічної промисловості "Київ-Друк" стало поповнюватися майном інших друкарень. Зроблено це було з метою "посилення ідейно-виховної і культурної роботи і початком нового етапу в розвитку радянської видавничої справи", як зазначали автори академічного видання "Книга і друкарство на Україні".
Щоправда, забиралося не все друкарське обладнання, а лише те, що було придатне для роботи (передусім, справні верстати). Скажімо, старовинні дубові скрині з лаврськими шрифтами, з яких ще друкувалися Острозькі Біблії і які в середині XIX століття опинилися, як позичені на певний час, у друкарні університету Св. Володимира та чудом пережили всі лихоліття, тоді не викликали ніякого інтересу в новоявлених "експропріаторів".
Уже пізніше, наприкінці 50-х років, коли обладнання цієї друкарні перевезли до жовтого корпусу університету, туди незабаром прибула державна ревізійна комісія для вивчення змісту лаврських скринь. Замість ретельного відбору тих старовинних шрифтів, які залишили свій слід на сотнях і тисячах викарбуваних сторінок української історії та пережили лихоліття воєн та розрух і які могли б стати безцінними експонатами музею історії вітчизняної видавничої справи, за рішенням ревізорів ці шрифти незабаром відправили в Харків - для переплавки на шрифтоливарному заводі...
Першим законодавчим актом радянської влади, який цілковито стосувався видавничої справи, був "Декрет про державне видавництво", підписаний головою Раднаркому у Москві 11 січня 1918 року. Дія його поширилася на українські території трохи пізніше - з другим взяття більшовиками Києва взимку 1919 року. ("Декрет про пресу" було видано ще 10 листопада 1917 року).
Цей, невеликий за обсягом, документ у загальних рисах декларував політику нової влади щодо видавничої діяльності. Щойно створеній Народній комісії з освіти та Літературно-видавничому відділу доручалося негайно приступити до широкої видавничої діяльності.
Така терміновість пояснювалася в декреті двома чинниками: по-перше, гострим безробіттям серед друкарів і, по-друге, книжковим голодом у країні.
Першочерговим завданням державних видавництв декрет регламентував випуск "дешевих народних видань російських класиків" У цьому документі вперше закладено норму, яка давала підстави в майбутньому новоявленим видавцям повсюди на радянських просторах порушувати авторське право: твори всіх авторів, які переходили із сфери приватної до сфери суспільної власності окремою постановою держкомісії з освіти оголошувалися державною монополією.
Постанова ЦК ВКП(б) від 28 грудня 1928 року "Про обслуговування книгою масового читача" ставала своєрідним програмним документом діяльності нових видавництв. Констатуючи різке відставання видавництв від потреб комуністичного виховання мас, постанова визначала для видавців завдання в тематичному і організаційному аспектах.
Щодо тематики видань профілюючими називалися такі:
Організаційно такі завдання мали б забезпечуватися, відповідно до постанови, таким чином:
У цьому переліку варто назвати ще одну постанову московського ЦК більшовицької партії, іцо стала орієнтиром для радянської системи книговидання на багато років, - "Про видавничу роботу". Головним недоліком у цій роботі визнавався той факт, що "видання класиків марксизму ведеться в недостатніх тиражах". У блоці завдань цієї постанови - чергова ідеологічна риторика: "Книга повинна бути бойовою і актуально-політичною, вона повинна озброювати найширші маси будівників соціалізму марксистсько-ленінською теорією і техніко-виробничими завданнями".
На противагу серйозним партійним і урядовим документам з приводу діяльності періодичної преси, які особливо часто з'являлися у 20-30-ті роки, директив з приводу видавничої діяльності виходило менше. Але й їх вистачало, аби повністю спрямувати цю "важливу ділянку комуністичного будівництва" в потрібне русло.
Для керівництва видавничою справою 18 січня 1919 року створюється видавниче бюро при Народному комісаріаті освіти, яке в березні, за зразком Росії, переходить у безпосереднє відання Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК).
20 грудня 1919 року на засіданні Всеукраїнського революційного комітету, яке проходило в підмосковному Серпухові, ухвалено рішення про створення Відділу друку та пропаганди. Через два місяці - 21 січня 1920 року - відділ перейменовується на Всеукрвидав. Це був центральний орган при ВУЦВК, на який покладалися, згідно з розробленим положенням, обов'язки керувати видавничою справою в Україні, розпоряджатися поліграфічною базою, розподіляти папір, створювати й закривати видавництва.
Чергова реорганізація управлінням видавничої справи в Україні була спонукана змінами в структурі книговидання Росії 5 грудня 1930 року постановою ВУЦВК Раднаркому (РНК) України сфера книговидання знову переходить у відання Наркомосвітн УРСР, при якому створюється на рівні управління Державне видавниче об'єднання країни (ДВОУ).
Постанова Раднаркому УРСР "Проутворення Управління у справах поліграфії та видавництв при Раднаркомі УРСР", що вийшла 6 листопада 1943 року, стала першим кроком формування прообразу майбутнього галузевого міністерства, яке у 60-х роках об'єднає всі три складові системи буття книги: видавництва, поліграфію і книгорозповсюдження.
У 1949 році ДВОУ реорганізовується в Управління у справах поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі та підпорядковується безпосередньо Раді Міністрів УРСР Однак у такому варіанті воно проіснувало недовго. 1953 року ця структура розділяється на два підрозділи: Головне управління видавництв, поліграфічної промисловості та Управління книжкової торгівлі. Обидва ці управління передавалися у відання Міністерства культури УРСР.
Таким чином, з 1953 року практично всі видавництва республіки переходили в підпорядкування міністерства культури.
До речі, перепідпорядкування видавництв в Україні республіканському мініс¬терству культури було здійснене трохи раніше, ніж у цілому по СРСР. Бо лише через шість років після цього - 11 травня 1959 року - вийшла постанова ЦК КПРС "Про утворення у складі Міністерства культури СРСР Головного управління видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі". За цією постановою на зазначене управління з-поміж інших завдань покладалися:
15 листопада 1963 року вийшла постанова ЦК КП України "Про упорядкування видавничої справи в республіці та підвищення ролі видавництв у господарському і культурному будівництві". Необхідність такої постанови зумовлювалася, очевидно, прийнятою 22 червня 1960 року постановою ЦК КПРС "Про неправильну практику організації нових видавництв". У ній, зокрема, наголошувалося, що "практика дроблення видавництв, яка спостерігається останнім часом, призводить до розпорошення редакційно-видавничих кадрів, до випуску малоактуальної, непотрібної літератури, яка не знаходить попиту в читачів, накопичується на книжкових базах і в магазинах, до збитковості книговидавничої справи".
Традиційно в таких постановах давалися вказівки міністерствам і відомствам "розробити конкретні заходи" на її виконання. Результатом стало спільне рішення Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти і Державного комітету по пресі Ради міністрів УРСР від 27 квітня 1964 року (протокол № 3, п. 3) "Про видавництва Київського, Харківського і Львівського державних університетів". Університетські видавництва виводилися з-під відомчої (а отже, фінансової і юридичної) залежності від цих університетів і перетворювались у республіканські видавництва подвійного підпорядкування: Міністерству вищої та середньої спеціальної освіти і Державному комітету по пресі Ради Міністрів УРСР. Ця постанова стосувалася видавництв Київського, Харківського та Львівського університетів.
Перше радянське видавництво було відкрите в Києві в лютому 1918 року. Тоді більшовики, захопивши на короткий час столицю, встигли створити "Видавництво робітничо-селянського уряду України", націоналізувавши приватну друкарню Лубковського. Проіснувало воно до визволення Києва військами Центральної Ради.
Зі створенням Всеукрвидаву починається формування видавничої мережі радянського типу. Першими до цієї мережі ввійшли відповідні підрозділи народних комісаріатів. Академії наук, Раднаргоспу, видавництво ЦК КП(б)У "Космос".
Таким чином, сформувалася типологія видавництв за приналежністю до засновників: державні, партійні, військові. Першим у цій ієрархії був Всевидав - не лише як керівний орган, а й як головне видавництво. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність вже близько 50 видавництв. Географія їхня була така: Київ - 19, Харків - 17, Одеса та Катеринослав - по 6. Найбільшими стають Держвидав України, "Пролетарій", "Книгоспілка", "Український робітник".
Внаслідок проведеного укрупнення дрібних видавництв ("Шлях освіти", "Знання", "Гарт", "Космос") постає 1924 року велике партійно-радянське видавництво "Червоний шлях".
На кінець грудня 1930 року в республіці формується типологія видавництв за тематичним спрямуванням літератури, яке визначалося для кожного як профільне:
Цю типологію склали в основному видавництва, що входили до Державного видавничого об'єднання України (ДВОУ). І хоча це об'єднання через чотири роки розформувалося, визначена спеціалізація видавництв, які стали працювати самостійно, в основному зберігалася й надалі.
Напередодні Другої світової війни структура видавництв в Українській РСР мала трохи інший вигляд. З юридичного боку типологія видавничої системи визначалася функціонуванням двох типів видавництв: оформлених і неоформлених.
До першої групи відносилися ті видавництва що були оформлені як самостійні творчо-виробничі підприємства, друкована продукція яких мала загальнореспубліканське значення і поширювалася зокрема й через книготорговельну мережу. Такими були: видавництво Академії наук, Сільгоспвидав, Літвидав, Держвидав, "Мистецтво", "Молодий більшовик" (пізніше - "Молодь"), Політлітература при ЦК КР(б)У, "Радянський письменник", Укрмашвидав, Укрогрвидав Місцевпрому, Держфінвидав, Юрвидав, Металвидав, Нацменвидав.
До другої групи відносилися видавничі підрозділи різноманітних відомств, організацій, міністерств другого порядку, які, не маючи юридичного статусу, здебільшого випускали літературу відомчого характеру. Це передусім видавничі відділи партійних, комсомольських, адміністративно-судових, військових, торговельно-заготівельних, фінансових, обліково-статистичних, книготорговельних, краєзнавчих, літературних, видавництва органів охорони здоров'я, народної освіти, промисловості та ін.
У загальному обсязі випущеної в Україні 1940 року видавничої продукції (4741 назва накладом 51 млн 974 тисячі примірників, або 1,3 примірника на душу населення) частка неоформлених видавництв за накладами складала 17,3 відсотка.
З настанням воєнних дій та евакуацією партійних, державних і виконавчих органів на Схід, зрозуміло, така мережа діяти не могла. У відповідності до постанови Раднаркому УРСР від 25 вересня 1945 року "Про об'єднання видавництв УРСР" утворювалося єдине Українське видавництво "Укрвидав". Сюди ввійшли: Укрдержтехвидав при Раднаркомі УРСР, Держлітвидав, Політвидав при ЦК КП(б)У, Медвидав при Наркомздоров'я, "Мистецтво" при Управлінні у справі мистецтв, "Радянський письменник".
У складі "Укрвидаву" утворювалися відділи: політичної, художньої, військової, медичної, мистецької літератури. Саме ці своєрідні редакції визначали тематичний напрям українського радянського книговидання воєнної і повоєнної пори.
Структура українського книговидання напередодні розвалу Радянського Союзу.
У 1971 році партійне керівництво республіки здійснює ще один черговий крок щодо реформування книговидавничої галузі. Іншими словами - щодо посилення тотального контролю за всім тим, що відбувалося в "цій важливій сфері ідеологічної роботи".
Початок цього реформування поклала постанова ЦК Компартії України від 11 травня 1971 року "Про стан книговидавничої галузі в республіці та заходи щодо її поліпшення". Варто підкреслити, що за термінами "поглиблення спеціалізації", "об'єктивна необхідність концентрації", "уникнення паралелізму і дублювання", які вже ставали звичними для суспільної і наукової думки, що формувалася в той час переважно під впливом директивних партійних документів, простежувалася загальна тенденція украй консервативної бюрократичної старіючої верхівки СРСР провести, щоправда, у досить м'якій спробі, деякі реформи в політичній, культурній та економічній сферах.
Спроби такої "концентрації" і "спеціалізації" у глобальних масштабах усього есересерівського простору робилися, як відомо, передусім в економічній сфері. Експерименти з раднаргоспами і сільськими районами призвели до ліквідації значної кількості районів методом їх укрупнення. На кінець шістдесятих - початок сімдесятих років припадає широко розрекламована в пресі кампанія щодо неперспективних сіл та інших малих населених пунктів методом знесення їх до центральних колгоспних садиб, закриття таким чином маси початкових і восьмирічних шкіл, а, отже, знекровлення українського села. Потім узялися за пропаганду прогресивності й ефективності зведення крупних спеціалізованих комплексів у сільському господарстві і промисловості з концентрацією в них значної кількості трудових і матеріальних ресурсів.
Черга, отже, дійшла й до ідеологічної, духовної сфери. Одним із яскравих прикладів централізації книговидавничої галузі, скажімо, в Москві стало створення циклопічного за структурою, кількістю працюючих і надскладними завданнями видавництва політичної та іншої пропагандистської літератури, спрямованої передусім для закордонного читача, "Прогрес". Штатний розклад цього видавництва більш ніж на тисячу одиниць "посприяв" згодом навіть занесенню його до "Книги рекордів Гіннеса"
В Україні кампанія щодо концентрації у видавничій справі закінчилася створенням на базі видавництв Київського, Львівського і Харківського університету, а також "Вищої школи" видавничого об'єднання з такою ж назвою - "Вища школа"
На середину 70-х років в Україні остаточно завершується процес формування структури книговидання. До цього спонукала вказівка Москви "про необхідність приведення чисельності видавництв у республіці у відповідність із загальносоюзними показниками". Відповідно до наказу Держкомвидаву УРСР "Про уточнення переліку видавництв Української РСР" остаточно затверджувалася така книговидавнича мережа.
Республіканські видавництва у Києві:
Республіканські видавництва в областях:
Така мережа книговидання Української РСР проіснувала практично до кінця 80-х років. Вже напередодні розвалу Радянського Союзу до неї були внесені незначні зміни. Так, наприкінці 1989 року рішенням Ради Міністрів УРСР видавниче об'єднання "Вища школа" було розформоване. На його базі утворювалися чотири самостійні республіканські видавництва - "Вища школа" і три видавництва при університетах у Києві, Львові та Харкові. Наказом Держкомвидаву УРСР за № 154 від 5 грудня 1989 року цим видавництвам присвоювалися офіційні назви: видавництво "Либідь" при Київському університеті, видавництво "Світ" при Львівському університеті та видавництво "Основа" при Харківському університеті.
Цим же наказом перейменовувалися: республіканське видавництво "Реклама" - на "Час". А республіканський часопис "Жовтень", що виходив у Львові, - на "Дзвін". Трохи пізніше харківське видавництво "Прапор" стало називатися "Березіль", а дніпропетровський "Промінь" - "Січ".
Останні перейменування засвідчували, наскільки серйозно вже усвідомлювали необхідність змін у галузевому книговидавничому міністерстві.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові