Нові знахідки і публікації, проблеми і завдання в царині історії української журналістики - ключові питання цієї статті.
This article covers such issues as the traditions of the national journalism and recent publications as welt as the background and tendencies of the Ukrainian press history research.
Українське журналістикознавство не стоїть на місці, успішно просувається вперед, фіксуючи історичний час, аналізуючи тексти-джерела, відображаючи характерні ознаки епохи. Все ж лишаються невирішеними певні дослідницькі завдання, невідкритими - сторінки забутих видань, неосмисленими долі згаслих у розквіті творчих сил неординарних особистостей.
Коли з погляду "якості та кількості" оцінювати сьогоднішні набутки історії української журналістики, то, напевно, за останнє десятиліття "написане, видане, проголошене, розгадане" буде вагомішим (у вигляді покажчиків і списків періодики, монографій, енциклопедичних матеріалів, статей, проведених конференцій, відвертих дискусій, географічного і хронологічного розмаху проаналізованих явищ і т. д), аніж за все попереднє століття.
Завдяки діяльності створеного майже десять років тому Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника видані справді різнопланові й солідні збірники, довідники, покажчики змісту деяких газет і журналів. З-поміж массиву цієї значної науково-видавничої діяльності варто назвати десять випусків матеріалів до енциклопедичного довідника "Українська журналістика в іменах", десять випусків "Збірника праць НДЦ", сім тематичних конференцій та опублікованих доповідей і повідомлень під загальною назвою "Українська періодика: історія і сучасність", низку історико-бібліографічних розвідок періодичної преси Західної України [1].
Практичні кроки в підготовці матеріалів до бібліографії української періодики, дослідженні публіцистики й вивченні творчих досягнень провідних українських журналістов, редакторів і видавців здійснені не тільки співробітниками львівської бібліотеки, а й ученими Центрального державного історичного архіву в м. Львові, дев'яти обласних державних архівів України, викладачами факультету журналістики Львівського національного університету ім І. Франка, Дослідницького центру історії української преси, Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також інших навчальних закладів Дніпропетровска, Харкова. Одеси, Ужгорода, Запоріжжя і т. д.
Останніми роками дослідники звернули увагу на еміграційні видання, адже українські газети й журнали видаються з середини XIX столітгя на п'яти континентах [2].
Нові напрацювання учених, зокрема університетських викладачів, значно розширили горизонти навчальної літератури, допомагаючи студентам розібратися у тонкощах історико-журналістського процесу на батьківщині, зануритися у видавничо-редакційні процеси минулого, дізнатися про шумування національно-патріотичних ідей у середовищі свідомих українців ХІХ-початку XX століття [3].
Але доводиться не раз констатувати, що вчені змушені "переписувати", "переоцінювати", відновлювати, в зіставленні дошукуватися об'єктивної істини тих історичних фрагментів, котрі давно чи недавно з ідеологічних міркувань були спотворені, знищені або свідомо забуті (втрачені) й не влилися в загальний історико-журналістський потік.
За ініціативою Науково-дослідного центру періодики у Львові минулого року розпочався масштабний проект "Національна бібліографія української періодики XIX-XX століть". Робота ця справді серйозна, складна, відповідальна, давно назріла й по суті своїй - унікальна. Як підкреслював ще в 20-і роки попереднього столітгя історик преси М Сагарда, з кожою знищеною газетою "втрачається певний слід історично-культурного життя нації. Треба прагнути того, щоб не повторилося те, в чому винне перед нами минуле, бо й сучасне стане минулим і знайде свого суддю" [4].
Передбачається, що участь у розробці й виконанні вищеназваного проекту візьмуть не тільки українські інституції та окремі вчені, а й закордонні дослідники, подвижни¬ки наукової бібліографії. Уже зараз розробляються загальні підходи, наукові принципи, методи і структура багатотомного видання репертуару української преси за останні два століття.
Все ж лишається чимало "білих плям", щр стосуються передусім самих видань, їхніх видавців, редакторів, співробітників, особливостей історико-журналістського процесу в тому чи іншому регіоні, на етнографічних територіях чи за межами України. На жаль, лише деяким поважним українським часописам "пощастило" (грунтовно опрацюваний щоденник "Діло" [5], здійснені покажчики змісту журналів "Зоря", "Літературно-науковий вістник", "Україна", "Назустріч", "Дзвони", "Українська книга" та деяких інших). На думку директора Львівської наукової бібліотеки ім В. Стефаника проф. М. Романюка, в науковий обіг ще не введено понад 3000 газет і журналів, що видавалися впродовж ХІХ-ХХ століть.
Досі недостатня увага в існуючих дослідженнях зверталася на місцеву періодику Східної України, зокрема майже відсутній аналіз її структурно-типологічної системи, цільового призначення, змісту, читацької аудиторії і т. д. Навіть приблизні цифри вказують на солідну кількість найменувань газет, журналів, альманахів, періодичних збірників, що з'явилися з часу зародження преси (в Харкові з 1812 p., Києві - 1835, Одесі 1809, а в більшості губерній на півдні Росії - із 1838 p.). У Києві - Львові видані списки періодичних видань Катеринославської, Полтавської і Поділ ьскої губерній (1838 1917) [6]; в процесі пошуку й підготовки перебуває уже кілька років преса Київської (майже 800 видань), Херсонської (з Одесою включно - понад 750 найменувань газет і журналів), Волинської (102), Чернігівської (96), Харківської (понад 300). Таврійської (приблизно 300). Залишаються поза науковим осмисленням, не простеженими в усій глибині й протиріччях "... Губернские ведомости", котрі з 1838 року до 1917-1919 років виходили в усіх центрах Російської імперії: цей величезний масив газет зберігає ґрунтовні й оригінальні ісгорико-краєзнавчі та літературні матеріали Потребують об'єк¬тивного прочитання і коментарів сотні провінційних видань, на шпальтах яких відбувалася боротьба ідей, становлення творчих особистостей, удосконалення журналістсько-публіцистичних жанрів. Основна перешкода на цьому шляху - відсутність комплектів більшості часописів, що виходили у південній частині Росії (від часу зародження преси до Лютневої революції 1917 року) у вітчизняних фондах; найбагатшими на пресу Києва, Одеси, Херсона, Миколаєва, Житомира, Харкова та інших міст Східної України виявилися два солідних книгосховища сусідньої держави - Російської державної бібліотеки (Москва) та Російської національної бібліотеки (Санкт-Петербург).
Варто підкреслити: "буття вчорашнього дня", історія давньої і недавньої журналістики, в якому б середовищі вона не функціонувала, потребують універсального і комплексного використання доступних методологічних підходів для створення основ фундаментального дослідження журналістських явищ у всіх проявах, типологічних, жанрових, змістових та інших категоріях, із погляду еволюції, уроків і традицій.
І в цій різноплановій картині проблем і завдань для наукового й журналістського пошуку важливим елементом і рушієм має стати молоде покоління дослідників, не обтяжених догмами, шаблоним баченняи, стереотипним мисленням.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові