Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Михайло Драгоманов у дискусії про польське питання на сторінках
женевської емігрантської преси початку 80-х років XIX ст.

Н. С. Заверющенко
аспірант
УДК 070 (0919)

У статті аналізуються погляди М. Драгоманова на проблему українсько-польських взаємин.

The article analyses Drahomanov's vi&vs on the Ukrainian-Polish relations.

Концепція польського історичного легі¬тимізму у XIX ст. стала одним із важливих чинників формування української національної ідентичності. Програма відновлення Польщі в її історичних кордонах до 1772 року, підтримувана польськими патріотами різних відтінків, зумовила сприйняття Польщі на європейській арені як важливої міжнародної проблеми, поняття, передусім, політичного, а не етнічного.

Суперечність двох національно-політичних програм: української, що базувалася на розумінні етнічної національності та етнічно-мовних кордонів, та польської, що ґрунтувалася на концепції історичного легітимізму, - зумовлювала неможливість будь-якого польсько-українського порозуміння. Водночас, на думку І. Лисяка-Рудницького, "це скріпляло українську самосвідомість як нації, відмінної і від Польщі, і від Росії" [10, 156].

Польське питання є важливою складовою національних, державотворчих, соціалістичних поглядів М. Драгоманова. Характеризуючи його журналістську діяльність "київського" періоду - до женевської еміграції 1876 р., - Д. Заславський убачає витоки драгоманівського федералізму саме в ідеї "необхідності сильної Росії, що перемагає польські та німецькі посягання на українські, і взагалі слов'янські, землі" [6; 20].

Найповніше М. Драгоманов викладає свої погляди на польське питання уже в Женеві. На початку 80-х років його стосунки з соціалістичною еміграцією ускладнюються і набувають характеру відкритого конфлікту, якому не останню роль відіграє саме польська проблема.

У науковому драгоманознавстві певні аспекти цієї теми висвітлено в працях Д Заславського [6] та І. Лисяка-Рудницького [8]. Важливим джерелом для вивчення полеміки щодо польського питання в середовищі женевських соціалістів початку 80-х років XIX ст. є тогочасна еміграційна преса видання "Вольное слово" (за визначенням Д. Заславського, "драгоманівський орган"), "Черный передел" В Плеханова, "Вперед" П. Лаврова та ін. Проте ця дискусія досі не була предметом уваги українських журналістикознавців. Достатньо сказати, що й сама женевська газета "Вольное слово" (1881-1883), головним співробітником і редактором якої був М Драгоманов, досі не розглядається в контексті історії української журналістики (втім, як і російської).

У межах даної статті ми не маємо можливості детально дослідити цей конфлікт

Спробуймо розглянути лише певні аспекти стосунків М Драгоманова з групою В. Плеханова "Черный передел" і польськими соціалістами. На початку 1880 року В. Плеханов, Л. Дейч і В Засулич остаточно переїздять з Росії до Женеви і утворюють разом з П. Аксельродом та Я. Стефановичем женевський центр "чорнопередільців" - найвизначнішу "за своїм впливом, талантом учасників, за своїми зв'язками з Росією" [6; 107] групу в емігрантській колонії. На дум¬ку Д. Заславського, саме війна із "плеханівцями" посилила вже існуючі від кінця 70-х років суперечності між М. Драгомановим і російською політичною еміграцією та врешті призвела до цілковитого розриву між ними. У цих суперечках для М. Драгоманова польське питання є принципово важливим, адже він переконаний: "характер ставлення великоруського публіциста до питання польсько-російського зумовлює і його ставлення до слов'ян узагалі" [3; 84].

Позиція українського публіциста найповніше віддзеркалена в його статті "Историческая Польша и великорусская демократия", що протягом 1881-1882 рр. друкувалась у газеті "Вольное слово".

На думку М. Драгоманова, розв'язання польської проблеми можливе лише за умови розмежування Польщі історичної - у її пе-редподілових кордонах до 1772 р. з претензіями на частину української (а разом з тим білоруської та литовської) території, - та етнічної, реальної, яка охоплює лише землі, населені, власне, поляками.

Повстання 1863 р. не могло здобути підтримки в Україні вже тому, що його ініціювали поляки, - нехай навіть демократи, які декларували "волю західних провінцій". За М. Драгомановим, польські революціонери розуміли свободу непольських народів як централісти-державники: "у них східні сусіди поляків мусили повстати проти "Москви", тому що це потрібно для Польщі, тому що поляки не можуть від них відмовитись, - а потім уже, відновивши Польщу, - і обов'язково Польщу 1772 р., сусіди ці повинні були отримати свободу розпоряджатися собою (...)" - "якщо тільки їм це дозволять поляки" [3,35]. Будь-який польсько-український альянс, навіть з тактичних, прагматичних міркувань, є неможливим, доки поляки не відмовляться від фантому історичної держави: "українцям немає інтересу ділитися навпіл, так щоб західна їх половина увійшла б до союзу, -нехай не схожого на все попереднє і на становище в Галичині, - з Польщею, а східна залишалася за Росією (...), якщо українцям лити кров за автономію, то за автономію всього свого племені" [3; 31].

Така принципова позиція була головною причиною того, що "до Драгоманова польські соціалісти ставились із недовірою і навіть ворожо" [6; 108]. Цю ситуацію промовисто характеризує полеміка М. Драгоманова з Б. Лимановським - "одним із найплодовитіших польських писателів-соціалістів" [3; 109], активним учасником польського емігрантського соціалістичного гуртка, який свого часу працював і в російських революційних організаціях. За словами Б. Лимановського, "деякі русинські соціалістичні писателі звертають більше уваги на проведення кордонів між національностями, ніж на суворе поєднання сил у боротьбі з нашим найнебезпечнішим ворогом (яким? - запи¬тує М. Драгоманов - Н 3 ). Вони сіють нез¬году там, де мусить панувати сувора солідарність" [3; 105]. Натомість, Драгома¬нов переконаний, що важко "вигадати щось, більше здатне сіяти незгоду між русинами й поляками, як нав'язуватися першим із польською національністю і Польщею-державою, яка так їм опротивіла" [3, 108]. Він наполегливо вимагає, щоб, говорячи про відродження своєї держави, польські соціалісти не ухилялися від "рішучої відповіді на "прокляті питання": що ж таке Польща? тобто де її кордони? і яким мусить бути ставлення до плебейських націй колишньої історичної Польщі їх споляченої інтелігенції9" [3; 112].

Група В. Плеханова підтримувала тісні стосунки з польськими соціалістами, і, за спостереженням М. Драгоманова, сходились російські та польські демократи саме на грунті державницько-централістичних ідей. Право українців на самовизначення не визнавалося ні польськими, ні російськими соціалістами різних фракцій.

В. Засулич, виступаючи 1880 р. на же¬невському мітингу в пам'ять польського повстання 1830 p., підтримала "польських товаришів", і суть її промови зводилась до популярної тоді в російсько-польських емігрантських колах ідеї: "московським революціонерам потрібні поляки, як полякам московські революціонери" [3; 89]. У російсько-польському контексті традиційно було проігноровано соціалістів українських, як і права українців у Росії та Австрії взагалі. Ще не так давно, 1879 року, М. Драгоманов підтримував В. Засулич після її відомого замаху на генерала Трепова - у статті "За что старика обидели и кто его обижает? (Размышления по делу Трепова)", що друкувалась у №№ 3-4 женевського еміграційного часопису "Община" 1879 p. і того ж року вийшла в Женеві окремою брошурою - "останньою, до якої революційні соціалісти поставились добре" [1; 276]. Цілковито протилежною була драгоманівська оцінка женевської промови В. Засулич: слід "завжди чітко ставити собі та іншим питання про те, де польський національний рух має собі місце, а де - ні, тобто питання про кордони справжньої Польщі, а також ніколи не ставити польського питання лише між Польщею та Росією, поляками та великоросами, (...) а між поляками й литвинами, латишами, білорусами та українцями..." [3; 90].

1880 р. у французькому виданні "Revue Socialiste" з'явилася стаття М. Драгоманова "Les nations de l'Europe Orientale et le social-isme internationale", у якій він намагався довести, що "всі державні основи польських і російських соціалістів суперечать революції, особливо соціальній" [3; 123]. У відповідь редакції "Черного передела" і польської "Rovnosci" виступили з протестами в пресі від імені "більшості польських і російських соціалістів у Женеві" [3; 123]. Зі своїми запереченнями висловлених у драгоманівській статті ідей про шовінізм польських соціалістів виступив і Б.Лимановськнй 1881 р. у французькому виданні "Precur-seur".

Для М. Драгоманова принципово важливою є самостійність українського соціаліс¬тичного руху. Від цього, на його думку, "за¬лежить і те, чи вистоять українці як щось са¬мостійне, яке безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад, чи ні, -чи підуть вони як прихвосні за сусідами, скорше всього, за москвинами" [5; 429]

1880 р. за ініціативою М. Драгоманова в Женеві відбулося кілька зібрань емігрантів. На обговорення був представлений його циркуляр "До уваги соціалістів-емігрантів із Росії", що містив 5 положень, одним із яких була вимога "організації соціальних партій у відповідності до природних областей, географічних, економічних та національних", а не "на підставі державних кордонів, діючих і традиційних" [3, 122]. Якраз цей пункт і викликав найбільший опір з боку "органу польських соціалістів" "Rovnosci" та редакції "Черного передела". За словами М, Драгоманова, це "положення було відкинуте разом із самою ідеєю існування яких-небудь природних областей, окрім держав, котрі, держави, і визнані були єдиними основами для організації соціалістичних партій" [3, 122]. У своїх спогадах Л. Дейч, один з найактивніших членів гуртка В Плеханова, говорить про несприйняття "українофілів" більшістю активістів російського революційного руху. На одному з цих зібрань, за Л. Дейчем, відбувся розрив М. Драгоманова з женевською соціалістичною еміграцією, який "уже не припинявся; навпаки, він усе більше загострювався й посилювався" [2; 222].

На думку М. Драгоманова, і російськими, і польськими патріотами керують централістично-державницькі звички, властиві їм як представникам "історичних" націй. Причиною "російської і польської катковщини" є "фатальна спадковість... тих звичок думки, у яких виховала суспільство історія держави в період централізації" [3; 71]. Саме через це ні росіяни, ні поляки не можуть складати ядро східноєвропейської федерації, у межах якої вій пропонує автономію кожній країні, у тому числі й Польщі - зрозуміло, етнографічній (за цим же принципом мусить бути створена спільна соціально-революційна партія на федеративних засадах, у вигляді союзу національних соціалістичних організацій). Україні, за М. Драгомановим, належить особлива місія: "з усіх плебейських націй сходу Європи українська нація і найбільш чисельна, і найбільш енергійна, і за своїм географічним розташуванням, як і за своєю близькістю до найважливіших там привілейованих націй, приречена відігравати особливо видатну роль не лише як найважливіший з об'єктів захвату для центротяжних елементів національностей привілейованих, але і як найважливіший із центробіжних елементів на Сході Європи" [3, 134].

Драгоманов переконаний, що розв'язання польської проблеми дозволить українцям зосередитись на впорядкуванні взаємин з Росією. До цієї ж думки він повертається й майже через 10 років, у "Листах на Наддніпрянську Україну": "Аграрні реформи 1863-1866 (...) добили політичну силу панства польського на Україні і через те поставили й справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитись..." [4; 171]. На думку І. Лисяка-Рудницького, ця гіпотеза підтвердилась історично: "від 1917 р. боротьба на протиросійському фронті набуває щораз більшого посилення, якого вона раніше ніколи не мала в українській історії" [8; 297].

Незважаючи на схожість історичної долі України і Польщі у XIX ст.: відсутність державності, цілісності етнічної території, залежність обох від великих імперій - Росії та Австрії, - вони по-різному сприймалися на європейській арені "Хоч Європа XIX ст. не знала незалежної Польщі, ніхто ніколи не заперечував існування окремої польської нації" [9, 93].

Російські урядові кола, не сприймаючи територіальних претензій поляків, усе ж робили їм важливі політичні й культурні поступки, тим часом як заперечували навіть право українців на самовизначення. М Катков, лякаючи російську громадську думку українофільством як "підступною єзуїтською інтригою" блискуче це ілюстрував: "Польські повстанці знають, чого вони хочуть, і прагнення їхні, за всієї їхньої безнадійності, мають смисл, і на них можна зважати. Але чого хочуть наші українофіли? Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою, український народ є чистий російський народ, корінний російський народ, істотна частина російського народу, без якої він не може залишатися тим, чим він є" [7; 134].

Подібне до цього сприйняття українців і поляків демонстрували російські демократи і народницької (О. Герцен, М. Чернишевсь-кий), і марксистської доби (В. Плеханов, П. Лавров таін). І. Лисяк-Рудницький говорить про соціологічні причини такої різниці в статусі двох народів: польську національну справу аж до II половини XIX ст, репрезентувала аристократія, натомість "українська національність була практично зведена до селянства" [9; 93].

Отже, М. Драгоманов, розглядаючи українську справу в українському, а не в російському чи польському контексті, виводить її на якісно новий рівень репрезентує не тільки чи навіть не стільки етнічно-мовну складову українського дискурсу, скільки його політичний аспект. Спроби дистанціювати українську ідентичність і від російської, і від польської робились і до М, Драгоманова. М. Костомаров у статті "Україна", надрукованій анонімно 1860 р. у "Колоколі" Герцена (за кордоном - отже, без будь-яких цензурних обмежень), декларує українську самобутність, відмежовуючи український історичний процес від російського і польського: "Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом" [3;33]. Але практичні національні вимоги його обмежені, по суті, двома пунктами: допуск української мови до початкової школи і вільний розвиток української літератури. Отже, очевидним є значення драгоманівської вимоги політизації українства, автономності українського соціалістичного руху в процесі формування національної ідентичності.



  1. Дебогорій-Мокрієвич В. М. П. Драгоманов. Зі споминів В. Дебогорія-Мокрієвича // За сто літ. – К., 1927. - Кн. 1. - С. 275-295.
  2. Дейч Л. Украинская и общерусская емиграция // Вестник Европы. - 1914. - № 8.
  3. Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. - К., 1917. - 145 с.
  4. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінченко - М. Драгоманов: Діалоги про українську національну справу. - К., 1994. - С. 149-271.
  5. Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм // Драгоманов М. Вибране. - К., 1991. - С. 327-429.
  6. Заславський Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. - К., 1924. - 172 с.
  7. Катков М. Совпадение интересов украинофилов с польськими интересами// Русский вестник. - 1863. - № 136.
  8. Лисяк-Рудннцькнй І. Із драгоманівських студій // Лисяк-Рудницькнй І. Історичні есе: У 2-х т. – К., 1994. - Т. 1. - С. 289-298.
  9. Лисяк-Рудинцькиіі І. Польсько-українські стосунки: тягар історії // Там само. - С 83-110.
  10. Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Там само. - С. 145-171.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові