Досліджується мадовідомий пласт творчості Уласа Самчука як журналіста і редактора газети "Волинь". Простежується еволюція поглядів автора на тлі доби.
An unknown fact of Ulas Samchuk's creativity as a journalist anil a newspaper's " Volyn " editor is being investigated. The evolution of author's points of view is also studied.
Усі предки У. Самчука були з походження хліборобами, за панщини - кріпаками, за винятком Данила Гуца, який опинився в селище за Хмельниччини та був козаком (звідси походить назва кутка, де жили Самчуки, - Запоріжжя, а по-вуличному їх завжди звали Гунами). Батько Олексій Антонович - "господарський дух", родовий, з діда-прадіда мужик, усе своє житія важко працював: обробляв землю, корчував ліс, бив камінь, щоб міцно поставити на ноги своїх дітей. А їх було п'ятеро. Від першого шлюбу - Василь і Катерина, від другого - Улас, Федот, Василина. Будучи "раціонально зложеним", він передав цей раціональний склад мислення, як і почуття любові до землі та пошани до праці, своїм дітям, особливо допитливому Уласу.
У 1907 році родина Самчуків із кутка Запоріжжя перебралася на хутір Лебедщину, де батько придбав п'ять десятин землі. Згодом він помножив свою власність на ще одну десятину, а 1913 року залишив і це місце, - сім'я оселилася в селі Тилявці Кременецького повіту, бо тут Олексій Антонович купив чотирнадцять десятин землі.
Завдяки неповторній волинській природі у майбутнього письменника з дитинства формувалося особливе сприйняття всього живого у хлопчачому серці та в думках визрівало прагнення пізнати світ на краю землі. Ще змалку літ Самчук задумувався про своє призначення: "Я був типовим волинським селюком і провінціалом", - зізнається автор. Тому що історична волинська земля "... мало давала нагоди жити великим житгям ... Ми перебували у стані історично задавненої стагнації. І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів - переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою", - цій екзистенції Самчук був вірним протягом усього нелегкого, стражденного життя.
У Тилявці 1917 року Улас Самчук закінчив народну школу і продовжив навчання у дерманській двокласовій школі, яка діяла при Св.-Федорівській учительській семінарії, яка пізніше, за української влади, була перейменована на чотирикласову вищу початкову школу, закінчивши яку, хлопець мав намір вступити до цієї учительської семінарії. Але поляки у 1920 році всі українські навчальні заклади закрили, і тому Улас Самчук у 1921 році продовжив навчання в Українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка в Крем'янці, яку не зміг закінчити, бо був мобілізований на службу до польського війська. Це глибоко обурило юнака і значною мірою викликало спротив будь-яким гнобителям і "Можливо також з помсти за це я вирішив взагалі звільнитися від опіки "братів слов'ян" і стати бездержавним громадянином світу, скориставшися претекстом військової служби" [1].
Незавидною була доля цієї української гімназії під гнітом польської експансії - без права, без засобів, без належного приміщення. "Всі ми були на списку "нєпожондних", наші дипломи не були дійсними, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами, з наміром нас "різати"... Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити..." [2].
Саме в цій гімназії У. Самчук почав займатися громадсько-культурною та політичною роботою. Його однодумці обрали головою літературно-мистецького гуртка "Юнацтво". На цей час припадають перші літературні спроби Уласа Самчука. Гурток випускав однойменний рукописний журнал, який редагував Самчук. Тут Улас Самчук "опубліковував" свої перші новели та вірші. "Однак вперше коротеньке оповідання, яке мало назву "На старих стежках", У. Самчук оприлюднив у варшавському часописі "Наша бесіда" (редактор Володимир Островський) 20 квітня 1926 року Юрій Клиновий помилково називає оповідання "Тараско". Про цю назву першого друкованого оповідання говорить і дослідник Г. Дем'янчук [3].
У тогочасному Крем'янці осіло багато емігрантів зі сходу України, досить відомих видатних українських діячів - Аркадій Животко, Павло Граб, Петро Трепет, Михайло Панкевич, Роман Бжеський. Вони спільно з місцевими українськими патріотами Борисом Козубським, Семеном Жуком, Неофітом Кибалюком, Йосипом Жиглевичем, Михайлом Черкавським та багатьма іншими створювали партії, "Просвіту", проводили з'їзди, організовували сходини, обговорювали різні питання українського життя. Самчука, молодого, енергійного, неординарного, почали залучати до справ міста: "Появилась і політика. Спочатку це були партії, принесені сюди зі сходу, типу Соціял-революціонерів, а пізніше появився тут націоналізм типу Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. І так воно пішло і дійшло до того, що поляки почали пищати, та переслідувати, та забороняти. Емігрантів зі сходу вигнано до Чехословаччини, місцевих арештовано, "Просту зачинено, кооперацію знищено" [4].
Молоді люди після цього інциденту намагалися шукати для себе місця поза межами Польщі. Рабська покірність була чужою особистості Уласа Самчука, він вважав, що лишатися в глухій провінції, замученій поліційними рестрикціями, на півголодному раціоні покорму для душі і тіла для нього означало знищення. І тому непокірний юнак волів ліпше бути знищеним у боротьбі, у спротиві, а не в покірному животінні на краю життя під гнітом чужої окупації. У пошуках кращої долі, ніж та, яку українцям забезпечувала Польща, Самчук улітку 1924 року тікав до Києва "Я потребував світа, простору, досвіду, знання... А головне - свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити" [5]. Та на кордоні втікача спіймали, ув'язнили на півроку.
Поворотним пунктом громадсько-політичної еволюції У. Самчука стала еміграція "на Захід". Сьомого березня 1927 року його мобілізували до польського війська. Місцем військової служби був 16-й полк піхоти польської армії, що дислокувався у місті Тарнові біля Кракова. У липні 1927 року полк відбув на літні маневри, звідки 23 серпня У. Самчук дезертирував до Німеччини, перейшовши кордон у районі Горішнього Шлезька. Однак знову втікачу не пофортунило: його арештували, німецький суд ув'язнив на три тижні як порушника державного кордону, на щастя, польській стороні не був виданий.
З цього часу починається перша, 14-річна (1927-1941), еміграція Уласа Самчука, яка поставила його в ряд найактивніших учасників українського літературного та громадсько-політичного процесів міжвоєнного періоду. Хоча, за свідченням Самчука, це були тяжкі, небезпечні хвилини, години, дні і місяці, але він їх щасливо переміг "І хоча я втратив усі стежки до краю предків, але знайшов вихід у світ, і було це для мене вирішальним" [6].
Свідомий вибір Заходу і прагнення будь-що дістатися його вмотивовує саме собою бажання У. Самчука бути письменником, а не політиком. Таким, як Самчук, а йому доля накреслила стати одним з найбільших українських письменників XX століття, з раннього дитинства дорога була закрита в широкий світ, до високої освіти і вершинних здобутків європейської цивілізації. І треба було або змиритися із приреченістю долі, або ж кинути їй виклик, порвати з рідним середовищем і йти до того шігрокого світу, шукати в ньому себе. Улас Самчук вибрав друге. І саме цей вибір уможливив його шанс стати європейським письменником "Головне, те головне: моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. .. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк - ледащо, нездібне навіть до хазяйства". ... Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу" під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею.. Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу" [7]. Рішучість, ризик, наполегливість, витримка - це ті головні якості, завдяки яким Улас Самчук ішов не озираючись оглядки до своєї заповітної мети Як письменника і громадянина його сформували два світи, дві культури, дві традиції - Схід і Захід, Україна і Європа. Вже перебуваючи в Європі як "бездержавний громадянин світу", Самчук зрозумів ту істину, що справжній письменник не може творити ізольовано від громадсько-політичного життя. Тому на еміграції (1927-1941 рр.) він долучається до українського національно-визвольного руху, який, далеко від України, активно творило Самчукове покоління. Воно бездоганно відповідало "ідеї покоління", яку сформулював іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, - "Покоління - це і не пригорща одинаків, і не просто маса, - це ніби соціальне тіло, яке володіє і своєю внутрішньою меншістю, і своїм натовпом, і закинуте на орбіту існування з певною життєвою траєкторією. Покоління, динамічний компроміс між масою та індивідом, являє собою найважливіше історичне поняття і є, так би мовити, тією траєкторією, по якій рухається історія" [8].
Улас Самчук ніколи не був спостерігачем у тогочасному русі за незалежність України, він завжди був на вістрі цієї нелегкої, подекуди й трагічної боротьби. У 1920-х першій половині 1940-х рр. він був членом УВО-ОУН (з 1940 р. належав до ОУН Мельника); під час подій у Карпатській Україні в 1938-1939 рр. обіймав посаду референта пропаганди Українського Національного Об'єднання; редагував у 1941-1942 рр у столиці райхскомі сарі ату Україна газету "Волинь" та належав одночасно до Української Ради Довір'я на Волині й Української Національної Ради в Києві; головував у Мистецькому Українському Русі, що зорганізувався в таборах переміщених осіб 1945 року, був одним із співзасновників Об'єднання Українських Письменників "Слово" на еміграції (ідея організації - 1954 р , статут - 1 січня 1957 р., І з'їзд - 6-7 грудня 1958 р. в Нью-Йорку).
Свідченням активної життєвої позиції Самчука є ці рядки: "Ось моя власна історія, - писав він 1 серпня 1945 року. - Від 1905 до 1917 імперія Романових. 1918-1920 Українська Народна Республіка. 1920-1927 -Реч Посполита. 1927-1929 - Німеччина Веймарська, 1929-1940 - Чехословаччина 1941-1944 - німецька окупація в Україні. 1944 - до цього дня Німеччина "п'ять по дванадцятій" Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни Одинадцять років війни і революції, п'ятнадцять років вигнання, чотирнадцять - миру Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-1933, концентраційні табори..." [9].
Дезертирувавши з польського війська, молодий Улас Самчук переміг осоружне оточення, переміг самого себе. З 1927 року перед ним відкрився інший шлях - вільний для реалізації себе як особистості. "У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди. І, здається, коли б я там лишився, я мав би нагоду пізнати і культурне життя. Не знаю чому, але це мені дуже легко давалося. І тут я навчився бачити одне почварне явище, що у нашому слов'янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи" [10]. І доторкнутися до цього "іншого" життя українцеві допомогла німецька родина. Випадково у Бойтені Улас Самчук познайомився з Германом Блюме, студентом Бреславського університету, котрий тут студіював право і мріяв про дипломатичну кар'єру, а тому вивчав англійську, французьку, російську мови. Саме Герман Блюме, як пише Самчук, відкрив йому і світ студентського, досі невідомого, життя. "Не менш цікавим, інтригуючим і бурхливим було студентське середовище, до якого втягнув мене Герман" [11]. Отже, Улас Самчук відвідував Бреславський університет лише як вільний слухач.
Початок своєї літературної кар'єри Самчук теж пов'язує з родиною Германа Блюме. Тут він переклав новелу Томаса Манна "Залізнична катастрофа", написав новели "Образа", "Собака у вікні", "Четвертий чоловік", "Мадонна цвітучого саду", які були у той час надруковані у "Літературно-науковому віснику" за редакцією Дмитра Донцова.
У спогадах "Мій Бреслав" Улас Самчук стверджує, що саме в цьому німецькому містечку "...в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої "Волині" [12].
Але Самчук не думав осідати в Німеччині, він марив Києвом. Бажання "бути письменником", власне, на його тверде переконання, можна зреалізувати лише в Києві. До того ж, у ці роки письменник-початківець виношує задум написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів - княжого, козацького і сучасного під назвою "Дід-Дніпро". З цією метою він звернувся навесні 1929 року до радянського посольства у Берліні з проханням дозволити виїхати до СРСР. У цей час він надсилає до Державного Видавництва у Харкові свій трактат про природу соціалізму. З посольства надійшла негативна відпсівідь, і тому "... всі мої спроби прорватися до Києва ганебно зникають, всі дороги до нього наглухо закриваються, "Дід-Дніпро" відходить у безвість, а на його місце приходить скромніша "Волинь". А може в цьому була також "рука Божа", бо всі мої товариші, які мали "більше щастя" прорватися туди, як правило, загинули" [13].
У 1929 році з Німеччини Улас Самчук переїжджає до Праги, де осіло чимало української інтелігенції. Саме Празі Улас Самчук завдячує тим, що тут він "визрів як письменник". Хоча нелегко йому жилося: "Жив, здавалось, у порожньому, глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріальною нуждою" [14].
Але "... У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю і воління рідного народу і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу виповнювала вщерть його духове єство, зміцнювала й утверджувала в чужому світі його письменницький талант" [15]
Разом з видатними українськими письменниками: Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Оксаною Лятуринською, Олексою Стефановичем, Юрієм Липою, Миколою Чирським, Наталеною Королевою, Леонідом Мосендзом та іншими ім'я Уласа Самчука органічно пов'язане, і це сузір'я митців заснувало "празьку літературну школу". "Своїм ідеалістичним віднесенням і глибоким артизмом той літературний розквіт 30-х років гідно продовжував невмирущу традицію київського неокласицизму 20-х років, збережену і перенесену на Захід (1931 року) наймолодшим із поетів київського "п'ятірного грона" - Юрієм Кленом - і плідно відбиту в поезії С. Гординського, Л. Мосендза та інших" [16].
У перші роки свого перебування у Празі Улас Самчук продовжує друкуватися у "Літературно-науковому віснику" (пізніше "Вістнику"). Відомі такі короткі художні твори - "Сільвестер", "Слухайте, слухайте! Говорить Москва!", "Бронзова дівчина", "Соня", "По-справедливому". "Останній Могикан", "Скарби", "Надвірні", "Віднайдений рай", "Поцілунок", "Жарт життя".
Неабияку полеміку серед літераторів викликав критично-публіцистичний твір У. Самчука "Крик в порожнечу" [17]. Серед тих, хто підтримав статтю, був Юрій Липа.
У цій полемічній статті автор стверджує, що "справжнього, незалежного, творчого мистецтва у нас поки що нема і чи скоро буде, невідомо". Трагедією нації, а не особистим горем є те, що митець змушений жебракувати, звертатися до "інертних земляків", що рівнозначно воланню у порожнечу. "Вірю, що справжній талант переможе все. Вірю, що нехай половина з них зломиться, друга ж досягне мети... Не каменюйте митців, не забивайте в них бажання до праці. Не вбивайте їх вашими громами погроз. Направляйте оті погрози краще у ту духовну порожнечу загалу, який не в стані збагнути навіть необхідності преси, а не те, що мистецької літератури. Там корінь зла, а не в зацькованій душі вашого поета чи письменника"
Однак поет Леонід Мосендз дотримується іншої думки. Він заперечує оптимізм У. Самчука, що справжній талант подолає порожнечу байдужої, німотно-сонної громадськості, але обнадійливим є вже те, що "Ви поставили крапки над "і", не побоявшись ствердити публічно, що перед нами порожнеча. І хоч порожнеча на крики не обізветься, але ніхто не посміє закинути, то не було спроб наповнити її звуком протесту, спроб хоч і переможених, безуспішних, тим більше героїчних" [18].
Чому ж тоді Юрій Липа був іншої думки з приводу цієї публікації? Без сумніву, його з Самчуком об'єднували спільні погляди щодо необхідності національного примирення в ім'я державності. Про це Юрій Липа грунтовно й переконливо писав у книжці "Призначення України" (Львів, 1938). У публікації "Крик у порожнечу" Самчук стверджував те, що митець не може сповідувати один якийсь ідеологічний чи політичний принцип або систему, якщо загал, громадянство розділені цими принципами і системами на десятки ворогуючих політичних угруповань. Звідси випливає висновок, що митець повинен синтезувати у своїй творчості позиції різних соціальних чи політичних груп в ім'я єдності, соборності нації і держави.
Про свою співпрацю з "Вістником" Дмитра Донцова через багато років Самчук писатиме так: "... Того героїчного часу, за дзядка Пілсудського і Ридзя-Сміглого, "Вістник" був для мене ареною, де я виступав поруч таких змагунів нашої волюнтаристичної літературної еліти, як Маланюк, Липа, Мосендз, Ольжич, Теліга, Кравців, Клен, які творили також знану "квадригу", що була фокусом цього грона. Склад її постійно мінявся з огляду на певні закони, властиві таким ідеологічним формаціям" [19].
Мистецтво представників тогочасної вістниківської "квадриги" в цілому було прагненням та спробою наповнити культурну порожнечу словом протесту, боротьби, руху, дії. Однак серед митців нової генерації були й такі, що стояли нібито на віддалі від ідейних поривань "трагічних оптимістів". У їхній творчості не простежувався вплив Дмитра Донцова. Це насамперед стосується Уласа Самчука, Б. І. Антонина та інших.
Слід зазначити те, що їхня творчість активно пропагувалася у "Вістнику", чим ще більше привертала увагу читачів до часопису.
А поняття "трагічні оптимісти" у розумінні Дмитра Донцова - це "Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Ольжич - і ще один чи двоє - ось ті трагічні оптимісти, які узріли красу в героїці, в тім, в чім в нас її не бачили від часів авторів "Заповіту" і "Одержимої"; які певним рухом - відкинули геть від себе те, що досі вважалося красою: "трагізм" без оптимізму - що є безсилим скиглінням, і "оптимізм" без трагізму - що є оманою слабих..." [20].
Будучи теоретиком українського ідеалізму, концепція якого будувалася на войовничому ірраціоналізмі: ірраціональна воля - основна сила індивідууму і суспільства, - теоретиком українського націоналізму та прихильником філософії Ф. Ніцше, Д. Донцов категорично відкидає "маленьку слабку" людину. Він навіть зневажає її за інстинкт самозбереження. На противагу їй він возвеличує постать, оспівує велич її духу.
Песимізм, скигління, плач та ностальгія за втраченим, а також сльози, що мерехтять крізь століття на сторінках нашої літератури, це - ниць! Це - безсилля, що перепле¬лось з безталанням письменника, це - література раба.
Донцовську концепцію інтегрального націоналізму та авторитарної доктрини провідництва У. Самчук не поділяв і, таким чином, не підтримував. Незважаючи на те, що "Вістник" відкрив йому шлях у велику літературу, Самчук розірвав творчі стосунки з Д. Донцовим. Ще у середині 30-х років критики помітили відмінність між свідомою життєвою субстанцією більшості героїв У. Самчука і сліпим, нічим не виправданим, волюнтаризмом доктрини Д. Донцова.
Однак, повертаючись до витоків письменницько-публіцистичної діяльності У Самчука, слід сказати про те, що йому однаковою мірою були до снаги зацікавлення і літературною, і журналістською діяльністю. У його нелегкій творчості вони завжди йшли поруч упродовж усього життя. Відомо, що початок його публіцистичної діяльності був V 1931-1932 роках, протягом яких у нелегальному часописі УВО-ОУН "Сурма" опублікував цикл фейлетонів "Местники" (без підпису). Цикл складався з 10 оповідань: "У татарській ямі", "Омелько оповідає", "Жовті кожухи", "Лист", "Сон мойого батька", "Одна легенда", "Що говорив той дядько?", "Присяга", "Ще один день", "Буревій". У ньому діяли сім персонажів: Гриць, Омелько, Карпо, Панас, Демид, кубанський сотник і Ольга - волинські повстанці-месники, що ведуть непримиренну боротьбу з поляками. У 1932 році пропагандивний відділ УВО-ОУН видав "Местники" окремою книжечкою, яка була підписана авторським псевдонімом Ольга Волинянка.
У 30-х роках письменник одночасно у Празі працював над романом "Кулак", який був спрямований на захист життєдайних спроможностей українського селянства, та романом-хронікою у трьох частинах "Волинь".
Першим У. Самчука побачив світ "Кулак", який був опублікований У "літераткрно-ковому віснику" 1931 року (кн 10-12), а також того ж року у ч. 7 Вістника Союзу Українських Емігрантських Організацій в ЧСР (на правах рукопису). "Кулак" було надруковано й у видавництві "Самостійна думка" за редакцією Сильвестра Никоровича у Чернівцях 1935 року (ч. 2-12) та 1936 року (ч 1-12).
До речі, у 30-х роках Самчук співпрацював не лише з "ЛНВ", "Вістником", а й з часописом "Самостійна думка", який видавався у Чернівцях. На його сторінках у ті роки автор опублікував кілька оповідань та новел. Серед них такі: "Одна осінь. ", "Перемога знаку", "У мандрівку", "Хома Гуца". У цьому часописі був надрукований роман У. Самчука "Гори говорять!" 1934 року (ч. 1, 3-12), присвячений темі боротьби закарпатського населення за своє соціальне й національне визволення.
1934 року вийшов друком у Львівському видавництві Івана Тиктора роман Уласа Самчука "Марія". Це був перший роман в українській літературі про свідомо організований сталінсько-більшовицькою системою голодомор на сході України у 1932-1933 рр. Це була друга велика акція етноциду (перша у 1921-1922 рр.), спрямована проти українського народу, але її географія не обмежувалася територією УРСР, а поширювалася на весь етнічний простір українців у Радянському Союзі, зокрема на Ростовщину, Воронежчину, Кубань і Західне Ставропілля. Це була національна трагедія і виразник українського селянства. У. Самчук не міг пройти повз неї. Про небувалий в історії людства геноцид він розповів усьому світові, чим і "заслужив" до себе немилість комуністичної влади. "Катастрофічна кількість загиблих від голоду, - пише в післямові до роману "Марія" (перевидання 2000 р.) С. Пінчук, -це лише один показник досягнутого кампанією етноциду результату. Другий, можливо, набагато жахливіший, - це структурні психологічні зміни, які відбулися в становому хребті української нації, бо ж етноцидові були піддані всі - і ті, що померли, і ті, що залишилися в живих. Деформації психіки мертвих канули в небуття разом з їхніми виснаженими тілами. Зранена психіка живих при них же й залишилися на все життя, нікуди вони від неї не ділися. її ж вони передають своїм нащадкам, навіть тоді, коли б їм цього не хотілося".
У цьому контексті виникає логічне запитання: хто відповість перед історією, перед українським народом за спланований етноцид, лінгвоцид, геноцид?
Однак світову славу У. Самчуку приніс його роман-хроніка у трьох частинах "Волинь". На пропозицію Петра Ісаєва, редактора львівського часопису "Дзвони", Улас Самчук погоджується тут друкувати свою трилогію. Це тягнулося роками. У 1934 році (з датою 1932 рік) з безліччю неймовірних помилок, як згадував автор, перша частина роману "Куди тече та річка" побачила світ.
Друга частина "Війна і революція" була надрукована 1935 року теж у "Дзвонах", а третю частину "Батько і син" надрукувала 1937 року львівська "Наша книга" "Волинь" У. Самчука стала своєрідною сенсацією того часу. Преса зустріла появу роману-хроніки з ентузіазмом. Появилися рецензії Араміса у "Новій зорі", Ісаєва у "Дзвонах", Гнатишака у "Меті", Рудницькогоу "Ділі", Боднаровича у "Назустріч", Кравціва в "Обріях", Маланюка у "Вістнику" та інших.
Незабаром вийшов переклад польською мовою Тадеуша Голендера, а роман видало варшавське видавництво "Руй". Польська преса теж схвально зустріла цей літературний твір. У "Газеті Літерацькій" появився матеріал під назвою "Право на Волинь" Ксаверія Прушинського, схвальна рецензія була надрукована на сторінках "Кур'єра Львовські". А товариство українських письменників і журналістів імені Івана Франка, головою якого був Роман Купчинський, удостоїло У. Самчука за кращий літератур¬ний твір наороди у сумі 600 злотих. У Львові 1936 року в бібліотеці "Діла" побачила світ збірка оповідань і новел У. Самчука "Віднайдений рай".
Кількома роками пізніше "Волинь" Уласа Самчука переклали на хорватську мову Іван Ванчич та Станко Гашпарович, у Загребі цей твір вийшов друком 1941 року під назвою "За землю". У 1943 році у німецькому Штутгарті Павль Кютцнер переклав "Марію" німецькою мовою, але надрукована вона не була. 1955 року "Марія" у перекладі Л. Шульгина та Русана була опублікована французькою мовою. "Марія" побачила світ і англійською мовою.
З-під пера неперевершеного волинського письменника Уласа Самчука після Другої світової війни вийшли такі літературні полотна: 1946-1947 років - роман "Юність Василя Шеремети", 1948 року - перший том трилогії "Ост", "Морозів хутір"; 1954 року - спомини "П'ять по дванадцятій"; 1957 року - спомини "На білому коні"; 1957 року - другий том трилогії "Ост" - "Темнота"; 1959 року - роман "Чого не гоїть огонь"; 1966 року - роман "На твердій землі"; 1975 року -спомини "На коні вороному"; 1976 року -документальний роман "Живі струни"; 1979 року - спомини "Плянета Ді-Пі"; 1980 року - документальний роман "Слідами піонерів"; 1982 року - третій том трилогії "Ост" -"Втеча від себе".
За кордоном вони перевидавалися кілька разів, а в Україні, на жаль, навіть із здобуттям незалежності, літературні полотна послідовного, палкого, нескореного борця за українську державність Уласа Самчука незнані. Адже із двадцяти книжкових видань письменника останнього десятиліття в Україні побачили світ лише такі: "Марія" (видавництво "Український письменник", 1991, 2000), "Волинь" (видавництво "Дніпро", 1993), "Чого не гоїть огонь" (видавництво "Український письменник", 1994), "Гори говорять!" (Ужгородське видавництво "Карпати", 1996).
Упродовж усього свого життя У. Самчук поєднував письменництво з журналістикою. Це була внутрішня потреба митця. Цю спорідненість багато хто з Самчукових сучасників помічав, але найточніше та яск¬равіше її охарактеризував Юрій Клиновий. У статгі "Улас Самчук - його сімдесятиріччя", він зокрема писав. "...У його творчій натурі існує дуалізм, дві споріднені музи постійно зводять боротьбу під час його творчого горіння: одна муза епосу Калліопа, муза великого письменника, друга - модерна її сестра, муза широкого спілкування зі своїм народом, муза знаменитого жур¬наліста. Обидві вони, ці музи, нерозривно сплетені в його душі і в його літературному доробку" [21].
Журналістське перо Самчука значно відшліфувалося на Закарпатті. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця було створено Культурну референтуру Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Кандибою (Ольжичем). Її центром стала Прага, а однією з провідних установ - Секція митців, письменників і журналістів, головою якої був Улас Самчук. Культурна референтура ПУНу відіграла велику роль у проголошенні незалежності Карпатської України. З осені 1938 до весни 1939 року Улас Самчук був референтом пропаганди Українського Національного Об'єднання в Хусті, а також професійно виконував обов'язки звітодавця командування Карпатської Січі до нью-йоркської "Свободи" та паризького "Українського слова". На цій землі Самчук пізнав також і гіркоту чергового у своєму житті полону. У мадярській в'язниці він пробув п'ять діб. Чимало його побратимів тут загинуло
Агітаційні статті У. Самчука, що друкува¬лися на шпальтах газети "Нова свобода", яка виходила у Хусті, такі як. "12. Лютий", "Сталося" закликали до національної самосвідомості закарпатців і боротьби за незалежну Карпатську Україну.
З "місця події" у 1938-1939 рр. Самчук видрукував у газеті "Українське слово" (Париж) декілька матеріалів, більшість з яких підписував криптонімами (П. Б ; М. П ). Це такі: "Пряшів-Хуст", "Український Клондайк", "Село Буштино", "Гуцульщина", "З святочних днів Карпатської України", "Волівщина", "Чеський генерал - міністром Карпатської України", "Хуст тривожний і Хуст святочний", "22 січня", "Свалява", "12. Лютий Карпатської України", "Вибори в Карпатській Україні", "Січ іде!", "Ген Курманович у Хусті", "Дні невпевненості", "На¬ростання трагічного", "З кривавих днів Кар¬патської України", "Через Словаччину", "Увага - гачок!". До речі, "Увага - гачок!" передрукував празький журнал "Пробоєм" у числі № 10 1939 року.
Отже, говорячи про становлення Уласа Самчука як письменника і журналіста, слід зазначити, що його феномен досі загадковий. Улас Самчук не мав вищої освіти, однак завдяки "бажанню бути письменником" та наполегливій нелегкій праці над словом він досяг вершин світової слави. Як письменника і публіциста його сформували Схід і Захід, дві традиції, дві культури.
На наш погляд, характерними етапами публіцистичної діяльності Уласа Самчука є такі: перший - 1931-1932 роки, коли він друкував свої фейлетони у нелегальному часописі УВО-ОУН "Сурма" під назвою "Местники"; другий - 1938-1939 роки, коли він був звітодавцем Командування Кар¬патської Січі до "Українського слова" в Парижі; третій - 1941-1943 роки (рівненський період воєнної доби, коли з 1 вересня 1941 року по 21 березня 1942 року він був головним редактором легальної газети періоду німецької окупації "Волинь", а з травня 1942 року по листопад 1943 року - виконував обов' язки кореспондента пресової служби тодішньої влади і чимало своїх репортажів з поїздок Україною надрукував у тій же "Волині" та інших газетах України; четвертий -1944-1948 роки, коли він перебував у німецьких таборах для скитальців; п'ятий -1948-1987 роки, публіцистика У. Самчука на вимушеній еміграції.
Дослідниця Самчукової публіцистичної спадщини Анна Власенко-Бойцун, викладач Сиракузького університету у Нью-Йорку, писала: "Журналістична творчість Самчука має, без сумніву, вартість для дослідників воєнного та еміграційного періоду нашого життя, вона добре віддзеркалює проблеми, почавши від 1938 р. Ще більшу вартість має вона для дослідників життя і творчости Уласа Самчука, бо в ній найвиразніше відбилась індивідуальність письменника, і без неї критика його творчости була б неповна і неточна" [22].
Слід зазначити, що насичене до краю політичне, літературно-публіцистичне життя талановитого письменника довоєнного періоду сформувало його для ще важкої та жорстокішої боротьби у роки Другої світової війни.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові