Ласкаво просимо

Розглянуто українські медіакорпорації у сучасному контексті. Запропоновано періоди становлення медіакорпорацій в Україні.

The development of Ukrainian media corporations in the modern contex are considered. A periods of establishment of media corporations in Ukraine are proposed.

Інформаційний простір перебуває у стані трансформації, структури ЗМІ змінюються, змінюється роль держави в нових умовах. Вільні та незалежні ЗМІ можуть органічно розвиватися у зрілій демократії, але в багатьох країнах перехідного періоду це вимагає створення особливих умов їх функціонування. Дуже часто поняттям "незалежні ЗМІ" визначаються проблеми діяльності монополій в межах існуючої системи каналів інформації. Найсприятливіше середовище для реформи ЗМІ – створення правових норм забезпечення свободи та незалежності ЗМІ та обов'язкової наявності певних типів ЗМІ для розвитку демократичних інституцій. Для досягнення свободи ЗМІ необхідно повністю скасувати державну монополію на ЗМІ [1, 7–70].

Володимир Ленін, один з основоположників комуністичної ідеології, охарактеризував початок XX ст. як епоху зламу не лише стосовно збільшення кількості монополій (картелів, синдикатів, трестів), а й фінансового капіталу. На порозі XX ст. виникли різноманітні монополії: по-перше, монополістичні союзи капіталістів в усіх країнах розвиненого капіталізму, по-друге, монополістичне становище кількох найбагатших країн, де накопичення капіталу сягало гігантських розмірів. Ленін запропонував розглядати усілякого роду кризи, у тому числі й економічні, як таке явище, що у великих розмірах посилює тенденцію до концентрації та монополізації [5, 325–421].

Українська дослідниця Вікторія Хоню вивчала діяльність київського видавництва "Вік" (1894–1919), яке було одним із найбільших тогочасних видавництв, а отже, його продукція відіграла значну роль у підвищенні національної свідомості українського громадянства, мала реальний вплив на широкі читацькі кола. Зусиллями співробітників видавництва закладено основи професійної діяльності у галузі книговидання, їхніми принципами, зокрема засадами редакційно-видавничої діяльності, користувалися пізніші видавничі осередки, як однієї з найбільших медіакорпорацій кінця XIX–початку XX ст. Видавництво проіснувало 25 років, випустило 140 книжкових видань [3, 5–14].

Багато науковців у своїх працях посилаються на теорію відомого американського вченого Мануела Кастеля, який першим увів термін "інформаційне суспільство" та розробив свою концепцію на основі аналізу виникнення чинників розвитку атрибутів мережевого суспільства, протиставляючи цим ідеям своє вчення. У мережевому суспільстві космополітична еліта володіє інформаційним капіталом, слугує інтересам глобалізації. Прихильники антиглобальних напрямів інтересів не поділяють цієї думки та в боротьбі з ними намагаються закріпити свої ідейні й соціальні позиції, використовуючи у своїй діяльності доступніші для них засоби інформації та комунікації. Але всі ці напрями та об'єднання, на думку московської дослідниці Л. Землянової, намагаються зміцнити та збільшити свій вплив на суспільство, деякі при цьому намагаються досягти транскордонного та наднаціонального рівня [6, 56–65].

Український учений Юрій Бондар досліджував спроби контролю ЗМІ у кількох площинах, основні з яких – владно-державна, владно-кримінальна та владно-олігархічна. Влада генетично зацікавлена у ЗМІ, які обслуговують тих, хто править. Будь-які кадрові зміни в державних ЗМІ не змінюють їхньої суті. Економічний чинник за відсутності ідеології – найголовніший козир влади в керуванні піддержавнимиЗМІ. Інколи тіньові політики і самі не проти стати легітимним уособленням влади. І медіаімперії, створені ними, тут стануть у пригоді. Цілеспрямована концентрація українських ЗМІ виявляється насамперед у спробі – слід визнати доволі результативній – фінансово-політичних кланів (за якими часто-густо стоять міжнародні інтереси) монополізувати український інформаційний простір [2, 3–21].

Американський дослідник Монро Прайс вивчав ЗМІ, які перебувають в епіцентрі діяльності влади у процесі зміцнення державного суверенітету. При цьому глобалізація вносить зміни в структуру, практику та зміст ЗМІ. Вона викликає конкуренцію між державами, між приватними інформаційними корпораціями, найбільшими конгломератами [1, 14–28].

Російська дослідниця Наталія Григоренко запропонувала розглядати ЗМІ як соціальний інститут, який впливає на демократичні процеси в країні. Вона визначила три типи систем ЗМІ: система державно-ідеологічних ЗМІ, яка характеризується абсолютною монополією держави на засоби масової інформації, єдиним фінансуванням та плануванням, наявністю державної цензури; корпоративно-комерційна система (кланово-олігархічна), яка представлена медіахолдингами, транснаціональними корпораціями, що перебувають у приватному володінні (олігархії) або у власності політичних, фінансових груп та кланів; плюралістична державно-демократична система, яка існує лише теоретично [4, 3–161].

Глобалізація також супроводжується інтенсивним розвитком місцевої преси, малої за накладом, але досить впливової для невеликих населених пунктів та громад. Найбільше це пов'язано з виникненням у журнальній справі великої кількості спеціалізованих видань. Глобалізація змінює філософію радіомовлення: цифровий радіосигнал дає можливість з'єднувати мовлення глобальне та суспільне. Типологія радіо теж істотно змінилася. Скорочується частка національних радіомовників, збільшується кількість місцевих радіокомпаній, які працюють у діапазоні FM. Істотні зміни відбулися і в типології телебачення, хоча вони значною мірою зачепили світове телебачення. Вирізняється ефірне телебачення та кабельне. Останнє діє здебільшого на рівні районного або квартального мовлення. Такі канали часто використовує для своїх потреб місцева влада. Наприклад, у Франції та Англії існує громадське та приватне ефірне телебачення. У Німеччині ефірне телебачення – громадське, а кабельне та супутникове – переважно приватне [7, 3–8].

Становлення інформаційних товариств зумовлене двома взаємозв'язаними причинами: тривалими тенденціями економічного розвитку та технологічним поступом. Створення ж інформаційних продуктів і послуг можна віднести до сфери послуг [8, 20].

Варто зазначити, що на формування деяких українських ЗМІ мав вплив і російський чинник, оскільки Україна тривалий час була у складі Радянського Союзу, домінуюча роль у якому була відведена саме Росії. Це, зокрема, стосується "Українського медіахолдингу" та телеканалу "Інтер".

Лідер "Українського медіахолдингу" (УМХ), який на початку 2004 р. об'єднував три десятки видань, у тому числі російські бренди ("Комсомольская правда в Украине", "Известия-Украина", "Аргументы и факты в Украине", "Совершенно секретно в Украине", "АиФ-Здоровье", "АиФ-Суперзвёзды", "Экспресс-Газету"), ряд журналів та радіостанції. Керівник УМХ Борис Ложкін визначив про свою компанію як бізнес, що успішно розвивається без допомоги впливових і багатих меценатів. Такі зв'язки для медіабізнесменів, на думку Ложкіна, є хибними, і їхньому пануванню невдовзі буде покладено край. Якщо УМХ купує якесь медіа, то офіційно про це повідомляє, оскільки є компанією, яка займається медіа як бізнесом та заробляє на ньому гроші. Б. Ложкін зізнається, що наявність російських брендів-газет у його компанії пов'язана насамперед із тим, що "Росія – один із наших ключових партнерів і таким буде завжди залишатися" [9, 17–21].

"Український медіахолдинг" виступає в ролі найбільшого інвестора, постійно освоюючи нові сегменти медіаринку. У вересні 2005 р. холдинг мав вже 63 засоби масової інформації. А починали вони з видавничого бізнесу, пізніше придбали радіостанцію, нині освоюють сегмент нових медіа. Наприклад, з російським видавничим домом "Популярная пресса" спільно видають "Успехи и поражения", "Истории из жизни", "Сериал". Партнери УМХ потрібні, адже не вистачає власного фінансування. Скажімо, частиною акцій "Европа плюс – Україна" володіє корпорація Europe Plus France. А окремим проектам партнери виплачують дивіденди за використання торгової марки та контента без участі в акціонерному капіталі – так працює "Комсомольская правда в Украине". УМХ – управлінська компанія, що керує великою групою компаній як повного циклу (де є все – від створення продукту до дистрибуції та продажу реклами), так і продуктових або тих, що тільки продаються. Вона має вісім власних регіональних дистриб'юторських компаній у Запоріжжі, Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Львові, Одесі, Харкові та Криму. Це самостійні підприємства, які є повноцінними суб'єктами ринкута обслуговують потреби "Українського медіахолдингу" та інших замовників.

УМХ інвестує кошти у видавничі проекти в Росії: журнали "Истории из жизни", "Успехи и поражения", "Серіал". Планує також освоювати інформаційні ринки у Білорусі та Казахстані [10, 18–23].

В історії "Українського медіахолдингу" можна виділити такі етапи розвитку та становлення:

Перший етап (1994) – вихід газети "Теленеделя", яка заклала фундамент майбутнього холдингу.

Другий етап (1995–1997) – пов'язаний з регіональним розвитком.

Третій етап (1998) – вихід суспільно-політичних видань.

Четвертий етап (2000) – орієнтація журналів на історичну тематику.

П'ятий етап (2001) – освоєння спортивного сегменту, радіоефіру.

Шостий етап (2002–2003) – зміцнення позицій ТВ-видань та безкоштовних періодичних видань.

Сьомий етап (2004) – активний розвиток радіо, вихід на російський ринок, освоєння кросвордної ніші, new media (sms).

Восьмий етап (2005) – створення автомобільного журналу "Україна ЗА РУЛЕМ", активна експансія на російський ринок – купівля щотижневика "Футбол", запуск "Теленедели", російський контент-провайдер "Вітакор".

УМХ у своїй структурі має 63 медіапроекти, 12 регіональних підприємств (у Львові, Києві, Чернигові, Харкові, Полтаві, Кременчуці, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Симферополі). У 2005 р. загальний наклад усіх видань медіахолдингу становив 250 млн. примірників, що охоплює 27 % читацької аудиторії на ринку України. Основні напрями видань: розважальний, спортивний, рекламний, суспільно-інформаційний.

Що стосується міжнародного партнерства, то УМХ має спільні підприємства з Росією, Польщею, Норвегією, ліцензійні проекти з Росією, Францією, Польщею, інформаційні джерела – у Польщі, Німеччині, США, Франції, Росії.

Структура "Українського медіахолдингу": щотижневі видання ("Аргументы и факты", "Аргументы и факты – Здоровье", "Комсомольская правДА!" (з телепрограмою), "Экспресс-газета"); щоденні видання ("Известия", Комсомольская правда", "Команда"); щомісячні видання ("Совершенно секретно"); безкоштовні ("Місто", "Удача"); рекламні ("Рекламная неделя", Бесплатно всегда"), ТВ-видання ("Неделька", "Теленеделя", "Телевизор", "Телегид", "Телед", "Телескоп"), спортивні ("Футбол", "Великие клубы", Команда +"), автомобільні ("За рулем"), спеціальний інтерес ("Серіал"), журнали історій ("Истории из жизни", "Успехи и поражения", "Моя судьба"); кросвордні видання випускає Видавничий дім "Ириса" ("Кроссворды", "Колизей", "Микроскоп", "Эрмитаж", "Империя", "Королева", "Детские кроссворды"); журнали-колекції ("Великие художники", "ПК просто", "Секреты шитья"); FM-радіостанції ("Європа плюс", "Мелодія", "Взрослое радио Шансон").

Динаміка розвитку: у 1994 р. УМХ мав видання з накладом 800 тис. примірників, 1997 р. – 26 млн., 2000 р. – 51 млн., 2001 р. – 62 млн., 2002 р. – 96 млн., 2003 р. – 130 млн., 2004 р. – 170 млн. УМХ отримав від реклами у 2001 р. 3 млн. доларів прибутку, 2002 – 9 млн., у 2003 – 10 млн., у 2004 р. – 12 млн., у 2005 р. – 15 млн.

Згідно з ліцензією Національної ради з питань телебачення і радіомовлення від 26 квітня 1996 р. в ефір 20 жовтня у структурі холдингу була створена нова незалежна телекорпорація. Фактично відновлено третій загальнонаціональний канал. Цим була виконана одна з умов ліцензій: "формування, розвиток та захист єдиного національного простору України". "Інтер" можна вважати українським каналом як за формою (71 % АТЗТ УНТК належить українським інвесторам), так і за суттю – більш як 55 % мовлення українського виробництва).

Протягом першого ж місяця канал було трансформовано із загальнополітичного в інформаційно-розважальний, культурологічний. Колектив УНТК на початок жовтня 1997 р. складався з фахівців у галузі телебачення, кіно, журналістики, психології, соціології – усього 260 працівників. Основу програмної політики "Інтера" становило поєднання програм ГРТ ("Государственное российское телевидение") із телепродукцією вітчизняних виробників, власними, а також деякими закордонними програмами. Встановлено тісні творчі відносини з телевізійними організаціями Польщі, Угорщини, Білорусі, Словакії, Чехії, Болгарії. Чітко визначено політику стосовно програм ГРТ. Його продукт, що транслюється в Україні, має насамперед інформаційно-розважальний характер. Це "Поле чудес", "Щасливий випадок", "Ранкова пошта", "КВК", "Вгадай мелодію", "Клуб "Біла папуга", а також великі проекти "Старі пісні про головне", "Пісня – 97", серіали.

Особлива увага приділялася верстці інформаційних програм. Вечірне мовлення починалося з українськомовних "Інтервістей". Після програми "Час" загальний підсумок робили "Інтерновини". Таке розміщення програм давало можливість у вечірньому випуску прокоментувати будь-яку інформацію програми "Час". Право на це офіційно визнано та зафіксовано в угодах з ГРТ. Було вилучено з ефіру програми Особлива увага приділялася верстці інформаційних програм. Вечірне мовлення починалося з українськомовних "Інтервістей". Після програми "Час" загальний підсумок робили "Інтерновини". Таке розміщення програм давало можливість у вечірньому випуску прокоментувати будь-яку інформацію програми "Час". Право на це офіційно визнано та зафіксовано в угодах з ГРТ. Було вилучено з ефіру програми "Погляд", "День", "Ми", "Години пік" як такі, що мають винятково внутрішнє загальноросійське інформаційне значення. За допомогою сучасного обладнання з ефіру вилучено російську рекламу. До речі, реклама на "Інтері" оплачується в Україні, безпосередньо телеканалові, без будь-яких посередників. Податки від неї надходять до бюджету України.

Згідно з творчою концепцією канал забезпечив постійну участь у мовленні українських студій. Його партнерами стали "Приват ТВ", ТІА "Вікна" М. Канишевського, НВО "Поверхня", "Дельта-ТВ", "Магнолія-ТВ". Власний продукт УНТК у перші роки створення: щоденні "Інтерновини", "Вранішнє ревю", "Соняхи" – двічі на тиждень, щотижня транслюються "Уікенд", "Уік енд", "Зірки", "Нічний будильник", "Планета здоров'я", "Спорт-тайм", "Аспекти", "Мелорама".

Канал сформував власну кореспондентську мережу. До кінця 1997 р. було створено 20 корпунктів в Україні, 4 закордонні, один з яких у Москві [11].

26 травня 1997 р. каналу був наданий статус третього загальнонаціонального [13, 3].

"Інтер" – результат поєднання багатьох чинників, передусім продукт законодавства України, яке обмежує мовлення в країні іноземної держави. Таким чином, треба було створювати базу, за якою ОРТ змогло потрапляти в Україну, не порушуючи закон.

Засновникам "Інтера" – "Асоціація "Діловий світ" (31% акцій), 21 % акцій – належить ЗАТ "ОРТ", 20 % – Фондові державного майна України, 20 % – Фондові імені Пушкіна [14, 44–45]

У виданій ліцензії на цей канал записано, що 34 % часу віддано програмам ОРТ, а 66 % – програмам, робленим за допомогою ОРТ. Третина програмного продукту на цьому телеканалі – передачі ОРТ, решта – російськомовні. І якщо УТ-1 та УТ-2 на 100 % стануть українськомовними каналами, а третій канал буде російськомовним – це буде повністю відповідати етнічній ситуації в Україні [15].

Проект телеканалу "Інтер" вибудовувався півтора року. Спочатку пропонувалася доктрина, за якою 51 % акцій буде за російськими колегами, решта – за українською стороною. Але ця ідея була відхилена, оскільки є український закон про телебачення та радіомовлення, який дозволяє отримувати лише до 30 % іноземних інвестицій і мати контрольний пакет в Україні [16].

Наприкінці 1997 р. генеральний директор каналу "Інтер" Олександр Зінченко вирішив узяти участь у парламентських виборах 1998 р. за партійними списками Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), чим підтвердив належність телеканалу до конкретної політичної сили [17].

Формування системи "взаємодії" СДПУ (о) з медіа остаточно закінчилося остаточно закінчилося восени 2001 р., коли, готуючись до парламентських виборів, партійне керівництво звернулося за допомогою до російських політтехнологів. Фахівці Московського фонду ефективної політики (ФЕП), спираючись на багатий російський досвід та можливості замовника, запропонували схему своєрідного медіаполітичного "холдингу". "Медіахолдинг" будувався на простому принципі: наявність владного ресурсу допомагала нарощувати вплив навіть на ті ЗМІ, які ні юридично, ні економічно не були пов'язані з цією партією.

Механізм практичного втілення централізованого медіазабезпечення був надзвичайно простим. Розроблені московськими технологами та їхніми українськими колегами інформаційно-маніпулятивні комбінації разом із відповідними інтерпретаціями виконувалися передусім, керівниками суто партійних ЗМІ. А також повноважними представниками тихмедіа, які, повторимось, ні юридично, ні економічно не мали до партії жодним чином не стосувалися. "Стимулювання" до співпраці цих ЗМІ частково відбувається, як вважають більшість експертів, на основі певних фінансових домовленостей з конкретними керівниками видань чи каналів.

В інших випадках, коли гроші не можуть стати вагомим аргументом, втягування в есдеківську орбіту здійснюється на основі різних форм шантажу та погроз.

Мало хто з топ-менеджерів, наприклад, телеканалів, за таких умов, коли "на кону" стоїть бізнес вартістю в десятки чи сотні мільйонів умовних одиниць, не погодиться врешті-решт на певний компроміс. Саме за цим принципом відбулося "зґвалтування" каналу "1+1" (принаймні саме таким терміном визначають цей процес деякі працівники каналу).

Реалізація єдиної інформаційної політики есдеків мала послідовний та методичний характер. Цьому також сприяло чітке функціонування партійної структури. Як свідчать, наприклад, журналісти однієї з конрольованих СДПУ (о) київських газет, їхній редактор, отримуючи відповідні вказівки есдеківських технологів електронною поштою (у паперовому варіанті вони часом мають чималий обсяг), вирізає окремі фрагменти і роздає їх довіреним особам у тому чи тому відділі редакції, а потім забирає назад.

Популярний телеканал "Інтер" теж фактично був "партійним" каналом СДПУ (о). Екс-голова правління Влад Ряшин – член цієї партії, керівник інформаційно-аналітичної служби Олексій Мустафін – навіть член Політбюро. Після виходу Зінченка зі складу засновників каналу і з партії інформаційна політика каналу в бік збалансованості припинилася. Колишній і покійний власник каналу Ігор Плужніков обіймав посаду заступника голови партії. Не надто задоволені "виконавською дисципліною" на телеканалах, есдеки вводять у штат телекомпаній надійних партійних цензорів, на яких покладена функція контролю за лояльністю журналістів [18, 4–7].

Журнал Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова пропонує розглядати такі етапи впровадження політичної цензури в Україні, які пов'язані з парламентськими чи президентськими виборами або іншими важливими подіями внутрішньополітичного життя країни:

Перший етап (1991–1994) характеризується достатнім рівнем свободи слова, плюралізмом думок і точок зору, що оприлюднювалися у ЗМІ. Спроба Президента України Л. Кравчука запровадити елемент політичної цензури, закривши телекомпанію "Гравіс", яка висвітлювала діяльність його конкурента на президентських виборах (Л. Кучми), викликала обурення в суспільстві та була одним із чинників, щоспричинили його поразку на президентських виборах.

Другий етап (1995–1998) визначається поступовим формуванням олігархічного ринку ЗМІ (внаслідок обмеженої конкурентної спроможності громадян та неприбутковості ЗМІ). Поступово впроваджується олігархічний плюралізм, коли ЗМІ висвітлюють події переважно або винятково з позицій фінансово-політичних груп, яким вони належать чи під контролем яких вони перебувають. Влада, головним чином в особі Адміністрації Президента, починає активні спроби впливу на ситуацію в інформаційному просторі. Економічні санкції держави проти ЗМІ є ще поодинокими та застосовуються у виняткових випадках (наприклад, проти газети "Правда України", контрольованої на той час опозиційним екс-прем'єром П. Лазаренком). Під час парламентської виборчої кампанії 1998 р. заходи опозиційних сил висвітлюються на загальнонаціональних каналах, хоч переважно в негативному контексті.

Третій етап (1999–2001) – президентська виборча кампанія 1999 р. супроводжується погіршенням стану свободи слова, зі ЗМІ фактично зникають альтернативні точки зору.

Проти опозиційних видань, насамперед масових і популярних ("Всеукраїнські відомості", "Сільські вісті" та ін.), застосовуються засоби економічного тиску, що фактично блокує їх діяльність. Висвітлення позицій і дій опозиційних кандидатів державними ЗМІ здійснюється, але в різко негативній тональності, набуває поширення "чорний PR", інформаційні провокації тощо.

Уже на початку 2000 р. у зв'язку з ініціюванням пропрезидентськими силами кампанії з проведення Всеукраїнського референдуму ситуація знову погіршилася. Зважаючи на результати референдуму, можна констатувати, що залученим до цієї інформаційної кампанії ЗМІ тоді вдалося виконати поставлене завдання – сформувати потрібну владі громадську думку.

Проте внутрішньополітична ситуація різко загострюється після зникнення у 2000 р. журналіста Г. Ґонґадзе та оприлюднення "плівок М. Мельниченка". Як наслідок – значно посилюється тиск держави на інформаційний простір, відбувається масове блокування опозиційних ЗМІ. Проте і в цій ситуації популярні недержавні телеканали "дозволяють собі" значно вищий ступінь свободи у висвітленні політичних подій, ніж державні, що дає можливість громадянам мати більш-менш адекватну картину подій у країні.

Четвертий етап (з 2002 р.) З початком парламентської виборчої кампанії ситуація дедалі погіршується: із ЗМІ зникають альтернативні точки зору, здійснюється агресивна інформаційна політика проти опозиційних сил, діяльність яких висвітлюється переважно в негативній тональності [19, 3–6].

Відповідно, на наш погляд, можна виділити такі етапи формування та становлення в Україні медіакорпорацій:

Перший етап – плюралістичний (1992–1994), який характеризувався відносно плюралістичним ринком ЗМІ.

Другий етап – олігархічно-плюралістичний (1995–1998), основні риси якого – вторгнення олігархії на ринок засобів масової інформації через втрату їхньої платоспроможності внаслідок погіршення економічної ситуації в Україні.

Третій етап – авторитарно-олігархічний (1999–2001), коли вітчизняні медіакорпорації стають слухняною маріонеткою в руках кланів, подають однобічну позицію, перебувають під контролем чинної влади, яка впливає на них через їхніх власників.

Четвертий етап – авторитарний (2001–2004), коли на медіа, їхнє керівництво намагаються впливати за допомогою "темників" як форми управління ЗМІ, що розсилалися з Адміністрації Президента, або вказівок, як висвітлювати ту чи ту подію. Олігархічні угруповання намагаються через ЗМІ забезпечити власні політичні інтереси. Популярні недержавні громадсько-політичні видання, як правило, контролюються представниками фінансово-політичних груп, наближених до Президента, а тому так само виступають учасниками пропагандистської кампанії пропрезидентських партій.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації М. Томенко 3 вересня 2002 р. повідомив про запровадження в країні практики так званих "темників" – чітких настанов Адміністрації Президента стосовно висвітлення у ЗМІ конкретних політичних подій, діяльності окремих політичних лідерів і вищих посадових осіб держави.

Власники ЗМІ намагалися задовольняти інтереси влади, а не громадян, оскільки переважна більшість ЗМІ були неприбутковими, а успішна бізнесова діяльність цих підприємців залежить від лояльності до влади. Намагаючись будь-якою ціною залишитися при владі, посадові особи створювали централізовану систему контролю над ЗМІ, у тому числі над недержавними [19, 3–9].

Політичний календар, який видається Інститутом політики наприкінці 2001 р. запропонував розглядати такі групи та партії за сферою контролю та впливу на ЗМІ:

– партія СДПУ (о) контролює ТК "ТЕТ", "1+1", ТК "Альтернатива", ТК "Інтер", ТК "Право", газети "Киевские ведомости", "Молодь України", "Український футбол", "Команду", "День", "Закон і бізнес", "Нашу газету+", тижневик "Бизнес", FM-радіостанцію "Киевские ведомости", Інтернет-видання “Part.org.ua”;

– група А. Деркача, В. Рабіновича контролює ТК "Ера", газету "Столичка", тижневик "Столичні новини", ТК "TV Табачук", НТУ (7 канал), РК "Ера", УР-1, "Промінь", FM-радіостанцію "ZET", інтернет-видання “www.versii.com”;

– партія "Демсоюз", яка контролює телеканал "Гравіс", журнал "ПіК", FM-радіостанцію "Столиця", також до сфери її впливу потрапив канал "1+1";

– партія "Єдність", яку очолював мер Києва та голова Київської міської держадміністрації О. Омельченко, контролює ТРК "Київ", газети "Хрещатик", "Столиця", "Київський вісник", "Вечірній Київ", тижневик "Киевские новости";

– блок Юлії Тимошенко має вплив на газети "Вечірні вісті", "Голос України" (головний редактор Сергій Правденко був членом фракції та партії "Батьківщина", балотувався до Верховної Ради від цієї партії), ТК "ЮТАР", журнал "Компаньйон";

– блок "Наша Україна" має вплив на газети "Україна молода", "Час", ТК "Експрес-інформ";

– соціалістична партія України контролює газети "Сільські вісті", "Грані", партійний орган "Товариш" [20, 14–17].

Підбиваючи підсумки, зазначимо: після розпаду радянської системи, як і будь-яка інша країна світу, Україна болісно переживала процес становлення демократичних незалежних комерційних медіакорпорацій. Вирішальний вплив мала і глобалізація. Українські засоби масової інформації, які входять до медіаоб'єднань, мають свою специфіку щодо формування та зародження, відмінну від загальносвітових.

Зараз єдиний спосіб для ЗМІ вижити – це об'єднатися у потужні медіакорпорації для отримання спільного прибутку та вироблення спільної політики та стратегії. Ринкові умови диктують нові правила, до яких українські медіа починають звикати. Зокрема всі етапи становлення медіакорпорацій тісно пов'язані зі становленням етапів цензури в країні. Парадоксально, але факт: намагання владних структур тиснути на ЗМІ різноманітними "темниками" призвело тільки до зміни системи влади в цілому. Зараз ми спостерігаємо якісно новий етап становлення медіакорпорацій в Україні, чому сприяла "Помаранчева революція". ЗМІ стали вільніше дихати.

На жаль, в Україні досі не досконале законодавство. Не чітко визначені відносини між власником ЗМІ, трудовим колективом та керівництвом. Відсутній закон "Про прозорість ЗМІ", де всі без винятку ЗМІ мають бути зобов'язаними подавати інформацію про своїх власників, тримачів основних пакетів акцій, їх зміну, про сплачені податки та прибутки, точні наклади на відповідних сайтах та у своїх ЗМІ. Це звичайно нормальна європейська норма, яка вимагає комплексного підходу до цієї проблеми. Таким шляхом пішла Франція та США, вони з цього тільки виграли.

Зокрема прийняття "Інформаційного кодексу" та створення Інформаційного суду, який вирішуватиме судові спори між власниками, наприклад, та трудовим колективом частково покращить ситуацію з демократизацією преси. Необхідно також посилити функції Антимонопольного комітету України, який має відстежувати тенденції монополізму та боротися з ними на загальнодержавному рівні. Це також має бути прозоро.

 

1. Прайс М. Мас-медиа и государственный суверенитет. – М.: Институт проблем информационного права, 2004. – 332 с.

2. Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. – К.: МАУП, 2004. – 144 с.

3. Хоню В. В. Діяльність видавництва "Вік" (1894–1919). Становлення видавничої галузі в Україні: Дис. на отримання наук. ступ. к. філол. наук. – К., 2000. – С. 5–14.

4. Григоренко Н. И. Основные тенденции и особенности процессов трансформации региональных СМИ в контексте социального реформирования российского общества (По материалам социологических исследований в Красноярском крае на рубеже XX–XXI веков): Дис. на соискание ученой степени к. социол. н. – Красноярск, 2003. – С. 3–161.

5. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 27. – С. 325–421.

6. Землянова Л. М. Глобализм и антиглобализм в эпоху формирования информационного общества // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10.: Журналистика. – 2000. – № 2. – С. 56–65.

7. Система средств масовой информации России / Под ред. Я. Н. Засурского. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 259 с.

8. Гриценко О. М., Шкляр В. І. Основи теорії міжнародної журналістики. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2002. – 304 с.

9. Соболев Е. Борис Ложкин: "Мы не покупали "Довіру" // Телекритика. – 2004. – № 2. – С. 17–21.

10. Бойца всегда видно // Управление компанией. – 2005. – Сент. – С. 18–23.

11. Розставимо крапки над "і" // Телетиждень. – 1997. – 18 жовт.

12. Яровая А. Даешь Веронику Кастро // Дончанка. – 1997. – № 21 (79). – 5–11 июня.

13. Шидловская Ю. Александр Зинченко: "В работе и личных отношениях я за дружбу без заискивания и за патриотизм без национализма" // Компаньон. – 1997. – № 19 (43).– С. 44–45.

14. Ягольник А., Кулик З., Петренко В. Украинское телевиденье будет ничуть не хуже ОРТ // Киевские ведомости. – 1996. – 22 окт.

15. Чабан И. Александр Зинченко: "Отдай, и тебе вернется десятикратно" // Киевские новости. – 1997. – 17 окт.

16. Лигачова Н. Генеральний директор "Інтера" Олександр Зінченко: "Команді потрібні гравці, котрі дають точний час" // День. – 1997. – 29 листоп.

17. Черненко С. В тіні "червоної троянди" // Телекритика. – 2004. – № 2.– С. 4–7.

18. Політична цензура в Україні: етапи впровадження, механізми здійснення // Національна безпека і оборона.– 2002. – № 11. – С. 3–6.

19. Передвиборча карта ЗМІ України // Політичний календар. – 2001. – № 11. – С. 14–17.

© В.С.Малінін, 2006