Ласкаво просимо

 

У статті йдеться про політичну дискусію, яка розгорнулася на сторінках польського іммігрантського журналу "Культура". Особлива увага приділяється українському аспекту цієї дискусії, зокрема опублікованим у часописі статтям, що значно вплинули на громадську думку та зробили значний внесок у розвиток українсько-польських стратегічних відносин

This article deals with political discussion, which took place on the pages of Polish immigrant journal "Kultura" ("Culture"). Author pays special attention on covering Ukrainian aspect of this discussion. Journalists of "Kultura" supported Ukrainian independence, as an inevitable factor of establishing democracy in the Central and Eastern Europe. They provoked discussion of this problem in polish and soviet mass media. The articles of "Kultura" influenced on public opinion and made a solid contribution to the development of Ukrainian-Polish strategic relations.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що роль медіатора у процесі українсько-польського взаєморозуміння відіграють ЗМК двох країн. Саме електронні та друковані мас-медіа створюють поле для обговорення актуальних проблем двосторонніх відносин. Часто в цьому полі відбувається не лише обстоювання думок кожною зі сторін, а й народжуються нові ініціативи, які потім втілюються у життя. Прикладом цього можна назвати інтелектуальні дискусії у польській журнальній періодиці у другій половині ХХ ст. Це дослідження актуальне й тим, що ідея необхідності українсько-польського взаєморозуміння була обґрунтована саме під час публіцистичних дискусій. Важливо дослідити не лише зміст цих дискусій, а й їхню форму. Адже учасниками диспуту виступали, з одного боку, офіційні журнали Польської Народної Республіки, а з іншого – періодика, заснована представниками польської еміграції у Західній Європі.

Темою дослідження є інтелектуальна дискусія, яка відбувалася на сторінках польських журналів, а саме: обговорення зразка майбутніх відносин з Україною. Зроблена спроба визначити, наскільки сучасні відносини між двома державами відповідають тим моделям, які були закладені такими публіцистами, як Юліуш Мєрошевський, Єжи Ґедройц та ін.

Об'єктом дослідження стала сукупність матеріалів у періодичних журнальних виданнях Польщі у другій половині ХХ ст. Особливу увагу в статті приділено публіцистиці польського журналу "Культура", що видавався у Парижі у 1947–2000 рр., головним редактором якого виступив відомий історик та публіцист Єжи Ґедройц. Діяльність цього видання стала значним поштовхом у розвитку інтелектуальних дискусій. Крім того, публіцисти саме "Культури" розпочали розробляти модель сучасних відносин між Польщею та Україною.

Суспільно-політичні дискусії – важливий складник польського медіапростору. Загалом "дискусія – це обговорення певного спірного питання; дослідження проблеми, в якому кожна сторона, опонуючи точці зору співбесідника, аргументує свою позицію та претендує на досягнення мети" [1, 888].

Проте таке обговорення на сторінках ЗМК має свої особливості. З огляду на загальнодоступність та впливовість певних періодичних видань публіцистична дискусія виходить за межі наукової, має як активних учасників (публіцистів), так і пасивних (читачів). Вона впливає на масову свідомість і, як результат, на політику держави. Відомий польський дослідник масової комунікації Томаш Горбан-Клас зазначав: "Контроль над засобами масової комунікації мав завжди не менше значення, ніж контроль над армією та поліцією" [3, 78]. Тому дискусія у польській журнальній періодиці мала особливе значення для становлення демократії та свободи слова у Польщі. Існування закордонних видань ("Культура", "Історичні зошити" тощо) давало можливість емігрантам-інтелектуалам не лише відкрито висловити свої думки, а й спричинити дискусію у Польщі, у такий спосіб нав'язуючи польським офіційним виданням теми для обговорення. Однією з таких тем стали українсько-польські відносини.

Дискусія на тему, якими мають бути українсько-польські відносини, має своє коріння у теологічних диспутах XVI–XVII ст., у літературних творах доби романтизму XVIII ст. та випливає з історії сусідства двох народів. Публіцистичні дебати ХХ ст. – це продовження всіх трьох традицій, оскільки серед тих, хто виступав на тему українсько-польських взаємин, на сторінках журналів були й історики, і філософи (Єжи Ґедройц, Станіслав Стомма, Йозеф Чапський), і відомі письменники (Вітольд Гомбрович, Чеслав Мілош).

Найвідомішим журналом, який розпочав публіцистичну дискусію на тему відносин України та Польщі, стала видавана у Парижі під керівництвом Єжи Ґедройця "Культура" (1947–2000). Редактор цього журналу став автором відомого висловлювання: "Без вільної України не буде вільної Польщі". Він уважав, що лише за умови взаєморозуміння між українським та польським народами настане стабільність у центральноєвропейському регіоні. Єжи Геодройц – одна з найпомітніших постатей в історії Польщі другої половини ХХ ст. Він був публіцистом, політиком та редактором. Брав активну участь у діяльності уряду Польщі у Лондоні у другій половині 40-х рр. А починаючи з 1947 р., почав видавати журнал "Культура". За весь період існування видання на його сторінках виступали такі відомі письменники та журналісти, як Йозеф Чапський, Єжи Стемповський, Констянтин Єленський, Юліуш Мєрошевський, Чеслав Мілош, Вітольд Гомбрович, Густав Герлінг-Грудзинський. Особливу роль у становленні "Культури" відіграв Юліуш Мєрошевський. "Незалежність, кордони, сусіди, демократія, Європа: такими були найважливіші політичні питання, які обговорювалися на сторінках "Культури" у її перші тридцять років. Порушував їх здебільшого головний публіцист видання – Юліуш Мєрошевський" [6].

Спочатку він був лондонським кореспондентом журналу, а потім став заступником Єжи Ґедройця. У його компетенції було створення і провадження редакційної політики видання. Він був автором більшості статей, що стосувалися місця України на майбутній геополітичній мапі Європи. Посаду заступника редактора Юліуш Мєрошевський займав до 1976 р.

До речі, стосовно редакційної політики Кшиштоф Помян у статті "Єжи Ґедройц в історії Польщі" зазначав: "Культура" була єдиним польським журналом, який ніколи не співав в унісон. Невмолимо дотримувана незалежність, а також невіддільна від неї поліфонічність дозволяли "Культурі" протягом її перших сорока років зробили її значно більше, ніж журналом. Він був зв'язком між польськими середовищами, джерелом інформації про життя у Польщі, бібліотекою і архівом, літературним салоном, політичним осередком, який на початку звертався винятково до еміграції, а після 1956 року і до батьківщини. Особливо перед появою незалежної преси і нового покоління емігрантських журналів "Культура" була єдиною ареною для вільної дискусії на тему сучасності та перспектив Польщі. Пізніше, після 1976 року, журнал став інспіратором дисидентського руху та трибуною більшості його напрямів. Він замінив парламент. Видання завжди виступало посередником з Заходом, а також між Польщею та її сусідами, долі яких знаходили на сторінках "Культури" жваву реакцію"[7].

Одним із найважливіших завдань "Культури" було дати можливість висловитися польським дисидентам; дати відповідь офіційній пропагандистській пресі, яка підлягала жорсткій цензурі. Однією з найактуальніших тем дискусій стали українсько-польські відносини. Єжи Ґедройц закликав поляків примиритися з українцями, підтримати їхнє прагнення здобути незалежність. Він переконував поляків, що Україна – природний союзник Польщі.

Януш Корек у статті "Федерація Центрально-Східної Європи у політичній мислі паризької "Культури" писав: "Часопис впроваджував гасло "За вашу і нашу свободу", закликав до солідарності з іншими народами і дотримання засад міжнародної етики. Засада "визвольницької ідеології" пов'язувала "національне" з "наднаціональним" і наголошувала, що для того, щоб стати національним (вибороти незалежність), слід спершу стати наднаціональним (частково пожертвувати незалежністю заради регіонального, європейського чи світового об`єднання). Це також означало, що суверенності й національного самовизначення можна домогтися і дотримуватися у державних демократичних інституціональних формах. Такою діалектикою просякнуті всі ініціативи "Культури". Наприклад, "польське питання" і "українське питання" ніколи не розглядалися зосібна, відокремлено від держав-сусідів" [3, 65].

Більше того, за словами відомого польського журналіста, заступника журналу "Новая Польша" Єжи Редліха (видається російською мовою у Варшаві), запорукою гарних відносин Польщі з Росією є незалежна Україна, оскільки без України Росія втрачає імперські риси. Такі засади Єжи Ґедройця підтримало чимало польських інтелектуалів (Ришард Капушчинський, Єжи Редліх, Чеслав Мілош).

Для "Культури" ситуація у державах, які розташовані між двома імперіями, була висхідним пунктом усіх найважливіших політичних концепцій, розроблених після другої світової війни. Унаслідок розважливого геополітичного мислення сформувалась ідея федерації країн Центрально-Східної Європи. Ця ідея у процесі розвитку зазнала значних змін. Основними її творцями виступили Юліуш Мєрошевський та Єжи Ґедройц. Незмінною залишилася лише її мета – протистояння радянській експансії, виведення Центральної Європи з російської зони впливу.

Так, на початку існування журналу (у кінці 40-х – на початку 50-х рр.) серйозною загрозою для незалежності Польщі публіцисти журналу вбачали не лише в СРСР, а й у Німеччині. Кшиштоф Помян у статті "Єжи Ґедройц в історії Польщі" зазначав, що за час роботи Мєрошевського "Культура" створила умови незалежного функціонування Польщі. Було вказано, що забезпечити цю незалежність можна лише в межах об`єднаної Європи. Тоді на сторінках видання йшлося про створення європейської федерації, у якій німецькі впливи були б врівноважені Францією. Звідти бере початок проєвропейська теорія про залежність Європи від США як єдиної супердержави, здатної протистояти СРСР. "Культура", до того ж, стояла на непорушності польських кордонів, окреслених після другої світової війни. Це стосувалося західного кордону з Німеччиною по лінії Одеру; вважалося, що Німеччина рано чи пізно погодиться з таким кордоном. Адже без цього вона не зможе вирвати Польщу з орбіти радянського впливу та зробити її своїм союзником [8].

Власне, тому вважалося, що функціонування такої федерації повинно діяти за підтримки США. На цьому, зокрема, наголошує дослідник "Культури" Януш Корек. Юліушем Мєрошевським на сторінках видання навіть висувалися ідеї створення федеративної армії, наднаціональних органів управління. Одна з концепцій федерації передбачала, навпаки, повну демілітаризацію Центрально-Східної Європи та створення великої демілітаризованої зони між двома імперіями (Німеччиною та СРСР). До цієї зони мали б увійти Угорщина, Польща, Румунія та Чехо-словаччина, утворюючи таким чином великий демілітаризований пояс. Однак після того, як інтеграційні процеси в Європі почали поглиблюватися, а ФРН все тісніше почала співпрацювати із США, від ідеї демілітаризації публіцисти "Культури" відмовилися. Натомість зосередилися на ідеї створення класичної федерації. Тож, можна стверджувати, що "Культура" у своїй понад п'ятдесятирічній діяльності пропагувала глобалізм та передбачила не лише об`єднання Європи, а й сучасні тенденції світової інтеграції.

Звичайно, особливої уваги заслуговує позиція видання стосовно України. Вище вже зазначалося, що наша держава займала особливе місце у федеративній концепції Центрально-Східної Європи. Публіцисти видання вважали незалежність України запорукою суверенності Польщі. Юліуш Мєрошевський уважав: "Тільки злагода і згуртований фронт визволених народів стануть головною умовою ліквідації – за сприятливої кон`юнктури – російського імперіалізму. Ми повинні запевнити українців і литовців не тільки у тому, що не висуваємо зазіхань щодо Вільнюса і Львова, а й у тому, що ніколи не порушимо їхній кордон, навіть якби обставини цьому сприяли" [5, 309]. Питання кордонів було надто важливим для Юліуша Мєрошевського, оскільки, як він уважав, лише вирішення проблеми "східного кордону" зможе вивести відносини двох країн на новий рівень, дозволить відкрити нові горизонти партнерства.

Кшиштоф Помянін зазначив: "Культура" дотримувалася тієї позиції, що Львів повинен належати Україні, а Вільнюс – Литві, і тільки таке розуміння зможе оздоровити відносини з цими країнами і відкрити перспективи союзу з ними. Це б зміцнило позиції країн проти Росії. Пов'язання справи незалежності Польщі з визнання повоєнних кордонів з оновленням відносини з сусідами зі Сходу та Заходу та належність до об`єднаної Європи – це найбільш важливий внесок Мєрошевського та Ґедройця до польської геополітики".

Надзвичайно важливим для України була й видавнича діяльність Єжи Ґедройца, адже видавничий дім "Культури" видав повну українську бібліотеку, до якої ввійшли твори таких письменників, як Йозеф Лободовський, Станіслав Левицький, Іван Кошелівець. Також вийшла друком величезна антологія Юрія Лавриненка "Розстріляне відродження". Завдяки саме цьому виданню українській пам'яті було повернуто найвидатніші поетичні та писемні здобутки 30-х рр. Для української літератури було збережено цілий пласт письменників та поетів.

Таким чином, "Культура" створювала передумови для зближення центральноєвропейських народів, насамперед українського та польського. Журнал започаткував дискусію на тему майбутнього Європи. Україні у цій дискусії відводилося особливе, ключове місце. Незалежність нашої держави розглядалася як запорука та необхідний елемент вільної Європи, а втім і Польщі.

Тож, "Культура" створила широке поле для дискусії на тему майбутньої Європи. Майстерність публіцистів журналу спричинила винесення цієї теми на міжнародний медійний та політичний рівень. На цю тему почали висловлюватися не лише незалежні європейські видання, а й радянські та польські. Незважаючи на те, що у керманичів країн Варшавського договору було своє бачення подальшого розвитку Європи, проте важливо, що тема майбутнього Європи і місця у ній України стає предметом обговорення. Так, наприклад, у 1958 р. у журналі "Всесвіт" вийшла стаття Валерії Вєдіної "На хлібному шляху (про ревізіоністські погляди деяких польських письменників і критиків)"; у журналі "Звезда" 1958 р. з'явилася публікація А. Гозенпуда "К вопросу об истине". Звичайно, статті цих авторів та й загалом відповіді на публікації "Культури" у радянській пресі були критичними. Однак їх публікація свідчила, по-перше, про наявність проблеми, по-друге, таким чином радянські журналісти визнавали, що питання майбутнього Європи ще не вирішено.

Останні десять років Єжи Ґедройц виступав у новій ролі. Він і надалі видавав "Культуру", яка була найнезалежнішим польськомовним виданням (після смерті Ґедройця у 2000 р. згідно з його заповітом "Культура" припинила своє існування). Але водночас він брав активну участь у політичному житті: виступав на актуальні теми у "Культурі" та інших ЗМК, спілкувався з політиками, які відвідували його "Мезон-Ляфіт". Він пропагував зближення Польщі з Україною, Литвою та Білоруссю, яке, на його думку, не тільки не суперечить входженню Польщі до Євросоюзу, але є його природним доповненням.

Авторитет Ґеодройця та його опозиційного видання був настільки великим, що, як пише Войцех Зайо нчковський, перший візит у ролі президента РП Олександр Кваснєвський здійснив до Парижа, де зустрівся з Ґедройцем і обговорив з ним питання східної політики: "Природно, що найважливішим партнером Польщі на Сході стала Україна. Варшава запропонувала включити Україну до Центральноєвропейської ініціативи та Центрально-європейської угоди про вільну торгівлю (CEFTA). Символічним було і те, що 1997 року на відзначення тисячоліття від часу смерті св. Войцеха, якого католицька церква вважає патроном Європи, до Ґнєздна приїхав і український лідер, який опинився там разом з президентами Польщі, Чехії, Німеччини, Литви, Угорщини, Словаччини та Австрії. Польські політики, насамперед – Прем'єр-міністри Ян Ольшевський, Ганна Сухоцька та міністр закордонних справ Анджей Олеховський, лобіювали інтереси України, що відіграло свою роль у прийнятті її до Ради Європи. Дії Варшави були, з одного боку, відповіддю на устремління Києва у Європу, з іншого – проявом нового бачення українсько-польських взаємин; їх пропонувалося вибудовувати не лише на двосторонній основі, а й, по можливості, вбудовувати у європейський контекст. Це було визнанням зрілості українських еліт" [2, 5].

У 90-х рр. – на початку ХХІ ст. тему українсько-польських взаємин почали активно розвивати інші суспільно-політичні польські видання: "Впрост", "Тигоднік Повшехний", "Політика", "Газета Виборча", "Жечпочполіста". Вони посіли особливе місце у становленні нових українсько-польських взаємин. Особливо слід відзначити роль "Газети Виборчої". Її редактор Адам Міхнік, дисидент, завжди приділяв значну увагу відносинам Варшави та Києва. На сторінках цієї найчитабельнішої у Польщі газети (тираж близько 500 тис. примірників) постійно лунають заклики до взаєморозуміння між народами.

Результатом цієї бурхливої дискусії стала зміна ставлення польських політичних еліт і пересічних поляків до України. Почала налагоджуватись економічна співпраця між Києвом та Варшавою. У 1997 р. товарообіг між країнами досяг 1,5 млрд. доларів, не рахуючи прикордонної торгівлі [5, 7].

Проте перед Україною та Польщею стояли певні проблеми як політичного, так й історичного характеру, які заважали досягти порозуміння між народами. Тут варто згадати і Волинську трагедію (1943–1944), і відкриття кладовища Орлят на Личаківському цвинтарі у Львові. Особливо ці історичні питання загострились у другій половині 90-х рр. – на початку ХХІ ст. Їх обговорення продовжувалося на сторінках журналів "Впрост", "Політика", католицького тижневика "Тиґоднік Повшехний", газет "Жечпосполіта" та "Газета Виборча". Більшість журналістів, які публікувалися у виданнях, наполягали на необхідності відкритого діалогу на тему Волинської трагедії та військових поховань у Львові; і через наукову та публіцистичну дискусії досягнення взаєморозуміння.

Однак радикально праві політичні сили в обох державах (УНА-УНСО, КУН в Україні та Ліга польських родин, Всепольська молодь у Польщі) намагалися здобути політичні симпатії певних кіл виборців, спекулюючи на цих темах та ускладнюючи тим самим процес взаємопримирення. Так, наприклад, під час наукової конференції, присвяченої проблемі Волинської трагедії, яка проходила 11–12 квітня 2003 р. у місті Острог (Волинська область, Україна), місцеві праворадикали влаштували пікети навколо Острозької академії, де проводилася конференція. Таких прикладів в історії двох країн було чимало. Важливо усвідомити, що подібні акції все частіше влаштовуються саме для представників преси, аби інформація про пікети потрапила на сторінки газет. Тому журналісти часто виступають у таких ситуаціях об'єктом маніпуляцій, тим самим ускладнюючи процес зближення народів.

Все-таки досягнути взаєморозуміння на даному етапі становлення української та польської держав вдалося. Велику роль у цьому відіграли публіцисти, які винесли ідею українсько-польського примирення за межі вузьких наукових товариств. Утворивши широке дискусійне поле на тему українсько-польських відносин, вони практично започаткували цей процес. Польські публіцисти ХХ ст. обґрунтували необхідність стратегічного партнерства (політичного, економічного, гуманітарного) між двома країнами задовго до падіння СРСР. На відміну від теологічного та літературного дискурсу Відродження та епохи романтизму, спрямованого на обстоювання однієї з позицій (польської чи української), публіцистична полеміка ХХ ст. фактично сформулювала засади добросусідства та взаєморозуміння, на яких нині вибудовуються українсько-польські відносини. Особливу роль у зближенні позицій українських та польських інтелектуалів у другій половині ХХ ст. відіграла спільна боротьба з тоталітарним режимом у СРСР та країнах Варшавського договору, прагнення до демократії та свободи слова.

 

1. Большая советская енциклопедия: В 32 т. – М.: Советская энциклопедия, 1972. – Т. 8. – С. 27–89.

2. Зайончковский В. Восточная Европа в польской дипломатии // Pro et Contra. – 1998. – № 2. – С. 5–12..

3. Корек Я. . Федерація Центрально-Східної Європи у політичній мислі паризької "Культури" // Сучасність. – 2002. – № 1. – С. 63–67.

4. Gorban-Klas Tomasz. Komunikowanie masowe w nowoczesnym spoleczenstwie. – Warszawa; Krakow: Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1973. – S. 459.

5. Mieroszewski Juliusz. Polska "Ostpolitik" // Kultura. – 1973.– № 6.– S. 305–320.

6. http://kultura.onet.pl/artykul.asp?DB=162&ITEM=2571&M=33&MP=2.

7. http://kultura.onet.pl/artykul.asp?DB=162&ITEM=1012747&M=374.

8. http://kultura.onet.pl/artykul.asp?DB=162&ITEM=1012747&M=374&MP=4.

 

© Т.О.Пасова, 2006