Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Зовнішня трудова міграція і ЗМІ: проблеми взаємодії та перспективи розвитку

К.І.Бондаренко

асп.
УДК 331.556+070.1

 

 

 

У статті розглядається взаємодія зовнішньої трудової міграції та ЗМІ, досліджуються проблеми та перспективи розвитку таких відносин.

The article is about international labor migration & mass-media cooperation. The problems & perspective of such terms are researched.

Трудова міграція є одним з невід'ємних чинників людської діяльності: завдяки цьому феномену по всьому світу виникли не лише численні етнічні діаспори, а й цілі держави: трудовій міграції завдячують своїм існуванням Сполучені Штати Америки, Канада, десятки інших "переселенських" держав.

Нині в Європі понад 7 % громадян офіційно працюють поза межами країн, громадянами яких вони є. За підрахунками Міжнародної організації праці, лише в Європі трудових мігрантів 26,5 мільйонів [1]. Отже, зовнішня трудова міграція стала звичайним явищем, яке відіграє важливу роль у саморегулюванні ринків праці. Водночас навколо феномену трудової міграції зосереджено багато міфів та стереотипів, які використовуються як недбалими дослідниками та політичними силами у власних інтересах, так і ЗМІ, які використовують неналежним чином інформацію у галузі зовнішньої міграції. Автори більшості досліджень, присвячених проблемам трудової міграції громадян за кордон, нарікають на брак достовірних даних, на підставі яких можна робити повноцінний аналіз цього явища. Частково це відповідає дійсності, проте не стільки з причини недостатньої кількості проведених соціологічних опитувань чи недоліків державної статистики, скільки з огляду на певну однобічність інформації, що надається. Соціологів, демографів, політологів, економістів та журналістів цікавлять, насамперед, масштаби виїзду, причини, які спонукають до цього, напрямки міграції, соціально-демографічні характеристики мігрантів тощо, тобто деталі того, що відбувається до і під час міграції. У той же час значно менше уваги ЗМІ приділяють тому, що відбувається з мігрантами після повернення на Батьківщину, зокрема, які зміни відбуваються у повсякденній поведінці, світогляді, політичних орієнтаціях колишніх заробітчан та які саме позитивні та негативні наслідки для України у майбутньому може спричинити той факт, що все більше її громадян набувають досвіду перебування та роботи за кордоном [2].

З`явившись 1991 р. на політичній мапі Європи, Україна поступово ставала самостійним чинником європейської економіки і політики, включалася в загальноєвропейські процеси, у тому числі й міграційні. Це стало можливим завдяки падінню "залізної завіси", яка відокремлювала Україну та інші республіки СРСР, від іншого світу і була сутнісним елементом радянської системи, однієї з її підвалин. Лібералізація виїзду, що розпочалася в роки перебудови, з одного боку, ознаменувала, а з іншого – прискорила крах тоталітаризму. Відкриття кордонів, забезпечення серед інших людських прав права на вільне пересування та вибір місця проживання було для України одним з найважливіших здобутків незалежності, переконливою ознакою демократизаціїсуспільного життя. У свою чергу, колишні радянські сателіти, а тепер країни, що обрали європейські цінності, Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, Румунія, прагнучи налагодити добросусідські відносини з новою незалежною державою, встановили цілком ліберальний режим в`їзду громадян України на свою територію. У центрі Європи фактично виникла зона вільного пересування людей [3, 4].

Верховна Рада 21 січня 1994 р. ухвалила Закон "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", суть якого полягала у гарантіях прав громадян вільно виїздити за кордон і повертатися на Батьківщину. Саме тоді припинився тотальний контроль за поїздками громадян, адже для кожного виїзду за межі країни, будь-якої туристичної, приватної чи ділової поїздки необхідно було мати спеціальний дозвіл [4].

На відміну від радянських часів, коли еміграція призводила до позбавлення будь-яких прав, у законі 1994 р. зазначалося, що громадянам, які мають намір виїхати з України гарантуються всі громадянські, політичні, соціальні, економічні та інші права, за ними зберігається майно, яке належить їм на правах приватної власності. Відповідно до закону ні за яких підстав громадянин України не може бути обмежений у праві в`їзду в державу. Що ж до виїзду, обмеження цього права можливе лише у випадках, передбачених законом, причому тільки на певний термін. Законом було усунуто відомчі перепони для виїзду за кордон, що існували раніше, наприклад, для військовослужбовців, урегульовано питання виїзду громадян, обізнаних з державними таємницями. Закон містив перелік документів для виїзду за кордон, встановлював порядок їх оформлення. У ньому зазначено, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформлюється на період до десяти років з можливістю продовження на такий самий термін.

Для ще недавно закритої країни цей закон мав, без перебільшення, революційний характер. Варто також зазначити, що він виявився найбільш стабільним серед правових актів у сфері регулювання міграційних процесів: протягом десяти років до нього не вносилося жодних змін [3, 6–7].

З прийняттям Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" набула чинності ст. 11 Закону України "Про зайнятість населення", де зазначено, що громадяни мають право на трудову чи підприємницьку діяльність під час тимчасового перебування за кордоном. Таким чином створювалися законодавчі підстави для трудової міграції за межі країни.

Закон "Про зайнятість населення" містив також інші положення стосовно питань трудової міграції. Відповідно до нього для працевлаштування громадян під час їх тимчасового перебування за кордоном на підставі спеціальних ліцензій можуть створюватися бюро, агентства, інші організації, які повиннімати сертифікат, виданий державною службою зайнятості. Таким чином, закладалася правова база для виникнення і діяльності фірм-посередників у працевлаштуванні за кордоном [3,7].

За останні роки у свідомості населення України з'явилася стійка тенденція до формування доволі негативних оцінок як до економічної ситуації в цілому, так і до якості власного життя.

Перш за все українці констатують погіршення ситуації у сфері зайнятості. На зміну короткочасному періоду сподівань на покращення їхнього добробуту у свідомість українців прийшло адекватне сприйняття реалій сьогодення на ринку праці в Україні та необхідності самостійного пошуку нових джерел прибутку. Звісно, жителі України звернулися до тимчасової зовнішньої трудової міграції як до одного з найбільш ефективних заходів.

Чого саме прагнуть досягти громадяни України шляхом зовнішньої міграції?

Спробуємо проаналізувати це за допомогою даних соціологічного моніторингу, який був здійснений Інститутом соціології НАН України в рамках проекту "Україна на порозі ХХІ століття" (1994–2001) та проекту "Українське суспільство: моніторинг соціальних змін", що був започаткований у 2002 р. [5].

За результатами вищезазначеного дослідження у 2002 р. кількість українців, які бажали залишитися в Україні, втричі перебільшувала кількість тих українських громадян, які прагнули вирушити за межі країни, а у 1994 р. кількість охочих виїхати була в чотири рази менше, аніж кількість тих громадян, що прагнули залишитись вдома. З наведеного прикладу, бачимо, що існує певна тенденція до зростання прагнення до виїзду за кордон.

Що саме спонукало українців до виїзду? Як свідчить проведений моніторинг, від 1994 до 1998 рр. головним мотивом для виїзду стало бажання жити у кращих екологічних умовах, які респонденти оцінювали як несумісні для їх життя та здоров'я в місцях постійного проживання. Другим за своїм значенням мотивом для учасників моніторингу суспільної думки всі ці роки було прагнення знайти нове місце роботи. Наприкінці 1990 р. це бажання зросло настільки, що трудовий мотив випередив усі інші [5].

Швидке збільшення кількості закордонних подорожей на початку 90-х рр. – це переважно результат масових виїздів до сусідніх центральноєвропейських держав, з якими було встановлено безвізовий режим перетину кордону, передусім Польщі, а також Угорщини, Словаччини, Чехії.

В умовах економічної кризи основну масу міжнародних пасажирів становили так звані "човники". Безробітні або номінально працюючі робітники та спеціалісти зупинених підприємств заробляли на життя власноручним перевезенням дрібних партій товарів через кордон, отримували прибуток внаслідок високого попиту на споживчі товари в Україні, а також різниці цін і валютних курсів. Вони здійснювали короткотермінові, проте регулярні поїздки за кордон. З нормалізацією економічної ситуації, трансформацією прикордонної торгівлі у більш цивілізовані форми кількість "човників" скоротилася, що виявилось у загальному зменшенні кількості перетинів кордону. Піднесення економіки, що розпочалося з 1999 р., спричило нове збільшення кількості закордонних поїздок, проте тепер уже значною мірою за рахунок туризму і рекреації, навчання, лікування тощо.

У важкі роки "перехідного" періоду "човниковий" бізнес відіграв важливу роль у забезпеченні засобами для існування багатьох людей, частково був джерелом первинного накопичення капіталу, який ставав основою розвитку дрібних підприємств. Водночас набутий "човниками" досвід, встановлені зв`язки сприяли виходу українських громадян на міжнародний, зокрема європейський, ринок праці [3, 11].

Оскільки заробітки в закордонних країнах значно вищі, ніж в Україні, а напруженість на національному ринку праці, особливо в деяких регіонах, зберігається, для частини громадян працевлаштування за кордоном є важливим джерелом матеріального добробуту, шляхом вирішення життєво важливих проблем сім`ї, таких, наприклад, як житлове питання або навчання дітей.

Міграція як явище виникло і розвивалось одночасно із самим людством. За різними оцінками сьогодні у світі налічується від 150–175 млн. осіб (понад 3 % населення світу), які проживають за межами країн свого походження. Немає жодної держави у світі, яка б на різних етапах свого розвитку тією чи іншою мірою не була задіяна у світових міграційних процесах: чи то в ролі країни-донора – постачальника трудових ресурсів, чи то у ролі країни-реципієнта. Енциклопедія міграційних процесів у сучасному світі трактує міграцію трудових ресурсів як "переміщення кваліфікованої робочої сили та працездатного населення в національному або міждержавному просторі, внаслідок якого відбувається відплив чи приплив тих кадрів, що забезпечують своєю діяльністю галузі виробництва, культури, науки, техніки тощо", далі зазначено: "Оскільки рівень життя в різних країнах різний, то трудова міграція була, є і буде постійним соціально-культурним явищем" [6, 153].

Не заперечуючи комплексного характеру причин світових міграційних процесів, основними їх чинниками передусім є соціально-економічні. На думку Уповноваженого з прав людини на міграційні процеси в Україні значною мірою впливають такі явища, як бідність та рівень безробіття [7].

Світовий досвід показує, що переважна більшість трудових мігрантів – це, як правило, ті особи, які мають мінімальний капітал, достатній для того, щоб здійснити подорож за кордон, оформити відповідні візові та подорожні документи, сплатити за послугипосередників тощо. Це справедливо і стосовно України. Водночас, попри наявність навіть мінімальних фінансових ресурсів, більшість людей, які виїжджають з України з метою працевлаштування за кордоном, – це люди, які не мають стабільного прибутку, що міг би забезпечити гідний рівень прожиткового мінімуму для них самих та їхніх родин на Батьківщині.

На думку Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, попри певні темпи економічного росту в 2000–2002 рр., Україна ще протягом тривалого часу буде відставати за основними економічними показниками не лише від розвинутих країн Західної Європи, а й від свої найближчих сусідів: Росії, Польщі, Угорщини, Чехії. Саме тому таке явище, як закордонне заробітчанство, залишатиметься вагомим чинником економічного життя України. Проте зі збільшенням кількості громадян України, рівень доходів яких перевищуватиме мінімальний прожитковий мінімум, та зі зменшенням рівня бідності і безробіття все більше громадян України за умови вибору місця та форми зайнятості обиратимуть працевлаштування в Україні [7].

Адже, приймаючи рішення про виїзд за кордон, трудовий мігрант бере до уваги не лише можливість заробити гроші, а й зважує негативні наслідки такого кроку: розлучення із сім'єю, ризик зниження професійного рівня, відсутність стабільності у соціальному середовищі, дискомфорт у зв'язку із перебуванням в іншому культурному середовищі, дискримінацію тощо.

В українських офіційних та неофіційних джерелах, у тому числі у ЗМІ, можна знайти різні оцінки кількості українських трудових мігрантів, які протягом останніх років виїхали з України. При цьому діапазон таких оцінок коливається від 2 до 7 млн. осіб. Це не є дивним, адже вирахувати точну або хоча б приблизну кількість українських заробітчан за кордоном надзвичайно важко, зважаючи на переважно нелегальний характер їх перебування там та небажання ставати на облік.

Труднощі в таких оцінках також полягають ще й у тому, що кількість трудових мігрантів не є сталою величиною і значно коливається залежно від багатьох чинників, наприклад, від пори року.

Водночас однією з причин цього є неефективність існуючої системи обліку статистичної інформації у сфері трудової міграції, а також відсутність єдиного державного органу, відповідального за збирання такої інформації, узагальнення та аналіз.

Так, за даними Державного центру зайнятості, протягом першого півріччя 2005 р. чисельність громадян України, які тимчасово працювали за кордоном, становила 27 357 осіб, із них у країнах СНД – 1353 особи. Серед них основна кількість працюючих припадає на Росію – 1027 осіб (!), також 309 осіб працювали в Грузії. В інших країнах працювали 26 004особи, найбільша кількість працюючих за наймом була на Кіпрі – 7789 осіб, Греції – 5551 особа, Великобританії – 2629 осіб, Ліберії – 2816 осіб, Німеччині – 509 осіб, ОАЕ – 579 особа, Іспанії – 500, Чехії – 85 осіб, Словаччині – 144 особи. Наведені офіційні статистичні дані є приголомшливо недостовірними, адже цілком зрозуміло, що в тій самій Чехії та Словаччині працює значно більша кількість наших співвітчизників.

Виїзна трудова міграція має сприйматись як звичайна ринкова категорія, що обумовлюється попитом та пропозицією, а у нашому випадку – як природна реакція трудового ринку на дистанцію у рівні доходів між Україною та країнами ЄС. Трудова міграція не є патологічним явищем, зберігатиметься і в майбутньому, набуваючи нових форм і реагуючи на подальшу інтернаціоналізацію ринків праці [8, 6]. Проте внаслідок значного відставання України у рівні оплати праці від абсолютної більшості європейських країн, наявності значної кількості депресивних регіонів із високим рівнем фактичного (у тому числі прихованого) безробіття сформувалося доволі масова і невибаглива пропозиція української робочої сили на міжнародних ринках праці. Тому виїзна міграція набула таких негативних рис, як масові факти дискримінації, відсутність соціального та правового захисту, медичного страхування громадян України, що працюють за кордоном. Непоодинокими є факти торгівлі людьми та примусової праці, жертвами яких нерідко стають неповнолітні та жінки. Злочинність, що паразитує на нелегальному сегменті міжнародної трудової міграції, визнана багатьма країнами світу однією з найбільших загроз безпеки.

За таких умов варто визначити такі основні завдання державної політики у галузі виїзної трудової міграції:

– усунення або мінімізація обставин, що призводять до дискримінаційного, подекуди безправного, становища громадян України на ринках праці закордонних країн;

– пом'якшення соціальних наслідків вилучення значної кількості робочої сили із деяких регіонів України;

– боротьба з міжнародною злочинністю, що паразитує на нелегальній трудовій міграції;

– створення дійової альтернативи тим обставинам, що спонукають працездатних українців виїжджати до країн, де їх становище на ринках праці є дискримінаційним.

Уряд України зацікавлений в отриманні максимально наближеної до реальності інформації щодо обсягів виїзної трудової міграції. У ЗМІ неодноразово повторювалась цифра 5 млн., що прозвучала у доповіді Ніни Карпачової [9]. Виникає запитання, наскільки ця цифра є достовірною, адже визначити реальні обсяги трудової міграції досить важко. У зв'язку з цим у "Підсумках та рекомендаціях проекту"Регулювання трудової міграції – виклики для України" пропонується:

– здійснити в Україні загальнонаціональне соціологічне дослідження, скероване на встановлення кількості постійно відсутніх громадян і відокремлення цього числа від кількості тих, хто виїздить з короткостроковими візитами та/або займається бізнесом, пов`язаним із частими перетинами кордону;

– сприяти проведенню в країнах зосередження української міграції моніторингових досліджень з метою отримання статистичних даних та інформації про динаміку трудової міграції у відповідні країни.

Проведення таких досліджень дасть змогу виокремити різні типи виїзної міграції, зокрема:

– легальну тимчасову трудову міграцію за контрактами та іншими легітимними формами працевлаштування;

– легальну емміграцію із виїздом на постійне проживання до інших країн;

– тимчасову напівлегальну міграцію, коли працівник розпочинає роботу легально, а пізніше, після закінчення легального терміну, продовжує її нелегально;

– нелегальну зайнятість при легальному перебуванні (за візою, що не дає права на роботу);

– нелегальну довгострокову міграцію, пов'язану з в'їздом працівників за туристичними, транзитними та гостьовими короткостроковими візами із подальшим працевлаштуванням та тривалим (півроку і більше) перебуванням у країні призначення;

– нелегальну короткострокову міграцію (до трьох місяців), як правило, сезонну;

– бізнес, як правило, торговельний, пов'язаний з частим перетином кордонів (цей феномен, який нерідко потрапляє до професійно складеної статистики трудових міграцій, насправді міграцією не є і має розглядатись як прояв феномену транскордонних комунікацій) [8, 7–8].

Окремо варто зазначити, що сучасне законодавство у галузі трудової міграції є досить недосконалим. Так, протягом останнього десятиріччя Верховна Рада України не прийняла жодного базового документа у сфері міграції. Засади державної міграційної політики мали бути визначені законопроектом № 4227–1, однак після розгляду в парламенті 25 червня 2005 р. він був відправлений на доопрацювання, оскільки, на думку багатьох спеціалістів, мав більш декларативний характер, аніж міг стати справжнім програмним документом, в якому відображувалися б основні міграційні виклики, що стоять перед Україною [10]. За умови корінної зміни внутрішньополітичної ситуації в Україні ще більше зросла потреба переопрацювання згаданого документа, у тому числі й з врахуванням аналізу перспектив розвитку українського ринку праці, ринку праці найближчих сусідів України та інших держав, що виступають країнами призначення потоків трудової міграції з України. Як вважають деякі вітчизняні дослідники міграційних процесів, Україна не мусить боротися з явищем трудової міграції за будь-яку ціну, а повинна впливати на цей процес таким чином, щоб він сприяв боротьбі з бідністю, економічним занепадом окремих регіонів, перетворився на джерело поширення світового виробничого досвіду та розвитку стосунків з іншими народами.

Здійсненням міграційної політики в Україні займаються близько восьми міністерств та відомств. Нині в Україні не існує єдиного централізованого органу, який би координував проблеми міграції. Оскільки на практиці не існує єдиної державної міграційної політики, то не існує й координованої інформаційної політики у галузі міграції. Торгівля людьми, злочинність, відплив інтелектуального потенціалу нації – теми, що постійно цікавлять ЗМІ. На жаль, більшості з них притаманна певна однобічність інформації, що надається. Як свідчить аналіз, чимало публікацій цієї тематики мають негативне забарвлення, а "смажені" факти є головною характеристикою цих інформаційних повідомлень.

На українському інформаційному ринку бракує достовірної інформації та професійних дискусій на тему трудової міграції і пов'язаних з нею можливостей та небезпек. Натомість нерідко поширюються неперевірені дані, зокрема щодо оцінок масштабів трудової міграції та перспектив розвитку ситуації у цій сфері.

Спостерігається брак ґрунтовного аналізу явища виїзної трудової міграції, зрідка надається об'єктивна оцінка подіям. Наприклад, жодний ЗМІ не акцентує увагу на тому, що трудові мігранти щорічно ввозять до України значний капітал у розмірі майже 400 млрд. доларів.

Створення мережі для громадського обговорення проблеми допомогло б налагодити комунікації між тими, хто володіє реальним досвідом та інформацією, й тими, хто розмірковує над можливістю виїхати на заробітки за кордон.

Консультаційні центри можуть створюватися спільними зусиллями органів місцевої влади, ЗМІ та громадських організацій у регіонах масової виїзної міграції.

ЗМІ, що вже нині володіють значною аудиторією, могли б запозичити досвід європейських медіа, які регулярно поширюють інформацію для громадян своєї країни, що мають намір працевлаштуватися за кордоном. Наприклад, найпоширеніша польська газета "Газета Виборча" має щотижневий додаток "Робота в ЄС", де публікуються не лише повідомлення про вакансії, а й інформація про особливості та труднощі працевлаштування в тій чи тій країні або секторі економіки.

Предметом уваги держави має стати протидія найбільш негативним проявам виїзної трудової міграції, насамперед торгівлі людьми з метою трудової та сексуальної експлуатації. Великі масштаби цього соціального лиха зумовлені переважно використанням міжнародними злочинними мережами наївності та непоінформованості значної категорії молодих громадян, насамперед у провінції, щодо намірів тих, хто здійснює регулярні набори "танцюристок" чи "офіціанток" для роботи за кордоном.

Інформаційна кампанія щодо широкого спектра питань виїзної трудової міграції має стати одним із пріоритетів новостворюваного громадського телебачення та радіомовлення, оскільки належить до питань значної суспільної ваги [8, 19–20].

Отже, державні органи, що займаються питанням міграційної політики, зобов'язані сприяти розробці високоякісних систем професійної підготовки журналістів стосовно цього питання, але, на жаль, вирішення цієї проблеми унеможливлюється фактором невизначеності єдиної державної міграційної політики.

 

1. Трудова міграція:потрібні правила // Радіостанція "Німецька хвиля". – 2004. – 3 берез. – www2.dw-world.de / ukrainian>

2. Хомра О. Зовнішня трудова міграція як школа демократії (на матеріалах зовнішньої трудової міграції населення західного прикордоння України). – www.dep.kiev.ua /confer / Conference%202000/–Section%207/Khomra.pdf>. [24. 04. 06].

3. Малиновська О. А. . Україна, Європа, міграція: міграції населення України в умовах розширення ЄС. – К.: Бланк-Прес, 2004. – 171 с.

4. Закон України Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України // Зб. нормативних актів України з питань паспортної, реєстраційної та міграційної роботи / Відп. за вип. В. І. Шепель. – К., 1995. – С. 17–23.

5. Прибыткова И. Основные характеристики и тенденции развития современной трудовой миграции населения в Украине. – www. Iatp.org.ua /_sumy / news2002_ukr.html>. [22. 04. 06].

6. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, реґіональний та національний виміри: (Поняттєвий апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю. І. Римаренко; За ред. Ю. І. Римаренка. – К.: Довіра, 1998. – 912 с

7. Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном: Виступ Уповноваженого з правлюдини Н. Карпачової у Верховній Раді України під час представлення Спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини // Голос України. – 2003. – 15 квіт.

8. Підсумки та рекомендації проекту "Регулювання трудової міграції – виклики для України". – К., 2005. – 56 с.

9. Стародуб А. "Мертві душі" трудових мігрантів. Чи справді за кордоном працює п'ять мільйонів українців? // Дзеркало тижня. – 2005. – 11–17 черв.

10. Асланян Г. Чи потрібен Україні спеціалізований орган у галузі міграції? // Парламент. – 2005. – № 2. – С. 2–4.

© К.І.Бондаренко, 2006


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові