Ласкаво просимо

У статті аналізується стан Українського приватного телебачення у другій половині 90-х рр., а саме: намагання редакцій удосконалити ефірні традиції та відмовитися від ролі "кишенькового" засобу масової інформації для окремих бізнесово-політичних груп, що виявляється у можливостях чиновників і представників бізнесу справляти явний і прихований вплив на редакційну політику телекомпаній. Модель регіональної телекомпанії розглядається як система економічних та ідеологічних чинників, комплексний аналіз яких дозволяє осмислити специфічні риси телебачення як феномена телевізійної комунікації.

In the article the state of Ukrainian private television is analysed in the second half of 90th, namely attempt of releases to perfect ethers traditions and to give up the role of "pocket" medium of communication for separate business-political groups, that shows up in possibilities of officials and business representatives to have obvious and hidden influence on the editorial policy of broadcasting companies. The model of regional broadcasting company is examined as system of economic and ideological factors the complex analysis of which allows to comprehend the specific lines of television as the phenomenon of televisional communication.

У другій половині 90-х рр. становлення Українського телебачення відбувалося в умовах нових ринкових відносин, які впливали на співіснування державних і недержавних телевізійних організацій. Приватному регіональному телебаченню так і не вдалося суттєво вдосконалити ефірні традиції та відмовитися від ролі "кишенькового" засобу масової інформації для окремих політичних сил та бізнесових кланів.

Теоретичний аналіз даного етапу розвитку приватного телебачення, а насамперед регіонального, вважаємо, потерпає від деякої дослідницької поверховості. Однак окремим аспектам даної тематики, як-от: функціональні та методологічні особливості недержавних каналів – присвячено низку праць українських та закордонних дослідників. Серед них завдяки наведеному фактажу вирізняється праця В. М. Владимирова "Комерційна журналістика" [1, 30–34], оскільки вона не позбавлена актуальності й новизни у виборі теми.

Етапи, історію становлення та розвитку телебачення у регіонах України, а також специфіку телевізійної творчості інформаційних програм розглядає у своєму дослідженні В. В. Гоян [2, 35–40]. Важливу роль для розуміння специфіки телевізійного ремесла, що особливо актуально сьогодні для приватних місцевих каналів, відіграли праці Г. І. Зубкова [3, 12–14]. Неабияке значення для осмислення специфічних рис телебачення як феномена телевізійної комунікації мають твори Р. Д. Копилової [4, 13–16].

Про особливості сприйняття аудиторією телевізійних програм, реакцію на сучасні телевізійні проекти й нові рубрики в традиційних новинних програмах, які й є основною продукцією регіональних телекомпаній, дізнаємося з підручника "Телевізійна журналістика" [5, 256–268], підготовленого Г. В. Кузнецовим, В. А. Цвіком та А. Я. Юровським.

Зв'язок між змістом телевізійних програм і загостренням проблеми формування нової регіональної еліти досліджували А. З. Москаленко [6, 71–76] та В. В. Бугрим [7, 25–27]. В іншій праці А. З. Москаленка увага автора спрямована на вирішення питання економічної й соціальної політики журналістських колективів [8, 4–15].

Узагалі, українська наукова спадщина налічує не так вже й багато праць, які досліджують функціонування невеликої регіональної телекомпанії, проблему політичної заангажованості. Як свідчить одна з теорій, для України характерним є явище конвертації політичної влади у власність на ЗМІ, а також конвертації власності на ЗМІ у владний ресурс [9]. Виникає також концентрація "владного капіталу" у сфері ЗМІ, пов'язана з можливістю чиновників справляти явний і прихований вплив на редакційну політику телекомпаній, використовувати у своїх політичних цілях "кишенькові" ЗМІ. Іншим аспектом цього процесу є спроби проникнення у владу так званої "медіаноменклатури" – власників великих медіаструктур, що монополізували значну частину медіаринку на місцевому рівні і використовують з цією метою свої ексклюзивні можливості щодо формування громадської думки. Зазначені проблеми пов'язані з економічною залежністю регіональних телекомпаній. Тому вважаємо за потрібне керуватися у статті окремими положеннями праці О. Я. Гояна [10], де розглядається методика журналістської творчості на радіостанції, яка є самостійним діловим підприємством, та спільного дослідження О. Я. Гояна й В. В. Гоян [11, 137–138], присвяченого організації бізнес-плану ефірної діяльності.

Серед найновіших праць науковців дотичною до теми даної статті є робота І. Л. Пенчук [12, 24], в якій авторка досліджує ідейний вплив програм регіональних комерційних мовників на свідомість глядача й формування національної свідомості молоді. Цікаві питання підсвідомого ідеологічного впливу журналістських методик порушені у спільній праці Брайанта, Томпсона та В. В. Кулеби "Основи впливу ЗМІ" [13].

Доцільно розглянути наукові дослідження, в яких автори обґрунтовують необхідність демократизації телевізійної творчості, бо, як зазначає В. В. Різун, "роль ЗМК у демократичному суспільстві полягає у чесному виконанні функції правдивого джерела інформації" [14]. Насамперед це стосується діяльності регіональних каналів, які часто користуються монопольним правом інформування місцевого населення про події у власному регіоні. Як наслідок зловживання цим правом – вони втрачають більшу частину глядацької аудиторії під час передвиборних кампаній [15].

Отже, кожна з вищеперерахованих науково-публіцистичних праць розглядає певний аспект функціонування приватних регіональних студій і дозволяє продовжити вивчення особливостей українського місцевого мовлення.

Основним завданням вважатимемо виявлення основних тенденцій розвитку невеликих за розмірами регіональних телекомпаній, яким властиві певні, визначені статутами, організаційні, економічні й творчі характеристики.

Метою створення кожної з приватних телекомпаній є забезпечення інформаційних потреб місцевого населення. Основною аудиторією таких каналів є регіональна владна й економічна еліти. Цей факт не можемо назвати позитивним явищем, адже він є природним наслідком тематичної спрямованості й тих переваг, які надаються мовниками комерційному матеріалу у вигляді замовних сюжетів і передач. Таке становище є типовим для кожної області, адже які б творчі принципи не декларувала телекомпанія перед Національної радою з питань телебачення і радіомовлення на момент свого заснування, врешті-решт саме пропозиція визначає попит на телевізійний продукт. Тобто коло глядачів може поступово обмежуватись або розширюватись у результаті програмної політики засновників телекомпанії [15].

Час мовлення приватних телекомпаній становить переважно кілька годин на добу, хоча є й такі студії, які відмовилися від ретрансляції мережевих телеканалів і довели обсяг мовлення до 24 годин на добу. Цьому сприяє діяльність некомерційних дистриб'юторських організацій, які шляхом прямих розсилок пропонують безкоштовну відеопродукцію. Щоправда, у даному випадку не доводиться розраховувати на особливу зацікавленість глядача цими програмами. На безоплатній основі надаються ліцензійні та авторські права для показу постановочних ігрових картин Національної кіностудії ім. О. Довженка, Одеської кіностудії та ін., включаючи мультфільми, фільми для дітей та юнацтва. Використовуються неігрові картини (художньо-публіцистичні, документальні, науково-популярні фільми).

Звичайно, приватні телекомпанії проводять роботу з придбання ліцензійних та авторських прав для показу зразків світового кіномистецтва, але вартість їх прокату частіше виявляється неприйнятною розкішшю [16].

Якщо говорити в цілому, то вважаємо за потрібне виділити таку тенденцію: практично жодна місцева (регіональна) приватна телекомпанія не дотримується жорсткої програмної сітки каналу, коли кожна програма має свій чітко визначений час в ефірі, що в першу чергу зручно глядачам. Одна й та сама програма, у тому числі й новинна, сьогодні може виходити о 18-й, а завтра – о 20.15.

Звичайно, при цьому місцеве телебачення все одно не втрачає свою новинну аудиторію, бо постійна частина основної аудиторії, у будь-якому разі дочекається випуску місцевих новин. Тим паче, що такі затримки відбуваються під час якихось неординарних приводів. Якщо у даному аспекті говорити про професіоналізм, то зазначимо, що ці ситуації наближають приватне регіональне телебачення до обласного державного ТБ. Бо затримки ефіру у зв'язку зі звичайними, з точки зору центральних ЗМІ, робочими подіями свідчать про відсутність досвіду й готовності працювати ефективно, оперативно й динамічно [2]. Мабуть, немає й особливого бажання дотягуватися до найвищого або принаймні середнього рівня якості роботи. Дирекція каналу турбується насамперед про лобіювання політичних інтересів партнерів та донорів телекомпанії. Як правило, це засновники. А з іншого боку, ті ж самі місцеві рейтинги – іншого виміру думки глядачів ніхто ще не вигадав – свідчать на користь саме приватних телекомпаній [16]. Бо на регіональному телевізійному "безриб'ї", де, окрім ОДТРК, функціонують як максимум дві–три необтяжені якістю журналістської роботи телекомпанії, і "рак є рибою".

Зараз стало модним влаштовувати обласною владою вечірки для журналістів з метою визначення найкращих. Як зазначає головний редактор закарпатської газети "РІО" Петро Гойс, "цей день для журналістів є святом року, бо обласне начальство запрошує до себе. Практично усім випишуть премію по кілька гривень, "кращим" ще й подарують записничка або й фото-мильницю" [17, 9]. Статистика свідчить, що всі премії неодмінно дістаються саме приватним телекомпаніям. Хоча зрозуміло, що глядачеві потрібні були б трохи інші критерії і підходи до роботи. І ми сподіваємося, що вони з'являться. Поки що далеко не всі приватні ТРК дозволяють собі дотримання гарантій прав громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної та оперативної інформації. "За радянських часів у місцевій журналістиці правда була відсутня, проте була відповідальність, особливо для редакторів. Нині ж регіонального журналіста владою ніхто не вважає. Зрештою, вони самі перевели свою професію у ремесло і ганяються винятково за гонорарами" [17]. Дуже рідко бачимо відкрите обговорення суспільних проблем. Узагалі, у більшої частини досліджуваних телекомпаній не розроблена чітка програмна політика. Які причини такої ситуації? Окремі автори наголошують на залежності редакції від засновника. Якщо засновником є влада – телекомпанія залежна від влади. Якщо заснував телебачення бізнесмен – журналісти залежні від бізнесмена. І в обох випадках телекомпанія є рупором засновника. До речі, Україна залишається чи не єдиною державою в Європі, де ще збереглася державна преса і телебачення. "Це ганебне явище, бо телекомпанія, яка фактично фінансується з податків громадян, не може критикувати купку чиновників, якщо навіть ними не задоволені громадяни-платники податків" [18]. У таких умовах ми ще довгий час не матимемо якісного, цікавого й, що особливо актуально, відповідального приватного телебачення, адже суспільство дає його засновникам право на всі питання відповідати приблизно так: "Але ж подивіться на державних мовників…" А влада впродовж десяти років пригальмовує процес роздержавлення преси, мовляв, в автономному плаванні державні ЗМІ вимруть. "А це твердження хибне. Вимруть тільки редакції, які мають поганих редакторів-менеджерів і непрофесійних журналістів. То може такі ЗМІ нам і непотрібні?" [17].

Отже, про створення регіональними приватними телестудіями конкурентоспроможної інформаційної продукції та розповсюдження, обмін і продаж її в Україні та за кордоном говорити не доводиться. Є, звичайно, винятки у вигляді творчих колективів, які продукують незаангажовані професійні злободенні матеріали й успішно продають рекламний ефір. Але вони рідкісні й притаманні хіба що тим телекомпаніям, засновники яких ставлять не політичні чи іміджеві цілі, а винятково бізнесові. Практика свідчить, що насправді у нас все якраз навпаки.

Як приклад новинної програми, розглянемо програму Львівської приватної телекомпанії НТА "НТА-Новини". НТА – одна з найкращих регіональних телекомпаній України, що спеціалізується на виробництві якісної телевізійної продукції. "НТА-Новини", які не переобтяжені нудними репортажами з сесійних зал і сюжетами з життя місцевих можновладців, можна без перебільшення назвати найоб'єктивнішою інформаційною програмою місцевого телебачення. Економічні програми, позбавлені характерного нальоту провінційності, можуть позмагатись із аналогами на центральних каналах [19]. Програма "НТА-Новини" відкрила новий сегмент інформаційного мовлення на каналі. Відтепер у студії працюють провідні ньюзмейкери області. Вони коментують останні резонансні події й заяви та реагують на питання про закулісну "політичну кухню", де приймаються важливі для області рішення. Зрозуміти маловідому логіку політичних альянсів, залаштункових інтриг та останніх тенденцій – таким є завдання програми. У форматі прямого ефіру глядачі можуть почути аргументи тих людей, які впливають на все, що діється у регіоні, живий діалог, можливість інтерактивного зв'язку з глядачами, дослідження головних подій і змін в усіх сферах життя.

Якщо ми представимо увесь період існування місцевого каналу у вигляді визначеного життєвого циклу, етапом зростання – найбільших творчих змін і пошуків нових форм спілкування з глядачем – стають перші п'ять років діяльності телекомпанії. Наступні п'ять років стають періодом застою. Пізніше, тобто у 2001–2002 рр. (мається на увазі, що більшість приватних телекомпаній засновувалася протягом 1990–1992 рр.), суттєвих змін у концепції мовлення не відбувається. Хіба тільки щороку стає дедалі більше політичних новин. Тобто телебачення для дозвілля перетворюється на телебачення для ідейних баталій. (Враховуючи, що партії не надто велику увагу приділяють ідейній частині своєї діяльності, будемо відверті: приватне телебачення – кишеньковий рупор своїх політичних і економічних "батьків").

При цьому помічаємо ще одну типову тенденцію: протягом другої половини 90-х рр. приватні телекомпанії, що майже не змінювали програмних концепцій, активно намагалися збільшувати обсяг покриття [16]. Потенційна аудиторія зростала майже щороку. Активно велася робота з метою укладання додаткових договорів з регіональними ефірними та кабельними операторами. Також у найважливіших регіональних центрах було встановлено власні передавачі, що дозволило значно поліпшити якість мовлення. Технічна база телеканалів значно оновилася.

Окремі так звані пізнавально-розважальні програми залишають бажати кращого, але не можна не зазначити й наявність на приватних каналах одного, максимум двох, абсолютно нових для глядача проектів. Вони з`явилися не просто як окремі програми з незвичайними назвами, а й як принцип подачі матеріалу. Наприклад, коли про відомих у регіоні людей: акторів, музикантів, спортсменів – розповідають як про близьких, навіть рідних людей. Хоча б одна оригінальна програма створюється майже кожною приватною телекомпанією у будь-якому жанрі. Погано те, що вона рідко є щотижневою, частіше – щомісячною, або й взагалі присвяченою певній порі року чи певному святу.

Розглянемо, наприклад, програму "Особистість", що була започаткована закарпатською приватною телекомпанією ТК "Мукачево". Цій програмі немає аналогів. Адже вона – про унікальних людей краю, котрі творять історію "тут" і "зараз": політиків, спортсменів, підприємців. Хто ці особи? Як стали "сильними"? Та головне: чи під силу їх успіх кожному з нас? Без упереджень. Без штампів. "Дійові особи програми – справжні особистості. Люди різних професій, смаків і поглядів. Але з характером, переконаннями, змістом життя. Своїм головним завданням творча група з чотирьох осіб вважала відкриття різноманітності людських поглядів, доброту і складності людських доль. Журналісти прагнули дізнатись, як обертають люди складні ситуації собі на користь? І найважливіше: чи під силу кожному з нас повторити цей успіх" [20].

Якими були методи роботи телевізійників? Своїм матеріалом вони вважали факти. Їхніми методами було порівняння різних поглядів на проблему складності людського життя. Жодних вигадок, жодних штампів чи упереджень. Лише об'єктивність.

Програма створювалася невеликим колективом, кожен з членів якого суміщав одразу кілька професій. Так, автор сценарію був водночас журналістом і редактором. Окрім нього, над програмою працював оператор, режисер монтажу й музичний режисер. Ця програма існувала впродовж року. Її виробництво припинилося внаслідок технологічної потреби залучити всіх працівників телекомпанії для допомоги редакції інформаційно-аналітичних програм на період передвиборної кампанії.

Як вже наголошувалося, серед негативних тенденцій приватного регіонального телебачення є й неякісне програмне забезпечення частини ефіру, заповненої продукцією невласного виробництва.

Багато ефірного часу відводиться серіалом, які вкотре демонструють, або, що найгірше, ті, права на які взаємозаліком придбані у дистриб'юторів найменш якісного закордонного кіно (при цьому серіали називають "всесвітньо відомими" й нагородженими багатьма телевізійними преміями). Їх дивляться або домогосподарки, або тінейджери, зважаючи на те, для якої аудиторії вони призначені. Не є новою і ретрансляція ток-шоу російських каналів.

Значна частина аудиторії радіє з приводу програм нічного формату. У більшості випадків приватні місцеві та регіональні телекомпанії укладають договори з такими музичними каналами, як "М1" та "OTV" на ретрансляцію нічного ефіру. Інші пропонують глядачеві добірку нелегально записаних з тих же каналів кліпів, але вже під маркою власного виробництва. Слід зазначити, що жоден з місцевих каналів не є спеціалізовано музичним. Тож створені окремими телекомпаніями кількагодинні нічні програми нехай і недосконалі, проте йдеться про щось принципово нове – з цим важко не погодитися.

Вважаємо доцільним дослідити явище спільної роботи групи регіональних жур налістів з вирішення актуальних проблем, пов'язаних зі становленням нового інформаційного простору. Йдеться про роботу Харківської асоціації "Журналістська ініціатива" (АЖІ), що функціонує понад 10 років як неприбуткова і недержавна організація, яка існує на членські внески. Її ініціативи підтримуються українськими і закордонними донорами. Останні роки вона працює як український партнер Європейського центру журналістики [21] і розвивається як медіацентр у Східній Україні. У своїй діяльності АЖІ керується такими принципами:

– журналістика – професія зі своїми нормами, правилами, інструментами, правами і відповідальністю. Це бізнес, товаром у якому є інформація, а не позиція;
– професійне середовище має турбуватися про себе і вирішувати свої проблеми. Тільки тоді воно самодостатнє;
– залежність від суспільства, професійного середовища, а не від персоналій – це і є спосіб утримання четвертої влади.

Сьогодні в роботі асоціації беруть участь журналісти не тільки всіх регіонів України, а й представники закордонних ЗМІ. Вона відкрито співпрацює з усіма журналістськими організаціями, що виявляють бажання об'єднатися, аби продовжити роботу у своїх регіонах. І що найголовніше, АЖІ виступає проти організацій-пірамід з вершиною у столиці або будь-якому іншому місці.

Серед вдалих проектів АЖІ виділимо тренінг для менеджерів регіональних ЗМІ Східної, Центральної, Південної України і Криму; програму для представників органів місцевого самоврядування з міст Харківської, Чернігівської областей та АР Крим [22]. Вважаємо доцільним виділити авторський проект АЖІ, який реалізовується з 2002 р. з метою сприяння становленню механізмів саморегулювання професійного журналістського, в тому числі телевізійного середовища. Увагу було акцентовано на двох складових регіонального телебачення: систем освіти, у тому числі післядипломної (mid-career), і правилах професійної етики. Харківські телевізійники коментували це так: "Ми не просто вважаємо, що без цих складових неможливе гідне щодо суспільства виконання журналістами своїх функціональних обов'язків, а й впевнені, що у площині даних проблем лежать процеси, які руйнують довіру суспільства до регіональних ЗМІ, їх ділову репутацію [22].

Проект складався з трьох частин: проведення соціологічного дослідження в журналістському середовищі України, розробка проекту етичного кодексу, проведення тренінгів і дискусій з питань, пов'язаних з правовими та етичними проблемами журналістської діяльності. У лютому 2002 р. АЖІ розробила інструментарій, вибірку соціологічного опитування.

Знайти вірогідні дані про кількість людей, що працюють у телевізійних засобах масової інформації України, і таких, що вважають себе журналістами (з одного боку, не можна керуватися даними статистики Союзу журналістів, оскільки він об'єднує далеко не всіх професіоналів, а з іншого – більше ніж у половині ЗМІ країни немає практики вручення спеціальних журналістських квитків, як, наприклад, у Франції), було обрано для опитування 11 великих міст, що представляють регіональну специфіку, і опитано 1056 журналістів, причому для багатьох міст вибірка була практично стовідсотковою. Її географія включала Харків, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк, Житомир, Хмельницький, Київ, Чернігів, Чернівці, Одесу і Сімферополь. Результати опитування дозволили розробити проект кодексу з урахуванням думки журналістів, скоригувати тренінгову програму [22].

В їхню програму були включені питання, пов'язані зі збором інформації та її джерелами, анонімністю та публічністю, практикою проведення журналістських досліджень, особливостями використання в Україні європейського законодавства з прав людей. Розглядалися також інші аспекти діяльності мас-медіа, у зв'язку з якими найчастіше виникали судові суперечки. Дискусія щодо проекту етичного кодексу стала, з одного боку, продовженням розгляду досліджуваних питань, а з іншого – експертним обговоренням цього важливого для роботи регіональних тележурналістів документа.

Отже, керуючись результатами моніторингу деяких приватних регіональних телекомпаній, пропонуємо керуватися такими принциповими підходами.

По-перше, тележурналістові не можна втручатись у будь-яку діяльність, керуючись лише власною уявою і досвідом, не підтвердженими об'єктивними дослідженнями.

По-друге, ніякі механізми саморегулювання не будуть дієвими і легітимними, якщо їх не сформулює і не сприйме професійне середовище. А в тому, що у тележурналістів немає іншого виходу, ніж ставати середовищем, що саме себе регулює, не чекаючи того, що хтось "зверху" або "збоку", нехай навіть найдемократичніший і найчесніший вирішуватиме за неї і для неї, немає сумнівів. Лише один приклад: Україна нараховує більше десятка законів, що регулюють інформаційну діяльність.

Водночас у багатьох європейських державах таких законів узагалі немає. І журналісти, і суспільство керуються загальнонаціональними цінностями. Не ідеалізуючи практику телевізійників Європи, мусимо зазначити, що в цій сфері в Україні проблем значно більше.

Спираючись на все вищесказане, доцільно запропонувати приватним телерадіоорганізаціям таке:

По-перше, новою концепцією мовлення потрібно запланувати виробництво низки програм власного виробництва, у тому числі рекламно-інформаційного характеру, що зможе привабити додаткову аудиторію, враховуючи інтереси потенційних глядачів. Телевізійники мають зацікавити широку вікову аудиторію: від 17 до 55 років. Варто готувати до ефіру розширені інформаційно-розважальні ранкові й вечірні блоки програм. При цьому якість та ефективність програм повинна щосезону підвищуватися. Регіональні телекомпанії мусять поставити собі за мету вивести свої канали з другого ешелону українського телевізійного ринку. І для цього необхідно виробити нову концепцію мовлення, яка достатньо переконливо заявить про серйозні наміри регіональних студій щодо власного місця під “телевізійним сонцем”.

По-друге, для більш ефективного функціонування канали зобов'язані створити підрозділи маркетингу та PR.

По-третє, мабуть, кожна приватна регіональна телестудія може дозволити собі провести соціологічне дослідження щодо того, наскільки їй довіряє глядач. На основі його результатів (а ми маємо цілком обґрунтовані підозри, що рівень довіри буде далеко не задовільним) варто було б розробити проект етичного кодексу журналістського колективу телекомпанії. Доречним буде також періодична участь у регіональних, національних та міжнародних тренінгах і дискусіях, присвячених правовим і етичним проблемам журналістської діяльності.

 

1. Владимиров В. М Коммерческая журналистика. – Луганск, 1995. – С. 30–34.

2. Гоян В. В. Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста: Дис... канд. філол. наук. – К., 1999. – С. 35–40.

3.Телевизионная журналистика: Учеб. / Ред. Г. В. Кузнецов, В. А. Цвик А. Я. Юровский – М.: Изд-во МГУ "Высшая школа", 2002. – С. 256–268.

4. Зубков Г. ИМиллион репортерских километров. – М.: Мол. гв., 1970. – С. 12–14.

5. Москаленко А. З. Інформаційний простір і реклама // Регіональна преса України: перспективи співпраці. – К., 1996. – С. 71–76.

6. Копылова Р. ДІКонтакт. Заметки о феномене телевизионности. – М.: Искусство, 1974. – С. 13–16.

7. Бугрим В. В. Сучасна телевізія в Україні. Роль мас-медіа у плюралістичному суспільстві. – К., 1996. – С. 25–27.

8. Москаленко А. З. Свобода преси як гарант свободи виборів // Вісн. Київ. ун-ту. Сер. Журналістика. – 1999. – Вип. 7. – С. 4–15.

9. Публикации центра "Право и средства массовой информации". – http://www.medialaw.ru/publications/books/wb-conc/index. html.

10. Гоян О. Я. Радіостанція як ділове підприємство: методика журналістської творчості: Посіб. для студ. Ін-ту журналістики. – К., 2001. – 62 с.

11. Гоян О. Я., Гоян В. В. . Формати радіостанцій та організація бізнес-плану ефірної діяльності // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1996. – Вип. 3. – С. 137–138.

12. Пенчук І. Л. Регіональне телебачення і радіомовлення у контексті формування національної свідомості молоді: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Л., 2003. – С. 24.

13. Основы воздействия СМИ // Ред. Д. Брайант, С. Томпсон, В. В. Кулеба. – М., 2004.

14. Різун В. В. Роль ЗМК в демократичному суспільстві // Публіцистика і політика / За ред. В. І. Шкляра. – К., 2001. – Вип. 2. – С. 13–16.

15. Москаленко А. З. ЗМІ: основні засади економічної і соціальної політики. – К.: УВП, 1998. – С. 14–15.

16. Українське телебачення і радіомовлення. – http://www.utr.tv.

17. Гойс П. Чи варті наші журналісти мати свій день // Світ Карпат. Бізнес. Туризм. Духовність. – Л.: Експрес. – Вип. 2. – 2005. – С. 9.

18. Регіональне телебачення: Матеріали на тему. – http://www.news 2000.

19. Довженко О. На західному фронті не хочуть змін // Телекритика. – http://www. telekritika.kiev.ua.

20. Програмна концепція телепрограми "Особистість". – Мукачево: ТК "Мукачево", 2001.

21. Центр розвитку журналістики і демократії, Маастрихт (Нідерланди). – http:// www.ejc.nl.

© Головчук О. В., 2006