Ласкаво просимо

У статті розглядаються процеси політичних та економічних реформ в Україні протягом 1985–1991 рр., кристалізації нових суспільних сил та течій, еволюції політики США стосовно України та появи нових вимірів в американо-українських взаєминах. Ці проблеми аналізуються в аспекті висвітлення українськими етнічними ЗМІ Північної Америки різних ідеологічних напрямів.

Considered are processes of political and economic reforms in Ukraine in 1985–1991, establishment of new civic forces and movements, as well as evolution of US policy towards Ukraine and emergence of new dimensions in US-Ukrainian relations. These issues are analysed in terms of coverage by Ukrainian ethnic mass media of North America of various ideological affiliations.

Після приходу до влади в Компартії Радянського Союзу, а фактично в усій державі, реформаторів, очолюваних новим, порівняно молодим лідером Михайлом Горбачовим, спостерігається поступове зняття обмеження на політичну, економічну та культурну діяльність в Україні. Відповідно змінюються і методи впливу американських чинників на українському полі. У середині 80-х рр. Горбачов ініціює політику відносної економічної свободи, дозволяючи утворювати "вільні підприємства" під назвою кооперативів. Однак слід визнати, що ця свобода не була повною, адже проголошені нові економічні стосунки ще не базувалися на принципі приватної власності.

Змінюються і висвітлювані українською етнічною пресою питання американо-українських відносин. Наприкінці 80-х рр. на передній план поступово виходять інформаційні та аналітичні матеріали суто економічної спрямованості, що не часто спостерігалося в попередні десятиліття. Так, "Українське Православне Слово" інформує: "15 квітня відбувся в Нью Джерзі з'їзд українських професіоналістів зі східних штатів США, які мають охоту своїми порадами і інвестиціями підтримати державну економіку Української РСР, поминаючи (маючи на увазі. – В. Г.) при цьому незалежні кооперативи й приватні підприємства, що існують на Україні" [1, 23].

Чи не вперше український засіб масової інформації у США приділяє увагу економічному аспекту американо-українських відносин, щоправда, певною мірою вільно тлумачачи при цьому економічні поняття. Маємо на увазі передовсім визначення "приватних підприємств". "Холодна війна" добігає кінця, а американці, зокрема американці українського походження, шукають нових шляхів співпраці й активно підтримують початки демократії. Та цей предмет насправді виявляється не таким спрощеним, як здавалося на перший погляд. Українські журналісти намагаються проаналізувати справжню економічну ситуацію й визначити, хто саме реально її контролює і чи варто Америці докладати серйозних зусиль на підтримку застарілої і безперспективної системи: "Плани перебудови економічної системи, впроваджувані Горбачовим, спричинили до великої зацікавленості всього вільного світу і, зокрема, фінансових інституцій та багатих осіб… М. Горбачов та його поплічники залюбки укладають з ними контракти, адже вони дуже добре знають, що ті, хто сьогодні дають Москві гроші, одночасно стають її партнерами і захисниками" [1, 23]. Така позиція українських ЗМІ у Північній Америці, зокрема у Сполучених Штатах, дає доволі чітке уявлення про далекоглядність українських етнічних журналістів і їхню здатність аналізувати поточну ситуацію в довготермінових вимірах. Наприкінці автор запитує: "Чи маємо ми моральне право продовжувати економічну політику Москви в Україні?" [1, 23]. Тут чітко передбачається доля комуністичної економіки і вся безплідність спроб штучно її пітримувати. Газета закликає до встановлення справді вигідних американо-українських відносин на рівні новостворених приватних підприємств.

Проблема економічної співпраці з Україною розгортається далі. Широковідомий діяч української громади в Америці, колишній член Закордонного представництва Української гельсінської групи Петро Рубан детально аналізує ситуацію в Радянській Україні та перспективи спільної роботи задля поліпшення українських життєвих стандартів. Як стверджує дослідник, ті американські бізнесмени, насамперед бізнесмени українського походження, котрі вже беруть участь у торгівлі з державними підприємствами в Україні, "підтримують своїми капіталами підприємства всесоюзного або союзно-республіканського підпорядкування..., від діяльності яких Україна отримує лише забруднене навколишнє середовище та паперові звіти; решта ж іде до Москви" [2, 23]. Аналітик пов'язує економічні та політичні аспекти, шукаючи причинно-наслідковий зв`язок. Зокрема він стверджує: "Пропаганда “торгівлі з Україною” стоїть в одному ряді з підтримкою ідеї “єдиної і неподільної” або ж “демократичного Радянського Союзу”, в якому Україна отримає можливість “природного розвитку в перебудованому Радянському Союзі…" [2, 23]. П. Рубан категорично засуджує ідею співпраці з підприємствами, що перебувають у державній власності, адже вважає, що Україна нічого не виграє від такої "співпраці", бо ж увесь прибуток обов'язково піде до Москви. На його думку, подібні інвестиції є неперспективними.

Отже, чи залишатиметься ця ситуація незмінною, чи існують бодай якісь структури, з якими американський бізнес може співпрацювати і здійснювати насправді вигідні капіталовкладення? Рубан так відповідає на це запитання: "Своїми… капіталами ми можемо допомогти лише кооперативам!" [6, 23]. Чому ж кооперативам? Тому що "їхня продукція лишається в Україні, підтримуючи їх, ми підтримуємо не систему, а… людей, допомагаємо їм бути енергійнішими, національно свідомими, мобільними" [2, 23].

П. Рубан пропонує реальні шляхи співпраці, особливо на початковому етапі: "Допомагати бізнесменам не витрачати гроші й час на порожні поїздки до України без відповідної підготовки та знання законів і правил. З іншого боку – допомогти кооператорові-українцю встановити зв'язки із західним підприємцем у його галузі діяльності для заснування спільного кооперативного підприєм- ства, надаючи йому технологічну й фінансову допомогу" [2, 8].

Щоб реалізувати ці плани, П. Рубан закликає до заснування так званої Допомогової асоціації з відділами у США, Канаді та Австралії – країнах, де бізнесмени, у тому числі й українського походження, найбільше зацікавлені в Україні як новому економічному партнерові. Початковий капітал для створення цієї фундації можна було б отримати, як стверджує Рубан, від внесків канадійських, австралійських, американських та європейських українців [2, 8].

Зняття бiльшості бар'єрів у спілкуванні між українським та американським народами дало змогу американським бізнесменам розпочати співпрацю зі своїми колегами в Україні, які тільки-но почали з'являтися. Українські періодичні видання Північної Америки згадують про такі зустрічі, а на їх сторінках діляться враженнями перші ділові люди, зокрема й українського походження, що побували в Україні. На жаль, їхні враження не завжди позитивні і прогнози не завжди однозначно оптимістичні, однак це так само знаходить відображення на шпальтах української етнічної періодики. Так, коментатори зазначають: "Американські і канадські бізнесмени, які прагнуть мати бізнес із Україною, стикаються з величезними проблемами. Їм слід запастися терпінням, адже вони побачать і нескінченну бюрократичну тяганину, і той факт, що бюрократи з уряду не розуміють західного стилю бізнесу… Слід розглядати як пріоритетне відкриття посольств чи консульств США і Канади у Києві… Уряд України, якщо він серйозно налаштований привернути увагу західного бізнесу, мусить негайно розпочати планування відкриття посольства, консульства чи торговельної місії у Торонто і Нью-Йорку – центрах ділового світу Канади і Сполучених Штатів" [3, 26–27].

На жаль, кінець 80-х рр. також нагадав про один із атавізмів радянського уряду – спорадичні намагання придушити національно-визвольні рухи в радянських республіках, зокрема в Україні. Після кількох короткотермінових арештів українських правозахисників, які знову об'єдналися в Українську Гельсінкську Спілку (попередницю Української Республіканської партії), силового розгону мирних маніфестацій у Львові, постійних намагань дискредитувати новонароджений Народний рух України, перешкоджання вільній діяльності Українських греко-католицької та автокефальної православної церков група американських сенаторів підписала листа на адресу Михайла Горбачова, в якому виявила протест проти цих порушень громадянських прав: "Ми також схвильовані очевидною відсутністю демократичного прогресу в республіках. Зокрема нас глибоко непокоїть сучасна ситуація в… Україні. На нашу думку, існують протиріччя між риторикою та реаліями Вашої політики стосовно до українського народу" [4, 20].

Очевидно, то були агоністичні ознаки комуністичного минулого й тяжкого спадку "холодної війни". Тому така відозва провідних американських політиків у справі захисту прав людини в Україні видається однією з останніх, якщо не останньою. Ці тіні "холодної війни" все ще відбивалися на україно-американських відносинах (зрозуміло, у контексті відносин американо-радянських).

У цьому аспекті не можна не згадати і кампанії зі звільнення українських політв'язнів, які на той час ще перебували в радянських таборах. Як повідомляє Українська інформаційна служба "Смолоскип", на пленарній сесії Гельсінкської конференції у Відні голова американської делегації посол В. Зімерман у своєму виступі відзначає 10-ліття Української Гельсінкської Групи, а співголова Гельсінкської Комісії Конґресу США, конґресмен С. Гоєр особливо наголошує на трагічній долі трьох українських правозахисників – Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса. Посол В. Зімерман згадує і про Валерія Марченка, а також про тяжко хворих політв'язнів Левка Лук'яненка, Михайла Гориня, Івана Кандибу, Миколу Горбаля, які "живуть у неможливо жорстоких умовах, а також про 100 релігійних в'язнів, а в тому і про українських католиків" [5, 15].

Про долю в'язнів сумління турбуються і чільні представники української діаспори, які, незважаючи на зміну міжнародного політичного клімату, не збавляють обертів у своїх зусиллях зі звільнення патріотів із таборів. Так, голова Української народної помочі Володимир Мазур звернувся до Президента США із клопотанням про долю багатолітнього в'язня сумління Юрія Шухевича. Відповідь Білого дому було оприлюднено в "Українському народному слові" у березні 1987 р. Фріц Ермарт, високий посадовець Національної Ради Безпеки США, заявив, що американський уряд занепокоєний звістками про дедалі гірший стан здоров'я українського політв'язня і ненаданням йому відповідної медичної допомоги. Ермарт згадує і про те, яку увагу справі Шухевича та інших було приділено на Віденській нараді з прав людини. Наприкінці американський урядовець гарантує, що адміністрація у Вашингтоні робитиме все можливе, аби американська і світова громадськість були повністю поінформовані у цій справі [6, 15].

Українська преса у Сполучених Штатах підкреслено негативно оцінює "горбоманію", яка захопила Захід у 1988–1991 рр. Половинчаста політика Горбачова і Білого Дому висміюється і різко критикується. З одного боку, "у цей період наша власна стриманість в інформаційному використанні як "Голосу Америки", так і "Радіо Свобода" для максимального висвітлення вивержень та потрясінь у російській та неросійській сферах – ще один показник слабкої реакції. Після схвального рішення Москви про припинення заглушування радіовисилань та зі звеличенням гласності потрясіння зробили можливим надійний тест цих жестів "відкритого суспільства" на вільний і повний потік інформації про ті ж потрясіння в усіх частинах СРСР. Нічого не підбурювати, а просто інформувати – повністю й детально" [7, 386].

З іншого боку, аж від часу окупації України на початку 20-х рр. українські мас-медіа на Північноамериканському континенті вимагають проведення цілісної зовнішньої політики Сполучених Штатів. На шпальтах провідних українських видань слово нерідко надається провідним і впливовим американським політикам, чия точка зору дещо відрізняється від офіційної. Одним із яскравих прикладів цього може стати виступ З. Бжезінського на шпальтах "Форуму". Колишній радник Президента США із національної безпеки, відомий своїм прихильним ставленням до України й українців, ставить у центр уваги той факт, що СРСР наполовину складається із неросійських націй. На його думку, "ці нації мають право самостійно визначати свою долю і формувати власну ідентичність так само, як і будь-який інший народ. Радянський Союз – це багатонаціональна імперія, і це є важливим аспектом американо-радянських взаємин, який, на мою думку, не можна не враховувати… Ми можемо обережно, але цілеспрямовано стимулювати більше політичне усвідомлення того, що… співіснування і українська автономія є взаємозалежними і що вони мають бути органічними складовими наших політичних завдань" [8, 21–22]. Щодо майбутнього України, то авторстверджує: "Якщо Україна стане колись незалежною державою, то вона буде провідною європейською силою" [8, 21–22].

По-новому ця тема зазвучала напередодні колапсу СРСР, коли Державний департамент знову намагався "розрізняти" окремі радянські республіки: "Політика Адміністрації щодо вирізнення Балтійських держав і Центральної Європи заслуговує на схвалення, проте ця політика важила б більше, якби в її основі лежав однаковий підхід до всіх поневолених неросійських народів – від Угорщини до Туркестану – всіх які мають однакову рису – поневолення й перебування під радянським військовим контролем" [7, 386]. Уже недостатньо декларацій і символічних актів Конгресу, як, приміром, закону № 101–642 зі складною назвою "Про відзначення 3–10 листопада 1990 р. Національного тижня пам'яті жертв голодомору в Україні та про відзначення голодомору в Україні 1932–1933 рр. і політики русифікації, спрямованої на знищення української самобутності", підписаного Президентом США 6 березня 1990 р. [18].

Українська преса вимагає відмови від подвійних стандартів у зовнішньополітичній стратегії США, визнання однакових прав на самовизначення для України – тих самих прав, які мають країни Центральної Європи і три Балтійські держави. Практично повністю нехтуючи цим аспектом американської зовнішньої політики, наступник Рейгана, Президент Дж. Буш підірвав довіру до себе з боку українців як в Україні, так і поза її межами, систематично подаючи себе як особистого друга Горбачова і принципового прихильника "перебудованого, демократизованого Радянського Союзу". Ідея демократизації імперської держави виявилася повною утопією. На жаль, Білий дім не прислухався до прогнозів численних американських політологів. Матеріали таких науковців охоче публікували українські мас-медіа, доводячи, що об'єктивність і неупередженість є провідними засадами їхньої діяльності. Так, "Українське православне слово" оприлюднило політичний прогноз майбутнього Радянського Союзу. Стаття з'явилася за рік перед спробою заколоту в серпні 1991 р. в Москві й подальшою лавиноподібною дезінтеграцією Радянського Союзу. Публікація базувалася на основних тезах есея політолога Макса Сінґера. Він стверджував таке: "Комуністична партія Радянського Союзу… розвалиться до кінця наступного року. Радянський Союз розпадеться на декілька держав – від шести до дванадцяти, може, й більше. Панування Москви закінчиться наступного року. Розпад СРСР обов'язково станеться до кінця цього десятиліття" [10, 16]. Автор навдивовижу точно передбачає політичне майбутнє територій колишньої імперії: "Балкани й території, які зараз окуповані Радянським Союзом, пройдуть через період політичної нестабільності, кривавих воєн та внутрішніх конфліктів. У часовому вимірі цей період займе ціле покоління. Більшістю народів на цій території будуть керувати авторитарні режими, які пізніше перетворяться на демократичніші" [10, 16].

Сінґер закликає американських політиків не боятися розпаду СРСР, тому що США, так чи інакше, не можуть запобігти перебігу цього історичного процесу. Натомість Америці слід було б поміркувати про майбутні відносини з новими незалежними державами. Сінґер визначає дві головні причини, через які розпад є неминучим для Радянського Союзу: "По-перше, навіть за найсприятливіших обставин дуже важко утримувати такі різнорідні тіла в одній структруі. По-друге, ідеологічне підґрунтя існування такої структури зникає разом з колапсом комунізму" [10, 16].

У статті стверджується, що разом зі знищенням комунізму та центру політичної війни небезпека у світі зменшиться.

Та сама тема розвивається в іншій статті – "Перед Сталінським мавзолеєм". У центрі уваги – надання допомоги Радянському Союзу й особисто М. Горбачову. Автор З. виступає перед читачами з низкою запитань, відповіді на які покликані дати американські керівники: "Чи може досягти успіху Горбачов? Чи треба нам йому допомагати? Згідно з офіційною американською позицією, висловленою Президентом Бушем, Горбачов – це справжній реформатор, і “ми всі зичимо перебудові успіху”, що означає принаймні моральну підтримку. Але щоб відповісти на ці запитання, ми мусимо з'ясувати: успіху в чому? допомогти зробити що?” [11, 11].

Тут анонімний аналітик обстоює вже згадане твердження: неможливо підтримати особу (а через цю особу певну ідею чи структуру), яку історія прирекла на поразку. Всі спроби Горбачова зберегти перевагу державного сектора економіки та політичну імперську структуру вели у глухий кут, незважаючи на реформаторську риторику і благородність намірів. А вашингтонська політика сліпої підтримки особисто Горбачова неминуче підривала довіру до Америки, насамперед серед неросійських народів Східної Європи та Центральної Азії.

Проте ані Президент Буш, ані Державний департамент не звертали належної уваги на всі раціональні докази та арґументи, що закликали до зміни американської політики в напрямі найтісніших прямих зв'язків з майбутніми незалежними державами. В одній із редакційних статей "Ukrainian Quarterly" критикує ставлення Буша до меншин у Радянському Союзі і з розчаруванням порівнює його з "колишнім Бушем", Бушем початку 80-х: "Важко зрозуміти заяву Президента Джорджа Буша про його підтримку "територіальної цілісності" Радянського Союзу, особливо в той час, коли уряд Австралії визнав незалежність Литви, і чимало американських законодавців вимагали від президентської адміністрації такого ж кроку. Американці східноєвропейського походження голосували переважно за Джорджа Буша на президентських виборах, і робили це на основі його попередніх дій, у яких він виявив себе другом поневолених народів... І ось раптом з'являється така несподівана заява, що дуже вражає їх" [12, 127].

Вашинґтон втрачав ініціативу, відстаючи не лише від подій в СРСР, а й від дій європейських країн [13] і навіть Канади [14]. Візит Президента Буша до Києва на початку серпня 1991 р., лише за три тижні перед проголошенням незалежності України, став драматичним в усіх аспектах. Українці очікували від американського Президента підтримки їхніх прав на нормальне, незалежне, самодостатнє існування. Вони пам'ятали відданість Буша справі захисту прав людини в Україні, коли той був віце-президентом США. Та члени українського парламенту й прості громадяни почули промову, яка пізніше в усьому світі дістала назву "київське курчатко". У цій промові перед українськими політиками у Верховній Раді Джордж Буш закликав їх до підтримки спроб Горбачова зберегти Радянський Союз і насамперед наголосив на тому, що Сполучені Штати не збираються заохочувати "сепаратистські" процеси в СРСР.

Послуговуючись демократичною риторикою, американський чільник, зокрема, заявляв таке: "Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримають тих, хто бореться за незалежність, але має на меті замінити далеку тиранію місцевою деспотією. Вони не допомагатимуть тим, хто пропагує самовбивчий націоналізм, базований на етнічній ненависті" [15]. Ба більше, офіційна американська позиція щодо нав'язуваного радянським центром нового Союзного договору є однозначно схвальною: "Угода 9+1 дає сподівання на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більшою добровільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною, економічною, відмовившись від безнадійного курсу на ізоляцію" [15]. Як пише дослідник і публіцист Олександр Гончаренко, "це чудовий приклад короткозорої політики Заходу. Ностальгія за "добрими старими часами" у стосунках з міцним центральним радянським урядом навіть тепер дуже часто відчувається в заявах деяких провідних західних бюрократів та політичних лідерів. Звісно, для Заходу було б значно легше мати справу з однієї наддержавою, ніж із сукупністю нових незалежних держав… Було чітко визначено межі "припустимої" і "неприпустимої" поведінки" [16, 60].

1990–1991 рр. знаменні тим, що Україна починає проводити власну, дедалі незалежнішу від Москви зовнішню політику, використовуючи можливості Об'єднаних Націй. Українська преса у США висвітлювала слухання у справі Чорнобильської катастрофи, які було зініційовано українськими представниками в ООН [17, 10]. Найбільшим шоком для радянського уряду став крок України, який вона здійснила у січні 1991 р., коли, ще не будучи повністю незалежною державою, виступила проти СРСР в Об'єднаних Націях. "Українське Православне Слово", посилаючись на повідомлення Ассошіейтед Пресс, інформує: "Українська делегація на сесії Комісії ООН з прав людини гостро скритикувала СРСР за використання військової сили у Балтійських державах. Це вперше делегація України проголосувала не так, як їй було визначено "старшим братом", який вважав і українську, і білоруську делегації в ООН за допоміжні сили" [18, 27].

Поступово, з кожним місяцем Україна стає дедалі активнішою на міжнародній арені, і Вашингтон приділяє цій республіці більше уваги. Процеси набуття більшої незалежності від центру та загальної демократизації підштовхнули США до відкритття власного Генерального консульства в українській столиці. Ще 1974 р. на зустрічі Р. Ніксона та Л. Брежнєва було досягнуто першої принципової домовленості про відкриття консульства США у Києві і консульства СРСР у Нью-Йорку. Відкриття американської дипломатичної місії у Києві було заплановане на кінець 70-х рр., однак після введення радянських військ до Афганістану Президент Картер обмежив усі міжнародні обміни з СРСР, бойкотував Олімпійські ігри в Москві і скасував рішення про відкриття консульства у Києві.

Переговори поновилися 1983 р., але СРСР поставив за умову відкриття консульства одночасно з відновленням авіарейсів компанії "Аерофлот" до США. Однак уряд США і надалі прагнув розглядати обидва питання окремо.

Нової принципової домовленості про започаткування діяльності офіційної американської місії у Києві було досягнуто вже у листопаді 1985 р. на історичній зустрічі у Женеві між Президентом США Р. Рейґаном та радянським керівником М. Горбачовим. Характерно, що у своїму зверненні до Конгресу США, присвяченому підсумкам саміту, американський лідер кваліфікував майбутнє відкриття Генерального консульства США у Києві як таке, що "започаткує постійну американську присутність в Україні вперше за останні десятиліття" [31]. В офіційному прес-релізі Білого дому, широко цитованому в українській пресі, зазначено: "Це корисний і практичний крок як для Сполучених Штатів, так і для Радянського Союзу. Консульство у Києві започаткує офіційну американську присутність у цьому важливому радянському сільськогосподарському, культурному і комерційному центрі, який щороку відвідують тисячі громадян США" [20, 24].

Американська преса висвітлювала відкриття дипломатичного представництва у теплій, доброзичливій та оптимістичній манері. Одну зі статтей було передруковано виданням етнічних українців: "Хоча американські представники й підкреслюють, що відкриття Консуляту в Києві не означає визнання незалежної України, ці маневри американської адміністрації показують: Вашингтон усвідомив, що Україна зі своїм 52-мільйонним населенням має величезний промисловий та сільськогосподарьский потенціал, а її майбутнє важливе для Заходу" [21, 23].

Білий дім не міг передбачити (як шкода!), що лише за кілька місяців він підвищить генконсульство у Києві до рангу посольства. Україна здобувала незалежність, а Сполучені Штати стояли перед проблемою визнання нової держави. Так, незалежні спостерігачі й журналісти зазначають помітну розгубленість американських зовнішньополітичних відомств і самого керівника держави після невдалої спроби перевороту в Москві в серпні 1991 р. і проголошення незалежності України. Президент Буш, який за три тижні до того у Києві гаряче обстоював принцип непорушності й цілісності СРСР, на спільній із Прем'єр-міністром Канади Браяном Малруні прес-конференції наприкінці серпня 1991 р. знову говорить про союзну угоду й життєву необхідність для республік якомога швидше врегулювати свої стосунки з центром насамперед в економічній сфері. Він робить це, відповідаючи на запитання американського журналіста стосовно безперспективності підписання Союзної угоди, особливо з урахуванням проголошення незалежності України [22]. Це не дивно, адже на порядок денний виходять американські національні інтереси, головним чином в економічній галузі. Водночас, говорячи про можливість визнання незалежності України, Джордж Буш уже не може дати чіткої відповіді: "Нам треба зачекати і подивитися на розвиток подій. Ми відкрили в Україні Генеральне консульство. Все рухається дуже, дуже швидко. Звісно, прагнення до свободи і незалежності – це те, з чим довгий час асоціюються Сполучені Штати. Але… ми хочемо побачити, про що йдеться з точки зору порядку, з точки зору того, як ця свобода народжується. Я впевнений, що цей рух до свободи і незалежності не зупинити. Гадаю, він триватиме… Я не знаю, чи це розпад [Радянського Союзу], чи ні" [22].

Однак те, що ще не було очевидним для керівників США, ставало дедалі очевиднішим і для українських лідерів, і для решти світової громадськості. Дні Радянської імперії були лічені, а на політичній мапі світу з'явилася нова держава – Україна. В українських мас-медіа на Північноамериканському континенті виникають принципово нові питання для висвітлення та аналізу.

 

1. Необачний задум // Українське православне Слово. – 1989. – Квіт.–трав.

2. Рубан П ІТак що ж нам робити? // Там само.

3.Business Opportunities in Ukraine // Forum. – 1989. – Fall.

4. Лист американських сенаторів до М. Горбачова з приводу репресій на Україні // Українське православне слово. – 1989. – Серп.

5. Пресове повідомлення Української інформаційної служби "Смолоскип" // Молода Україна. – 1987. – Січ.

6. Лист Фріца У. Ермарта, спеціального помічника президента США і старшого директора у справах Європи і Радянського Союзу Національної Ради Безпеки США до Володимира Мазура, голови Української народної помочі, від 13 лютого 1987 р. // Українське народне слово. – 1987. – Берез.

7. Dobriansky Lev E. Rumblings in Moscow's Inner Empire // The Ukrainian Quarterly. – 1989. – Vol. XLV, issue 4.

8. Brzezinsky Z. Ukraine in the Soviet-American Equation // Forum. – 1987.

9. Законодавчі акти, підписані Президентом // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської бібліотеки Джорджа Буша. – [14.10. 2001].

10. Сінґер М. Що ж буде з Радянським Союзом? // Українське православне слово. – 1990. – Верес.

11. Перед Сталінським мавзолеєм // Українське Православне слово. – 1990. – жовт.– груд.

12. . The Case of Captive Nations // The Ukrainian Quarterly. – 1990. – Vol. XLVI, issue 2.

13. Виступ перед Верховною Радою УРСР у Києві, 1 серпня 1991 року // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської Бібліотеки Джорджа Буша. – [14.10.2001].

14. Honcharenko Ol. Ukrainian – Russian Relations: an Unequal Partnership. – London: RUSI Whitehall Paper Series, 1995.

15. Про Чорнобиль в ООН // Українське православне слово. – 1991. – Квіт.–трав.

16. Делегація України виступила проти СРСР в ООН // Там само.

17. Звернення до спільного засідання Конгресу США за підсумками радянсько-американської зустрічі на верхах у Женеві, 18 листопада 1985 року // Промови Президента Рейґана. Електронні архіви Президентської бібліотеки Рональда Рейгана. – http: //www.reagan.utexas.edu/resource/ speeches/1985/112185c.htm [1.05.2003].

18. American Consulate in Kiev Announced by White House // Forum. – Spring 1986.

19. Консулят США у Києві // Українське православне слово. – 1991. – Квіт.–трав.

20. Прес-конференція Президента з Прем'єр-міністром Канади Малруні у Кеннебанкпорті, штат Мен. 26 серпня 1991 року // Документи Президента Буша. Електронні архіви Президентської бібліотеки Джорджа Буша. – http://bushlibrary.tamu.edu/papers /1991/91082600.html [14.10.2001].

© Губарець В. В., 2006