The article tells the destiny and creativity of the ukrainian poet and publicist Mykola Danko? opens microcontexts, which formed his outlooks and live principles.
Ще в 1988 р., оглядаючи поетичні добірки українських журналів, Ігор Римарук у "Літературній панорамі" писав: "Заповнюючи "білі плями" на літературній карті України, ми чомусь обмежуємося лише 20–30-ми роками. Ті ж не такі вже й далекі 60-і – чи маємо про них повне й об'єктивне уявлення? Постійно повторюємо кілька гучних імен, але так годі відтворити цілісність, безперервність творчого і психологічного процесу" [31, 103–104]. Відтоді минуло майже 20 років, але чи змінилася ситуація? А якщо говорити про публіцистику, чи заповнилися "білі плями" на цій карті України? Знову ж таки повторюється кілька гучних імен, а десятки й сотні творців національної журналістики та незалежної української держави й до сьогодні лишаються непошанованими, їхні біографії не вивченими, творчість не проаналізованою. До таких належить і Микола Данько.
Саме його життя та діяльність, доля і творчий шлях, формування громадських і мистецьких поглядів простежуватиметься нижче. Загалом контекст, у якому формувалися світогляд та життєві принципи Миколи Данька, складається із широкої мозаїки мікроконтекстів, які включають як навколишнє середовище, коло спілкування, пережите в дитинстві й юності, так і національні та політичні чинники.
Народився Микола Данько 24 травня 1926 р. на Слобожанщині, у селі з символiчною назвою Славгород (нинi центр сільської ради Краснопiльського району Сумської області) в родинi спадкового коваля.
Славгород – село давнє, засноване 1686 р. Розташоване на річці Коров'я. Поблизу виявлені поселення бронзового, раннього залізного віків та раннього середньовіччя. Згідно з "Переліком пам'яток археології Сумської області", станом на 15 травня 1994 р. у селі є 2 курганні могильники. Протягом 1919–1931 рр. Славгород – центр волості Сумського повіту Харківської губернії, після створення Сумської області (1939) – центр сільської ради. За переписом 1926 р. в Славгородi було 933 двори, в яких мешкало 5004 жителi; дiтей до 1 року – 141; росіян – 11 чоловік. Символом села був i донині залишається Троїцький собор на пагорбi в центрi, споруджений 1807 р. у класичному стилi. Слід зазначити, що проект собору виконав славнозвісний організатор "Попівської академії", "перший перекладач в Україні "Слова о полку Ігоревім" "стихами" [37, 12], один із ініціаторів створення Харківського університету Олександр Паліцин.
Вiд храму променями розходилися вулицi, на яких славгородцi ставили "будинки козацькі! Мов князики" [6, 54], у чому виявлявся багатовiковий народний досвiд.
Саме особлива аура Славгорода, сформована його географiчним розташуванням, особливостями побуту мешканцiв та iсторiєю, помiтно вiдбилася на формуванні майбутнього митця. На початку ХХ ст. тут народився Петро Максимович Соколов (Соколенко) – український поет, художник, близький товариш Шевченка. Його пензлевi належать малюнки з натури "Учнi Шевченка переписують "Буквар", "Шевченко i Соколов на антресолях", "Хворий Шевченко в лiжку", "Могила Шевченка на Смоленському кладовищi" тощо. Брав участь у похованнi Кобзаря. Пiсля повернення з Петербурга в рідні місця розписував церкви. Створив низку віршів та пiсень, одна з яких – "Прощай, село рiднесеньке..." в обробцi Миколи Леонтовича – здобула народне визнання. Його сестри Одарка і Горпина були натурницями Т. Г. Шевченка. У Славгороді пройшли дитячі та юнацькі роки відомого поета-пісняра Сергія Алимова; тут народилося три Герої Радянського Союзу: М. П. Беспалов, І. І. Хиценко, Н. А. Шумейко.
Зростаючи на національному ґрунті, славгородці ще в 1922 р. вiдкрили другий на Сумщинi пiсля Ромен (i один iз перших сiльських в Українi) пам'ятник Кобзаревi. З`явився вiн завдяки iнiцiативi та завзято Прокопа Скаряченка (Прiснякова), який зiбрав серед односельцiв грошi, поїхав до Харкова й замовив погруддя, яке й установили бiля Троїцького собору. Трохи вище вiд того мiсця проходили великi осiннi Славгородськi ярмарки, збираючи людей фактично з усiєї Слобожанщини: обмiнювалися тут i досвiдом, i результатами рiчної працi на рiллi. "Взагалi, – наголошує лiтературознавець М. Iльницький, – мiсце народження митця часто стає своєрiдним символом його творчостi, уособлюючи багато в чому риси його часу й основнi прикмети творчостi" [16, 37]. А згідно з концепцією В. Антоновича, духовність кожної людини визначають три чинники: "спадок предків (75 %), виховання – осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5–10 %), власна ініціатива (до 15 %)" [1, 3–4].
Славгородська аура, напрочуд вдало поєднуючись iз родинним теплом Данькiв, iз їхньою селянською мудрiстю та освiченiстю, пiдвалини якої були закладені читанням книг, залишалася ще одним могутнiм джерелом становлення життєвих принципiв, iдеалiв та свiтогляду майбутнього митця. Дитячі роки, коли формується характер, Микола Данько провів у духовно здоровій родині, в атмосфері праці й простоти, взаємного розуміння й любові, серед розкішної природи й народнопоетичної пісні.
Рід Даньків, на що вказували старожили Славгорода під час записування нами спогадів, шанувався серед односельців [13, 39]. І саме в історії роду, очевидно, слід шукати витоки життєвих переконань Миколи Данька. Особливо помітну роль у селі відігравав рід Циганків, із якого походила мати Олена Пилипiвна. Працювала вона на різних роботах у місцевому колгоспі. Та найголовніше, що підкреслювали славгородці, мала добру й лагiдну вдачу, нiколи не кричала на дiтей (а їх було троє: Володя, Микола, Олексій).
Уже ставши літератором, Микола Данько напише:
Я горе знав i зраду, i жалi,
А все ж менi даровано немало:
Щасливий я, що народивсь в селi
I що мене селянка сповивала [12].
Майстром на всі руки визнавався рідний дід по материній лінії Пилип Циганок – вишуканий грубник, служив головним пiчником маєткiв князя Олексія Голiцина. Квiтникаркою в оранжереях працювала бабуся. Діди Миколи Данька по материній лінії Прокіп, Іван та Петро Циганки "визнавали рідну релігію, постійно ходили до церкви" [13]. Немаловажливим є той факт, що на початку ХХ ст. Троїцький собор у Славгороді знаходився під омофором Української автокефальної православної церкви і до її заборони служба в соборі відправлялася українською мовою. Тож закономірним є той факт, що саме в цьому храмі й хрестили Миколу Данька.
Батько, Михайло Андрiйович, не місцевий, народився у Грайвороні, в родині коваля. Цим ремеслом займався й у Славгороді, згодом став першим трактористом – "його з'явлення в селі на "Фордзоні" було справді більшою сенсацією, як фантастичне примісячнення американських астронавтів. Проте ковальство переважило, гаразд стверджуючи теорію генетичного коду” [4, 46]. Ковалем був і материн брат.
Завдяки князевi Голіцину в Славгородi досить популярною була книга: його кiлькатисячна книгозбiрня вiдкривалася для багатьох селян. З розповідей самого Микола Данька, занотовуваних автором протягом 1990–1993 рр., та опублікованої в журналі "Кафедра" його автобіографії [4, 46–48] відомо, що його дід Пилип користувався прихильністю аристократа й вільно читав книги. Ця ж обставина посприяла 1905 р. одному з материних братiв, Андрiєвi Пилиповичу, очолити в Миропiллi окружну "Просвiту". Рятуючи під час громадянської війни духовнi скарби вiд денiкiнцiв, вищезгаданий дядько перевiз частину книгозбiрнi до сестри, матерi Миколи Данька. По цих книжках Микола й навчився читати ще до школи. Про те, що в Даньків була чимала домашня книгозбірня, говорить однокласник Миколи Данька Яків Довжик: "Вдома у Даньків було багато книжок, у чому я йому щиро заздрив. Ми, сільські діти, про таке могли лише мріяти, а в нього все це лежало в хаті" [13].
Звичайно, йому, дитинi, не вiдкрилася сповна емоцiйно-смислова глибина творiв класикiв: для її розуміння необхiдно володiти певним життєвим досвiдом. Тож література сприймалася ним iнтуїтивно i жила в ньому у формi враження, а не осмислення. Iнтуїтивнiсть давала також вiдчуття досконалостi літератури, абсолютної точностi у вживаннi слова, замилування виразними ритмомелодiйними малюнками, підсилюючи емоції та картини, сприйняті з фольклором. Саме iнтуїтивнiстю породженi його першi римованi спроби, написанi в лiтературному гуртку, який вiдвiдував iз початкових класiв школи. За це дiти прозвали тодi Данька "Миколкою-поетом" [39].
Суспільна атмосфера, в якій починав формуватися світогляд Миколи Данька, була не зовсім сприятлива для українців: виморені голодом села, сотні винищених представників творчої та наукової інтелігенції (один боявся другого й через цей страх доносив на сусіда, товариша, брата), утиски в мовно-культурній сфері.
Та напевно, вся тогочасна дійсність, увесь спосіб життя і вели до того, що Микола Данько мав поставити свій літературний хист служінню Україні. Адже село не тiльки працювало на рiллi, ярмаркувало та спiвало. Воно ще й плакало. Бiльшовицький лад, що утвердився на нашiй землi на початку 30-х рр. ХХ ст., приніс майбутньому митцеві перше випробування: коли йому виповнилося шість років, "активiсти" з батькової хати вигребли все зерно, навіть забрали вузлик з квасолею та бобами. У класi старшого Миколиного брата Олексiя після голодної зими 1932–1933 рр. із 36 учнiв залишилося 11.
У юностi iнша ворожа сила вже в інший спосіб влаштувала майбутньому митцеві чергове випробування – розпочалася Друга свiтова вiйна. Микола Данько встиг закiнчити лише сiм класiв. Тому евакуювався до Курської областi. Деякий час був сином ударної офiцерської частини, що дислокувалася в районi Iвнi. Захворiв. Після одужання завербувався на вiдбудову Сталiнграда. Влiтку 1944 р. – в Червоній Армiї. Закiнчивши Харкiвську радiошколу, з боями пройшов Австрiю, Угорщину, визволяв Будапешт, Вiдень. Мав бойовi нагороди. Перемогу 19-рiчним солдатом зустрiв у Чехословаччинi.
Після звільнення в запас зі Збройних Сил вирішив стати на шлях, до якого прагнув ще з дитинства – приступив до літературної праці. Неабияк посприяло цьому те, що на чотири роки затримався в армії (служив в авіаційних полках на Камчатці, в Конотопі, на острові Сахалін). На відміну від післявоєнних кріпаків селян-колгоспників мав на руках документи, які дозволяли вільно обирати місце проживання. Тож майже не зупиняючись у рідному післявоєнному селі, за порадою старших поїхав на Львівщину. Там секретарем Пустомитівського райкому партії працював Переверзєв – чоловік двоюрідної сестри Галини Іванівни. Чоловік другої сестри, Ольги Іванівни, обіймав посаду директора Пустомитiвського вапнякового заводу. На це підприємство й улаштувався Миколи Данько: спершу вантажником (підвозив вапняк у печі), потім бурильником. Закінчив вечірню школу робітничої молоді.
У наукових працях сьогодні досить поширене твердження, що людинi у спадок "данi лише елементи її тiлесної органiзацiї", а формування з цих елементiв систем, із яких уже й створиться людський iндивiд, "вiдбувається в онтогенезi прижиттєво, тобто пiсля народження i пiд впливом тих чи iнших прижиттєвих факторiв середовища, перш за все соцiального" [21, 88]. Базуючись на цих напрямах, сучаснi соцiологи та психологи стверджують, що розвитком людини керують двi програми: генетична й соцiальна. Якщо "перша з них – це певна просторова органiзацiя клiтини, що розвиває свою дiю в певнiй часовiй послiдовностi, то друга – система всiх виховних впливiв, що здiйснюються щодо iндивiда з боку суспiльства, особливо на раннiх етапах отногенезу" [21, 88]. Усе це виконує свою роль настiльки, наскiльки може викликати в конкретної людини внутрiшнiй процес самовиховання та саморозвитку, якi є "серiєю то менш, то бiльш глибоких внутрiшнiх новацiй у буттi iндивiду, яке передбачає свободу i здiйснюється як свобода реалiзацiї властивих iндивiдовi потреб, як свобода його вчинкiв, свобода обрання ним видiв дiяльностi й узагалi життєвого шляху – словом, як свобода творчостi своєї власної бiографiї" [21, 88]. Утім лінія життя особистості складається не лише під впливом об'єктивних соціально-економічних детермінант, але й "на основі суб'єктивних спонук, орієнтацій на певні життєві цінності. Внутрішній аспект життєвого шляху особистості виступає як процес переживань життєвих подій, як сукупність суб'єктивних ставлень людини до зовнішнього світу і самого себе, як зміна і розвиток "Я", як процес постановки перед собою цілей, програм і завдань, процес їх повної або неповної реалізації, крах, набуття на цій основі життєвого досвіду" [36, 175].
Безперечно, у свободі власного формування і становлення, у виборі орієнтацій і життєвих цінностей, у постановці перед собою цілей і завдань, які й привели до створення цілісної особистоті Миколи Данька, неабияку роль відіграли як Львівщина загалом, так і Львівський університет імені Івана Франка.
У час, коли він навчався в університеті, працювали такi визначнi вченi, як Михайло Возняк, Михайло Рудницький, Iван Ковалик, Тарас Франко, Юрiй Мушак, Євген Лазаренко, а також фундатор і організатор факультету журналістики, його декан та завідувач кафедри журналістики Володимир Дмитрук, iнша висока професура. Вони на своїх заняттях формували пiдвалини освiченостi. Освiченостi не лише в планi знань, а й умiння отримувати знання, засвоювати отриману iнформацiю, трансформуючи її в пошук незвiданого. Звiдси – устремлiння Миколи Данька до знань.
Те ж середовище гартувало й iнше – вмiння розгледiти сiрiсть i не сприйняти її. Атмосферу Львівського університету 50-х рр. ХХ ст. охарактеризував у своїх щоденникових записках Богдан Горинь. Зокрема, там знаходимо таке свідчення: "В кожній кімнаті гуртожитку є завербований якийсь студент, в обов'язки якого входить не тільки підслуховувати розмови, але й переглядати всі речі: книжки, конспекти. Буває, що вони залазять навіть у кишені піджаків і штанів, крадуть записні книжки, листи" [2, 89].
Усе ж студенти, дух та уяву яких нуртував неспокiй творчостi, знаходили прекрасний вихiд із цiєї ситуацiї: вони спiлкувалися в лiтературнiй студiї "Франкова криниця", де виробляли відчуття художнього слова, пiзнавали таємницi лiтературної майстерностi, яких не могли дати нi товстi пiдручники, нi лекцiї. До літстудії Микола Данько ходив iз тодiшнiми приятелями Василем Колодiєм та Ростиславом Братунем. Також у ній брали участь Григорiй Глазов, Микола Петренко, Володимир Лучук, Григорiй Печенiвський, Георгiй Книш. Сприяли зростанню також його дружнi стосунки з Григорiєм Тютюнником, Володимиром Аркушенком, Iриною Вiльде.
Варто також зупинитися й на такому мікроконтексті, як національно-політична ситуація 50-х р. ХХ ст. у Західній Україні та Львові зокрема. Адже тут "спорадично виникали спроби органiзованого опору" [19, 34] проти комунiстичної влади. I хоч вони негайно придушувалися, розголосу все ж, особливо серед студентства, набирали швидко. Та й останній бойовий загін ОУН–УПА, за даними КДБ УРСР, лiквiдований лише в 1956 р. [38, Ф. 1, оп. 24, спр. 85, арк. 247]. У груднi 1957 р. секретар Львiвського обкому партiї М. Лазуренко й начальник обласного управлiння КДБ В. Шевченко доповiдали ЦК КПУ, що "нацiоналiстичнi тенденцiї серед населення ще живучi, вони й тепер проявляються збоку деякої частини iнтелiгенцiї i навiть тих осiб, якi, на нашу думку, стоять на радянських позицiях" [38, Ф. 1, оп. 24, спр. 4537, арк. 111].
Тут ще можна було згадати видані за часiв "панської Польщi" поетичні збiрки Богдана-Iгора Антонича та Уласа Самчука, iсторичні твори А. Чайковського, Ю. Опiльського, Б. Лепкого, створений О. Кобилянською на окупованiй румунами Буковинi роман "Апостол чернi", кiлькатомні видання рiзних письменникiв Схiдної України, зокрема Миколи Хвильового та Володимира Винниченка, надруковані ще до їх заборон видавництвами "Рух", "ДВУ", "Книгоспiлка". Тут прийшло до Миколи Данька також власне вiдкриття та розумiння поезiї, твореної як у Празi та Варшавi, так i у Львовi О. Ольжичем, Ю. Дараганом, Л. Мосендзем, Є. Маланюком.
Саме ці та інші видання, придбані Миколою Даньком у львівський період (який тривав із 1950 до 1958 р.), лягли в основу майбутньої великої і ґрунтовної приватної бібліотеки. Зібрана впродовж багатьох років і формована фактично до останніх днів життя, вона красномовно свідчить про прагнення Миколи Данька до знань.
Нараховувала книгозбірня більше п'яти тисяч книг, брошур, журналiв – займала майже весь простiр однокiмнатної квартири. Саморобнi стелажi стояли в коридорi, на кухнi, мiстилися бiля трьох стiн кiмнати. З меблiв не було практично нiчого: диван, шафа, письмовий та кухонний столи, кiлька стiльцiв. У спогадах про Миколу Данька "Понад 20 років із кляпом у роті", написаних 5 лютого 1994 р. на прохання автора цієї статті, письменник, науковець, дисидент Михайло Осадчий, згадуючи перше знайомство в 1963 р. i вiдвiдини Сум, писав: "А в манюсiнькiй, заваленій стелажами в книгах квартирі як пірнув у баламутний глиб мудрості рiдкiсних, раритетних видань, то й Сум за перші вiдвiдини вже не запiзнав. Подобалося Миколi моє резюме на прощання: "Я навiть у найкращих домах Львова такої багатющої бiблiотеки не надибував" [26].
З протоколу обшуку [30], проведеного в його помешканнi 27 травня 1983 р., бачимо, що в Миколи Данька були вилученi "Филологические записки" (1890 р. видання), "Римские женщины" (1875), "Сонячна машина" В. Винниченка (1928), "Наука о нравственности" (1880), зiбрання П. Антокольського (1950), "Оповiдання" В. Винниченка (3 томи), машинописний текст "Врачи США о сексе". Загалом книги для Миколи Данька були не лише джерелом iнтелектуального зростання. Вони рятували і вiд голоду: як ставало особливо нестерпно в період переслідувань, носив їх у "Букiнiст". Коли щастило трiшечки розбагатiти, викупляв книги назад. Звичайно ж, далеко не завжди. За те страшне двадцятирiччя, коли його намагалися викреслити не лише з лiтератури та журналістики, а й із життя, сотнi зо три видань бiблiотека втратила. Сьогоднi немало таких у Сумах, хто може похвалитися, як купував у Данька для себе цiннi видання. I лише одиницi можуть сказати: "Купував, а потiм повертав йому безкоштовно".
Базуючись на аналізі приватної бібліотеки, виходячи з того, що в ній годі знайти бодай томик без поміток господаря, можемо твердити – саме світова та українська література в поєднанні з теортеико-методологічними засадами наук (соціологія, філософія, історія, культура) були гносеологічною основою світоглядних позицій Миколи Данька.
Інший мікроконтекст становлення митця формувався під впливом суспільних ідей, породжених політичною "відлигою" в перші роки правління М. Хрущова. Цей час уже збігається з перебуванням Миколи Данька в Сумах. Приїхавши сюди 1958 р. зі Львова, він продовжував напружено працювати, поєднуючи літературну творчість з роботою в редакції обласної газети "Ленінська правда", куди на посаду виконувача обов'язків заввідділом шкіл зарахований 7 червня 1958 р. Звичайно, працювати в обласному органі Комуністичної партії й не чіпати твореної партією міфологеми про справедливе, комуністичне суспільство неможливо. Усе більше поширювалася думка про побудову комуністичної держави за ленінськими принципами. Прагнучи посилити свою владу після розвінчання злодіянь за часів Сталіна та дати новий поштовх ідеологічній роботі, Комуністична партія зробила ставку на канонізацію образу Леніна. У цьому, як пише М. Жулинський, ефективно допомагали література і мистецтво, які "з особливим емоційним завзяттям взяли "сталінський слід" і натхненно виспівували осанну марксизму-ленінізму. У переважній своїй більшості це були щирі інтонації, які запліднювалися катарсисом десталінізації. Мало хто з шістдесятників оминув у своїй творчості звабу образного стрибка у вир захоплень очищеним від сталінської скверни Леніним і вченням марксизму-ленінізму" [15, 152]. Так, збірка Івана Драча "До джерел" починалася віршем "Дихає осінь, дихає світ густий...", рядок із якого "Дихаю Леніним до останнього подиху..." [14, 5] дав назву цілому розділу, присвяченому засновникові Комуністичної партії. Вірність ленінській ідеї у своєму вірші "Де я не буду, що робить не стану..." по-своєму добродушно-щиро засвідчив Василь Симоненко: "Куди б мене дороги не манили / І хто б мене звернути не хотів, / У мене хватить розуму і сили / Іти по тій, що Ленін заповів" [34, 15].
Не оминула цієї теми й рука Миколи Данька. У Сумській обласній газеті "Ленінська правда" від 17 березня 1959 р. з'явився "Марш комуністичних бригад", де стверджувалося, що "Світять нам зорі весни, / Радісно славен труд. / Ленін в чудове прийдешнє / Мужнім накреслив путь" [7]. А в альманасі літераторів Сумщини "Світанок" (1962) уміщено його вірш "Ленінське слово". Що ж, він доторкнувся до міфологеми про справедливу комуністичну державу за ленінським принципом. Рятуватись у потоці лжеістин, що працювали на цю міфологему, було важко. Вивергнути потім із себе облудні слова ще важче. Все ж це відбудеться.
Слід зауважити, що порівняно з Миколою Даньком своїми першими книжками значно гучніше заявляли про себе представники так званої першої хвилі шістдесятників. Однак і його дебютна збірка "Зоряне вікно" [5] не розчинилася серед десятків інших. "Культура кращих віршів Миколи Данька, – писав Борис Олійник, – знаходиться на хорошому естетичному рівні" [24]. А Микола Iльницький у статтi "Сiм соло поетичного хору" вiдзначив, що "у темах загальнофiлософських особливо виразно постає здатнiсть автора мислити оригiнально, вирiшувати тему по-своєму" [17].
Через те, що держава посилювала тиск через арешти iнтелiгенцiї, через витоптування паросткiв нового українського вiдродження, через розгортання росiйської мови, бюрократизм та змiцнення правоохоронних структур; у силу того, як у лавах чiльних поетiв-шiстдесятникiв брав гору iнстинкт самозбереження, Микола Данько пiднявся на головну сходинку власного "Я", позбавився страху бути самим собою. Страху, вiд якого гине людське начало:
Така полегкiсть... врештi скинув руб'я
Морального жебрацтва, що ряхтiло
Пiдробним словом... [12].
Фактично переоцiнив, "переламав" i переосмислив себе по-новому Микола Данько в перiод, визначений науковцями як "перший покiс", коли iдеологiчний та адмiнiстративний тиск досяг вищої точки, набувши форм вiдкритих репресiй. Тобто за умов, коли влада в 1965–1966 рр. провела наступ на iнакомислення в Українi, спрямувавши основний удар проти представникiв нацiонально-культурного вiдродження, Микола Данько, "скинувши руб'я морального жебрацтва", готував нову поетичну збiрку. І саме здатність Миколи Данька "мислити оригінально", а також уміння вкладати в малу кількість слів багато думок ненадовго затримала його творчість у межах соціалістичного реалізму. Саме це й засвідчила друга поетична збірка "Червоне соло" [11].
Анонсуючи її появу, старший редактор видавництва К. Олійник у матеріалі "Автори Сумщини в "Прапорі" на сторінках "Ленінської правди" писав: "Поет-журналіст М. Данько виступить із новою збіркою поезій про рідну природу, красу рідного краю під назвою "Червоне соло" [25].
Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з'ясував, що назва "Червоне соло" – це зовсiм не кон'юнктурний спiв червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифiкацiї Данько засвiдчив свою любов до рiдного слова: "Нi, ти давня, як море i кров, наша мово, нескорене диво!.." [11, 23]. В iншому вiршi поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить iмперський суховiй i двоголовий орел: "Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тiло щепимо своє... / (Тополю, синю i високу, дводзьобий птах вночi клює)" [11, 6]. Справжнiй гнiв посилав митець на доморощених яничар, якi не те що не вiдганяють, а навiть принаджують цього птаха: "За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужi та звичнi личаки!" [11, 6]. А герой поеми "Перед боєм" Олекса Довбуш заповiдає своєму синовi:
Нам рабувати, синку, неподоба,
За iншi скарби треба купно дбати
Та вивести з неволi Україну,
Щоб не глумились добрiї сусiди... [11, 78–79]
Так само, як і "Зоряне вікно", "Червоне соло" також отримало чимало відгуків, різноплановість яких виявлялася в сенсі політичному. Зокрема автора таким, який "не помічає чудесних перетворень у нашій країні, здійснених за роки Радянської влади", назвав тодішній перший секретар Сумського обкому Комуністичної партії Б. І. Вольтовський [29]. Натомість "найсміливішою книжкою на Україні за повоєнний час" номінував "Червоне соло" поет Василь Бондар [27, 94].
Після виходу та конфіскації "Червоного соло" відгук про книжку та добірку віршів із неї вміщено в журналі "Дукля" (Чехословаччина). У статті "Поезія Миколи Данька" Павло Мурашко порівняв його з Василем Симоненком: у "відображенні найактуальніших проблем сучасності", у "пошуках правдивого тлумачення світу" та в тому, що обидва майстри слова виросли з журналістів обласної преси. Загалом же "жодна література, – за твердженням П. Мурашка, – ніколи не мала забагато справді великих художніх талантів, навіть українська, яка не може скаржитися, зокрема в поезії, на їхню нестачу, тому приємно засвідчити прихід до нашої літератури мужнього і поетично довершеного слова Миколи Данька, якому властиві всі ознаки, потрібні для того, щоб конструктивно формувати мислення сучасних українських генерацій" [22, 21].
Виступ першого секретаря обкому КПУ, безперечно, базувався на загальнопартійній лінії щодо боротьби з інакодумцями, про що він чітко заявив у своєму виступі: "В окремих випадках комуністи на дають своєчасної рішучої відсічі аполітичним проявам, займають примиренську позицію до їх носіїв" [29]. І далі – чітка вказівка на "носіїв" аполітичних "проявів": "Нещодавно у Харківському видавництві "Прапор" вийшла з друку збірка поезій члена обласного літоб'єднання Миколи Данька... Невідомо, якими мотивами керувалися головний редактор видавництва т. Сукач і редактор збірки т. Кокорєва, підписуючи її до друку" [29].
Тиск розпочався. Не бажаючи бути "краплею в калюжі" [6, 33], Микола Данько "за власним бажанням" 30 квітня 1968 р. звiльнився з редакцiї "Ленiнської правди" й вирушив до Києва з надiєю розчинитися в людськiй гущавинi. І вже 5 травня вийшов на роботу як старший літпрацівник до редакції журналу "Початкова школа". Оселився спершу в однокiмнатному помешканнi Миколи Лукаша, а пiзнiше перебрався до Григора Тютюнника. М. Лукаш, отримавши гонорар за видрукуваний його переклад "Декамерона", запропонував цi грошi Миколі Даньку, аби купив кооперативну квартиру. Прийняти такої офіри він, звичайно ж, не мiг. Та й півроку не минуло, як редактор журналу чесно заявив: "Бiльше захищати тебе не можу. Вибач. Дуже вже ж тиснуть на мене" [33]. Пiсля того Микола Данько кілька мiсяцiв ще скитався Києвом, намагаючись знайти роботу, та й змушений був, як сам розповiдав, "пiсля попередження та мутузування службiстiв КДБ" повернутися до Сум. У київський перiод ще були ходiння по земляках-письменниках, лауреатах рiзних премiй iз проханням дати рекомендацiю до Спiлки письменникiв (одну написав Василь Бондар). Нiхто не вiдмовляв та й рекомендацiї не давав – кожен не хотiв бути першим.
На щастя Миколи Данька, поневiряння в Сумах не були довгими. У верхнiх ешелонах влади вiдбулися кардинальнi змiни – мiсце секретаря ЦК КПУ з ідеології замість А. Скаби з подання Ю. Шелеста вже обіймав академiк, учений-хiмiк, уродженець с. Василівка Бiлопiльського р-ну Федір Данилович Овчаренко. Згадуючи той перiод, академік у листі сповiстив авторовi цiєї роботи: "Як тiльки менi стало вiдомо про переслiдування Миколи Михайловича за його смiливi й по-справжньому хорошi вiршi, я просив Олександра Iвановича Iщенка (на той час першого секретаря Сумського обкому КП України. – В. С.) не цькувати Данька, а також цiкавився його влаштуванням на роботу за фахом. Вони мене запевнили, що поета Миколу Данька улаштували на роботу в пресi. Але з листiв, якi я одержував вiд нього, я бачив, що статтi в газетi вiн пiдписував пiд iншим прiзвищем (М. Славгородський, М. Михайлин. – В. С.). Видно, полiтична атмосфера на Сумщинi, створена навколо Данька, не дозволяла керiвництву обкому популяризувати його iм'я" [23].
Та й ця ситуацiя згодом змiнилася, адже пiсля "першого покосу" iнакодумцiв розпочинався новий перiод полiтичних репресiй, названий "генеральним погромом". Розгорнулася нова дiяльнiсть у Сумах i проти Миколи Данька. Крім того, було знято з посади лояльно настроєного до поета секретаря обкому партiї П. В. Козирєва.
Поновилося "пiдтягування дисциплiни" в колективi обласної газети "Ленiнська правда": із завiдувача вiддiлу переведений на посаду старшого літпрацівника, звільнений "за власним бажанням", "за згодою сторін" звiльнений із посади завідувача лiтературної частини Сумського обласного музично-драматичного театру iм. М. Щепкiна, звільнений з посади робітника ІІ розряду Сумського пивзаводу, звільнений з посади режисера І категорії обласного кіноклубу. Пiсля чергового звiльнення довго взагалi не мiг улаштуватися на роботу: не встигав ступити на порiг, а в начальника лунав дзвінок i телефонна трубка "просто рекомендувала" не брати. До всього ж, пізнього вечора "невідомі" побили. Прагнув зробити ще одну спробу переїхати до Києва. 1979 р. знайшов бажаючого в Києвi на бульварі Дружби народів помiнятися квартирами, але не дозволили. Напрочуд влучно з цього приводу висловився журналiст i краєзнавець Геннадiй Петров: "Сумськiй оравi хотiлося самiй доцькувати його, загнати в грiб. Це ж яка насолода для садиста – бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться бiля нiг" [28].
Усе ж і тоді знаходилися люди, які матеріально та морально підримували Миколу Данька: хiмiк-академiк Федiр Овчаренко, українські літератори Анатоль Перепадя, Валентин Корнiєнко, Микола Лукаш, Григорiй Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Зленко, російський поет Леонiд Мартинов, нацiональний поет Удмуртії Фрол Васильєв. У Сумах це робили лікар Вiктор Казбан, доцент сiльгоспiнституту Анатолiй Коломацький, художник Віктор Сай та iншi.
Були й такi, що обiцяли: "Буду гримать у всi дверi, / Пiднiму обком на ноги, / Жовтенят i пiонерiв... / Схаменувсь аж бiля дому / Й зашептав менi в науку: / – Тiльки чур! – благав. – Нiкому, / Що тобi потиснув руку!" [6, 189].
Ім'я Миколи Данька взяли в тенета пліток та брехні. Особливою популярністю користувався у спецслужб "алкоголізм" – людину оголошували п'яницею й робили усе, аж до абсолютно нечесних провокацій, для утвердження цієї думки в суспільстві.
Урешті повели відкритий наступ. 27 травня 1983 р. вдома провели обшук, під час якого вилучили 28 папок iз поезiєю та прозою, 2 записники, щоденник, друкарську машинку, книги. Прокуратура Сум підготувала карну справу за статтею 187-1 Карного кодексу УРСР: "Систематичне розповсюдження в уснiй формi свiдомо неправдивих вигадок, якi ганьблять радянських державний устрiй, а також виготовлення або розповсюдження у письмовiй, друкованiй чи iншiй формi творiв такого ж змiсту". Крiм слiдчого прокуратури, з Микола Даньком "працював" спiвробiтник комiтету держбезпеки О. П. Монастирний. Саме як про людину порядну вiдгукувався про нього поет. На допитах, чи то пак "профiлактичних розмовах", вiн часто вибачався: "Зрозумiйте нас правильно, ми люди державнi... Особисто я проти вас нiчого не маю" [33]. До цього додалося постiйне стеження за квартирою, настирне докучання деяких сусiдiв, погрози на роботi тим, хто вiдважувався поспiлкуватися, пiдтримати. А ще напiвголодне iснування...
Правоохоронцi відповідально робили свою справу: п'ятдесятисемирiчну людину вели до психологiчного зламу. "Судилище, – писав Микола Данько в листі до Ф. Овчаренка, – тривало майже три місяці. Яких тільки собак не чіпляли на домовирощеного Ідальго! Ледве на сибірське багаття не звели під егідою закону". Згодом правила гри змiнили. Зокрема 4 жовтня 1983 р. прийняли на посаду контролера при Сумському міському відділі внутрішніх справ. Перед цим "запропонували" написати покаяльного листа, вiрнiше, пiдписати написане, що й було опублiковане в обласнiй газетi "Ленiнська правда" 11 листопада 1983 р. пiд заголовком "Прозрiння перед безоднею" [10].
Микола Данько навiть за таких обставин хотiв жити, вiн не мiг пiти з життя самовiльно, як це зробили його друзi Григiр Тютюнник та Вiктор Близнець, зробивши непоправний грiх перед Богом. Як митець, вiн не мiг повнокровно жити i без покаяльного листа, i з ним. Як митцевi, йому взагалi в тiй системi було душно:
Судьбi лише повторюю стократ:
Не хочу бути краплею в калюжi,
Не хочу – там, де пiдле щастя плужить [6, 33].
Не пiддавшись умовлянням "наварнякать оду", не злякавшись погроз, слiдств, "тихих репресiй", у 70–80-тi рр. писав про "павутиння неволi України", про зорю "криваву Iллiча", "хижу нiч андропiвську", про вкраїнську душу, яка "все "вйо та гей" в епоху рвiйну!".
Зараз же ми перебуваємо в ситуації, коли нове покоління українських літераторів про поетичну, прозову й публіцистичну творчість Миколи Данька фактично нічого не знає. Одна з причин полягає в тому, що за життя літератора побачило світ лише три поетичні збірки – "Зоряне вікно", "Червоне соло", "Й сонця прихилив би!..", уривок із повісті "На невидимому хресті" та есе "Ой ви хлопці-конотопці" в самвидавівському журналі "Кафедра". Пiдготовленими, але так i не виданими залишилися поетичнi збiрки "Лiторосль", "Пiд попелом в степу", "Над усi перлини", "На меридiанах душi", "Мрiю коли...", "Хай святиться iм'я твоє", "Жереб кинуто", "Пробачення", "Ласкавiсть". Серед неопублiкованого є кiлька великомасштабних поетичних творiв, як-то вiршована повiсть "Славгород", драматична поема "Тiрадентiс", драматизована поема-опера "Югурта", героїчна балада за мотивами античних мiфiв "Дельтоплан", легенда про кохання "Арслан i Алтун" тощо. У кiлькох грубих теках залежалася практично нiкому не вiдома проза: новели, ессе, статтi, бiльше десятка повiстей, з-помiж яких – "Чебрецева соната", "Рiдкiсний птах, як чорний лебiдь", "Дзеркало елiти"тощо. Публіцистики його взагалі ніхто не аналізував.
Водночас слід зауважити: для Миколи Данька знайшлося місце на сторінках книги другої "Історії української літератури ХХ століття". Оглядаючи поезію 60–70-х рр., М. Ільницький вказує на те, що "тенденція до синтезу публіцистичних і медитативних мотивів виразно помітна у В. Коломійця, Тамари Коломієць, М. Клименка, її розвивають також П. Скунць, В. Колодій, С. Стрижанюк, С. Литвин, В. Бровченко, М. Петренко, А. Таран, В. Терен, М. Данько, Г. Паламарчук" [18, 83–84]. А також на сторінках підручника історії для старшокласників: "Незважаючи на постійний тиск системи, на всілякого роду заборони, письменники України дедалі чіткіше й відкритіше висловлювали своє розуміння життя республіки, країни, бачили нагальну потребу оновлення суспільства. Багато хто з них не тільки констатував задуху в суспільно-політичному житті і закликав до соціальних змін, а й вказував на причини такого становища. Так, у "Червоному соло" наприкінці 60-х рр. М. Данько слушно зауважував деяким письменникам: "Своїм мовчанням, невтручанням, байдужістю, дурною глухотою, зневагою, бездумністю сліпою ти люте зло привабиш на поріг..." [20, 450].
Такими були доля і недоля, творчий шлях Миколи Данька, такими були мікроконтексти, з яких формувалися його світогляд та життєві принципи. Що ж до публіцистики, то можна твердити – дебют у пресі припадає на кінець 1940-х рр., коли у Сахалінській газеті "Тривога" почали з'являтися його замітки. Повторні проби журналістики зробив уже в студентські роки на сторінках багатотиражки Львівського університету, а згодом під егідою "доброзичливого редактора", як сам висловлювався, Івана Петріва, – в "Ленінській молоді" (Львів). І саме до цього видання 2 червня 1956 р. прийнятий на посаду літпрацівника.
Активно працюючи в пресі з 1956 р. до середини 1968 р., Микола Данько створив десятки нарисів, замальовок, кореспонденцій, статей, інформаційних заміток, фейлетонів тощо. Розквіт його публіцистичної діяльності припадає на першу половину 60-х рр. Окрім газет, активно друкувався у таких художньо-публiцистичних журналах України, як "Вiтчизна", "Жовтень", "Дніпро", "Змiна", виступаючи з вiршами, оповiданнями, гуморесками, пародiями, рецензiями, перекладами з польської, болгарської, росiйської, вiрменської та удмуртської мов. Найбільш плідним, на нашу думку, можна назвати 1964 р. – у різних часописах уміщено більше 30 публікацій, підписаних його ім'ям. І лише три матеріали надруковані в 1969 р. Одиничні публікації виявлені нами, які датуються 1980, 1982, 1983 рр., що, з огляду на його біографію, й не дивно. Згадуючи той період, у листі до академіка Ф. Д. Овчаренка Микола Данько писав: "І яка ж тільки тваринна ненависть у патентованих бюрократів до всього не за копилом, надто щирого й нелицемірного! Й звідки сіє? Бога немає – отже все й дозволено!.. Це ж напевно з таких підсвідомих міркувань виходила й Жидкова (завідувач відділу пропаганди й агітації Сумського обкому КПУ – В. С.), коли на прохання одного журналіста дозволити "комусь" виступати в газеті хоч за псевдонімом, люб'язно просичала: "А ви можетє обходіться без єго статєєк? Ну вот...", і секретар обкому комсомолу – ім'я цього нікчеми не варте й згадки, – репетуючи: "Дєржать і нє пущать!". Що таким бовдурам до того, що колишній фронтовик помирає з голоду? Що перо ж – чийсь єдиний хліб? Крісло, власна шкура – ось що таких обходить".
Працюючи в журналістиці, Микола Данько подавав переважно матеріали про культурне та громадське життя. Серед таких публікацій можна відзначити "Йдучи до сонця" (Ленінська правда. – 1960. – 9 трав.), "Нескорений Тарас" (Ленінська правда. – 1961. – 21 берез.), "Пісні Михайла Пилипенка" (Ленінська правда. – 1962. – 3 квіт.), "Чебрець пахне сонцем" (Ленінська правда. – 1963. – 27 жовт.), "Очі, віддані сонцю" (Ленінська правда. – 1964. – 22 берез.), "Чарівна пісня жоржин" (Ленінська правда. – 1965. – 1 трав.), "Прихиляє до серця бандуру" (Ленінська правда. – 1966. – 30 жовт.), "Пісня трьох струн" (Ленінська правда. – 1972. – 11 січ.) та багато інших.
Усе ж домінантою публіцистичної творчості Миколи Данька слід вважати рецензії, у яких він жваво, оперативно, ґрунтовно відгукувався на книги, переважно поетичні, що виходили друком. Одна з таких публікацій – "На котурнах упередженості" – уміщена в журналі "Ранок" [8]. Утім це одночасно рецензія і відгук на вже створену рецензію: "Придбав собі нову книжечку віршів Миколи Удовиченка шановний критик Петро Гоц. Певна річ, не для того, щоб читати та радіти, бодай із деяких успіхів молодого поета. О, він не з тих! Отож, хутенько добув із шухляди аналітичний копил та й почав нашвидкуруч, сяк-так примірятися до віршів..." На думку Миколи Данька, подібні праці теж потрібні, але ж не так, щоб "навіть незначні похибки поета" в інтерпретації критика "набирали дивовижних розмірів". Далі автор уже проводить власний аналіз творів із поетичної збірки М. Удовенка "Мій скарб", вказуючи як на здобутки, так і невдачі поета. Наприкінці рецензії Микола Данько зауважує: "Повторюємо: багато гарних поезій у збірці. То ж як не дивуватися, що всього цього не помітив критик Петро Гоц? О, мила сліпота! Ото вже й справді: пішов у театр, а просидів у буфеті!" [8]. З-поміж опублікованих рецензій варто назвати "Соковитий акорд" (Ленінська молодь. – 1959. – 15 серп.), "Він квіти так любив..." (Ленінська правда. – 1960. – 11 верес.), "Чолом Кропивницькому" (Ленінська правда. – 1964. – 15 січня), "Щире слово поета" (Ленінська правда. – 1966. – 13 листоп.), "Сміх – це здоров'я" (Дніпро. – 1968. – № 2. – С. 158–159), "Медоцвіт" (Ленінська правда. – 1969. – 13 листоп.), "Кролевецький рушник" (Червоний промінь. – 1972. – 31 жовт.) та інші.
Показовим є його виступ 1991 р. в Сумській обласній газеті "Червоний промінь" з нагоди першої річниці проголошення суверенітету України. По-перше, це остання прижиттєва публікація публіцистичного плану Миколи Данька. По-друге, журналісти Сумської молодіжки саме до нього, як багатолітнього страждальця від комуністичного ладу, звернулися за виступом з нагоди вказаної дати. І Данько не розчарував ні журналістів, ні читачів. "Суверенітет на словах поступово обросте пір'ям... Українська мова, – пише Микола Данько, – насупір усім її ненависникам, здобуватиме перемогу за перемогою...
Цілком свідомий того, що названа Декларація, яка не набрала чинності закону – тільки задрипана шапка, а не сама голова. Але ж дасть Бог, якось намацаємо свою голову й зодягнемо ту благеньку покривку та ще й перетворимо на Шапку Мономаха!
Вірю! Станеться!
Давайте тільки не докотимося до міжпартійної жабомишодралівки...
Ось розкуємося. Будемо робити крок за кроком... Я, наприклад, у своїй зухвалій поетичній уяві давно завважив райдугу над вільною Україною. Серце бачить раніше ока. Але ж воно й підказує: поспішаймо повільно!" [9].
В особі Миколи Данька український національно-визвольний рух другої половини ХХ ст. мав невтомного борця за свободу особистості, народу, нації. Про це писав у "Літературній Україні" Орест Сливинський, оглядаючи з чвертьстолітньої вершини другу збірку Миколи Данька: "Роками не раз було перечитував я хвилюючі поезії з "Червоного соло". Нехай, може, не в кожному рядочку версифікаційно відточені до найяснішого блиску, зате майже завжди сповнені отого сяйва чесної, сміливої думки, перейняті палким патріотичним почуттям українця, од яких і серце стрепенеться, і думка оживає" [35]. Саме для розвитку цієї думки варто звернути увагу і на слова поета Анатолія Гризуна, написані як відгук на збірку Миколи Данька "Й сонця прихилив би!.." у квітні 1991 р.: "Микола Данько прагне висповідати сьогодні рідному народові пісню про всі ті глибокі рани, які закарбувала його вразлива душа з дитинства аж до сивини" [3]. Життя та діяльність Миколи Данька, грані його творчості ширше розкриті в низці публікацій автора цієї статті [32].
1. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані. іст. та публіц. твори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.
2. Горинь Б. Сторінки щоденника // Кафедра. – Х., 1988. – № 2. – С. 81–94.
3. Гризун А. Високий вересень // Ленінська правда. – 1991. – 13 квіт.
4. Г Данько М. Автобіографія // Кафедра: Видання науково-популярне та літературно-мистецьке. – Х.; Львів, 1988. – № 2. – С. 46–48.
5. Данько М. Зоряне вікно. – К.: Молодь, 1965. – 64 с.
6. Данько М. Й сонця прихилив би!..: Поезія. – К.: Рад. письменник, 1991. – 204 с.
7. Данько М Марш комуністичних бригад: Вірш // Ленінська правда. – 1959. – 17 берез.
8. Данько М. На котурнах упередженості // Ранок. – 1965. – № 9. – С. 18.
9. Данько М. Поспішаймо повільно // Червоний промінь. – 1991. – 13 лип. – С. 2.
10. Данько М. Прозрiння перед безоднею // Ленінська правда. – 1983. – 11 листоп.
11. Данько М. Червоне соло. – Х.: Прапор, 1967. – С. 92.
12. Державний архiв Сумської областi // Фонд Миколи Данька.
13. Довжик Я. Г. Спогади // Архів автора.
14. Драч І. Ф. До джерел: вірші, поеми, переклади. – К.: Дніпро, 1972. – 304 с.
15. Жулинський М. Люди, що виривалися із обмежень звичності // Слобожанщина. – 1996. – № 3. – С. 145–185.
16. Iльницький М. На вiстрi серця i пера. – К.: Днiпро, 1980.
17. Iльницький М. Сiм соло поетичного хору // Лiтературна Україна. – 1965. – 19 листоп.
18. Ільницький М. 60–70-ті роки // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн., Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 76–87.
19. Касьянов Г. В. Незламнi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960–80-х рокiв. – К.: Либiдь, 1995. – 224 с.
20. Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О. Історія України: Матеріали до підручника для 10–11 класів середньої школи. – К.: Райдуга, 1992.
21. Москаленко А. Т., Сержантов В. Ф. Смысл жизни и личность. – Новосибирск: Наука, 1989.
22. Мурашко П. Поезія Миколи Данька // Дукля. – 1967. – № 4. – С. 21.
23. Овчаренко Ф. Листи // Архів автора.
24. Олейник Б. Слово о побратиме // Рабочая газета. – 1965. – 18 августа.
25. Олійник К. Автори Сумщини в "Прапорі" // Ленінська правда. – 1966. – 5 листоп.
26. Осадчий М. Понад 20 років із кляпом у роті // Архів автора.
27. Очима серця: Ув'язнена лiрика / Упоряд. В. I. Боровий. – Х.: Основа, 1992. – 384 с.
28. Петров Г. Соло у сутiнках // Добрий день. – 1996. – 24 трав.
29. Пiдвищувати боєздатнiсть партiйних органiзацiй: З пленуму Сумського обкому КП України // Ленiнська правда. – 1967. – 11 черв.
30. Протокол обыска и выемки. Сумы, 27.05.1983 // Архів автора.
31. Римарук І. ...Щоб дереву роду не згоріти // Літературна панорама. 1988: Збірник / Редкол.: В. Г. Дончик (голова) та ін.; Упоряд. Г. М. Сивокінь. – К.: Дніпро, 1988. – Вип. 3. – С. 103–110.
32. Садівничий В. Душа, відкрита до людей // Червоний промінь. – 1991. – 16 берез. – С. 5; Садівничий В. Шляхом Пантелеймона Куліша // Панорама Сумщини. – 1991. – 23 трав. – С. 6; Садівничий В. Вони тримають Україну // Українська культура. – 1994. – № 11–12. – С. 11–13; Садівничий В. Голгофа Миколи Данька // Літ. Україна. – 1995. – 12 жовт. – С. 8; Садівничий В. О. Козацьким обеліском на путі... // Слово і час. – 1996. – № 7. – С. 11–14; Садівничий В. О. З тавром націоналіста // Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 кн. – Кн. 1. – Суми: ВВП "Мрія-1", 2005. – С. 135–139; Садівничий В. О. Національні засади як передумова творчості Миколи Данька // Вісник Сумського державного університету: Збірник наук. праць. Сер.: Філологічні науки. – 2006. – № 3. – С. 34–43.
33. Садівничий В. Розмови з Миколою Даньком // Архів автора.
34. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезії. Проза. – К.: Молодь, 1981. – 344 с.
35. Сливинський О. Луна "Червоного соло": Незапізнілий відгук на поетичну збірку шістдесятих // Літературна Україна. – 1990. – 5 квіт.
36. Сохань Л. В., Злобина Е. В., Тихонович В. А. Жизненный путь личности. – К., 1987.
37. Тесля М. П., Тарасенко І. Т. З нетрів – до світла. – Суми: Собор, 1998. – 40 с.
38. Центральний державний архiв громадських об'єднань України (ЦДАГОУ).
39. Ященко Ф. Спогади // Архів автора.
© В. О. Садівничий 2006
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові