асп.
УДК 070.15+81-13
The results of the research the elements of American journalism have been explained in this article. There are principles (elements of journalism), which are shaping independent American media, and it is presented on exam
Українське суспільство активно розбудовує демократичні відносини, тому для нього актуальною є проблема забезпечення прозорості політичного процесу та потреба виробити дієві механізми, які б гарантували свободу дотримання прав людини, волевиявлення громадян та обмежували б можливості маніпулятивного впливу на суспільство.
Політична комунікація в суспільстві на етапі його швидкої демократизації має надто велике значення. Серед її численних компонентів найважливішим є мова. Досвід політичної діяльності останніх років в Україні свідчить про зростання наукового інтересу до мовної проблематики. Її аналіз відкриває можливість дістати чіткі уявлення про розвиток й способи моделювання політичної комунікації в країні та дослідити особливості самої мови як частини політичного дискурсу.
Актуальність досліджуваної книги полягає в тому, що покладений в її основу термін "дискурс" дозволяє розглядати журналістський матеріал у партійній пресі як явище, що відображає творчість і як процес, і як результат (наприклад, у словосполученні "творчість публіциста Н."). Такий погляд, чинники, перебіг і результат журналістської діяльності дозволяє зробити певні уточнення й до самої практики журналістської творчості. Усвідомивши важливість урахування дискурсивних чинників під час розробки теми та вербального її втілення, журналісти матимуть можливість визначати ефективність і результативність своєї роботи, а читачі будуть робити усвідомлений вибір інформаційного джерела з потоку масової інформації.
З огляду на це мова преси є об'єктом наукових зацікавлень багатьох українських учених, зокрема про вплив мови на масову свідомість писали такі науковці, як О. Пономарів, В. Різун, К. Серажим, Н. Непийвода, А. Мамалига, М. Феллер. Їхні розвідки основані на роботах дослідників мови у політикумі ще за радянських часів (Є. Вольфа, В. Грідіна, Б. Грушина, Н. Костіної, О. Мягкової, М. Стерніна, В. Шаховського) й закордонних учених (Т. Дейка, П. Стросона, Д. Локка, З. Харріса).
Необхідність вивчення робіт українських і закордонних учених у галузі мовної поведінки авторів публіцистичних робіт багато в чому визначена недостатнім рівнем розробленості проблеми ефективності публікацій мас-медіа. К. Серажим зазначає, що "поза зором науковців ще перебувають такі важливі загальнотеоретичні проблеми, як виявлення ролі мовної особистості в дискурсі"[9].
Американська журналістика протягом трьохсотлітньої історії пережила моменти, які українська журналістика тільки-но починає усвідомлювати. Країна Першої поправки про інститут вільної преси та закону Сонячного світла має багатющий досвід вирішення проблем довіри аудиторії до ЗМІ. "Ми прийшли до висновку, що бізнес тисне на пресу і це остання межа"; "Новини стали розвагою, це розважальні новини”; "Заохочення журналістів тісно пов'язано з кінцевими прибутками компаній, але ніяк не з якістю їх роботи"; "Преса має бути вільною від партій та фракцій", – до таких висновків приходили американські вчені, аналізуючи практику стосунків "ЗМІ – публіка" [5].
Ці висновки оприлюднили наприкінці ХХ ст. провідні журналісти-вчені Білл Ковач та Том Розенстайль у книзі "Теорія журналістики", що стала популярним підручником у США і може продемонструвати основні принципи демократичної журналістики українським студентам, аспірантам, практикуючим журналістам.
Проблема полягає в тому, що деякі українські ЗМІ, насамперед ті, що мають статус партійних видань, сьогодні ризикують зникнути у світі пропаганди, буквально захопившись використанням технологій навіювання своїм читачам потрібної для ідеології партії думки. Уникнути цього допоможе досвід американських ЗМІ, які також неодноразово поставали перед кризою довіри публіки.
"Як громадяни, ми повинні розраховувати на журналістику, яка є вільною, робить можливим нашу участь у керуванні самими собою, своїм суспільством", – дійшли висновку представники найбільших та найуспішніших газет США й утворили декілька суспільних організацій, покликаних захищати журналістику від тиску комерції та пропаганди. Група, яка називається Комітет стурбованих журналістів, у 2000–2001 рр. організувала найбільш суттєве опитування, яке коли-небудь проводилося журналістами. Комітет заснував 21 суспільний форум, в яких взяли участь три тисячі журналістів, провів тестування більш ніж 300 журналістів, було записано 135 годин інтерв'ю з американськими журналістами щодо їх професійних цінностей.
Предметом дослідження Б. Ковача та Т. Розенстайля стала редакційна політика провідних американських ЗМІ, спрямована на відстоювання основної функції мас-медіа – забезпечення інформацією, щоб "люди були вільні та могли керувати самі собою". Автори "Теорії журналістики" показали нам досвід таких американських газет, як "New-York Times", "Washington Times", "Chicago Tribune", "Wall-Street Journal" тощо. "Ми можемо усвідомити та виправити принципи вільної преси, щоб не дозволити своїй професії зникнути. В цьому розумінні проблема нашої журналістики – в кризі довіри", – пояснили автори мету своєї роботи [5, 17].
Основні принципи американської теорії журналістики
Білл Ковач та Том Розенстайль у "Теорії журналістики" відштовхуються від основного принципу журналістики щодо забезпечення людей інформацією. Журналістика служить людям, щоб вони були вільні та могли керувати самі собою, тобто самоорганізовуватися. Щоб вирішити це завдання Б. Ковач та Т. Розенстайль окреслюють основні завдання журналістики:
1. Перший обов'язок журналістики – бути правдивою.
2. Перша вірність журналістів – громадянам.
3. Найсуттєвіше в роботі журналіста – дисципліна верифікації (перевірка інформації на істинність).
4. Ті, хто працює в журналістиці, мають підтримувати незалежність від тих, чиї інтереси вони забезпечують.
5. Журналістика має служити як незалежний контролер влади.
6. Вона повинна слугувати форумом для публічної критики та компромісу.
7. Журналісти повинні прагнути зробити важливе цікавим та суттєвим.
8. Журналістика має подавати новини так, аби вони були зрозумілими та пропорційними.
9. Тим, хто працює в журналістиці, не повинні дозволяти використовувати їхні особисті переконання.
Розглядаючи перший пункт принципів американської журналістики, вчені наголошують, що "якщо передавати просто факти та упорядковувати їх, правда могла б віднайтися більш природним шляхом".
Реалізм, на їх думку, виник тоді, коли журналістика була відділена від політичних партій та ідеологічних уподобань. Тоді журналістика стала більш точною, а подання інформації публіці відбувалася за правилом, яке журналісти називають "інвертованою пірамідою", в якій розташування фактів від більш важливого до менш важливого допомагають публіці зрозуміти речі правильно.
Однак на початку XX ст. деякі журналісти стали турбуватися, що реалізм стає наївним. Репортери та редактори усвідомлювали підвищення пропаганди та ролі агентів преси. У часи, коли Фройд розробляв свою теорію підсвідомості, а художники подібно до Пікасо експериментували з кубізмом, журналісти зіткнулися з проблемою суб'єктивності. У 1919 р. Волтер Ліпман та Чарльз Мерц, колеги-редактори з "New York World", написали впливовий та дошкульний звіт про те, як культурні шори викривили висвітлення в "New York Times" російської революції [6]. "У більшості американських новин про Росію викладалося не те, що відбувалось, а те, що реципієнт хотів бачити", – зазначили вони. Ліпман та інші почали шукати для журналістики способи" залишатися прозорою та вільною від свого ірраціонального, своєї безпрецедентної передбачливості в спогляданні, розумінні та презентації новин" [7].
На початку ХХ ст. учені усвідомили, що суб'єктивізм став головним інструментом формування суспільної думки.
Про те, що таке суспільна думка, над якою весь час працюють ЗМІ, та як вона залежить від нових інформаційних технологій, Ковач і Розенстайль розповіли на прикладі подій 1981 р. у Польщі, коли уряд увів воєнний стан, оголосив опозиційну політичну течію "Солідарність" поза законом і заборонив опозиції виступи в пресі. З польським експериментом щодо демократичних свобод було покінчено.
Але суспільна думка вже склалася й почала давати про себе знати. Щовечора, коли починалися державні новини, майже кожен у польському містечку Звідник виходив вигулювати свого собаку до маленького парку в центрі міста. Це стало щоденним актом мовчазного протесту та солідарності: "Ми відмовляємося дивитися новини. Ми відкидаємо вашу версію правди!"
У Гданську було проведено акцію "чорні екрани". Люди у цьому місті щовечора переставляли телевізори до вікон – екраном на вулицю. Вони таким чином посилали знак іншим, у тому числі й уряду: "Ми також відмовляємося дивитися вашу версію правди". Почала з'являтися підпільна преса за давньою, ручною технологією. Люди носили відеокамери і робили приватні документальні зйомки, які потім показували таємно на церковних зборах.
Пізніше лідери Польщі визнали, що вони зіткнулися з новим феноменом, за назвою для якого вони повинні йти на Захід. Це була думка польської спільноти – суспільна думка. У 1983 р. уряд створив перший з кількох державних інститутів, який займався вивченням цієї проблеми. Це був огляд того, як керувати суспільною думкою. Огляд досвіду, який вдало поширювався країнами Європи. Цей новий феномен не міг диктуватися офіційним тоталітаризмом. "Кінець комунізму прийшов з приходом нових інформаційних технологій та їх впливом на людські душі", – сказав журналістам узимку 1989 р. Президент Польщі Лех Валенса.
"Чи можлива поява нового Сталіна сьогодні? – поставив він запитання. – Ні, не можлива. В століття комп'ютерів, факсів, відео це неможливо. Технології сьогодні роблять інформацію швидкою для людей. А інформація створює демократію". Журналістика – для побудови суспільства, громадськості, для розбудови демократії. Мільйони людей, охоплені вільним потоком інформації, стають залученими до процесу творення нового керівництва країни та нових правил для політичного, соціального та економічного життя їхньої країни. Тож охопити якнайбільше людей цим процесом – це мета журналістики?
У США в другій половині ХХ ст. запитання "Для чого існує журналістика?" ставилося доволі рідко і громадянами, і журналістами. Власність на друк газет та ліцензія на радіомовлення продукували журналістику, яка скорочувалася до тавтології: "Це було все, про що журналісти сказали: "Це було все".
Інформаційні технології – рушійна сила демократії, але "можливо, призначення журналістики знищується технологіями, що позиціонують себе як журналістику?" – задумалися американці у другій половині ХХ ст. [11].
Але найближча перевірка, яку продемонстрували поляки, засвідчила, що мета журналістики не визначається технологіями. Принципи та мета журналістики визначаються чимось більш фундаментальним – функціями, які виконують новини в житті людей. Етичний код та журналістська місія стверджують те саме. "Їх межа – служити головному добробуту людей стосовно інформації”, – говорить Американська спільнота газетних редакторів, найбільша асоціація керівників друкованих газет у Північній Америці. "Дайте світло – й люди будуть шукати свій шлях", – говорить заголовок газети "Screep Company". Місія кожної газети – стверджувати самоврядування, і це – перша мета організації, що подає інформацію [1].
Вислів Папи Римського Павла ІІ підтверджує це: "З цим широким та прямим впливом на суспільну думку журналістика не може бути такою, що її ведуть за собою економічні сили, зиск або специфічний політичний інтерес. Ми повинні це відчувати, як певний святий зміст, що втілений у знання: значення комунікації – служити всьому доброму" [12].
"Я завжди працював для людей, які сидять перед телевізором, – стверджує Нік Клуні, редактор теленовин у Лос-Анджелесі. – Кожного разу, коли я сперечаюсь з головним менеджером або членом ради директорів, моя остання відповідь така: "Я не працюю на вас. Ви сплатили мій чек, і я вам дуже вдячний. Але існує правда матеріалу, а не ваша правда. Моя вірність тій особі, яка вірна моїй програмі”. Коли я зробив цю позицію зрозумілою, ніхто нічого в мене більше не питав" [4]. Це своєрідна незалежність кожного американського журналіста.
Найбільш відома декларація про інтелектуальну та політичну незалежність з'явилася в 1896 р., коли молодий видавець з Теннессі на ім'я Адольф Охс купив видання "New York Times".
Охс був переконаний, що більшість ньюйорківців утомилися від мішури сенсаційності попередників у журналістиці Рендольфа та Пулітцера й радо б зустріли більш якісний за смаком та точний стиль журналістики. Під простим заголовком "Бізнес-оголошення" Охс виголосив: "Найперша ціль – давати новини неупереджено, без страху та користі, незалежно від партії, секти або інтересів залучених людей".
Пізніше, після придбання "Washington Post" у 1933 р., Євген Мейєр запровадив комплекс принципів, де серед інших пунктів є й такий: "Шукаючи правду, газети будуть готові жертвувати навіть прибутком, якщо тільки це буде необхідно для добра публіки" [5].
Такий похід за незалежністю преси спричинив створення Американського товариства газетних редакторів. Девіз цієї організації – "Незалежність – це свобода від усіх зобов'язань, крім вірності публіці". Просунення певних приватних інтересів усупереч добробуту суспільства з будь-яких причин не сумісні з чесністю журналістики. Пристрасність у передовій статті, публіцистиці, упереджений відхід від правди здійснює насильство над духом американської журналістики, підриває фундаментальний принцип професії. Так американські журналісти намагалися захищати свою перемогу, свій тріумф незалежності від політичних партій та комерційного тиску.
Уже під час другої світової війни цей постулат почали таємно та підступно зраджувати деякі видання. Усвідомлюючи, що мас-медіа є могутнім засобом впливу на суспільну думку, журналістів використовували в політичних силових іграх, де одна політична сила намагалася зміцнити свої позиції та підготувати собі за допомогою преси відповідний рівень "громадської думки". Представники Єльської школи журналістики започаткували соціально-психологічний напрям дослідження ЗМІ та виявили деякі порушення першого принципу журналістики. Науковці шляхом методу дослідження, започаткованому самими американцями, віднайшли в американських газетах 40–50-х рр. прийом "прихованих тем" для формування потрібної суспільної думки. У 1943 р. коментатор теленовини К. Сміт агітувала американців купувати облігації воєнної позики. Дослідна група Р. Мердока провела аналіз усіх 65 одно- і двохвилинних виступів коментатора і виявила 8 прихованих тем: від патріотичної "Америка переможе у війні, бо найсильніша країна світу" до меркантильної "купуйте облігації воєнної позики". Успіх виявився небувалим – облігацій було продано на 39 мільйонів доларів проти колишніх 2 мільйонів. А журналісти втратили довіру громадян, що почали боятися: раптом наступного разу приховані теми в пресі будуть навіювати їм думку споживати в їжу сарану.
У другій половині ХХ ст. ситуація почала змінюватися. Змінився тон журналістики. Після В'єтнаму та Уотергейтського скандалу, з приходом 24-годинних кабельних новин, журналістика стала більш помітно суб'єктивною та такою, що висловлювала судження [8].
Спеціальний аналіз показав, що на телебаченні, наприклад, час для кожного виступу кандидата в мережі вечірніх новин протягом передвиборного року став зменшуватися від 43 секунд у 1968 р. до 9 секунд у 1988 [11].
Водночас репортери все частіше робили власні висновки до інформації. Новини стали довшими й містили судження. Журналісти все менше зосереджувалися на тому, що сказали кандидати, й більше на тактичних мотивах їх тверджень [3]. Вивчення перших сторінок "New York Times" та "Washington Post" свідчить, що кількість "прямих новин" зменшилася, а кількість аналітичних історій зросла. Ключова частина проблеми, як наголошують професори університету Пенсільванії Джозеф Капелла та Кетлін Хол Джеймсон, – зростання журналістської уваги до мотиву чиновників, а не до їхніх дій [3].
Переміщення від "що?" у суспільному житті до "чому?" працівники мас-медіа аргументували внутрішнім життям ЗМІ, рентабельністю cвого видання. Цей цинічний погляд сприяв подальшому відділенню журналістів від публіки.
Головна проблема постала тоді, коли гасло "Ми повинні говорити про когось, хто спонсорує наші шоу" стало популярним. Люди констатували, що "рекламодавці мають вплив на ваші статті". Уперше в історії справжнє значення Першої поправки – вільна преса є вільним інститутом – наражалося на небезпеку не з боку уряду, а з боку бізнесу.
Це порушення духу Першої поправки ("Конгрес не повинен створювати закону, який обмежує свободу висловлювання та преси") уособлювало меркантильні інтереси видавців і менеджерів, які ставили прибуток вище за якість журналістської роботи.
В оригінальній концепції Ліпмана, який шукав шляхи виходу з конфронтації публіки та журналістики, об'єктивним повинен бути метод, а не журналіст. Вихід – у дисциплінуванні ремесла, а не цілі.
Ця точка зору має кілька важливих зауважень. По-перше, неупереджений голос журналіста передбачає нейтральний стиль написання новин. Це важливий, але не основний принцип журналістики. По-друге, нейтральний стиль подання інформації без попередньої її перевірки – порожнеча. Журналісти, які свідомо обирають певні джерела, знаючи їх заангажованість, аби виразити свою власну точку зору, й використовують нейтральний голос, щоб показати свою об'єктивність, відверто брешуть. Це завдає збитків кредитоспроможності всій професії, яка здається розумній аудиторії безпринципною, безчесною та упередженою.
Але якщо нейтральність – не наріжний камінь журналістики, що тоді робить її чимось відмінним від, скажімо, пропаганди? Пропагандисти публікуються в пресі. Політичні активісти публікуються. Вони теж журналісти?
Зобов'язання журналістики перед громадянами – забезпечувати публічне обговорення, впровадження та надихання читача на дебати без підтримки тої чи тої сторони перемоги на публічному рингу – ось вихід, який пропонується Ковачем та Розенстайлем. Доводячи це, автори подають такий приклад.
У 1982 р. газета "Щоденні новини Єля" присвятила свій номер поїздці їх редактора в Афганістан, де він активно підтримував повстання проти радянських загарбників. Журналісти газети помістили ілюстрацію на першій сторінці: редактор у поношеному тюрбані тримає автомат Калашникова (АК-47), а внизу – підпис: "Вільна преса Єля", журналістика з точкою зору".
"Це і є відмінності між журналістом та пропагандистом. Я не намагаюсь маніпулювати моєї аудиторією. Я намагаюсь знайти, передати їм світ, яким я його бачу", – зазначає Меггі Галахер, оглядач газети "Щоденні новини Єля" [5].
Але щоб виконати це завдання, треба тримати дистанцію від політики:
"Я думаю, це можливо – бути чесним журналістом та лояльним до справи. Але це нереально, якщо журналіст перебуває у політичній партії або фракції. Чому я говорю так? Це пов'язано з моїм основним переконанням, що існує певний зв'язок між журналістикою та її сприйняттям правди. Один може вірити в певні речі, ідеї, пропозиції, що можуть бути гарними для Америки, та вказувати на це відкрито. Але бути вірним політичній партії, політиці або певній фракції – означає, що ти не бачиш своєї головної цілі – обов'язково говорити правду людям, які є твоєю публікою. В цьому фундаментальний конфлікт вірності" [4].
Так виник ще один ключовий принцип журналістики: журналісти повинні підтримувати незалежність від тих, кого вони обслуговують.
Цей принцип використовують навіть ті, хто працює в публіцистиці. Ця незалежність духу та розуму – більше, ніж нейтралітет.
Як активіст партійного руху, ви може переконувати себе, що повідомляєте про події та просто берете у них участь, але статус учасника затемнює всі інші завдання, які ви виконуєте як журналіст. Це важко: одночасно служити друзям по партії та правді. Важко, щоб не сказати неможливо, переконати свою публіку, що ти ставиш її інтереси над інтересами своєї партійної команди.
Історія журналістики вже понад 300 років дрейфує між інтересами політичних партій та інтересами своєї публіки. У 1989 р., наприклад, Верховний Суд США розкритикував репортера "New York Times" Лінду Грінхауз за участь у демонстрації "Голос свободи" на підтримку права на аборти. Вона назвала свою участь "анонімною активністю" й наголосила, що вона не привертала увагу до себе: "Я була тільки жінкою в блакитних джинсах та довгому жакеті". Але "Тimes" оцінив її дії та репортаж як спробу наразити видання на небезпеку та виніс їй догану [2].
У 1991 р. газети вживали суворих заходів проти участі репортерів на боці політичних активістів. "Morning News Tribune" у Такомі (штат Вашингтон) переглянула кваліфікацію репортерки Санді Нельсон, тому що вона допомагала організувати столичний референдум щодо заборони дискримінації основних сексуальних переваг.
У "Daily Ledger" у Файфірлді (штат Айова) засудили двох редакторів після того, як дізналися про їх участь в організації заходів проти абортів. "Morning Tribune" у Левістоні (штат Айдахо) та "Daily Hampshire Gazette" у Норсамптоні (Масачусетс) заборонили своїм репортерам брати участь у демонстраціях "за" або "проти" війни в Перській затоці [10]. Українська преса за такими правилами не живе. Той факт, що газету "Комуніст" – друкований орган КПУ – видає один із лідерів Комуністичної партії України, народний депутата О. Голуб, свідчить про те, що досвід американської боротьби за демократичну пресу в нашій країні ще не вивчений.
Саме під час важливих політичних подій найкраще видно, як політична активність журналістів переходить у політичне обслуговування інтересів партій. Контент-аналіз лексики українських партійних газет напередодні президентських виборів 2004 р. показав: провладна преса (досліджувалася публіцистика газет "Жінки за майбутнє", "Україна та світ сьогодні", "Наша газета+") оберігає спокій читача від перенасичення негативними емоціями та тривожною інформацією. І це не збіг обставин, а закономірність, керована бажанням засновників газет використовувати друкований орган у позитивному напрямі, який заспокоює масову свідомість.
Так, статті газети ВПО "Жінки за майбутнє" насичені позитивною лексикою: зменшено-пестливими формами іменників, піднесеними епітетами-прикметниками. Слово "добро" в досліджуваному номері за червень 2004 р. використано 9 разів, а цілий масив віддієслівних іменників опредмечував такі поняття, як збільшення, порозуміння, схвалення, задоволення тощо.
Іншою є позитивна емотивність "Нашої газети+" (СДПУ(о)). Тут домінуючою є лексика соціальної тематики ("міцні гарантії", "активізація", "пільги"), найчастіше вживана форма прикметників найвищого ступеня порівняння. Слово "співпраця" та похідні від нього використані в досліджуваних шести статтях номера 7 разів. А всі негативні іменники та прикметники (їх 31 на 1000 слів) зібрані у статті "Німеччина та соціал-демократичний вибір". Для аналізу діяльності німецьких однодумців знайшлися критичні слова, а для відвертої розмови про суспільні проблеми України – ні.
Таким чином, модель інформаційної взаємодії влади і партійної провладної преси набуває завершеної форми: влада визначає, ка саме інформація допоможе громадянам усвідомити здобутки, а функція партійних провладних газет – подати інформацію в нейтральному тоні зі схильністю до прикрашання дійсності. Так ідеологія тримає під контролем бажання журналістів вільно обирати форму своїх висловлювань.
З точністю до навпаки складається ситуація з емотивністю в пресі опозиційних партійних ЗМІ. З дослідження емотивності партійних газет комуністів, соціалістів та публікації на захист опозиції видно, що емотивність їх публіцистичних текстів значно вища, а також протилежно забарвлена – вона негативна.
На цій пропагандистській ниві найбільш ефективно "ятрить" своїх читачів газета "Комуніст", де в досліджуваному номері за 4 червня 2004 р. на 4 тисячі одиниць припало 405 емотивів, серед яких 350 – з негативним значенням. Майже кожне десяте слово не просто подавало інформацію, а турбувало, непокоїло, породжувало негативну емоцію. Категоричність відчувалась уже в заголовках статей: "Наші діти – не гарматне м'ясо!", "До агресорів у денщики?", "Щерборізом по сумській науці!"
Функція таких текстів полягає не в простій трансляції вербальних стимулів, а в постачанні суспільній думці будівельного матеріалу для формування власної думки про соціальну проблему.
Негативна інтерпретація подій опозиційними партійними газетами навіює своїм читачам думку про необхідність змін у суспільстві через прихід до влади свого кандидата. "Дискурс боротьби, характерний для передвиборного періоду, реалізується у декілька етапів: привертання уваги до кандидатів, дискредитація опонентів і завоювання аудиторії. Перемагає у цій боротьбі той, хто "найкраще дискредитував дискурси опонентів" [9] і, вміло використавши весь згусток проблем української дійсності, завоював цим симпатії читача.
Партійна публіцистика в гострі, відповідальні моменти життя країни супроводжується неодмінною семантичною актуалізацією оцінності, а якість політичної оцінки залежить від позиції газети, точніше – її партії-засновниці. Різні ідеологічні настанови газет диктують використання одних і тих же слів у кардинально відмінних значеннях – то з позитивною, то з негативною оцінкою.
Цю проблему вже вирішила Америка, яка визначилася із функцією журналістики, як "роллю вартового собаки". Мета журналістики – забезпечення більшої прозорості влади. "Це логічно, що преса повинна визнавати, де владні інститути працюють ефективно, де ні. Але як преса може моніторити владу, якщо вона не ілюструє успіхи так же добре, як і невдачі? Нескінченний критицизм губить значення дій уряду, а публіка має відрізняти добро від зла", – до таких висновків прийшли автори підручника "Теорія журналістики" Б. Ковач та Т. Роенстайль [5].
Аналізуючи американський підхід до боротьби за незалежність ЗМІ, найбільш суттєвими для української журналістики вважаємо такі:
– говорити правду та бути вірними громаді; – підтримувати незалежність від тих, хто матеріально забезпечує ЗМІ; – намагатися триматися осторонь партійних фракцій та організацій; – виконуючи функцію "вартового собаки", не зосереджуватися тільки на негативних аспектах діяльності влади, агресивно критикуючи її, розширювати горизонт контролю над владою, не пропускаючи нагоди зазначати й позитивні зрушення.
Американський досвід боротьби за мінімалізацію суб'єктивізму в ЗМІ показує, що всі – від законодавців до громадських організацій журналістів-практиків та вчених – мають перейматися проблемою створення такої преси в суспільстві, яка відповідала б, в першу чергу, інтересам публіки, а роль мовної особистості у цьому процесі була б мінімальною.
1. Damon W., Gardner G. Reporting the News in an Age of Accelerating Power and Pressure: The Private Quest to Preserve the Public Trust. – New York, 1997. – 6 november.
2. Emert C. Aborting Rights Dillema: Why Does a Journalism: Why I Didn't March – A Reporter's Struggle with Job and Conscience // Washington Post. – 1992. – 12 квіт.
3. Капелла Дж., Джеймсон К. Дух цинізму: преса та публіка задоволені? – Нью Йорк, 1997. – С. 31.
4. Carey J. A Critical Reader. – Minnapolis; London: University of Minnesota Press, 1997. – 235 c.
5. Kovach В., Rosenstiel Т. ІThe Elements of Journalism. – New York: Three River Press, 2001. – 208 с.
6. Walter L. Merz C. A Test of the News // New Republic. – 1920. – 4 april.
7. Walter L. The Press and Public Opinion // Political Science Quarterly. – New York, 1931. – C. 74.
8. . Rosenstiel T. The Beat Goes On: Clinton's First Year With the Media. – New York, 1993.
9. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. – К., 2002. – 580 с.
10. Tate C. Outsade Activities: When Does a Journalist's Personal Opinion Become a Public Issue? // Columbia Journalism Review. – Columbia, 1992. – march–april. – C. 13–15.
11. Халлін Д. Звуковий укус в новинах: телебачення обслуговує громадян. 1968–1988 // Journal Communications. – 1992. – № 6.
12. З архівів Американської асоціації преси, промова Папи Римського в Ватикані на щорічному Дні журналістів, 4 червня 2000 р. (цит. за Kovach В., Rosenstiel Т. The Elements of Journalism. – New York: Three River Press, 2001.).
© Белецька А. В., 2006
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові