Ласкаво просимо

У статті досліджено проблеми формування іміджу України світовими мас-медіа. На прикладі висвітлення пресою ФРН геополітичного вектора ЄС щодо України представлено основні тенденції, а також чинники, що впливають на тональність публікацій, та труднощі при створенні зовнішнього образу України у німецьких друкованих ЗМІ після розширення ЄС та президентських виборів в Україні 2004 р.

In the article it is researched the problems of formation of image of Ukraine by the world mass media. Namely on the example of coverage by the FRG press of the geopolitical vector of EU towards Ukraine it is presented the main trends as well as factors that impact on the tonality of publications and difficulties in formation of the image of Ukraine in the German printed mass media after the EU expansion and the presidential elections of Ukraine in 2004–2005.

Актуальність. В умовах трансформації українського суспільства стратегічні інтереси нашої держави вимагають її інтеграції у світовий, передусім європейський, політичний, економічний, науковий та культурно-інформаційний простір. Частково така необхідність зумовлена новітніми тенденціями та трансформацією сучасного інформаційного простору. В умовах інформаційного суспільства та глобалізації помітним стає взаємопроникнення журналістики та політики, що виражається у новому статусі мас-медіа. Нині мас-медіа із простого передавача відомостей перетворилися у важливого учасника внутрішнього та зовнішнього життя країни, у результаті чого різко зросла роль ЗМІ у формуванні як внутрішнього та зовнішнього курсу держави, так і громадської думки та впливу мас-медіа на масову свідомість.

“Помаранчева революція” в Україні стала важливим моментом в історії держави, яка продемонструвала світовій спільноті новий потенціал незалежної держави і відкрила для самої України широкі можливості поступово зайняти гідне місце на міжнародній арені. Це вимагатиме значних зусиль та цілеспрямованої діяльності державних чиновників, політиків, політологів, журналістів, експертів з різних галузей. Адже Україна протягом тривалого періоду не могла виробити комплексних, методологічно та історично обґрунтованих зовнішньополітичних орієнтирів, що гальмувало просування та відстоювання національних інтересів за межами власної території. У результаті наша країна втратила свою привабливість для іноземних партнерів як політичне, економічне і соціально-культурне явище. Значний вплив на це справляв зовнішньополітичний імідж нашої країни: Україну не сприймали у світі як впливову, правову, демократичну, соціальну державу, де розбудовуються інститути громадянського суспільства, з якою потрібно рахуватися і в яку слід інвестувати капітали на майбутнє. Діставши досить сприятливі стартові можливості у 1991 р., після здобуття незалежності, Україна не скористалася ними і цим викликала певне розчарування закордонної суспільної думки. Через загальну непоінформованість або необізнаність, а також неспроможність вигідно представити себе в очах міжнародного співтовариства Україна взагалі не мала ніякого іміджу. Фрагментарне, ситуативне, під впливом тимчасових геополітичних обставин виокремлення зовнішньополітичних пріоритетів негативно позначалося на роботі всього державного апарату та його допоміжних елементів. Одним із таких елементів була інформаційна підтримка зовнішньополітичної діяльності. Слабка інтегрованість України у глобальний комунікативний простір, недостатня кваліфікованість й активність її інформаційних служб стали причиною того, що уявлення про Україну формували не її власні мас-медіа, а провідні ЗМІ та агентства інших держав. При цьому останні виходили з власних геополітичних, політичних, військових, економічних та інших інтересів.

Отже, внаслідок відсутності потужного українського інформаційного ринку, слабкості представлення нашою державою української тематики у світі вибудовувався спотворений образ України, що мало негативний вплив на її міжнародний авторитет. У справі формування світової громадської думки про себе наша країна тривалий час перебувала у залежності від закордонних інформаційних структур та ЗМІ, що ускладнювалося інформаційно-пропагандистськими акціями інших держав, які через пряме втручання в український медійний простір намагалися забезпечити свої політичні та економічні інтереси.

Тому дослідження наукової проблеми висвітлення української тематики світовими засобами масової інформації обумовлено глибинними процесами формування зовнішнього іміджу України на міжнародній геополітичній арені, вивчення тенденцій та настроїв, що панують у західній пресі. Результати такого дослідження можуть стати корисними при прийнятті зовнішньополітичних рішень та визначенні реальних перспектив розвитку відносин нашої держави з іноземними країнами, що є одним із пріоритетних завдань реалізації геостратегічних напрямів діяльності України.

Висвітленню загальних проблем розвитку відносин між Україною та Європейським Союзом, зокрема в геополітичному контексті після останнього розширення міжнародної організації, присвячено чимало праць сучасних авторів (Б. Гуменюк, В. Муравйов, В. Вакулич, Т. Шинкаренко, О. Дергачов, Г. Яворська, В. Копійка, Р. Балабан, В. Чалий, А. Моісеєнко, П. Бойко, С. Василенко, О. Горенко, О. Ковальова, В. Мадіссон, Ф. Рудич та ін.). Що ж до досліджень німецької преси на предмет висвітлення української тематики, зокрема досліджень з проблематики формування геополітичної стратегії ЄС щодо України в контексті німецької преси, то таких напрацювань сьогодні, на жаль, не існує. Попередні дослідження з німецької журналістики порушували загальні проблеми функціонування та розвитку ЗМІ ФРН. Насамперед йдеться про наукові праці Л. Мукомели, С. Даниленка, В. Власенко, В. Мальцевої, Г. Вороненковой, В. Ворошилова, В. Бовикіна, М. Ісмагілова, А. Окорокова та ін.

У статті зроблено спробу простежити основні геополітичні тенденції ЄС стосовно України на основі аналізу німецької преси, яка є потужним інформаційним чинником у формуванні громадської думки на предмет розвитку відносин України та ЄС.

Мета і завдання статті полягає у виявленні основних тенденцій геополітичних інтересів ЄС щодо України в контексті німецької преси; визначенні впливу інформаційних чинників на формування геополітичного вектора ЄС щодо України; розробленні рекомендацій для конструювання позитивного уявлення про Україну в світі.

Об'єктом дослідження є матеріали німецької преси, що висвітлювали геополітичне спрямування ЄС щодо України після розширення ЄС та “Помаранчевої революції” 2004 р.

Предмет дослідження – геополітичні вектори ЄС щодо України у світлі останнього розширення Європейського Союзу на Схід та “Помаранчевої революції” у матеріалах німецьких друкованих ЗМІ.

Джерельну базу становлять найвпливовіші видання Німеччини за 2004–2005 рр.: "Internationale Politik", "Die Welt", "Handelsblatt", "Frankfurter Allgemeine Zeitung", "Frankfurter Rundschau", "Financial Times Deutschland", "Die Tageszeitung", "Die Zeit" та "Berliner Zeitung".

На самому початку виникнення планів розширення НАТО на Схід (а згодом, і ЄС) для Заходу постала проблема його певного виправдання, адже такі плани суперечили, зокрема, радянсько-американським домовленостям кінця 80-х – початку 90-х рр. Зрештою, офіційна версія стверджувала, що вступ країн Центрально-Східної Європи до НАТО є лише продовженням курсу на європейську інтеграцію, а неофіційна (яку, втім, ніхто особливо і не приховував) – що такий крок має заповнити вакуум безпеки у регіоні ЦСЄ і запобігти можливому відновленню в ній російського впливу [1, 23].

Характерним прикладом подібного підходу можна вважати позицію відомого американського стратега З. Бжезинського, який у своїй відомій роботі "Передчасне партнерство" попереджає про загрозу повторного перетворення Центрально-Східної Європи на "російську вотчину" [2, 76–78].

Підтвердженням того, що геополітичні інтереси Росії зосереджуються не у Європі (при всій її важливості), а у "близькому закордонні", стала реакція Росії на розширення ЄС та НАТО на Схід. Адже геополітичні інтереси Росії полягають на реінтеграції пострадянського простору в лоно російської державності. Без першого кроку – реінтеграції – Росія не зможе зробити другий крок – відновлення впливу в Центральній Європі. Ні геополітично, ні економічно, ні воєнно-стратегічно без об'єднання навколо себе України, Білорусі і Молдови Росія нездатна відновити колишній вплив у Європі.

Беручи до уваги нові реалії, а саме розширення НАТО й ЄС та відродження імперських амбіцій Росії щодо України, наша держава опинилася затисненою між ЄС, НАТО та Росією, залишившись надзвичайно вразливою щодо зовнішнього впливу.

Отже, новий геоекономічний та геополітичний баланс сил на європейському континенті мав поширюватися по лінії "ЄС – Росія", що мало для України надзвичайно велике значення як в аспекті її зовнішньої економічної політики, так і зовнішньої політики взагалі.

Стратегічні партнери України мали різні суспільні цінності та пріоритети, і у цій системі координат позиція рівновіддаленості України стала у принципі неприйнятною. Невизначеність щодо фундаментальних суспільних цінностей, зростання невідповідностей між деклараціями та політичною практикою являло собою найбільш загальну, базову характеристику України як суб'єкта міжнародних відносин і зумовлювало невизначеність нею геополітичних координат. Оскільки вибір державою союзників і партнерів не є випадковим, а визначеним самим географічним положенням та історичним розвитком, Україна опинилася між двох протилежно спрямованих політичних систем. У результаті, дотримуючись компромісних рішень з принципових міжнародних питань, Україні було гарантовано специфічне місце у системі міждержавних відносин, що залежатиме не від неї самої, а від Заходу та Росії – потужних факторів, що структурують простір навколо України [3, 162].

Продекларувавши прозахідний вектор свого розвитку, Україна незначно наблизилася до такого політичного рішення і продовжувала балансувати між Заходом і Росією. Крім того, аналіз об'єктивних даних свідчив про те, що Україна і Росія опинилися в полі більш сильного взаємного політичного впливу і така політична ситуація вирішальною мірою була створена ними самими. Її складність та суперечність були пов'язані з невизначеністю у політиці України [4, 121].

Зі створенням принципово нової ситуації на європейському континенті у результаті розширення Європейського Союзу та наближення його кордонів безпосередньо до України на наших очах відбулася закладення фундаменту нової архітектури Європи ХХІ ст. Розширення передбачало не тільки нові, більш широкі можливості співробітництва країн–членів ЄС з новими сусідами. У найближчій перспективі реальним стало виникнення нової розподільчої лінії, за межею якої могла опинитися Україна. У цій ситуації наша держава дістала шанс відіграти унікальну роль, не допустивши появи нового розподілу континенту, що могло б призвести до глобальних катастрофічних наслідків. Саме остаточна визначеність України щодо свого політичного курсу мала відіграти у цій ситуації визначальну роль.

Така можливість виникла в України після президентських виборів та “Помаранчевої революції” 2004 р., які продемонстрували нерозкритий досі потенціал української нації. Реакція світової спільноти на подію залежала переважно від геостратегічних поглядів певної держави щодо України. Особливу роль у цьому процесі відіграли західні мас-медіа. Вони стали активним "учасником" переговорного процесу під час “Помаранчевої революції” і сприяли остаточному визначенню проєвропейського напряму в зовнішній політиці України. Західні ЗМІ виступили своєрідним адвокатом України перед європейською спільнотою, що позитивно вплинуло на міжнародний імідж України та її євроінтеграційні прагнення, а також внутрішнє та зовнішнє життя країни, зростання ролі ЗМІ у формуванні громадської думки та впливу на масову свідомість. Свою унікальну роль у цьому процесі відіграли засоби масової інформації ФРН, відобразивши реальні геостратегічні погляди своєї держави та країн ЄС щодо України і одночасно виступивши на захист України у її бажанні стати учасником євроінтеграційних процесів.

Отже, розширення ЄС на Схід стало першим випробуванням для країн ЄС, Росії та України, що можна було спостерігати на сторінках німецької преси того періоду.

Так, 24 березня 2004 р. німецьке видання "Internationale Politik" у статті "Холодний мир" розмістило матеріал відомого німецького політолога Алєксандра Рара, який всебічно проаналізував розвиток відносин між Росією та Заходом. Автор статті вважає, що "... офіційна російська політика, очевидно, розібралася у процесі розширення ЄС на Схід. ЄС був для Росії тривалий час тільки вигідним економічним ринком.... До цього Росія не сприймала формування власної європейської зовнішньої та оборонної політики ЄС". За обставин розширення ЄС на Схід ця політика стала передбачати, як вважає політолог, "спільні зусилля країн ЄС, щоб тісніше прив'язати до себе в економічному плані та у питаннях безпеки своє "нове зарубіжжя", тобто орієнтовні на Захід колишні радянські республіки. <...> З іншого боку, економічно зміцніла Росія бачить себе спроможною проводити свої власні інтереси на території колишнього Радянського Союзу, пов'язані з його реінтеграцією. Створення "єдиного економічного простору" Росією, Україною, Казахстаном та Білоруссю є основою у цій політиці. <...> Отже, на півдні СНД стикаються російські великодержавні інтереси, європейські інтереси в сфері безпеки та амбіції США як наддержави. <...> Більше не йде мова про стратегічну співпрацю Росії та Заходу в рамках антитерористичної коаліції. ... Конфлікт розгортається навколо питання про майбутнє Європи. <...> У ході розширення ЄС на Схід неочікувано жорстко стикнулися різні геополітичні амбіції, дві різні культури та різні економічні інтереси". Крім того, на думку автора, "Росія все більше втрачає зв'язок з європейськими процесами. Непорозуміння Росії з Європою ставало все більшим, передусім через антиросійську позицію, яку зайняли в ЄС нові держави–члени ЄС – колишні держави Варшавського договору" [5].

Цю ж думку Алєксандр Рар висловлює в іншому номері газети "Die Welt" у статті "Україна більше, аніж буфер", де так описує геополітичне становище України після розширення ЄС на Схід: "... після розширення Україні не приділяється майже ніякого уваги у новій стратегії ЄС щодо до безпосередніх сусідів у Східній Європі. ...На заході багато хто розглядає Україну як буферну державу між ЄС та Росією" [6].

На відміну від Європейського Союзу Росія розглядає Україну як зону своїх власних геополітичних інтересів. Таку позицію підтверджує автор німецького видання "Die Welt" Жак Шустер у своєму коментарі "Амбіції Росії": "Російські геостратеги засвоїли, що той, хто володіє Україною, може у випадку необхідності відмовитися навіть від Польщі, проте зберегти контроль над євразійською імперією, де можна було б господарювати над неслов'янськими народами на півдні колишнього Радянського Союзу. У той же час без України не могло бути не тільки старої радянсько-царської імперії, необхідно б було відмовлятися й від бажання відновити євразійську імперію" [7].

Підтвердженням такого зовнішньополітичного курсу Росії була спроба взяти реванш під час виборчої кампанії в Україні 2004 р., підтримавши проросійськи настроєного кандидата від влади В. Януковича. Численні фальсифікації виборів спричинили народні демонстрації і як наслідок – “Помаранчеву революцію”. На відміну від офіційного зовнішньополітичного курсу Німеччини, яка надавала пріоритет розвитку німецько-російських відносин, німецькі друковані видання зайняли критичну позицію стосовно такої однобічної політики. У своїй переважній більшості вони підтримали “Помаранчеву революцію” і сприяли активізації позиції ЄС та Німеччини щодо України. Журналісти німецьких видань подавали факти про події в Україні переважно у вигляді аналітичних жанрів (оглядових статей, коментарів). Назви статей яскраво свідчили про кризовий стан відносин між Заходом і Сходом та переломний момент у відносинах між ЄС та Україною. Крім того, автори німецьких видань намагалися переконати уряд Німеччини переглянути своє ставлення до стану відносин з Росією, а країни Європейського Союзу – мати більш чітку позицію щодо України. Свідченням цього стало публікування великої кількості критичних статей щодо політики президента Росії Володимира Путіна та президента Німеччини Герхарда Шредера.

Отже, під час “Помаранчевої революції” в Україні в німецьких ЗМІ значно збільшилася кількість інформації про Україну.

В інтерв'ю "Чи повинен Захід охолодити відносини з Росією" німецького видання "Handelsblatt" відомий американський політичний діяч З. Бжезинським так оцінює стан відносин між Заходом і Сходом після президентських виборів в Україні 2004 р.: "Політична криза навколо результатів виборів в Україні викликала глибокий розкол між Росією та Заходом". Він вважає: "Якщо через бездіяльність Заходу демократію в Україні буде втрачено, Росія стане ще більш авторитарною та імперіалістичною. <...> ЄС та НАТО мають продемонструвати більшу готовність вступу до них України" [8].

Автор іншої німецької газети "Frankfurter Allgemeine Zeitung" Клаус Франкенбергер у своєму коментарі так подає геополітичну ситуацію в Україні: "...політична і геополітична лінія конфлікту проходить далеко на Схід і далеко на Захід... Не перебільшенням можна буде вважати те, що від долі України, можливо, буде залежати майбутнє пострадянського простору. <...> Для багатьох європейців цей новий конфлікт між Сходом і Заходом став несподіванкою тому, що вони недбало поставилися до Східної Європи, тобто до України як до країни, яка має ключове значення" [9].

Цю думку поділяє Стефан Фосс, автор статті "Свобода європейців" у наступному номері газети "Frankfurter Allgemeine Zeitung": "ЄС, який мислить іншими категоріями і який зайнятий достатньою мірою самим собою, не переобтяжує себе проблемами. Стратеги ЄС поблажливо дивляться на Туреччину. Однак на Сході Європи, з якою вона обходилася як мачуха, приймаються рішення, які зачіпають майбутнє всього континенту. Там під загрозу поставлено свободу і право на самовизначення європейців – не тільки України. Існує небезпека, що кордони неволі знову перемістяться у бік Заходу – на превеликий жаль, для усіх членів ЄС " [10].

А автор іншої німецької газети "Die Zeit" Миіхаель Туманн вважає, що "...саме Україні вдалося привернути до себе увагу європейців. Цю країну розглядають як філіал московської влади і тому вона була списана з рахунків. У тому числі Берліном і Брюсселем. <...>Європейці боялися робити Україні пропозиції, які б могли викликати незадоволення у шефів у Москві. У результаті: Румунія вірогідно зможе вступити в ЄС вже у 2007 р., Україну ж вважають недостойною для підписання договору про асоційоване членство. І ось тепер демонстранти закликають Європу і ставлять у складне становище ЄС". Автор статті запевняє, що хоча "Союз і не може відразу ж видавати членські квитки кожній сусідній країні, де відбувається бунт, після тривалого періоду, коли Україну не помічали, брюссельські політики вперше зробили правильний крок. <...> Якщо в Україні відбудуться (!) нові президентські вибори, ЄС мав би вказати країні шлях до Європи..." [11].

Таку ж думку висловлює Міхаель Людвіг, автор статті "Звільнення від минулого", яка була надрукована у газеті "Frankfurter Allgemeine Zeitung": "...боротьба громадян України є їхнім авансом того, що європейці, особливо ЄС, нарешті потурбуються про цю країну. Недостатньо того, щоб у новій політиці Брюсселя щодо до сусідів цій країні відводилося таке саме місце, як Молдові чи Марокко. Злощасну заяву колишнього президента Єврокомісії Проді (Prodi) про те, що українці, навіть якщо вони і мріють стати європейцями, ніколи ними не стануть, як і новозеландці, у політичному плані необхідно нарешті подолати" [12]. Таку ж думку можна простежити у матеріалі "Кучма & Co. – розкольники" автора газети "Die Tageszeitung" Хайке Холдінгхаузена. На запитання, чи перебуває Україна на порозі розколу, автор відповідає: ні. З його точки зору, "про розкол говорить тільки уряд, чий напрям думок бере початок в авторитаризмі радянського суспільства, тимчасом, як власний народ вже давно повернувся обличчям до Європи" [13].

У статті "Пробудження запізнілої нації" від 23 листопада 2004 р. видання "Die Welt" автор Герхард Гнаук робить такий висновок: "...необхідно називати речі своїми іменами: паралельно з політикою відкритих дверей стосовно Туреччини Брюссель роками виявляв холодність до України.... Тим самим Брюссель розчарував реформаторів і сприяв тому, що ворожа до ЄС позиція, яку займає кандидат від уряду, нашла відгук під час передвиборної боротьби" [14]. Інша німецька газета "Financial Times Deutschland" у статті "Питання довгострокової перспективи" від 30 листопада 2004 р. також вважає, що "...якщо Європа, йдучи за Росією, залишить демонстрантів напризволяще, це стане не просто хибним сигналом. Тим самим європейці на тривалий час дискредитують себе.<...> У довгостроковій перспективі найголовнішим є те, щоб відкрити для України перспективи європейської інтеграції. На тлі гарячих дискусій про вступ Туреччини до Європейського Союзу перспектива відносин Європи з Україною ще жодного разу не була включена у порядок денний Брюсселя. Криза у Києві довела, що такий стан речей потрібно змінювати, навіть якщо подібний вступ стане можливим лише в далекому майбутньому..."

Причина такого байдужого ставлення країн ЄС до України пояснюється тим, що "насправді усім державам – членам ЄС, за винятком Польщі, перемога на виборах Януковича (кандидата у президенти від влади) має навіть більше переваг, аніж тріумф завзятого Ющенка: такий варіант є значно дешевшим для ЄС, який переобтяжений проблемами свого розширення. Брюссель і уряди країн-членів союзу можуть з чистою совістю відійти в бік і чекати, поки Москві вдасться створити міцний вал" [15].

Тому в цей період у матеріалах німецьких друкованих видань часто звучить заклик до представників ЄС зайняти більш чітку позицію стосовно України. Так, у статті Клаудії фон Зальцен "Україна: більше нічого не буде як раніше" газети "Der Tagesspiegel" зазначено: "Тепер усе залежить від того, якою буде реакція опозиції і відповідь Заходу на такий розвиток подій. <...> Чи можемо ми допустити це безпосередньо на нашому порозі? Чи маємо ми сидіти склавши руки і сподіватися, що все як-небудь вирішиться? Звичайно, дипломати не можуть припинити хаос на вулицях, але вони можуть недвозначно дати зрозуміти керівництву України, які потрібно представити у майбутньому критерії ЄС щодо співробітництва зі своїм сусідом та яких мінімальних стандартів має дотримуватися Київ" [16].

Таку саме думку висловлено у редакційній статті газети "Financial Times Deutschland" "Україна: усе ще попереду", яка була опублікована у 27 грудня 2004 р.: "Брюссель зобов'язаний зробити пропозицію Києву. Але передусім необхідно зрозуміти, що після дивовижного відкриття країни проблема під назвою "Україна" з порядку денного не знімається, вона тільки постає" [17].

Однак після “Помаранчевої революції” кількість матеріалів позитивної тональності щодо євроінтеграційних перспектив України серед німецьких видань різко зменшилася. Так, у статті "Україна: довгий шлях на Захід" автор німецького видання "Die Welt" Эберхард Шнайдер оцінює геополітичне становище України так: "Зовнішня політика України з приходом Президента Віктора Ющенка будується відповідно до географічного положення країни, виходячи з наявності двох полюсів: Росії та ЄС. Однак Ющенко, на відміну від Леоніда Кучми, справді повертає в бік Брюсселя... Проте після періоду європейської ейфорії з приводу можливості швидкого вступу України до ЄС, яка мала місце в перші тижні президентства Ющенка, тепер домінуюче місце займає реалістичний настрій. Прийшло розуміння, що набуття членства в ЄС може стати довготривалим процесом, який включатиме низку рішучих, а тому непопулярних реформ. Тим більше, що країни ЄС після провалу референдумів з конституції у Франції та Нідерландах відчувають ще меншу, аніж раніше, готовність відкривати Україні шлях до членства. З іншого боку, країни ЄС не можуть і не хочуть тримати перед дверима таку велику за своєю територією європейську країну з тисячолітньою християнською культурою, яка визнає європейські цінності. До того ж, за багатьма показниками в галузі економіки, освіти, політики вона не поступається Туреччині, якщо не випереджає її, відстаючи від неї лише за небагатьма показниками. Тому форма "асоційованого членства" могла б стати найбільш реалістичним способом співробітництва України з ЄС... Відмова Брюсселя може загальмувати процес реформ в Україні, що певною мірою відштовхне її у бік Росії та посилить імперські тенденцій в Москві" [18].

В іншому німецькому виданні "Die Tageszeitung" у статті Моніки Юнг-Моюніб "Помаранчеве безсилля" так визначено перспективи України щодо вступу в ЄС: "Після "Помаранчевої революції" перед Україною постає загроза знову постати у свідомості Заходу "сірою" зоною. У засобах масової інформації домінують величезні заголовки про розбіжності уряду, про недостатню роботу уряду і про втручання держави. <...> Не можна заперечувати, що президент Ющенко проводить активну зовнішню політику, але відрізняється вона передусім тим, що в ній переважають бажання, а не можливості. Ставлення до Європейського Союзу принципово не змінилося. У проведенні внутрішньої політики успіхів у Ющенка ще менше. <...>Саме тому Захід не повинен перейматися культом Ющенка і ставати жертвою очікувань, а мав би сприяти формуванню нової політичної опозиції, здійснювати влив, а також допомагати у справі реформування судової системи. Якщо Захід хоче, щоб Україна стала демократичною державою і здійснювала "демократичний вплив" на Росію, то він має настроїти Київ на компроміси і примусити його набратися терпіння для проведення буксуючих реформ, не допустивши повернення країни до "сірої" зони" [19].

Автор іншого німецького видання "Frankfurter Rundschau" Томас Розер у своїй статті "Україна: зерно свободи", опублікованій 24 листопада 2005 р., так оцінює перспективи України після “Помаранчевої революції”: "На Заході Україна з деякого часу користується, звичайно, дружньою підтримкою. Однак надія на швидку інтеграцію в структури НАТО та ЄС виявилися ілюзією. Проте залишається залежність від поставок сировини з Росії: у будь-якому випадку в економічному відношенні Україна буде залишатися у сфері впливу сусіда" [20].

Поява таких матеріалів на шпальтах німецьких газет зумовлена, з одного боку, неконструктивною внутрішньою політикою нової влади в самій Україні, а з іншого – небажанням країн Європейського Союзу, зокрема Німеччини, яка є ключовою державою у ЄС, загострювати відносини з Росією через їх залежність від російського газу. Яскравою ілюстрацією цієї ситуації є матеріал "Заходу не потрібно дратувати Путіна", надрукований у німецькій газеті "Die Welt" 16 грудня 2004 р. Автор цієї статті, відомий політолог Алєксандр Рар зазначає: "Якраз не в інтересах Заходу продовжувати дратувати російського медведя. Окремі прохання з боку нових держав – членів ЄС та Грузії посилити тиск Заходу на Росію є контрпродуктивними для ЄС". Він так пояснює цю ситуацію: "Під час кризи в Україні канцлер Німеччини Герхард Шредер не міг вікрито підтримати позицію Путіна. Тепер Шредер має рятувати свою політику стосовно Росії. Завізований енергетичний альянс з Росією не може бути зірваний, оскільки він є головною ланкою між Росією та Європою". І тут же пояснює причину, чому віддається пріоритет саме німецько-російському співробітництву: "У Росії по-новому встановлюється енергетичний ринок. Тому для німецьких концернів відкривається шанс інвестувати прямі кошти у видобування нафти та газу в Росії" [21].

Як уважає Франк Нінхюзен, автор іншої німецької газети "Zueddeutsche Zeitung" від 24 листопада 2004 р., "Росія без сумніву є для Заходу важливим партнером. Її запаси сировини величезні, російський ринок має величезні довгострокові перспективи" [22]. Отже, такий економічний інтерес Німеччини до російських ринків призводить до того, що, як зазначає Франк Герольд, автор іншого німецького видання "Berliner Zeitung", у статті "Недостатньо керована демократія": "...ЕС не може дозволити собі ні серйозної конфронтації з Путіним, ні введення санкцій стосовно України. Росія постачає у країни ЄС нафту та газ, а Україна при цьому є транзитною країною, яка має вирішальне значення..." [23].

ЗУ цілому акцент повідомлень про Україну у німецьких виданнях цього періоду зміщується у площину висвітлення внутрішньої ситуації в країні, політичної та економічної нестабільності та залежності від Росії, зокрема у газовій сфері. Матеріали, які висвітлювали внутрішню ситуації в Україні, мали переважно негативну тональність. І навпаки – матеріали, які висвітлювали події, пов'язані з ескалацією газової війни між Україною та Росією, мали для України позитивне забарвлення. Яскравим прикладом можна вважати матеріал газети "Die Welt" "Європа переживає період "холодного миру", де відомий німецький політичний експерт Алєксандр Рар так оцінює ситуацію, що склалася: "Ескалація газової війни між Москвою та Києвом є яскравим показником початку ери "холодного миру" в Європі. Росія почуває себе відстороненою Заходом і відштовхнутою в Азію. ЄС та США зі зростаючим незадоволенням спостерігають за авторитарними тенденціями в російській внутрішній політиці. Причиною нового збайдуження є кілька чинників. Після вступу колишніх держав Варшавського договору до ЄС політика цієї організації стосовно Москви стала набагато критичнішою. Підтримка Заходом українських демократів у боротьбі за владу під час “Помаранчевої революції” була сприйнята Москвою як атака на її традиційну сферу впливу" [24].

У переважній більшості газети критично ставляться до політики Москви стосовно України. Так, Флоріан Хассель, автор впливового німецького видання "Frankfurter Rundschau", вважає: "Москва використовує свій газ щодо України як політичну зброю" [25].

Це саме видання у статті Томаса Розера "Москва нічому не вчиться" зазначає, що "російський президент знову демонструє у відносинах з колишніми державами-сателітами колишньої радянської імперії свою, очевидно, глибоку пристрасть до гри мускулами" [26]. Загалом у цьому конфлікті позиція німецьких видань стосовно політики Росії залишалася критичною.

Отже, у статті здійснено теоретичне узагальнення, пов'язане з проблемами формування іміджу України світовими мас-медіа на прикладі висвітлення німецькою пресою геополітичного вектора ЄС щодо України після останнього розширення ЄС та президентських виборів в Україні в 2004 р. Це дозволило простежити основні тенденції та закономірності висвітлення, виділити такі чинники, що впливають на тональність публікацій та зазначити основні не безпеки та труднощі при створенні зовнішнього образу України:

1. В умовах інформаційного суспільства, процесів глобалізації помітним стає взаємопроникнення журналістики та політики, що виявляється у новому статусі мас-медіа. Вони стають не просто передавачами інформації, а активними учасниками, складниками реалізації внутрішнього та зовнішнього курсу держави.

2. Проте преса Федеративної Республіки Німеччина довела, що вона, залишаючись активним учасником у внутрішній та зовнішній політиці своєї країни, є незалежною від офіційного курсу своєї країни. Більше того, спрямованість її матеріалів є переважно опозиційною до цієї політики. Це підтверджується тим фактом, що на відміну від офіційного курсу ФРН німецька преса розглядає Україну як засіб протистояння імперським амбіцій Росії та посилення позицій у світі.

3. Цей факт можна було простежити на основі тенденцій та закономірностей під час висвітлення пресою ФРН “Помаранчевої революції”, коли кількість публікацій про Україну різко зросла. Аналіз матеріалів, де переважали аналітичні жанри (оглядові статті, коментарі), доводить, що, починаючи з цього періоду, на сторінках німецьких ЗМІ про Україну з'являється все більше матеріалів позитивної тональності.

4. Проведене дослідження публікацій найвпливовіших німецьких видань "Internationale Politik", "Die Welt", "Handelsblatt", "Frankfurter Allgemeine Zeitung", "Frankfurter Rundschau", "Financial Times Deutschland", "Die Tageszeitung", "Die Zeit" та "Berliner Zeitung" довело присутність впливу геополітичного чинника на тональність матеріалів. Друковані засоби масової інформації ФРН продемонстрували, з одного боку, реальні геостратегічні наміри своєї держави та країн ЄС щодо України і одночасно виступили на захист України у її бажанні стати учасником євроінтеграційних процесів. Незважаючи на те, що країни ЄС, зокрема Німеччина, сприйняли прохолодно “Помаранчеву революцію” в Україні та її євроінтеграційні перспективи, німецька преса підтримала цей політичний вектор України, виступивши її своєрідним адвокатом перед європейською спільнотою. Така підтримка позитивно вплинула на міжнародний імідж України та її євроінтеграційні прагнення.

5. Однак після “Помаранчевої революції” кількість матеріалів позитивної тональності щодо євроінтеграційних перспектив України серед німецьких видань різко зменшилася. Загалом акцент повідомлень про Україну у німецьких виданнях цього періоду зміщується у площину висвітлення внутрішньої ситуації в країні, її політичної та економічної нестабільності та залежності від Росії, зокрема у газовій сфері. Матеріали німецьких видань, які висвітлювали внутрішню ситуації в Україні, мали переважно негативну тональність. І навпаки, матеріали, які висвітлювали події, пов'язані з ескалацією газової війни між Україною та Росією, мали для України позитивне забарвлення.

6. Отже, при конструюванні позитивного образу України фахівцям слід враховувати зовнішні та внутрішні чинники цього процесу. До внутрішніх чинників у широкому значенні належать політична та економічна ситуація в країні, стан інформаційного простору, нормативно-законодавча база тощо, у вузькому – діяльність дипломатичних служб та мас-медійного комплексу. Потрібно зважати, наскільки ефективною є робота ЗМІ щодо підвищення іміджу власної країни і чи проводиться вона у достатній кількості та відповідній формі. До зовнішніх чинників належить геополітичне становище країни, позиції у світових рейтингах, взаємозв'язки у глобальній системі. У вужчому розумінні – це висвітлення закордонними ЗМІ української тематики. Аналізуючи матеріали, слід звертати увагу не лише на їх кількість, персону автора, а й на тональність публікацій, змістове забарвлення, вибір жанру. Це дасть змогу, враховуючи специфіку внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу країни, закордонного ЗМІ, визначити мету повідомлення, наміри і відповідно зреагувати.

7. Враховуючи перелічені вище положення, українським журналістам, дипломатам і політикам слід серйозно поставитися до проблеми формування зовнішнього образу країни на сторінках світових мас-медіа. Без спільних зусиль та виважених рішень з боку українського керівництва і спільноти зовнішній імідж України залишатиметься несприятливим. Потрібно використати всі позитивні моменти “Помаранчевої революції”, аби покращити імідж України серед світової спільноти.

 

1. Мінгазутдінов І. О. Розширення НАТО та ЄС: парадокси взаємозалежності // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 1999. – С. 23.

2. Bzezhinsky Z. UThe Premature Partnership // Foreign Affairs. – 1994. – V. 73. – № 2. – P. 76–78.

3. Дергачов О. Новітній проект "Великої Європи" і перспективи України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2000. – Вип. 19 (ч. ІІ). – С. 162.

4. Гречанінов В. Україна на шляху вибору свого політичного курсу розвитку // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2000. – Вип. 19 (ч. ІІ). – С. 121.

5. Rahr Alexander. Der kalte Frieden // Internationale Politik. – 2004. – 24 M rz.

6. Rahr Alexander Die Ukraine ist mehr als ein Puffer // Die Welt. – 2004. – 6 August.

7. Schuster Jacgues. Rusland's Anspruch // Die Welt. – 2004. – 29 November.

8. Bakfisch Michael. Sollen Westen die Beziehungen mit Rusland k hlen? // Handelsblatt. – 2004. – 26 November.

9. Frankenberger Klaus. Ost-West-Konflikt // Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2004. – 25 November.

10. Voss Stephan. Die Frieheit der Europaeer // Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2004. – 26 November.

11. Thumann Michael. Putins Albtraum: Orange // Die Zeit. – 2004. – 3 December.

12. Ludwig Michael. Abloesung von der Vergangenheit // Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2004. – 24 November.

13. Hodinghausen Heike. Kutschma & Co. sind die Spalter // Die Tageszeitung. – 2004. – 29 November.

14. Hnauk Gerhard. Aufwachen der verspateten Nation // Die Welt. – 2004. – 23 November.

15. Herold Frank. Fehlgelenkte Demokratie // Berliner Zeitung. – 25 November.

16. Claudia von Salzen Die Ukraine: als fr here wurde nichts // Der Tagesspiegel. – 2004. – 23 November.

17. Leitartikel: Es ist nicht vorbei // Financial Times Deutschland. – 2004. – 27 December.

18. Schneider Eberhard. Der lange Weg nach Westen // Die Welt. – 2005. – 21 November.

19. Jung-Mounib Monika. Die orange Schw che // Die Tageszeitung. – 2005. – 20 Juni.

20. Roser Thomas. Saat der Freiheit // Frankfurter Rundschau. – 2005. – 24 November.

21. Rahr Alexander. Der Westen darf Putin nicht weiter reizen // Die Welt. – 2004. – 16 December.

22. Nienhuysen Frank. Putins Reich // Zueddeutsche Zeitung. – 2004. – 24 November.

23. Herold Frank. Fehlgelenkte Demokratie // Berliner Zeitung. – 2004. – 25 November.

24. Rahr Alexander. Europa erlebt einen "kslten Frieden" // Die Welt. – 2005. – 20 December.

25. Hassel Florian. Im Winter ist Erdgas als politische Waffe besonders wirksam // Frankfurter Rundschau. – 2006. – 24 Januar.

26. Roser Thomas. Moskau lernt nicht dazu // Frankfurter Rundschau. – 2005. – 29 December.

© Ващенко Н. М., 2006