Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Перспективи дослідження творчості Дмитра Прилюка: постановка проблеми

Забіяка І. М.
к. і. н.
УДК 37.036.159.923 (070)

 

 

 

Аналізуючи творчий шлях колишнього декана факультету журналістики Д. Прилюка, автор наголошує на його намаганні організовувати творчі лабораторії, проводити практики в редакціях газет і робить висновок, що такі лабораторії, які відповідали б потребам сьогодення, є на самому виробництві. Навчальний заклад завжди буде відставати у матеріальній базі, і від цього буде страждати рівень підготовки кваліфікованого журналіста.

Analyzing a career of the former dean of faculty of journalism of D.Priljuka, the author accents attention to his(its) actions in the organizations of creative laboratories, realization of practice in editions of newspapers and comes to a conclusion, that such laboratories which would correspond(meet) to requirements of manufacture, are on the manufacture. The educational institution will lag behind always in a material resources, and буде to suffer from it a level of preparation of the qualified journalist.

Якщо не кожен, то багато хто із творчих або схильних до творчості людей зможе уявити чи й практично уявляє свій світ життя і творчості, що обертається навколо нього, а сам автор перебуває в епіцентрі цього світу. Така вже природа творчості, тому що кожен автор – це не лише особистість у суто людському вимірі, а й у космічному. Інакше – не відбудеться сама творча особистість, вона розчиниться в масі подібних і перестане бути нею. Я абсолютно впевнений, що такий світ існував і в Дмитра Михайловича Прилюка. Він мав цей уявний світ і намагався реалізовувати його як письменник, як науковець, як педагог, як організатор науки.

Дмитро Михайлович Прилюк від природи був наділений величезною енергією життя, творчості, неабияким багатогранним талантом. Під час активної діяльності він, зрозуміло, не все зробив, що планував чи хотів зробити, але принаймні найголовніше, думається, встиг. Майже в усіх жанрах (окрім, здається, драматургії, якщо не вважати за таку майстерно виконані діалоги) він виявив себе на досить високому професійному рівні. .

Від самого початку своєї творчості він заявив про себе як талановита і перспективна особистість. Чи це стосувалося юного кореспондента у 30-х рр., коли побоювалися його дописів дорослі й поважні керівники сільських господарств. Чи коли навчався в Українському комуністичному інституті журналістики, будучи учнем не лише Леоніда Булаховського, а й Юрія Шевельова (Шереха) (це окремий сюжет). Перспективи у нього були й тоді, коли він навчався в Алматі, у Харківському вищому авіаційному училищі штабних командирів і закінчив його, як кажуть, круглим відмінником. Мабуть, він став би талановитим офіцером-штабістом і досяг би щонайменше генеральських вершин. І він мріяв, прагнув бути військовим, хоча й на ниві викладацькій.

Але хоч би як там не було, а людиною керує доля. І одного разу взявшись за перо, вона не дозволила випустити його з рук, давши тільки перепочити в роки лихоліття.

Дмитро Прилюк був, як здається, завжди у високому життєвому і творчому тонусі. У цьому переконуєшся, коли переглядаєш далеко не повну бібліографію, що нараховує самих публікацій Дмитра Михайловича понад 500. Йому боліло все: і громадське, і особисте. Навіть якщо подивитися на його творчість лише з позиції актуальності на рівні заголовка, то ми знайдемо чимало таких назв матеріалів, які й сьогодні не втратили своєї актуальності. Всього кілька прикладів.

1950 р. – у "Вінницькій правді" від 13 жовтня друкує малий фейлетон (термін Д. Прилюка) "Украдене світло". Як на сьогодні, то це і вимикання електромережі, і викрадання міжстовпових дротових прогонів для здачі їх на кольоровий металобрухт і т. д. 1952 р. – фейлетон називається "В баню води з собою не носять" ("Вінницька правда" від 14 травня). Заголовок, зрозуміло, має переносне лексичне значення, можливо, й самим Дмитром Михайловичем придуманий, виходячи із фактичного матеріалу. Або ж фейлетон у цій газеті від 2 березня "Коли невістка сердита" теж, здається, викликає багато різних асоціацій, які більше можна розглядати з позицій гумору.

Думається, що питання майстерності Прилюкового заголовка варте окремого дослідження на рівні курсової чи бакалаврської роботи.

Я абсолютно впевнений, що тема "Прилюк-організатор журналістської освіти і науки в Україні" ще далеко не вивчена, не досліджена не лише у плані особистого внеску в ці галузі, а в цілому в історію формування, розвитку освіти і науки.

Справа в тому, що принцип у вищому навчальному закладі – забудь, що ти вчив у школі, а на роботі – що вчив у вищому навчальному закладі, – поки що живучий.

Якщо з першим твердженням щодо школи ще якось можна посперечатися, то з другим – ні. Освіта, навчання ніколи не зможуть задовольнити потреби виробництва. Це два різні світи. Якщо перший до другого намагається якось іще прилаштуватися, то другий щодо першого – антагоніст. Він лише на словах підтримує освіту. А насправді – тільки висловлює незадоволення, претензії до рівня підготовки молодих кадрів.

Дійсно, потрібен деякий час, а він вимірюється кількома роками, щоб власник диплома, якому дається тільки право займатися тією чи тією справою на виробництві, виправдав обраний фах. І тут вини навчального закладу немає ніякої. Це добре розумів Дмитро Михайлович, намагаючись, щоб студенти проходили практику в редакціях різного рівня: від районки до республіканської. Це, зрозуміло, стосується і радіо-, і тележурналістів.

Але не в цьому справа. Такий принцип означає лише намір навчального закладу підготувати кваліфікованого фахівця, професіонала, бо у навчальному закладі ніколи не буде стільки практичних занять у творчих лабораторіях і самих творчих лабораторій, щоб можна було підготувати справді повноцінного спеціаліста-журналіста ЗМІ різних номінацій: від кореспондента до керівника студії і т. д.

Треба, щоб процес зацікавлення у підготовці молодого фахівця рухався від виробника. Адже в нього ці лабораторії є. Рівень технічного забезпечення у навчальному закладі завжди буде на кілька рівнів нижчий від рівня технічного забезпечення виробника. І в цьому, як мені здається, причина суперечності.

Дмитро Михайлович намагався створити на факультеті щось на зразок редакції газети. Але то була одна й до того ж типова газета. Він був дуже зацікавлений у підготовці саме журналістів-професіоналів. Проте намагання Д. Прилюка вивільнити журналістику від філології мало як свої позитивні, так негативні наслідки. Але й цього мало. Свідомо чи підсвідомо (схильний думати, що, мабуть, останнє) він, ставлячи підготовку журналістів на професійний рівень, відсував на другий план питання ідеології. Тобто готувався не боєць ідеологічного фронту, а професіонал, здатний відтворювати дійсність тодішнього життя різними жанрами журналістської творчості. Я думаю, що його досвід має бути не лише вивчений, а й повторений у його кращих якостях.

Ми всі маємо право на помилки. Але чи маємо ми право на їхнє право? Часто трапляється так, що нас примушують робити ці помилки без усвідомлених намірів. Помиляючись, ми травмуємо тих, хто нас оточує. Від цього вони страждають. Як вгадати той ритм власного життя, щоб виконати свою місію тут, і, рухаючись уперед, встигати обдумувати заздалегідь кожен свій крок? Думаю, що це практично неможливо. Кажуть, у геніальних людей і помилки геніальні. Не знаю. Тільки б наслідки від цих помилок не завдавали людям шкоди.

Мені здається, Дмитро Михайлович поспішав жити, горів у цьому житті. І комусь від цього вогню було тепло, комусь гаряче, а комусь, можливо, й холодно.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові