Ласкаво просимо

к. філол. н.
УДК 281.96

У статті на архівних документах та рідкісних закордонних публікаціях висвітлено роль Й. Сліпого у збереженні УГКЦ та її моральних засад у вихованні в молодого покоління патріотизму й відданості батьківщині, поваги до народних традицій. Церква і Народ – лейтмотив усіх теологічних і журналістських надбань патріарха.

In the article of the archive documents and rare foreign publications the role of I. Slipij in preservation UGCC and it's ethical principles in education of patriotism and fidelity for fatherland for the young generation is shown. Church and People is the leading theme of all teological and journalistical matherials of patriarch.

Серед українських патріотів кінця ХІХ– початку ХХ ст., до забуття відданих рідному народові, не часто трапляються імена на кшталт Йосифа Сліпого, талановитого теоретика-теолога, культурного діяча, політика, книговидавця й журналіста, що до останньої крихти віддав себе найдорожчому – рідній церкві. Таку схильність до самопожертвування в ім`я ідеї запримітив у ньому свого часу Андрей Шептицький, призначивши його в 1939 р. своїм наступником. У книзі "Київські і галицькі митрополити", виданій істориком церкви Іринеєм Назарком у Торонто, значиться: "Через увесь час о. Сліпий був одним з найближчих співробітників покійного митрополита Андрея Шептицького. Обох мужів Української церкви лучила сердечна приязнь. Покійний митрополит мав глибоку пошану до працьовитого, тихого, серйозного і глибоко побожного ректора Богословської академії. І його він поручив у Римі як свого помічника і майбутнього наслідника" [1, 246]. У результаті Папа Пій ХП надав Й. Сліпому титул законного спадкоємця Глави помісної церкви – митрополита Андрея Шептицького.

Задовго до цього, з 1923 р., Й. Сліпий був головним редактором щорічника "Богословія", органу БНТ, для установчого з`їзду якого написав проект статуту, де зазначалося: "Науковою культурною працею ми кладемо чи не найсильніші (під цю хвилю) підвалини нашому національному і державному життю" [2].

Гортаючи літописне зведення про героїчне життя мужнього сина України, можемо пересвідчитися, що саме цих постулатів дотримувався він, долаючи житейські негоди й тортури пекучої віхоли сибірської каторги.

Учитуючись у протоколи допитів митрополита Йосифа Сліпого, бачимо мужню й непохитну людину, яка готова терпіти найстрашніші муки за Україну та християнську віру, аби тільки не зрадити їм. При опрацюванні протоколів допитів, проведених капітаном держбезпеки Горюном, переконуєшся у мужності та несхитності цього Великого українця.

Не досягши поставленої мети на допитах Горюном, керівництво репресивної машини замінило його в червні 1945 р. капітаном держбезпеки Крикуном, який мав звичку проводити дізнання переважно вночі. Так, протокол за 13–14 червня 1945 р. розпочато о 22 год. 30 хв., коли в митрополита стався серцевий напад і була температура. Документ переконливо засвідчує рівень кагебістського "вишколу" червонопогонника, який не дуже-то зосереджувався на персональній діяльності в`язня, а більшою мірою – на діяльності всієї Католицької церкви, аби були підстави знищити її.

"Запитання: Відомо, що Ватикан здійснює величезну роботу по розповсюдженню та втіленню в життя католицизму. То чому ж Ви до цих пір не даєте відвертих свідчень?

Відповідь: Я даватиму справедливі свідчення з усіх проблем, якими цікавиться слідство. Це, безперечно, справедливо, що головним політичним прагненням Ватикану є розповсюдження та втілення католицизму у всьому світі та підпорядкування папі Римському православної та інших релігій. Православну Церкву Ватикан вважає тимчасовою, запевняючи, що вона рано чи пізно повинна об`єднатися з Католицькою, визнавши верховенство папи Римського. Протягом довгого історичного періоду Ватикан намагався схилити на свій бік вищу ієрархію Православної Церкви в таке русло і з таким розрахунком, щоб вона приєдналась до Католицької Церкви та перебувала в підпорядкуванні Папи" [3, 1].

Через якийсь час слідчий цікавиться загальновідомими історичними фактами: уніями, укладеними між Ватиканом та вищим православним духівництвом.

"Мені відомо, – наче з кафедри початкової школи почулася відповідь, – що 1274 року була укладена так звана Ліонська унія, яка не мала широкого розповсюдження через спротив низки священиків та єпископів Православної Церкви. У 1439 році укладена друга так звана Флорентійська унія. Цю унію підписав Київський митрополит Ізидор, Константинопольський патріарх Йосиф та константинопольський імператор Емануїл. Ця унія існувала близько 13–15 років, а після захоплення Константинополя турками та арешту Київського митрополита Ізидора Флорентійська унія втратила свою силу.

У 1596 році була укладена третя так звана Берестейська унія. В історії Католицької Церкви вона вважається найвизначнішою, оскільки фактично визначила становище створеної Греко-католицької Церкви головним чином на території Галичини, частини Білорусії, Волині та Правобережної України. За умовами цієї унії зверхність папи Римського визнали Київський митропоит Рогоза, Володимиро-Волинський єпископ Терлецький, Луцький єпископ Іпатій Потій, Перемишлівський єписком Копистенський та ряд інших, прізвищ яких зараз не пригадую. Всі вони, підписавши цю унію в Бресті, виїхали до папи Римського Урбана VIII, якому доповіли про визнання його зверхності, а Урбан VIII обіцяв їм зберегти обряди Православної Церкви. Таким чином, згідно з цією унією утворена Греко-католицька Церква Галичини визнала верховенство папи Римського, залишившись у підпорядкуванні Ватикану до цього часу. Поруч з цим слід зауважити, що запровадження унії супроводжувалося тривалою історичною боротьбою між її прибічниками та православним духовенством. У таких країнах, як Польща, запровадження унії відбувалося порівняно успішно, оскільки польські власті сприяли її укладенню" [3].

Відомо, що в період окупації Галичини радянськими військами з тактичних міркувань Й. Сліпий видав у Збаражі брошуру "Про правила ведення душпастирства", де зазначено: "У випадку заслання, переховування чи в тюрмі єпископи мають право дозволяти таким священикам здійснювати службу в будь-який час, оскільки священики у такому випадку не зобов`язані жертвувати за народ" [3, 1, 21]. Слідчий зацікавився, з якою метою давалися такі вказівки. На це заарештований відповів:

"У 1940–1941 роках органами Радянської влади було заарештовано і вислано декілька священиків Греко-католицької Церкви за те, що вони здійснювали антирадянську роботу. У зв`язку з цим деякі священики зверталися до мене із запитанням, чи дозволяється в тюрмі або засланні або під час переслідування органами Радянської влади здійснювати богослужіння? Керуючись повноваженнями, допущеними папою Пієм ХП, я написав з цього питання у своїй брошурі, що у всіх названих випадках єпископи маютьправо дозволяти священикам здійснювати богослужіння" [3; 1].

Як наставник душпастир дбав про молодь і для її безпеки радив використовувати найрізноманітніші способи, навіть вступати до комсомолу. На запитання слідчого, для чого це робилося, митрополит відповів: "Так, дійсно, у своїй брошурі, даючи поради католицькій молоді, я писав, що з метою уникнення переслідування від органів радянської влади чи з яких-небудь інших причин можна вступити до комсомолу чи в піонери, залишаючись ідейним католиком" [3; 1].

У протоколі допиту за 28–29 травня 1945 р. зафіксовано випадок з арештом митрополита Андрея Шептицького в 1914 р., що ілюстрував відданість принципам ГКЦ і мужність перед загрозами". “У 1914 році, – свідчив Й. Сліпий, – після захоплення Львова російськими військами царський уряд розпорядився заарештувати та вивезти вглиб Росії митрополита Андрея Шептицького та близько 30-ти греко-католицьких священиків. Оскільки Шептицький та священики, вивезені з Галичини, не утримувались під вартою та мали можливість вільного пересування, вони використали своє перебування в Росії для розповсюдження католицизму. Після лютневої революції 1917 року Андрей Шептицький з Курська, де йому було запропоновано проживати, виїхав до Петрограда і провів там Собор, на якому були присутні близько 10 російських греко-католицьких священиків (Федоров Леонід, Дайбнер, Абрикосов, Верховський Гліб, Колпинський та ін.). В Соборі брали участь вивезені з Галичини український єписком Йосиф Боцян та священик Бонч. Собор прийняв рішення про главенство папи Римського, збереження православного обряду та інші питання, що стосувалися Греко-католицької Церкви. Тоді ж для зміцнення Російської Католицької Церкви А. Шептицьким був направлений екзарх в особі священика Леоніда Федорова.

З Петрограда Шептицький прибув (весною 1917 року) до Києва, де призначив генеральним вікарієм (екзархом) Греко-католицької Церкви на Україні священика Цегельського Михайла, а священика Щепанюка (імені його не пам`ятаю) призначив настоятелем Греко-католицької Церкви в Києві. Цегельський та Щепанюк також були заарештовані і вивезені з Галичини в 1914 році.

Пробувши в Києві недовгий час, Шептицький повернувся до Петрограда, звідки в 1917 році через Швецію виїхав до Львова" [3].

На думку теолога, католицька церква має найдосконаліші закони, в центрі яких – людина з усіма її земними турботами. Тому він певен, що вона ніколи і ніде не полишає віруючого в розпуці, бо здатна врятувати його з "чорного песимізму, з матеріалістичного багна та піднести до чистих висот". "В такому розумінні, – йдеться далі, – терпіння – то не безнадійні, безвиглядні лаокоонські страждання, але немов хресні страсти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світлого будучого туземного і небесного" [4].

Загальновідомо, що у багатьох своїх статтях та брошурах Йосиф Сліпий, ніби передбачаючи тяжкі страждання перед приходом до Львова більшовиків, закликав вірних виховувати в собі мужність, бути за всіх умов відданими Церкві і не гнутися перед поневолювачами. "Християнина на вид болю, – зазначав він, – не опановує бездушність і безнадійна резигнація, він свідомий того, що має надприродну силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування – то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і осмислення грішних спокус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у будучім життю" [4].

Поширення ідей греко-католицької церкви – далеко не зазіхання на світове панування, а перевірені життям набутки патріотичного, морального, етичного характеру, чого не завжди добивалися церкви інших конфесій. Це однозначно засвідчує нинішня ситуація в Україні, коли дедалі глибше доводиться усвідомлювати, що саме ця церква збудована на міцних моральних засадах, без будь-якої схильності до ворожнечі, терпляче ставиться до своїх опонентів. "Католицька Церква хоче, – писав Й. Сліпий у статті "Церква – творча сила народу", – і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права у справедливості, а при тому свойого власного достоїнства. Віруючий громадянин видить в сповнюванні горожанських обов`язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив ще ніхто держави і не завів тривкої вдоволюючої горожан форми життя" [4].

Варто нагадати, що цю статтю 33-річний ректор Львівської духовної семінарії писав у 1926 р. на підступах до вершин духовної зрілості, але з висоти національного змужніння. Будучи свідком девальвації патріотичних почуттів та морально-етичних принципів, як він любив говорити, капітал чеснот, скромності, покори, справедливості, пожертвування заради інших не те що не приніс відсотків, але радше зменшився. Спостерігаючи за рівнем культури, він констатує, що вона на сучасному етапі зрівнялася з плоттю і землею."На цілій пестрій виставці модерної культури, – б`є на сполох опікун молоді, – нема ніякого винаходу, який зміг би зарадити марнуванню та розбиванню моральних сил, спинити зневаження і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої, безмежної нахабности, змисловости, жажди насичення і звірської наживи паразитизму. Всіма і найбільш подиву гідними винаходами не звільнено людини від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний егоїзм, особистий і національний, не був, може, ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давалася ще так діймаво відчути відсутність великих ідеалів, високих цілей моральної глибини і постійности, одушевлення могутніми кличами, як в останніх часах. Рік за роком кінчається недобором в ідейности, а при тому одночасно розгнуждується релігійний індеферентизм і матеріалізм" [4]. У таких умовах пастир покладається на роль церкви в очах сучасного світу, бо модерну культуру визначає як даремне змагання з християнством. Через це в тому нестримному напорі розвиток культури звузився: вона стала однобокою, матеріальною, ба навіть матеріалістичною. Що і хто спроможний врятувати її? Якщо перенестись у наші дні, то хіба не з аналогічною ситуацією доводиться стикатися? Ми є свідками страшної нівеляції багатовікових надбань – народних солоспівів, традицій, співжиття, манер поведінки тощо, які імпортуються до нас з Голлівуда, Москви, Африки. Хто ж врятує те, що ледь животіє? "Католицька Церква, – вважає душпастир, – одинока може виховати українській суспільности, українській державі всевідданих cвящеників, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних урядовців, перейнятих патріотичним духом громадян, яких в найтяжчих і найпривабливіших спокусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої Батьківщини, і на них наш нарід збудує свою могутню державу" [4].

"Я глибоко відданий Ватикану і Католицькій Церкві, – не приховував на допиті Й. Сліпий. – Таким чином, в силу своїх ідеологічних переконань я завжди поділяв та впроваджував у життя політику Ватикану у всіх його напрямах. Я схвалював політику Ватикану в частині зближення з фашистськими державами Італії та Німеччини. Поділяв та схвалював політику Ватикана в плані необхідності проведення активної роботи щодо придушення революційного руху в капіталістичних країнах, зокрема в Іспанії та Франції. Я стояв на боці митрополита Греко-католицької Церкви Андрея Шептицького, який проводив велику антирадянську роботу, спрямовану проти впливу Комуністичної партії й Радянської влади на народні маси Галичини, а також особисто проводив у цьому напрямі практичну роботу, про що вже говорив" [3; 1].

Це й вимагалося від митрополита, а він, у свою чергу, аби урятуватися від щоденних тортур, стверджував те, чого насправді не робив.

Після проголошення у Львові уряду Української самостійної держави на чолі зі Степаном Бандерою та його першим заступником Я. Стецьком на вулиці Руській було скликано збори так званих "поважних" представників українського населення. Там зібралися представники політичних, громадських, культурно-просвітніх організацій та установ. На ці збори був запрошений також і Й. Сліпий як голова Греко-католицької церкви Галичини. У його присутності кілька осіб, що виступали на зборах, виголошували різкі антирадянські промови, дякували німецькій армії та Гітлеру за "звільнення" українського народу від більшовицького ярма та наданння йому прав на самостійну державу. Тоді ж учасниками зборів була обрана спеціальна редакційна комісія для написання привітальної резолюції німецькій армії як "визволительці". До складу названої комісії увійшли Костельник, св. Дзерович, адвокат Росляк та ін. Хто персонально був ініціатором цих зборів, – свідчив митрополит, – для мене й зараз невідомо. Однак, не скрию, що головну керівну роль на цих зборах брав відомий український націоналіст доктор права Костянтин Левицький. На цих зборах хтось з виступаючих, якщо не помиляюсь, сам Левицький порушив питання про необхідність створення спеціального авторитетного органу, який відбивав би наявність спільності і єдності українського народу з урядом Стецька, а також захищав інтереси українців перед німецькими властями. Таким органом і стала заснована "Рада сеньйорів" на чолі з Левицьким. Згодом ця Рада була повністю укомплектована, до складу якої ввійшов і я" [3; 1]. Як випливає зі сказаного, богослов мислив широкими філософськими категоріями: був упевнений, що державність України повинна будуватися на національних і вселенських засадах. Ці проблеми він порушував у статтях "Віра і наука", "Візантинізм як форма культури", "Церква – потужна сила нороду", "Історія Вселенської Церкви на Україні".

Звичайно, слідчий не пропустив нагоду дізнатися про персональний склад "Ради сеньйорів".

"До складу "Ради сеньйорів", – свідчив митрополит, – увійшли: доктор права Костянтин Левицький (у минулому голова Національно-демократичної партії, посол Австрійського парламенту та голова Українського парламентського представництва у Відні. У 1918 році Левицький був головою Ради міністрів "Західно-української Народної Республікит", очолюваної Петрушевичем), священик Греко-католицької Церкви Дзерович Юліан, священик Костельник Гавриїл, львівські професори Турчин і Білецький. Колишній австрійський, а згодом польський суддя Федусевич, якого рекомендували до складу уряду Стецька в ролі міністра юстиції, колишній посол польського сейму Хруцький, в минулому член УНДО, львівський нотаріус Заянчковський Роман, директор львівської гімназії Радзикевич, інженер-архітектор Стефанович, директор спілки кооператорів Филипович та інші".

На першому засіданні членів "Ради сеньйорів" було обрано президію Ради, до складу якої увійшов як голова президії Левицький. Його заступником було обрано Юліана Дзеровича, на пост секретаря – Біленького чи Турчина.

Від мельниківського "Проводу "ОУН до "Ради сеньйорів" був рекомендований в ролі захисника Буйдунек, а від бандерівського "Проводу" ОУН – Ребет. Отже, до "Ради сеньйорів" увійшли голови різних політичних, громадських і культурно-просвітніх організацій та установ.

Новоутворена організація, як відомо, спочатку співіснувала з німецькими властями, а згодом уряд Стецька та представик бандерівського "Проводу" ОУН Ребет були заарештовані. Ситуацію повинен був з`ясувати Й. Сліпому.

"У серпні 1941 року, – відповів він, – Гітлер видав наказ про входження території Галичини до складу так званого генерал-губернаторства, очолюваного Франком. Таким чином, стало очевидним, що ні бандерівські, ні мельниківські течії ОУН не користувались авторитетом у німців і що Галичина перебуває під загрозою відриву її від України.Тому постало питання про створення більш авторитетного органу, що зміг би взяти на себе захист Галичини перед Німеччиною. Тоді з ініціативи Левицького та "Ради сеньйорів" була створена так звана "Ураїнська національна рада". Таким чином,"Рада сеньйорів", за винятком декількох проведених засідань, чогось суттєвого втілити в життя не змогла" [3; 1].

Як і годиться, слідчий зацікавився "Українською національною Радою", зокрема її членами.

Для підняття авторитету цієї Ради та збільшення кількості її членів "Рада сеньйорів" звернулася до колишнього митрополита греко-католицької церкви за підтримкою та з проханням узяти участь у роботі "Національної Ради". Шептицький погодився з пропозицією "Ради сеньйорів" і з його допомогою в серпні 1941 р. "Українська національна Рада" була створена. Шептицького призначили президентом "Української національної Ради". До складу президії "Української національної Ради" увійшов переважно попередній склад "Ради сеньйорів". Головою президії було призначено того ж Левицького, а членами національної Ради стали колишні члени "Ради сеньйорів" і, крім того, до її складу ввійшли колишній голова антирадянської націоналістичної організації УНДО у Варшаві Мудрий Василь, колишній директор банку у Львові і член УНДО Кузик Степан, доктор права, адвокат Лисий Володимир, директор маслотресту у Львові Палій Андрій, доктор медичних наук, професор Львівського університету і колишній депутат Верховної Ради СРСР Панчишин Мар`ян, доктор права і член УНДО адвокат Волошин Михайло, а також кандидат на адвоката Степаняк Михайло.

Не міг не поцікавитися слідчий практичною діяльнісю "Української національної Ради", зокрема питаннями, які вона вирішувала.

"Знаю, – впевнено відповів на це запитання Йосиф Сліпий, – що на засіданні Української Ради обговорювались питання ставлення німецьких властей до відкриття українських семінарій у Львові, функціонування українських шкіл як вогнищ виховання здорової нації. На одному із засідань Української Національної Ради порушувалось питання – клопотатись перед німецькими властями про дозвіл об`єднати колишні національні організації "Просвіти" з іншими культурно-освітніми установами Львова.

Згодом було вироблено навіть меморандум, направлений німецьким властям, в якому УНР вимагала від окупантів автономії Галичини та виключення її зі складу генерал-губернаторства" [3].

Як і Гавриїл Костельник, Йосиф Сліпий, обстоюючи католицизм та відданість Риму, вимагав збереження в Церкві східного обряду, оскільки не бачив між цими конфесіями причин для антагонізму. Він уважав: "Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двотисячолітня культура. Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний патріархат Української Церкви" [5].

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що основну ставку в пошуках порятунку рідної церкви Й. Сліпий робив на молодь, якій заповідав усвідомити значення та вагу науки: "Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам`ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання, життя!" [5].