Ласкаво просимо

д. філол. н.
УДК 070: 821.161.2 – 92+929

У статті розглядається запис до книги музею як мала жанрова форма публіцистики Олеся Гончара. Подається її класифікація, визначаються особливості композиційної структури і мови, інтертекстуальні зв'язки та оригінальність творчого стилю автора.

A record to museum's book in the article is viewed as a small form of genre of Oles Gonchar's publicism. Their classification is developed, the peculiarities of compositional structure and language, intertextualities and originality of the author's creative style are pointed out.

У публіцистичній спадщині Олеся Гончара така жанрова форма, як запис до книги музею, з`явилася вже у 50-х рр. Олесь Гончар, перебуваючи в поїздках Україною, полюбляв здійснювати екскурсії до музеїв видатних митців. У книгах записів відвідувачів він неодмінно залишав то короткі (у кілька рядків), то більш розлогі записи, які засвідчували повагу до їхньої творчості. До того ж, він охоче відгукувався на прохання працівників літературно-меморіальних музеїв поділитися спогадами про письменників, яких знав особисто.

Ситуація мовлення – перебування автора в музеї – та особистість самого Олеся Гончара, людини, яка ніколи не була байдужою до справи збереження духовної спадщини народу, зумовлюють публіцистичний зміст записів. Ці невеликі за обсягом твори досі залишаються здобутком музеїв, не зібрані дослідниками творчості письменника. Першим узявся розшукати їх по музеях Львівщини і видати окремим збірником учитель з міста Пустомитів, що на Львівщині, О. С. Зарубко, однак з невідомих причин така книжка не побачила світу.

Високу оцінку Олесем Гончаром публіцистичного жанру запису до книги музею ілюструє його передмова "Рядки любові" до видання "Із книги народної шани" (1976), збірника записів відвідувачів літературно-меморіального музею Т. Г. Шевченка в Каневі. На це вказує ретельна підготовка автором передмови, адже цього вимагала тема високого громадянського звучання, виваженість кожного слова, про що свідчить збережений у родинному архіві письменника текст рукопису, покреслений великою кількістю виправлень: "Не можна без хвилювання читати цю книжку. Здавалось би: що в ній? Звичайні записи вражень відвідувачів Канівського музею-заповідника… Та чи звичайні? Якої, виявляється, сили набувають ці записи, зібрані докупи рядки, полишені в різний час, різними людьми, котрі з близьких і далеких доріг приходили вклонитися Канівській горі, могилі Тарасовій – національній святині українського народу" [1, 11]. І хоча йдеться передусім про вияв любові та шани до Тараса Шевченка, ці думки Олеся Гончара стосуються й будь-яких інших записів до книг музеїв видатних людей: "Виквіти палкої народної любові до Кобзаря, людські сповіді, роздуми, клятви, струмені емоцій глибоких і чистих почуттів братерських, інтернаціональних – усе поєдналося в цьому документі часу, що ним промовляє сама епоха" [1, 11]. Письменник переконаний, що із записів до книги музею "є що почерпнути дослідникам народного життя, соціальної психології сучасників" [1, 11]. Гадаємо, що вони можуть бути предметом дослідження й теоретиків публіцистики.

У родинному архіві письменника та на сторінках періодики нами знайдено всього лише 35 записів до книги музею. За свідченням дружини митця В. Гончар, їх у реальності значно більше. І все ж зібрані нами твори цього жанру дозволяють говорити про їхню специфіку. Навіть така невелика кількість підтверджує те, що пік публіцистики Олеся Гончара припадає на 80-ті рр. минулого століття, період його найбільш високої громадянської активності й вершини злету творчої майстерності.

Записи до книги музею пов'язані з реалізацією в публіцистиці письменника одного з її провідних мотивів – збереження й захисту пам'яток історії та культури українського народу, що зумовлює розгляд таких творів у контексті цього мотиву.

За особливістю структури й змісту записи до книги музею поділяються на: 1) стислі фіксації побаченого й пережитого письменником під час ознайомлення з експозиціями музеїв і 2) більш розлогі записи, здійснені на замовлення працівників музеїв і надіслані поштою. Ситуація мовлення, що враховує оцінку творчості митців на основі безпосередніх вражень і на відстані від зосереджених у музеях документальних свідчень їх життя, визначає специфіку записів різних груп.

Твори першої групи характеризує те, що вони складаються з одного-трьох речень, не розділених абзацами, а обов'язковими компонентами змісту є лаконічні штрихи до оцінки творчості митця, співвіднесені з дійсністю, враження автора, його подяка науковцям, усім працівникам музеїв за їх працю та важливий внесок у збереження культурної спадщини народу.

Такими є записи, зроблені до книги Снятинського музею Марка Черемшини (1965): "Спасибі тим, хто створив цей музей і хто його дбайливо оберігає. Ще в дитинстві відкривалась мені творчість Марка Черемшини, відтоді закоханий в його чародійне слово, сповнене правди, мужньої сили й краси. З любов'ю переступив поріг цього дому. Залишаю його з любов'ю ще більшою…" [2]; 1966 р. – до книги Яготинського краєзнавчого музею: "Вітаємо землю, освячену генієм Тараса, вітаємо яготинців, ентузіастів рідної культури" [3]; 1977 р. – до книги музею-заповідника "Кармелюкова вежа" у Кам'янці-Подільському: "Музей чудовий. А якщо в незабутньому часі відвідувачі зможуть послухати також орган, – стане цей заклад культури ще славетнішим. Отже, до всього бажаю вам ще й краси органної музики" [4]; 1991 р. – до музею-садиби Миколи та Корнила Устияновичів: "Дякую вам, добрі люди, що так розумно, з такою любов'ю відроджуєте гніздо Устияновичів і всіх, хто творив це славетне гроно діячів української культури. Вам усім – співтворцям культури рідного народу – спасибі від душі!" [5].

Характерні риси другої групи творів цього жанру зумовила інша ситуація мовлення, коли запис до книги музею здійснюється на місці безпосереднього ознайомлення зі сторінками життя й творчості митців, проте в умовах, які дозволяють автору, не поспішаючи, обдумати структуру й зміст запису або ж надіслати його через певний час до цього закладу чи просто, не відвідуючи музей, на прохання його працівників, надіслати свої письмові роздуми про митця, героя музейних експозицій.

Окремі з таких записів до книги музеїв досить близькі до невеликої літературно-критичної статті, що включає лаконічну, образну характеристику осмислюваних явищ та оцінні підсумки. Яскравим зразком є "Запис до Компаніївського альбому", здійснений письменником у музеї Юрія Яновського 16 грудня 1970 р.: "Поет степів, натхненний романтик – таким увійшов у нашу літературу Юрій Яновський.

Його вабили могутні натури, люди козацької вроди, народні звитяжці.

Романи Яновського – це величаві поеми в прозі, вони світяться сонцем, вони, як вітрила, напнуті тугими степовими вітрами.

У нашому красному письменстві Яновський завжди височітиме як сонячний співець України, співець революції і людської свободи" [6].

Перше речення подає одним штрихом загальну метафоричну характеристику особливостей творчості Юрія Яновського. Друге – становить аргумент-доведення першої частини тези ("поет степів"), третє – другої її частини ("натхненний романтик"), а четверте – підсумок, де Олесь Гончар наголошує на місці творчості Юрія Яновського в українській літературі.

Як і в попередньому випадку, на перший погляд, запис "Для музею Лисенка в Каневі" (березнь 1980 р.), що теж складається з чотирьох абзаців (перші три з яких – з одного речення), нагадує набір тез, об'єднаних лише темою, але при уважному прочитанні розкривається логічна послідовність викладу думки, притаманна статті: "Музей Лисенка – сила світлоносна, вона не просто чарує, вона наснажує й підносить людський дух, – а хіба ж не цим найбільше приваблюють нас вершинні твори світового мистецтва?

У творчості Лисенка нуртує життя, в ній чистота народних пісенних джерел.

Як і Шевченко, як і Франко, Лисенко дорогий нам всеосяжністю свого обдарування, могутня праця його відчутна в нашій культурі повсюдно.

Народжений українською піснею композитор виповів світові саму душу свого народу, її здоров'я й красу, її устремління до вселюдської згоди й братерства. Своєю гуманістичною суттю музика Лисенка наскрізь інтернаціональна, – в цьому її велич" [7].

Гадаємо, що саме перебування Олеся Гончара в музеї уславленого українського композитора та запис до книги його відвідувачів спонукали письменника в жовтні цього ж року звернутися як депутату Верховної Ради СРСР з листом до першого секретаря міського комітету компартії Ю. Н. Єльченка, коли нависла загроза цьому та музею Лесі Українки "потонути серед житлових хмарочосів, хоча важко погодитися, що для розбудови історичного Києва це єдиноприйнятий і найкращий варіант" [8], порушити питання про заповідність стародавніх районів Києва.

Таким же є і запис Олеся Гончара до книги відгуків музею-садиби видатного українського режисера Леся Курбаса в Старому Скалаті (Тернопільщина): "Вітаємо велике Курбасове життя, яке повноцінно й творчо триває й нині.

Бути йому завжди на славу українській і світовій культурі.

Спасибі дбайливим, добросовісним людям, які створили цей музей і так оберігають його" [9].

Більш розлогий запис Олеся Гончара "Для Чернігівського музею" про Михайла Коцюбинського (1957) – теж невелика стаття, яка, очевидно, писалася на прохання працівників цього музею-садиби. Перший абзац – теза: "Письменник високої культури, блискучий стиліст, що, збагнувши величезні зображувальні можливості рідного українського слова, дає нашій літературі справжні художні шедеври – таким знає Михайла Коцюбинського читач" [10].

Увесь наступний текст – відштовхування від тези "Письменник високої культури" й представлення сучасного для митця бачення постаті класика української літератури: Михайло Коцюбинський – це передусім письменник-патріот, "чиє серце билося для народу", той, хто "навіть в найчорніші часи реакції… залишився вірним другом тих, кого 1905 рік бачив на барикадах революції, в загравищах народних повстань", це той, котрий своєю "широкообрійною творчістю" "протестував проти національної обмеженості, проти хуторянства в культурі" [10].

Твір Олеся Гончара завершується спогадами про своє перебування в Італії, відвідини місць, де потоварушували Михайло Коцюбинський і російський письменник Максим Горький.

На прохання Спілки письменників Білорусії Олесь Гончар надіслав для Літературного музею П. У. Бровки фотографію й свої спогади про білоруського митця. Так народився запис до книги музею з назвою "Людина світлої душі" (1982), що являє собою, власне, невеликий портретний нарис.

Жанр запису до книги музею, який передбачав "спілкування наодинці" з відвідувачами музею, дозволив Олесеві Гончару відійти від лозунгових канонів ідеологеми "дружби народів СРСР", притаманної газетній публіцистиці того часу, в якій вона стала словесним штампом урочисто-офіційного мовлення. Розгляд дружби народів публіцист переводить зі сфери політичної у сферу національно-культурну, морально-етичну, духовну. Йому вдалося "олюднити" абстрактне поняття "дружба", наповнити його щирою людською приязню між письменниками. Олесь Гончар доводить, що саме такі "люди світлої душі", як Пятрусь Бровка, здатні будувати мости дружби між національними літературами двох слов'янських народів: "Коли йдеться про зв'язки культур, тут поряд із літературною творчістю того чи іншого письменника, має значення також його особа, вдача, темперамент" [11].

Лексема "дружба", що розкривається в таких своїх значеннях: "дружба літератур", "поєднання Дніпром, спільною рікою життя", "зв'язки культур", "приязнь", "взаємоповага", "взаємодовіра", "товариськість" – цементує основу сюжету твору. Починаючи із заголовка, в якому епітет "світлої" асоціативно поєднаний з концептуальним у художній творчості Олеся Гончара образом "Світла", автор, відтворюючи постать білоруського письменника через спектр семантики слова "дружба" у тих регістрах, які ми зазначили вище, намагається розкрити всі світлі, привабливі сторони душі свого побратима по літературній праці. При цьому Олесь Гончар наголошує на перекладацькій діяльності П. Бровки, який ознайомив білоруського читача з творами Тараса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського, наголошує на його рідкісній вдачі "приязнити людей, здружувати, всюди вносити з собою дух веселої товариськості" [11]. Письменникові, що сам потерпав від ідеологічної задухи, особливо імпонує те, що у своїх щирих дружніх почуттях П. Бровка не втратив національної гідності, "білоруський характер", "дорогий йому образ рідної Білорусі" [11]. Семантема "дружба" відповідно до задуму письменника організовує весь лексичний матеріал тексту, зокрема про це свідчать білорусизми "сябро", "Пятро" й авторське виправлення тексту в чорновому варіанті: "Пятрусь Бровка, чия творчість добре знана на Україні, багато зусиль доклав для зміцнення дружби між нашими літературами, між письменниками [кревно близьких] братніх народів [з правіку поєднаних Дніпром, спільною рікою життя. Тож природно, що поруч із іменами найславетніших співців Білорусії живе в нашій свідомості ім'я і Пятруся Бровки, живуть книги його ясних і прозорих поезій] (у квадратних дужках позначені авторські вставки. – В. Г.) [11].

Більшу частину тексту становлять спогади Олеся Гончара про своє гостювання в Білорусії у Пятруся Бровки, поїздку на сесію ООН у 1955 р. й знайомство там з представником білоруської делегації, письменником Петром Глєбкою, давнім другом і ровесником героя музейного запису. Мемуарні елементи були потрібні публіцистові для того, щоб надати своєму творові композиційної й концептуальної завершеності. Так, згадка про вечірні прогулянки з П. Глєбкою серед хмарочосів Сан-Франциско, коли білоруський побратим, "поринувши в задуму, міг кинути після тривалої мовчанки:

А як воно оце вдома? Як там наш Пятрусь?" [11], – допомагає авторові завершити нарис на високій ліричній ноті: "Згодьтесь, що багато промовляє за людину, якщо є потреба душі згадати, викликати образ її отак десь і в крайсвіті, озватись до неї словом десь аж із другої сторони планети" [11].

Твір Олеся Гончара "Запис у літопису музею-заповідника Т. Г. Шевченка в Каневі" (1982) має всі ознаки, притаманні есе. Ми не знайдемо тут слів подяки працівникам музею, слів оцінки творчості Тараса Шевченка, героя музейних експонатів, вона хіба що опосередковано проглядається через лаконічну характеристику його "Кобзаря", "цієї заповітної невідцвітної книги українського народу" [12]. Натомість на передньому плані – особистість автора запису, його роздуми про виховну роль місця поховання поета. Проте це виразно особистісне й глибоко гуманістичне слово Олеся Гончара не позбавлене логічності.

Почавши свій твір словами "Тарасова гора має магічну дію. Багато що скаже вона кожному – і тому, хто вперше опинився тут, і тому, чия душа від колиски зріднилася з невмирущими рядками "Кобзаря"…" [12], письменник на основі власних вражень від відвідин національної святині так висловлює свою думку: "На цій горі геній Шевченків стає для нас ближчим і відчутнішим", "все тут повите святістю", "це місце здатне наснажувати. Людина тут глибшає в думках, чистішає в помислах. Піде вона звідси ще людянішою, звеличившись духом…" [12]. Підсумок – "світочів своїх людство ніколи не забуде" – виявляє себе в метафоричному вислові, побудованому на гіперболічних образах: "Тарасову гору видно всій Україні! Видно її сьогодні всім континентам земної кулі. Ніколи стежки сюди не заростуть. Світочів своїх людство не забуде" [12].

У наведених прикладах проілюстрована ще одна риса есе – дбайливе ставлення автора до художньої форми, що дозволило йому надати своєму невеликому творові філософського та публіцистичного звучання.

Елеонора Блажко на сторінках "Літературної України" розповіла про поїздку Олеся Гончара з родиною в червні 1982 р. до Канівського музею, навела запис письменника до книги відгуків відвідувачів ("Тут духовна вершина нашого народу, вершина, що світить і наснажує, і кличе народ до дружби й братерства") і зазначила, що письменник започаткував у цьому музеї альбом "Лауреати Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка про Кобзаря" [13].

У родинному архіві письменника зберігся один аркуш рукопису з авторськими виправленнями під заголовком "Канів (запис до кн[иги] музею 20 червня 1982)" [14] і цей же передрукований текст з авторською правкою, але з назвою "Запис до літопису музею-заповідника Т. Г. Шевченка в Каневі", датований серпнем 1982 р. Очевидно, лаконічний запис Олеся Гончара до книги музею, здійснений під безпосередніми враженнями від екскурсії по Канівському заповіднику, на певній відстані часу трансформувався у своєрідний сплеск думки й чуття, есе, яке автор підготував до музейного літопису – альбому лауреатів Шевченківської премії.

Записи до книги музею Олеся Гончара виразно асоціюються з думками й образами його інших публіцистичних творів різних жанрів. Так, останній аналізований нами запис до книги Канівського музею взагалі слід розглядати в контексті розмаїтої Гончарівської Шевченкіани, зокрема згадати виступ митця "Слово на Тарасовій горі" (1983) на виїзному засіданні ІХ Міжнародного конгресу славістів у Каневі, заключним фрагментом якого став запис есеїстичного характеру до літопису Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка, здійснений під враженнями від поїздки письменника 1982 р. Він органічно вписався до структури усного публіцистичного твору після слів: "Тож хай незвичайне, священне це місце ще більше зблизить усіх нас, поєднає на добрі вчинки, на благородні звершення" [15, 102].

У зв'язку з аналізом "Запису до літопису музею-заповідника Т. Г. Шевченка в Каневі" слід також згадати подорожній нарис "Канівський етюд" (1983), в основі якого документальний факт поїздки Олеся Гончара до місця поховання поета у "недільний день", на початку літа 1982 р., коли відбулося "знайомство з музеєм, з цим новітнім палацом, що як знак шани й любові народної постав на самому верхогір'ї" [16, 183]. А осмислення публіцистом символу Тарасової гори, виявляється, започатковане ще 1974 р. у передмові "Рядки любові": "Бачила Тарасова гора бідака-незаможника, що з вирів революції приносив сюди свої заповітні думи; чула стукіт сердець воїнів Вітчизняної війни, що складали тут мовчазну синівську присягу, вирушаючи на бій з фашистськими напасниками та глумителями; стояли на цій горі, схиливши чоло в братерській пошані, Тарасові друзі з Росії і Білорусії, грузини й вірмени, казахи й таджики…" [17, 11].

І вже на схилі віку у виступі напередодні Всесвітнього форуму українців "Скликає Мати" (1992) свідомість автора знову живиться рецепціями образу Тарасової гори. Так, говорячи про безліч проблем молодої Української держави, Олесь Гончар застерігає своїх співвітчизників від "міщанської зверхності" у їх вирішенні, закликає дивитися на них не з вершини "львівського Високого замку" чи "донецького терикона", а "з висоти канівської Тарасової гори" [18, 205].

Отже, символ "Тарасова гора" у творчості письменника поряд із значеннями, сформованими на основі денотативного ("місце поховання Шевченка"), – "національна святиня", "місце, де душа переживає катарсис", "місце єднання народів" – отримав ще одне – "місце, де пробуджується національна свідомість".

"Кланяюсь землі, яка дала світу генія" [19], – ці слова, адресовані науковим співробітникам музею Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині, відсилають нас до нарису "Гоголівськими шляхами". Початок його нагадує кореспонденцію, в якій розповідається про зусилля земляків Миколи Гоголя та вчених-ентузіастів з Києва, Москви й Полтави відновити батьківську садибу письменника, збудувати українську Ясну Поляну, увічнити пам'ять про великого класика в його рідній Яновщині [20, 443]. Тези зачину, які, мабуть, десь друкувалися як невелика стаття, перетворилися на нарис. Проте Олесь Гончар, реалізувавши свій задум у художньому слові, що ґрунтується на документальних фактах і реальних враженнях від подорожі рідною для нього Полтавщиною, гоголівськими місцями, у останній публікації цього твору [21, 121–133] вилучив їх, очевидно, відчуваючи, як вони дисонують з образно-стилістичною системою тексту. Однак наявність такого початку в першому варіанті твору багато говорить не лише про технологію творення одного з найкращих нарисів у літературній спадщині письменника, а й про його активність у розвитку музейної справи України.

Дуже близькими за змістом і формою до записів до книги музеїв є листи Олеся Гончара, адресовані їх працівникам: ті ж роздуми про важливість історичної пам'яті в формуванні духовного середовища народу та вдячність колективам музеїв за суспільно важливу працю, ті ж емоційна й публіцистична наснаженість тексту та лірична тональність, ті ж лаконізм у висловлюванні й виразна присутність автора: "Город ваш дорог мне именами прежде всего Леси Украинки, Антона Павловича Чехова, а также славного украинского поэта Степана Руданского, который, как известно, и похоронен у Вас на горе под кипарисами, где я с друзьями не один раз бывал, чтобы поклониться верному сыну Украины" [22], – писав Олесь Гончар до працівників Ялтинського історичного музею; "Толстой оказал огромное влияние на украинскую литературу, на многие поколения писателей, для нас, и для меня в том числе, он является непревзойденным мудрым учителем. Творчество его – светило мне в юности, светило в самые мрачные годы войны, и Вы можете представить, какие чувства владели мной, когда я однажды (во время украинской Декады) оказался в Ясной Поляне, где и поныне витает дух бессмертного гения человечества" [23], – відверто ділився він інтимними роздумами з директором музею-садиби Ясна Поляна С. Г. Буніним; "Тож будьте щасливі у своїй праці, завжди любіть Хортицю, оберігайте її – козацьке серце України!" [24], – звертався письменник до працівників держзаповідника на острові Хортиця, до створення й збереження якого був особисто причетний.

Проте найбільш спорідненими із записами до книги музеїв є виступи Олеся Гончара на відкритті музеїв: "Сюди приходитимуть нові й нові покоління, тут житиме невмирущий дух Максима Рильського…" [25], – сказав письменник, відкриваючи нову експозицію в Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського; "Прекрасен музей! Пусть будет видна на весь Крым, на весь мир эта высокая мастерская великого труженика нашей литературы, орлиное гнездо художника-орла! Глубокое ему уважение и наша сердечная любовь!" [26], – зазначав він у виступі на мітингу в день відкриття Музею Сергєєва-Ценського в Алушті.

"Без особистих зусиль О. Т. Гончара неможливо собі уявити розвиток музейної справи в республіці…" [27, 14] та рух за збереження пам'яток історії й культури (недаремно Всеукраїнському фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини, заснованого з ініціативи Олеся Гончара, присвоєно його ім'я). Свідченням цього є численні листи Олеся Гончара до керівників державних установ, громадських організацій, директорів музеїв, публіцистичний зміст яких доповнює провідний мотив записів письменника до книги музею – донесення до нащадків духовної спадщини народу. Так, Олесь Гончар клопотався про збереження пам'ятних місць, пов'язаних з життям і творчістю І. П. Котляревського (1963, 1966, 1969) [27, 41,57,181]; про необхідність створення архіву-музею діячів літератури і мистецтва (1965) [27, 44]; про відкриття меморіального музею М. Т. Рильського (1965) [27, 45]; про поліпшення умов зберігання експонатів у Дніпропетровському історичному музеї (1965) [27, 50]; про увічнення сторінок історії українського козацтва (1965, 1988) [27, 50]; про доцільність оголошення комплексу приміщень Київського братства Києво-Могилянської академії історичним заповідником (1969) [27, 192]; про встановлення меморіальної дошки на честь Лесі Українки в Сан-Ремо (1971) [27, 200] та ін.

Останнім був лист Олеся Гончара Президентові України Л. Кучмі про відтворення комплексу колишнього Києво-Золотоверхого Михайлівського монастиря від 20 травня 1995 р. [27, 238]. Золотоверхий Михайлівський собор, що став окрасою столиці України, символом духовного відродження нації, нині сприймається ще й як увічнення високопатріотичної діяльності Олеся Гончара у справі збереження культурно-історичних цінностей українського народу.

Щоденникові записи Олеся Гончара також висвітлюють його громадську працю, спрямовану на збереження пам'яток історії і культури, подають емоційну оцінку письменником власної діяльності ("Вдалося зробити – не таке вже й велике – добре діло для Музею Лисенка, а одразу посвітлішало на душі" [28, 560], "доводиться клопотатися, щоб таки підтримати ці ледь жеврюючі вогнища культури" [28, 561]), наголошують на засиллі чиновницької бюрократії ("І так мало здатних відгукнутись. Куди більше байдужих, тупих, заздрісних…"), крізь натовпи котрої йому "доводиться пробиватися до тих просторів, де віє чистий вітер народного життя" [28, 561].

Слід коротко сказати про оригінальність мови жанру запису до книги музею. Зважаючи на наявність у текстах суспільно-політичної лексики, притаманної для публіцистичного твору ("дружба й братерство", "співець революції і людської свободи", "людство", "українська культура", "національна обмеженість", "зміцнення дружби" тощо), треба наголосити на вагомості в них (а то й перевазі) емоційно-забарвленого й образного слова. Серед усіх художніх засобів: епітетів ("сила світлоносна", "могутня праця" – про М. Лисенка [7]; "найчорніші часи реакції", "широкообрійна творчість" – про М. Коцюбинського [10]), метафоричних порівнянь ("як вітрила, напнуті тугими степовими вітрами" – про романи Ю. Яновського [6]); власне метафор ("нуртує життя", "душа" і "здоров'я" народу – про М. Лисенка [7]; "світяться сонцем" – про твори Ю. Яновського [6]; "гроно діячів української культури" – про Миколу та Корнила Устияновичів [5]) – Олесь Гончар надає перевагу метонімії: "людина світлої душі" [11] – про П. Бровку; "мудрый учитель" [23] – про Л. Толстого; "высокая мастерская великого труженика", "орлиное гнездо художника-орла" [26] – про музей С. Сергєєва-Ценського в Алушті; "вітаємо велике Курбасове життя" [9] – про творчість Л. Курбаса; "чиє серце билося для народу" [10] – про творчість М. Коцюбинського; "Тарасова гора" [12] – місце поховання Т. Шевченка; "гніздо Устияновичів" [5] – про музей-садибу Миколи і Корнила Устияновичів; "закохався в його чародійне слово" [2] – про творчість М. Черемшини; "поет степів" [6] – про Ю. Яновського; "поеми в прозі" [6] – про твори Ю. Яновського; "земля, освячена генієм Тараса" [3] – про Яготин.

Мова записів до книг музеїв має ще одну ознаку, притаманну публіцистиці Олеся Гончара, – асоціативність змісту, "зчеплюваність" структурних елементів дискурсу творчості Олеся Гончара – власне його творів і оцінку їх читачами, критиками, побратимами по перу. Так, метафора "органної музики", що підсвідомо виринула з пам'яті Олеся Гончара під час запису до книги Кам'янець-Подільського музею [4], спрямовує ерудованого читача до слів оцінки П. Тичиною "Тронки" з притаманною для нього музичною метафорикою: "Отакі книги, як "Тронка", "Прапороносці", – це якийсь особливий сплав сонця, мудрості і музики..., я сказав би органної музики" [4]. Ще більше увиразнюють індивідуальне мовлення Олеся Гончара авторські неологізми – "широкообрійна" [10], "крайсвіття", "приязнити" [11]. До речі, останнє слово письменник утворив на базі вже відомого в народній мові "приязнувати", зареєстрованого в Грінченковім "Словарі української мови" [29, 455].

Масштабність мислення Гончара-публіциста ("планетарність" – в оцінці його художньої творчості літературознавцями) засвідчили такі вислови: "озватись до неї (людини. – В. Г.) аж із другої сторони планети" [11]; "Тарасову гору видно всій Україні! Видно її сьогодні всім континентам земної кулі" [12]; "Пусть будет видна на весь мир эта высокая мастерская" [26].

Отже, жанр запису до книги музею переконливо заявив про себе в публіцистичній творчості Олеся Гончара і потребує канонізації в парадигмі жанрових форм публіцистики загалом. Він свідчить про високу громадянську активність автора, його визначний внесок у справу пробудження національної свідомості українського народу та збереження й захисту пам'яток історії та культури. Публіцистичний пафос записів Олеся Гончара до книги музеїв поряд з листами й зверненнями стимулювали зрушення в суспільному житті держави.

Визначальними в поділі на групи записів до книги музеїв є їх зміст і форма та момент здійснення запису (безпосередньо в музеї чи написані пізніше й надіслані до музею).

Записам другої групи (співвідносним зі статтями й нарисами) притаманна присутність мемуарного елементу, що зумовлює перевагу ліричного компонента над публіцистичним у змісті твору і його тяжіння до есе.

Мова записів до книги музею, виявляючи типові ознаки публіцистичного стилю, позначена спеціальними рисами жанру й індивідуальної творчої манери автора.