Ласкаво просимо

У статті висвітлено основні підходи в українській та зарубіжній науці до дослідження феномену культури. Проаналізовано взаємодію культури та масової комунікації у світлі різноманітних теорій, які містять достатній потенціал для нового їх осмислення і подальшого вивчення.

This article covers basic approaches in domestic and foreigh science as to investigation of cultural phenomenon. The author analyses interaction of culture and mass media through different theories that include sufficient potential for their rethinking and further investigation.

Кожен етап у соціокультурному розвитку людства – це особливий стан, коли поєднуються накопичений зафіксований у соціальній пам'яті досвід з неповторним контекстом існуючої реальної соціальної ситуації. Нинішній етап характеризується неабиякими труднощами, оскільки проблема самозбереження і розвитку на рівні окремо взятого суспільства стає практично неможливою. Деякі проблеми перестають бути локальними і стають глобальними. У культурно-комунікативному аспекті суперечності нашої епохи полягають у тому, що, з одного боку, розвиток засобів зв'язку веде до взаємонасичення різних культур компонентами їм невластивими, а з іншого – культура як живий соціальний організм здатна розвиватися за умови збереження власної цілісності, аутентичності.

Для українського суспільства характерні обидві тенденції. Його розвиток відбувається як у напрямі ренесансу національної культури, так і в напрямку входження до європейської спільноти. Огляд літератури свідчить, що людське бажання вдосконалювати своє розуміння культури постійно відтворюється в різноманітних формах, виконуючи функцію критерія культурної еволюції, що дозволяє вберегти найдоцільніші, найрезультативніші для конкретної історичної ситуації її вияви.

Актуальність дослідження зумовлена специфікою сучасних процесів соціокультурного розвитку, що стосуються як світової спільноти в цілому, так і окремо взятого суб'єкта. Феномен культури розроблений і досліджений в українській та закордонній науках. Чим об'ємніше осмислювалося місце комунікації в культурі, тим ширше розкривалися ще недостатньо пізнані її аспекти. Дане дослідження – це крок до багаторівневого розгляду культури. Стає все очевиднішим недостатній розгляд феномену культури, лише з однієї позиції, спираючись на певні парадигми. З наукової точки зору актуальність дослідження полягає саме у вивченні ефективності культури у світлі різноманітних теорій, які містять потенціал культурного знання, достатній для його нового осмислення.

Культура – одна з найскладніших категорій в суспільствознавчих науках. І це насамперед пов'язано зі складністю того явища, яке дана категорія описує, та з багатоманітністю матеріалу, накопиченого з даного питання, а також з тим, що дане поняття широко використовується в найрізноманітніших дисциплінах (етнології, етнографії, культурології тощо).

Ще на початку 60-х рр. XX ст. американські антропологи А. Кребер і К. Клакхон зробили огляд відомих на той час концепцій і визначень культури. Вони проаналізували майже 260 визначень, кожне з яких відображало важливий аспект культури і безумовно мало право на існування. Це був один із найбільш повних оглядів культури, але поза увагою дослідників лишилися концепції та визначення німецьких, французьких та радянських науковців. Цікаво, що вони розділили визначення культури на шість основних класів: описові, в яких уцілому дається перелік того, що охоплює поняття культури; історичні, де акцентується увага на процесах соціального наслідування, традиціях; нормативні, що орієнтуються на ідею способу життя, а також на уявлення про ідеали і цінності; психологічні, в яких наголошено або на процесі особистої адаптації в середовищі, або на процесі навчання чи формування звичок; структурні, де увага звертається на структурні організації культури; генетичні, в яких культура визначається з позиції її походження [1].

Звісно, це не єдина класифікація. Ю. Савєльєв зазначає, що за методологічним принципом вивчення культури існуючі підходи можна поділити на сумативні (їх також називають описовими або статичними), в яких культура береться як проста сукупність елементів, а зв'язки між ними формальні; а також предметно-сумативні, у контексті яких культура розглядається як сума результатів, досягнень, предметів, цінностей [2].

Підходи, виділені Кребером і Клакхоном, та запропонована класифікація Савєльєва не є взаємовиключаними. Структурні відповідають сумативним, а предметно-сумативні співвідносяться з описовими та нормативними визначеннями. Інша справа, які концепції та визначення доречно використовувати, бо є велика різноманітність інтерпретацій культури. Можна знайти як схожі точки зору, так і протилежні.

У соціології культуру часто розглядають як підсистему соціальної системи. Вітчизняній соціології було властиво до останнього часу проводити лише емпіричні дослідження цієї сфери суспільного життя, а конкретизуються вони через поняття "культурне середовище" та "культурна діяльність". У закордонній науці переважали теоретичні побудови. У них, як правило, культура виступає підсистемою значень, цінностей, норм.

Дослідник Л. Іонін при аналізі бачення культури звертається до розгляду цього феномену з позиції змін його глобальних парадигм. "Зміна парадигм – це зміна відносин до об'єкта досліджень, що передбачає зміну дослідницьких методів, цілей дослідження, кута зору на предмет, і часто зміну самого предмета" [3]. Одну із перших парадигм він називає емпіричною, для якої було характерним збирання інформації про звичаї, спосіб життя різних народів, їх опис і спроби систематизації. Наступною парадигмою стала еволюціоністська, за якою в культурі має еволюцінувати все: тілесна конструкція, прикраси, знаряддя праці, транспортні пристрої, і не лише предмети матеріальної культури, а й релігійні вірування, ритуали.

Уже в першій половині XX ст. було запропоновано розглядати три компоненти культури: матеріальну, соціальну і духовну. Можна говорити, що саме в цей час відбувається зміна парадигми, яка дістала назву плюралістичної, бо її прихильники виходять з ідеї плюралізму, багатоманітності й багатоукладності культур. З огляду на це її предметом стала не культура людства, а конкретні культури. Це зумовило необхідність і дало можливість здійснити теоретичний розгляд та виявити, чому саме дане знаряддя було характерним для цієї культури, яку функцію воно мало виконувати в ній, як співвідноситься з середовищем, в якому виникає культура. Л. Іонін зазначає, що жодна з існуючих пардигм культури: ні еволюціоністська, що акцентує єдність культури, спадкоємність сходинок культурного розвитку; ні плюралістична, що підкреслює множинність культур і самодостатній характер кожної культури – окремо не здатні вичерпно пояснити культурні процеси і визначити шляхи вирішення проблем, пов'язаних з культурою. Щоб їх розв`язувати потрібно якимось чином поєднати ці підходи, але нині навряд чи таке завдання може бути остаточно вирішене, бо кожен з підходів ґрунтується на своїй, несумісній з іншими підходами, теоретичній логіці [4].

Різноманітні уявлення про культуру – це насамперед перетин різних традицій в науці, які формуються, транслюються і відстоюються науковцями. Для досягнення консенсусу стосовно понять слід вдаватися до "комунікативного дискурсу", який має бути усвідомлений його учасниками. Тут постають проблеми, пов'язані зі знаковою комунікацією. Поки що існує широкий спектр уявлень про культуру, де вона розглядається в різноманітних концепціях, теоріях. Категорія "культура" дуже тісно пов'язана з категорією "суспільство". Співвідношення цих понять є складною справою, оскільки їх розділяє досить вузька межа. Спроби ж чітко розмежувати ці поняття не були успішними.

Схожі погляди на культуру знаходимо і в Патирима Сорокіна. Він висунув теорію суперсистем, в якій лежить певний тип культури, що відповідає певному морфологічному началу. За Сорокіним, цих морфологічних начал існує лише два: ідеальне і матеріальне, які визначають тип культури і відповідний світогляд. Кожна конкретна форма культурної суперсистеми (мова, мораль, мистецтво, філософія, релігія) є замкненою в собі. За ним, культура одного народу не може бути ізольована від культури іншого народу. Контакти між ними були завжди поштовхом до розвитку науки, мистецтва, моралі тощо, завжди пов'язані у часі з досягненнями культури в минулому. В його інтерпретації культура є одним із трьох невіддільних аспектів соціокультурного розвитку, взаємодії поряд з особистістю і суспільством як сукупного індивіда, а також їх відносин, і визначались ним як "сукупність значень, цінностей, норм, якими володіють взаємодіючі індивіди, і сукупність носіїв, які об'єктивують, соціалізують і розкривають ці значення" [5].

Чимало дослідників характеризували культуру як репрезентативну, що дозволяє саме на культуру і суспільство поглянути як на взаємоподібні і взаємозалежні явища. "Культура є суспільним фактом, оскільки вона є репрезентативною культурою, тобто виробляє ідеї, значення і цінності, які діє через їх фактичне визначення. Вона охоплює всі вірування, уявлення, світогляди, ідеї і ідеології, які впливають на соціальну поведінку, оскільки вони або використовуються людьми, або користуються пасивним визнанням. При цьому не виникає необхідність протиставляти культуру і суспільство. В будь-якому емпіричному явищі соціального життя неможливо відділити "соціальну частину" від "культурної " [6].

У вітчизняній літературі певний час був впливовим діяльнісний підхід до культури в різних модифікаціях. Діяльність розглядалася як джерело, становище різних продуктів культури і форм соціального життя. Цей підхід широко використовувався для характеристики і комунікації, під час якої відбувається "обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями і навичками, а також результатами діяльності" [7]. Так, на межі XIX–XX ст. почали складатися тенденції відмови від розгляду діяльності як сутності людини і єдиної основи культури, що насамперед було характерно для західної науки. Якщо не вдаватися в онтологічний аспект розуміння діяльності й культури з метою усунення суперечок, то можна спробувати конструктивно поглянути на відносини, що існують між діяльністю, культурою і комунікацією. Саме поняття "діяльність" є досить багатозначним, але в загальному плані його можна визначити як специфічну людську форму активного ставлення до навколишнього середовища, в якій реалізується вся система відносин людини з довкіллям. Основними її компонентами виступають мета, засоби, результат і сам процес діяльності. Діяльність можна охарактеризувати як активну культуру, тобто таку, що знаходить своє втілення в чомусь і через щось. Культура реалізується в діяльності й комунікації, про що свідчать культурні пам'ятки, які мають як матеріальну, так і духовну основу. Наприклад, виробнича діяльність, яка пересічній людині здається повністю протилежною культурній, водночас має значний як культурний, так і комунікативний аспекти. У ній використовують знання, навички, що були закріплені в соціальній пам'яті людей і є безпосереднім культурним надбанням, знаряддя праці – продуктом і результатом еволюції матеріальної культури, а сама людина – суб'єктом діяльності, носієм індивідуальної культури.

Інша справа, що культура, комунікація і діяльність мають свою специфіку. Наприклад, діяльність не завжди передбачає наявність зовнішньої комунікації, хоча внутрішня комунікація обов'язково присутня. У суспільстві ми маємо справу з діяльністю, яка характерна як для окремого індивіда, так і для соціальної групи і суспільства в цілому. Спільна ж групова діяльність передбачає чіткий розподіл і координацію дій між індивідами, які входять до групи, систему взаємин між ними. Специфіка суспільної діяльності якраз і полягає в появі "сукупного" суб'єкта, який має властивості, що не можуть бути зведені до простої сукупності якостей індивідів, які входять до його складу. Безпосередньою умовою формування сукупного суб'єкта і є комунікація, в яку люди вступають заради спільної діяльності. Між індивідами встановлюються певні узгодження, розуміння на підставі обміну інформацією та врахування попереднього досвіду, вироблення певних норм і правил, за допомогою яких здійснюється регуляція і контроль діяльності.

На думку Н. Костенко, комунікативна дія "реалізується винятково через інтерсуб'єктивну взаємодію шляхом раціонально опосередкованого спілкування, спрямованого на розуміння індивідів та узгоджене визначення ситуацій, що координує їх наступні акти" [8]. Комунікативна дія передбачає і скеровує мовний дискурс, в який добровільно вступають учасники інтеракції, спираючись на комунікативну обізнаність. Якщо для стратегічної дії потенціал життєвого світу може бути прешкодою, то для комунікативної виступатиме обрієм розширення можливостей для досягнення взаєморозуміння. Розглядаючи комунікативну діяльність через стратегічну і комунікативну дії, можна дещо підсумувати. Комунікативна діяльність неодмінно наявна в соціокультурному просторі. Поняття "соціокультурний простір" вживається як таке, що підкреслює близкість і подібність того, що ми називаємо суспільством і культурою.

Отже, можна погодитися з авторами, які виступають і проти погляду на культуру як частину, функції, засіб суспільства, і проти жорсткого протиставлення її різних аспектів, а зупинитися на тому, що дані поняття перебувають у відношенні певної тотожності, яка не позбавлена відмінностей. Суспільство має в культурі конкретно-історичне втілення, набуває емпіричної форми. Зміна всіх сталих жорстких структур здійснюється при провідній ролі культури.

Культура як явище та поняттєве і концептуальне відображення є досить складним утворенням. Підходи до її вивчення, а також предмет вивчення з огляду на історичний розвиток не були статичними, а змінювалися. Сам пошук поняття культури як закордонних, так й українських дослідників спонукав до встановлення деяких її ключових характеристик: культура є цілісна надбіологічна система, яка відрізняє людину від тварини; вона не успадковується біологічно, але передбачає процес навчання; культура та людське суспільство і є способом буття людини; культура тісно пов'язана з ідеями і є механізмом накопичення та передачі інформації через символічну форму. Такі аспекти культури розглядалися в роботах Г. Батищева, Є. Бистрицького, Л. Уайта, А. Кребера, К. Клакхона, С. Кримського, Є. Маркаряна, В. Межуєва, В. Іванова, Л. Іоніна, В. Табачковського та ін.

Досить вдалою і узагальненою є характеристика культури, яку запропонував Ю. Лотман, виділивши в ній дві основні ознаки, що не заперечують попередніх, а ще більше їх конкретизують. Одна з них – це безпосередньо наявність певних ознак. Культура ніколи не охоплює всього, утворюючи деяку, особливим чином організовану сферу. Вона уявляється як ділянка, замкнена галузь на тлі некультури. Характер протиставлення може змінюватися: некультура може виступати як непричетність до певної релігії, знання, способу життя, поведінки, але завжди культура буде потребувати такого протиставлення. Другою і досить суттєвою для даного дослідження є така ознака культури, як те, що все різноманіття розмежувань культури від некультури по суті зводиться до одного: на тлі некультури культура виступає як знакова система. Наявність у культурі знакової системи – це і є наявність певного комунікативного простору, без якого культура просто не існуватиме. Як зазначає Ю. Лотман, "культура функціонує як знакова система" і "саме відношення до знаковості і знаку становить одну з основних типологічних характеристик культури" [9]. Спираючись на концепцію Лотмана, можемо константувати: не все, що є культурою, належить до комунікації. Культура презентує себе через символічну систему.

Проте трохи іншої думки дотримується дослідник О. Лобок. Він розглядає культуру через міф. "Міф – це свого роду шифр, на якому розмовляють між собою представники однієї культури. Це таємна мова змістів, суть яких зробити непроникною культуру для інших. Міф – це суть культури. Будь-яка культура є таємничою настільки, наскільки несе таємничу мову семантичних полів, невідтворених і нерозшифрованих у просторі іншої мови" [10]. Ототожнення культури і мови – це продовження традицій герменевтичного підходу з однією поміткою, де взята лише окрема форма людського буття – культура. Обираючи точки опори між тим, в якому співвідношенні перебувають культура і комунікація, вважатимемо: не все, що є культурою є комунікацією, але ці два феномени перебувають у тісному взаємозв'язку, збагачуючи і доповнюючи один одного.

Сам факт, що культура не є певним монолітом, ускладнює не лише її розуміння, а й саму соціальну взаємодію, комунікацію, яка присутня в реальності, робить більш розгалуженим і хаотичним поле змістів, текстів, що можуть бути засвоєні індивідом. Практично суб`єкти комунікації, будучи в межах однієї культури, перебувають у різних символічних просторах, що, у свою чергу, може виступити бар'єром у комунікації. Масова культура і комунікація створюють диференціацію в соціальному просторі на основі завороження певними змістами, ідеями. Ступінь заангажованості може бути різний, але при цьому маємо справу з різними за кількістю соціальними групами, які також створюють середовище з відповідним мікрокліматом, що може бути сприятливим для одних змістів і частково чи повністю блокувати інші культурні тексти.

Узагалі культура реалізується не лише через інтерналізацію цінностей, норм окремими індивідами, а й через певні соціальні групи, маси, натовпи. Розглядаючи масову культуру і комунікацію, мову вестимемо якраз про великі соціальні групи, які й акумулюють зазначені форми культури і комунікації. Хоча залежно від тих очікувань, які наявні в групі, залежно від заангажованості її в різних сферах, від цілей, відповідно для неї будуть характерні різні форми комунікації. Аналіз масової культури і масової комунікації як явищ сьогодення ще раз підкреслює зв'язок, взаємообумовленість, які, існують між комунікацією і культурою. Масова комунікація в найрізноманітніших своїх формах розрахована на такі ж соціальні групи, які, об'єднуючись, створюють великий простір, в якому паралельно існують і менші кількісно соцгрупи.

У наш час культура не становить чіткої системи, як це було до недавнього часу. З одного боку, ми маємо справу з культурою гуманітарною, з іншого – з мозаїчною. Це не означає зникнення однієї і появу іншої, дослідники культури підкреслюють факт відмінності сучасних форм від тих, що історично передували їм. Якщо поглянути глобально, то культуру можна інтерпретувати як реакцію на конкретні економічні зміни всередині соціальної структури. Але при всіх відмінностях функціональна сторона буде подібною. Йдеться про безпосередню роль культури в збереженні певних культурних надбань, які з часом створюють соціально-культурну пам'ять. Саме ця функція здатна кинути світло на одну з її характеристик. Культура прагне бути ефективною, оскільки саме в ній людина чи соціальна група бере для себе цінності, норми, що дають змогу їй адаптуватися в середовищі й передати здобутки наступним поколінням. Ефективність можна порівняти з вмонтованим елементом у культурі, який діє в усіх сферах життя і виконує своєрідну функцію культурного відбору. Це відбувається в такий спосіб, що культура постає над життям, набуває власної динаміки, закономірностей і логіки розвитку.

Однією з нових тенденцій у культурі може бути непомітне злиття масової культури і масової комунікації. Поняття масової комунікації відображає найбільш типовий спосіб буття культури в умовах сучасного суспільства, в найзагальнішому вигляді означає виробництво культурних цінностей, що розраховані на масового споживача, таке культурне виробництво здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, які культивують спрямованість на стандартизацію системи домінуючих матеріальних і духовних цінностей, типів соціальної поведінки, уявлень, думок тощо [11].

Американський соціолог Джеймс Лалл вважає, що величезні темпи загальносвітового впливу винаходів цивілізації, інформації ведуть винятково до культурної уніфікації людини, але з однаковою силою породжують зворотні тенденції. Спричиняють вони те, що сучасні глобалізаційні процеси швидше обмежують різноманітність, ніж експансію одноманітності [12].

Загальні процеси, що відбуваються в усьому світі стосовно культури як знаходять відображення і в українській культурі. Це пов'язано з дією процесів глобалізації. Фактично ідея створення єдиної Європи базується на комунікативному обґрунтуванні універсальних норм, які б доповнювали локальні етнічні норми та створювали умови для їх дискурсивного вияву, забезпечуючи нормативні умови, можливості "ідеального дискурсу". Європейська культура близько підійшла до проблеми створення "ідеальної комунікативної спільноти", про яку писав Ю. Габермас. Оскільки сама ідея спонукає до створення певних комунікативних дискурсів, які б були спільними для різних культур, що прагнуть утворити спільність. Сам процес творення вимагає відповідних умов і домовленостей, на основі яких може відбуватися міжкультурний комунікативний дискурс, який є досить складним утворенням на макрорівні.

Україна перебуває на порозі об'єднання з іншими соціокультурними утвореннями. Відмінність соціально-економічна, а якщо говорити більш глобально, нерівність між суспільствами щодо володіння, доступу, розподілу та використання ресурсів, є одним із чинників, який може ставати головною перешкодою на шляху культурного обміну і збагачення. Адже соціальна взаємодія на рівні культур може суттєво стимулювати і впливати на перебіг самого процесу економічної стабільності. Інтеграція української культури в загальноєвропейську не є лише однією тенденцією тих процесів, які відбуваються в Україні.

Український ренесанс має трохи специфічний характер, бо заходи щодо його відродження – це процеси, які мають вектор спрямованості від соціальних інститутів до особистості, зверху донизу. Фактично має відбутися "пробудження інтересу до невідомої для більшості власної культури". Бо, як зазначає Габермас, навіть "традиції, які ще й досі шануються, не є чимось таким, що природно встановилось: вони чекають на те, щоб їх перевірили та вибірково продовжили" [13]. Зміни в культурі є процесом досить тривалим у часовому проміжку і мало помітним в онтологічному моменті, але досить впливовим щодо формування нових колективних уявлень.

Варто звернути увагу на вплив процесів трансформації в українському суспільстві, де має місце тенденція "ціннісного дисонансу", це "негативний спонукальний стан, який виникає тоді, коли індивід має одночасно два психологічні протилежних знання, люди намагаються послабити цей стан, прагнучи до нового когнітивного знання, яке змінить одне із двох наявних" [14]. Таке явище має домінуючий і легкопроникний характер, бо ціннісно нормативна система, яка була наявна в суспільстві, зруйнована, а втрата таких, на перший погляд, стійких цінностей, не була замінена новими.

У контексті цінностей культури на ціннісний дисонанс впливатиме і вікова характеристика. Оскільки в суспільстві поєднуються життєві практики різних поколінь, крім того, накладатиме відбиток сам процес реформ, який в культурному аспекті відбиватиметься в постійній боротьбі між існуючими і новими цінностями. Культурні перетворення знаходять своє відображення в символічній культурі, впливаючи на мовну, комунікативну та культурну компетенцію в суспільстві.

1. Кертман Л. Є. Історія культури країн Європи і Америки. – М., 1984. – С. 14–19.

2. Сардар Шохвалихан Юзуфзаи. Традиции как структурный элемент цивилизации: Автореф. дис… к. филос. н. – К., 1994.

3. Ионин Л. Г. Социология культуры. – М., 1996. – 278 с.

4. Головаха Є., Паніна Н. Тенденції розвитку українського суспільства 1994–1997 рр. – К.: Інститут соціології, 1998. – 131 с.

5. Буторін В. Я. Інформаційна культура суспільства як феномен культури. – Новосибірськ, 1990. – С. 85.

6. Доблаев В. Л. Власть и коммуникация в организации. – М., 1995. – С. 145–147.

7. Філософський енциклопедичний словник. – М.: Радянська енциклопедія, 1989. – 813 с.

8. Воловича В. І. Соціологія // Короткий енциклопедичний словник. – К.: Український центр духовної культури, 1998. – 736 с.

9. Луман Н. Что такое комуникация? // Социологический журнал. – 1995. – № 3. – С. 114–127.

10. Луман Н. Понятие "общество" // Социальные и гуманитарные науки. – М., 1996. – № 3. – С. 4–6.

11. Ветров С. А. Відчуження в суспільстві, що трансформується. – К., 1995. – 334 с.

12. Галл Д. Мас-медіа. Комунікація. Культура. Глобальний підхід. – К., 2002. – С. 17–19.

13. Костенко Н. В. Парадигми та фактичності нових мас-медіа // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1–2. – С. 138–151.

14. Мочерний С. Основи економічної теорії. – К., 1994. – 347 с.