Ласкаво просимо

У статті на підставі публікацій тижневика "Освіта" порушено проблему необхідності запровадження у сучасній українській армії капеланства як міцного морального чинника й чинника патріотизму, дисципліни та вірності присязі.

In article by analysing publications in journal "Osvita" is described the crucial problem of necessity to implemenate in modern ukrainian army the religion as factor of morality, discipline and faith.

Проблема взаємовідносин церкви й армії має кілька аспектів. По-перше, з огляду на збереження в Україні системи комплектування війська за призовом важливо забезпечити права віруючих, які за релігійними переконаннями не можуть використовувати зброю. Для цього держава законодавчим шляхом встановлює і гарантує можливість альтернативної (невійськової) служби. В Україні це питання практично вирішене.

Другий аспект – це здійснення права віруючих військовослужбовців на задоволення своїх релігійних потреб (виконання культових дій, спілкування зі священнослужителем та одновірцями, читання релігійної літератури тощо). Цей аспект є досить актуальним, оскільки серед українських військовослужбовців виникає тенденція до зростання релігійності.

Чинне законодавство загалом унормовує права віруючих військовослужбовців задовольняти релігійні потреби.

Третій аспект проблеми – це участь церкви у виховній та соціально-психологічній роботі в армії. Це питання є сьогодні найбільш складним. Саме потребами виховання військовослужбовців мотивуються пропозиції щодо впровадження в армії інституту капеланства. Цю важливу проблему намагалася розв'язати поетеса Марія Влад, спробам якої тодішнє Міністерство Збройних сил України, зокрема заангажовані фельдфебелі чинили жорсткий опір, а саму ініціаторку за брутальними звинуваченнями звільнили з міністерської установи, де вона очолювала відділ духовного виховання. Та мужня жінка розвінчала негідну поведінку закостенілих ненависників національного виховання у численних публікаціях на сторінках "Освіти".

Боєздатність сучасного війська, як уважала авторка статей, ґрунтується на багатьох чинниках, але головне в армії – не техніка, а люди, військовослужбовці, від морально-психологічного стану яких залежить якісне виконання завдань, покладених на Збройні сили. Високий моральний дух воїна – це основа високої боєздатності Збройних сил. Церква володіє духовною силою, допомагає як окремій людині, так і всьому суспільству стати кращими, позбутися багатьох моральних та соціальних вад. Тому держава повинна вважати церкву рівноправним учасником перетворень, які здійснюються Україні, у тому числі в її Збройних силах, і насамперед – у духовно-моральному та патріотичному вихованні. Існує добра традиція, коли духовні особи благословляють та наставляють солдат, що прийняли військову присягу, на зразкову службу та навчання, благословляють на “ратну” службу у Збройних силах України. Щорічно на Великдень у солдатській їдальні освячуються паски та крашанки. Зустріч з духовними особами застерігає від відчаю, морального падіння, закликає надійно стояти на варті великого надбання предків, які свого часу освячували кров`ю українську землю. Досить урочистим є момент, коли солдатам дарують Біблію. Командувачі армії позитивно ставляться до відвідання солдатами культових заходів. Адже, опинившись в екстремальних умовах, військовослужбовці потребують миру в душі, внутрішньої гармонії. Раз на тиждень читається курс релігієзнавства, проводяться окремі заняття з історії християнських свят та обрядів. Співпраця церкви та війська повинна бути не спонтанною, а цілеспрямованою та постійною, тому що у нас єдина мета – виховання захисників Вітчизни, справжніх патріотів.

Великий внесок у розробку питань методики викладання релігії зробив тижневик "Освіта", порушуючи окремі моральні аспекти у війську, пояснюючи сутність патріотизму. Вагоме значення мали газетні публікації в період "Помаранчевої революції", які застерігали військовослужбовців від необачних кроків, від сліпої довіри Кучмі та його прибічникам. Заслуговує на увагу науково-методична діяльність харківських, львівських та київських військових об`єднань, що набули солідного досвіду з питань релігійного виховання, запрошують на великі свята священиків для зустрічі з військовослужбовцями.

Участь священнослужителів у виховному процесі та навчальній роботі передбачається в “Заяві про наміри співпраці Міністерства внутрішніх справ України та Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій”, підписаній у лютому 2000 р.

Необхідність посилення виховної та соціально-психологічної роботи в Збройних силах України не викликає сумніву. Адже загальна криза в суспільстві згубно впливає на морально-психологічний стан військовослужбовців. Дослідження соціального настрою українських офіцерів засвідчують, що він є переважно негативним, близьким скоріше до апатії та депресії, ніж до піднесення та ентузіазму. Падає соціальний престиж військової служби, знижується освітній рівень призовників. Про негативний морально-психологічний стан військовослужбовців строкової служби свідчать існування позастатутних відносин та непоодинокі випадки самогубства.

Крім того, Українська армія не має сьогодні цілісної доктрини виховної роботи. Проблема виховної роботи в армії не вирішена на рівні світоглядно-концептуальних засад. Про це свідчить і та обставина, що в “Концепції виховної роботи у Збройних силах та інших військових формуваннях України” відсутнє визначення самого змісту виховання українського військовослужбовця. Воно зводиться до такої загальної форми: культурно-виховна і просвітницька робота забезпечує формування у військовослужбовців високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу і задоволення їх естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особового складу.

Отже, необхідність морально-психологічної допомоги військовослужбовцям, посилення виховної роботи у військах очевидна. Але залучення до цієї діяльності церкви шляхом запровадження інституту військового священства залишається дискусійним питанням.

Жодна з церков не оприлюднила власної концепції військового священства, його мети і завдань. Угоди, що укладаються між окремими церквами та силовими структурами, мають практично закритий характер. Відсутні матеріали, які свідчили б про те, що церква, розширюючи свою присутність у Збройних силах, має на меті частково взяти на себе функції цивільного контролю над армією.

Аргументи на користь запровадження капеланства ґрунтуються, як правило, на історичному та закордонному досвіді (прагнення національно-патріотичних сил відродити традиції діяльності військових священиків, що були у Війську запорозькому, армії УНР). При цьому не береться до уваги та обставина, що в закордонних арміях релігійна концепція патріотизму та збройного служіння Вітчизні є не єдиною, а доповнювальною до її детально розробленої світської версії, яка і є основною, поза- та надконфесійною. Саме закордонний досвід показує, що обов'язковою умовою функціонування капеланства є або законодавче закріплення права на військове священство за представниками домінуючих у країні конфесій (Польща, Німеччина, Велика Британія), або міжконфесійне порозуміння і толерантність у суспільстві (США).

Аргументи проти впровадження інституту капеланства ґрунтуються на сучасних реаліях України. Законодавство передбачає світський характер освіти та виховання в державних закладах, до яких належить і армія. Дехто вважає, що конфліктність сучасного релігійного середовища може поширитися й на армію. Крім того, недостатньо вивченими є механізми запровадження інституту капеланства і його наслідки: до сьогодні в Україні відсутня відповідна системна науково-дослідна програма.

Водночас позиція церкви в питанні взаємовідносин з армією є досить активною. Практично в усіх конфесіях створені соціальні структури, відповідальні за організацію діяльності у військах. У деяких церквах (наприклад, УПЦ-КП) ці структури мають назву відділів "Духовно-патріотичного виховання в Збройних силах України". У духовних навчальних закладах проводиться богословське навчання офіцерів Збройних сил, відповідальних за виховну роботу у військових підрозділах.

Розмежування церков відбивається і на їх діяльності в армії: церкви, що конфліктують, підписують угоди про співпрацю з різними силовими структурами. Це може негативно позначитися на цілісності виховного процесу у військових формуваннях, поширити напруженість міжцерковних відносин на військове середовище.

Зважаючи на те, що міжконфесійного примирення поки що, на жаль, не досягнуто та не встановлені толерантні стосунки між церквами й віруючими, між віруючими та невіруючими, питання необхідності впровадження священства в армії України залишається відкритим. У суспільстві домінують дві візії місця та ролі військового капеланства. Одна характерна для представників силових структур, інша – для релігійних організацій. Відповідно до першої призначення військового душпастиря – виховати дисциплінованого, морального воїна-патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям доволі обмежений спектр діяльності та відповідальності: бути помічником командувача у виховному процесі, надаючи цьому процесу певного духовного виміру. Тобто інститут капеланства, згідно з цією візією, повинен по суті дублювати функції політорганів часів радянської армії. Виконання власне релігійних функцій поступається пріоритетністю виховній та мобілізаційний функціям релігійного інституту, що перетворює інститут капеланства на інструмент вирішення проблем морально-психологічної ситуації, позастатутних відносин, військової дисципліни, ухилення від військової служби, розкрадання військового майна тощо. Реалізація цієї концепції може призвести до нівелювання духовної опіки і перетворення її в один із військово-політичних механізмів.

Інший погляд на інститут капеланства, що коріниться у церковному розумінні цього виду служіння, хоч і набуває певних конфесійних відмінностей, однак має спільне ядро: забезпечення найбільш послідовної духовної опіки над віруючими військовослужбовцями та розширення сфери церковного впливу. При цьому церква може поруч зі здійсненням духовної опіки легітимізувати військову виховну політику або ж зміст і форми душпастирської роботи та співпраці з командуванням визначати цілковитим самостійно. Втілення в життя такого погляду на капеланське служіння містить небезпеку перетворення його у стаціонарно-парафіяльне, як "ідеальний" зразок пастирського служіння. При цьому нехтуватиметься його власна специфіка.

Незважаючи на те, що ця проблема стоїть досить гостро, особливо, враховуючи реформування Збройних сил України, тижневик "Освіта" приділив їй зовсім мало уваги.

У статті полковника І. П'янковського йдеться про військово-патріотичне виховання у Збройних силах України. Автор стверджує необхідність нових форм роботи серед військовослужбовців: "Розбудова національної армії передбачає пошук нових форм і методів роботи як серед військовослужбовців, так і серед призивного контингенту" [1].

Наводяться західні напрями військового виховання, на які могла б орієнтуватися і Україна: "У військово-патріотичному вихованні західних армій активну участь бере Церква. І треба відзначити, що її роль далеко не символічна. Священики (капелани) існують в усіх армійських структурах: їх присутність спостерігається і в штабній роботі, і в ході польових занять, і в реальних бойових діях" [1].

Зважаючи на те, що iдеологія, політика і церква – це три складові військово-патріотичного виховання – були і залишилися в арсеналі багатьох країн, які мають боєздатні армії, автор доводить необхідність такого ж стану справ і в Україні.

У 1997 р. темі запровадження капеланства в армії була присвячена міжнародна конференція "Християнська любов й військовий обов'язок", метою якої було всебічне сприяння активізації морального виховання військовослужбовців Збройних сил України, засвоєнню гуманістичних принципів християнської моралі у тісному зв'язку з розумінням військового обов'язку. Учасники та гості конференції мали чотири секції пленарних засідань та п`ять тематичних секцій: "Сучасна християнська мирологія: богословське бачення проблем миру, війни, армії", "Християнство і військова культура: традиції і сучасність", "Християнські військові доблесті: мужність, героїзм, самопожертва", "Християнська віра і сім`я військовослужбовця", Свобода совісті і віросповідання: альтернативи військового обов"язку". Учасники форуму з великим зацікавленням вислухали доповіді: "Актуальні проблеми співпраці церкви й армії", "Досвід душпастирської опіки", "Жіноче пастирство" тощо.

На форумі йшлося про животворний вплив християнства на розвиток цивілізацій, утворення і зміцнення Української держави та її Збройних сил, розвиток національної військової культури, науки, освіти та виховання. Конференція підтвердила зміцнення української військово-християнської спільноти, налагодження взаємовідносин держави, церкви і армії, було обговорено проблему запровадження інституту військового священництва. Йшлося також про актуальність дослідження наукових та богословських аспектів соціальних явищ: війни, миру, злочину, покарання, змісту та напрямів військово-патріотичного виховання військовослужбовців, світовий досвід віросповідання військовослужбовців та альтернативу військового обов`язку, зміцнення християнських засад сімейного життя і виховання.

Дмитро Степовик вважає, що духовність в армії зможуть забезпечити офіцери, які мають релігійну освіту і згодом викладатимуть її в армії [2].

Релігія намагається виховувати моральність і духовність у людині. Тому, аби людина була моральною і духовною, необхідно переконати її у необхідності звертатися до релігії, тобто до віри, Бога. Автори тижневика "Освіта" за допомогою своїх публікацій і намагаються це робити.

Газета для освітян розповідає про необхідність становлення християнської культури. Як відомо, починаючи з доби так званого Відродження, людство переживає процес розвитку технічного боку цивілізації. Суть цього процесу полягає в поділі, розриві соборності світу й особи, знання й творчості, у відділені культури від віри, життя від церкви.

Здавалося б, технічний поступ полегшує людині життя, але через те сучасна людина все більше й більше відчужується від вічних істин християнства й поступово привчається жити й обходитися без церкви; вона духовно вмирає й морально вироджується.

Тому потрібно підтримувати християнську культуру, частіше використовувати її у моральному та патріотичному вихованні. Чи реально це, коли спостерігається таке відчуження? Адже саме християнство ще й досі не віднайшло правильного та творчого примирення й зв'язку з гігантськими світськими силами (розвитком техніки, економіки, політики), які притягають людство і керують ним. Сказати, що християнства не стосуються земні справи, – означає недооцінювати, а то і заперечувати людський елемент.

З іншого боку, церква має традицію відкидати світ. Мовляв, "Царство Боже не тільки не від світу, але і не для світу". Світ та Бог – протилежні поняття (втеча від світу і приглушення людської природи). Проте жодна дорога не є правильною. Правдива дорога – це дорога, яка приймає світ, приймає його як творіння Боже, як дар Божий. Правдива дорога – це та, яка від сотворіння веде до Творця, а від Творця – до світу; укорінюється в Христі як причині великої науки та мудрості.

Євангелія несе добру вістку і благословляє, навчає християнізації світу. То якою ж має бути християнська культура? Вона є персоналістичною, всеохоплюючою. Ідея християнської культури – конкретно національна, а не загально абстрактна, вона близька українцям і наскрізь національна: усе, що чисте, глибоке, творче, благородне, прекрасне, коли б воно не з'явилося на землі, приймається християнством як близьке, як рідне по духу, в якому видно руку Божу, Боже творіння.

При висвітленні проблеми становлення духовності нації неабияку роль повинна відіграти церква, згадуються часи, коли заборонялися будь-які вияви релігійності, а держава власноруч відкидала допомогу церкви у вихованні свідомих, духовно стійких особистостей.

Комуністична держава не усвідомлювала, що віра в Бога рятує не тільки окрему людину як особистість, а й цілі народи. І хоч держава забороняла будь-що релігійне, але все одно, незважаючи на жодну кару, і в Великодню, і в передріздвяну ніч засвічувалися вогники і збиралися люди, щоб віддати шану Сину Божому. Ніякі заборони не змогли витруїти віру.

І сьогодні місією діячів науки, освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації, церкви стає ефективне формування духовно-моральної культури суспільства з усіма його посттоталітарними негараздами, кризами і катастрофами.

Криза освіти в посттоталітарних країнах, як не парадоксально, стимулює активні, самовіддані інноваційні пошуки теоретиків та практиків-освітян образу нової школи, гармонійної особистості через вищі виміри істини, добра, краси, через постулати віри, надії, любові через введення духовних текстів в освітній простір. Адже християнська повага і любов до людини є основою християнського гуманізму, а відтак – і соціального гуманізму, що завжди був властивий нашій виховній традиції, нашій етнопедагогіці. Людина – завжди найвища цінність як істота богоподібна, яка усвідомлює себе творінням, хто вищий від неї? Людина не є свавільним властителем свого життя; вона – вільний виконавець вищих повелінь, які водночас є вільними умовами її життя.

Якщо людина відокремлюються від Бога, неодмінно регресує. Саме тому вкрай необхідно підтримувати між людиною та Богом зв'язок: мораль і релігія як дві форми суспільної свідомості мають тісний взаємозв'язок через моральний ідеал – носій ідейних форм поведінки. Його загальнолюдський вимір втілює християнська етика.

Г. Калінін у статті"Cім`я і Бог" розповідає про міцний зв'язок родини з церквою. Родина відбиває стан суспільства, вона є першим чинником усього, що трапляється. Саме тому ставлення до родини, до шлюбу має бути більш ніж серйозним: "Святе Письмо" каже, що шлюб є постановою Божою і виник він із створіння світу і людини... І саме з сім'ї пішла історія людства" [3]. Живучи за християнськими законами, родина знатиме не на словах, що таке мораль, істина, любов, духовний зв'язок.

Вчитель-вихователь має можливість на сторінках "Освіти" познайомитися з працею теоретика і практика релігійної педагогіки Г. Ващенка – "Мораль християнська і комуністична", де аналізуються засади християнської моралі, визначено мораль "як систему норм поведінки людини в житті особистому і суспільному". На засадах норм моралі виробляються закони, але їх не слід ототожнювати з мораллю. Не кожен, хто дотримується законів, є моральним.

"Оскільки ж у віруючої людини мораль міцно зв'язана з релігією, то й системи моралі великою мірою залежать від релігійних поглядів того чи іншого народу. Так, наприклад, існувала й існує різниця між мораллю індусів, що дотримуються релігії буддизму чи брахманізму, і мораллю китайців, що визнають вчення Конфуція, або мораллю рабів-магометан" [4].

Християнська ж мораль у своїй основі має віру в Єдиного Бога, Творця і Вседержителя всього видимого і невидимого. Бог, за християнською наукою, є Абсолютна правда, Добро і Любов.

Значне місце у книзі Г. Ващенка відводиться боротьбі більшовицького режиму із християнською мораллю: "Християнську релігію і зв'язану з нею християнську мораль усіма засобами поборюють большевики, намагаючись очорнити її й довести, що християнство завжди було засобом експлуатації робітників і селян з боку пануючих кляс" [4].

Найвищим Божим даром людині Г. Ващенко називає свободу волі. На засадах такого вчення про Бога й людину християнська наука розв'язує основне питання моралі – про мету буття людини і про мету буття взагалі. Євангелія учить, що такою метою є Царство Боже. А розвиток і поширення Царства Божого на землі треба розуміти як такий стан людства, коли воно всі сили сконцентрує на тому, щоб усе життя як окремих людей, так і суспільства було пройняте духом Христовим.

Цікаво у "Моралі християнській і комуністичній" визначаються ролі церкви і держави: "Ці дві інституції мають, по-перше, різні завдання. Завдання Церкви – в першу чергу, піклуватися про душі віруючих, про виховання їх в дусі вчення Христового, про наближення їх до Христа, про єднання їх з Христом. Держава, в першу чергу, має завдання дбати про лад у суспільстві, захищати права й свободу кожного з членів його, дбати про матеріяльний добробут громадян, захищати життя їх і права перед чужинцями" [4]. Г. Ващенко дотримується думки, що держава повинна тісно співпрацювати з церквою: бо коли державна влада, як сказано у Святому письмі, є від Бога, то між церквою і державою мусить бути тісне співробітництво.

Застосовуючи духовний вплив, вона допомагає державі виконувати її завдання згідно з Правдою Божою, і цим сприяє наближенню Царства Божого на землі.

Ведучи мову про капеланство в армії, слід запровадити його в навчанні допризовників та студентських осередках, де великому ризику підпадають юнаки, вихідці з атеїстичних родин. Враховуючи це, у багатьох загальноосвітніх школах Львівської області викладається курс "Християнська етика", де священики різних рівнів стали добрими співбесідниками, бажаними гостями у навчальних закладах. Традиційно у львівському храмі Преображення Господнього (УГКЦ) напередодні навчального року відбувається святкова Літургія за участю професорсько-викладацького складу, вчителів, студентів та учнів міста. У храмі Пресвятої Євхаристії (у минулому Домініканський собор) успішно діє Центр академічного душпастирства молоді, а студентською церквою вважають львівський храм Пресвятої Трійці, котру власними силами обладнали та відродили до життя студенти Академії ветеринарної медицини ім. Д. Гжицького. Проблеми богословської тематики, християнської моралі, їх місце у духовному, патріотичному вихованні студентського та учнівського загалу стали традиційними для обговорення на наукових конференціях, "круглих столах", семінарах за участю працівників вищої та середньої школи, місцевих органів влади, служителів церкви. У всіх державних вищих навчальних закладах читається нормативний курс "Релігієзнавство", викладання якого забезпечують доценти та професори. У Львівському інституті внутрішніх справ аналогічний предмет читає митрофорний протоієрей, кандидат богослов`я о. Павло Кочкодан (УПЦ-КП). Учасники зустрічі висловили також бачення моделі духовного служіння студентського капелана, його місце та роль у системі виховної роботи. Відстоювалася думка, що він має працювати за згодою адміністрації навчального закладу, у тісному контакті з нею і в межах чинного законодавства України. Капелан повинен мати погоджений час праці, відповідне місце для неї. Слід пожвавити вивчення духовних запитів студентів та учнівської молоді, її соціальних проблем.

Звернули увагу диспутанти і на важливість реколекцій, особливо у переддень Різдва Христового та Воскресіння Господнього. Не менш важлива проблема: капеланство у гуртожитках, створення тут молитовних, біблійних та харитативних груп, практикування пастирських відвідин, організація виїздів, паломництва, прощ молоді, зустрічей із авторитетами суспільного та релігійного життя.

Держава ж у напрямі допомоги церкві має виконувати такі завдання:

1) сприяти поширенню й зміцненню християнства як на своїй, так і на інших територіях;

2) сприяти виконанню своїм народом його призначення;

3) сприяти об'єднанню народів на ґрунті спільних прагнень до мирного життя й творчості в дусі християнства;

4) Прагнути до того, щоб у всіх громадських установах здійснювали заповіти Христа.

"Відділення Церкви від держави, – пише Г. Ващенко, – завжди було наслідком байдужого, а то й ворожого ставлення влади до християнства. В християнській державі християнська релігія мусить бути панівною і користуватися підтримкою держави. Але при цьому треба зазначити, що держава не може порушувати свободи віровизнання громадян і силою нав'язувати їм релігію" [4].

Наслідуючи Христа, кожен християнин має виконувати своє призначення відповідно до своїх сил і здібностей та умов свого життя. А головне те, що християнин мусить пройти свій життєвий шлях у живому єднанні з Христом через молитву, читання Св. Письма, відвідування Служби Божої і через святе причастя.

1. П`янковський І. Як у нас і як у людей // Освіта. – 1995. – 6 груд.

2. Сусь Б. Українській армії – українську мову // Освіта. – 2000. – 2–3 лют.

3. Калінін Г. Сім`я і Бог // Освіта. – 1994. – 15 черв.

4. Ващенко Г. Мораль християнська і комуністична // Освіта. – 2004. – 19–26 серп.