Ласкаво просимо

к. політ. н.,
доц.
УДК 32.001:122,

У статті автор зосереджує увагу на необхідності широкої просвітницької кампанії у засобах масової інформації основ виборчого процесу в демократичному суспільстві, метою якої с підвищення політичної грамотності й політичної культури українського електорату.

In the article, the author focuses his attention on the necessity of the wide education campaign in mass media concerning the foundations of the election process of in the democratic society with the purpose of enhancement of political awareness and political culture of the Ukrainian electorate.

З імперських часі в у більшої частини населення держави збереглося ставлення до виборів, як до чогось формально-ритуального. Ще надто багато у нас людей, які до кінця не усвідомлюють, що вибори за тоталітарного режиму, тобто в тій формі, у якій вони тоді проводилися, кардинально відрізняються від виборів у період, шли наше суспільство все-таки переходить на демократичні принципи управління. У минулому громадяни фактично нікого не обирали. За них це робили партійні чиновники заздалегідь, виходячи з пропорційного представництва всіх верств і соціальних груп, а також із квоти для членів єдиної керівної партії і безпартійних. Визначені наперед кандидатури на безальтернативній основі вносилися у виборчі бюлетені. Право голосу виборців зводилося до підтримки кандидатури або до висловлення їй недовіри. Оскільки обирати, по суті, не було з кого, то відсотків на 99 голосували за запропоновану кандидатуру. Пересічному виборцеві було фактично все одно, за кого голосувати. I якби хтось, скажімо, пожартував, внісши до бюлетенів Тараса Бульбу, Папу Римського, Нельсона Манделу чи когось із грецьких міфічних героїв, то і їм би виборці висловили довіру Багатолітня практика таких виборчих кампаній дається взнаки великою силою інерції й сьогодні. Ми в трохи категоричній формі це стверджуємо, насамперед тому, що нерідко на побутовому рівні і, до речі, не тільки на рівні повсякденної свідомості, висловлюються тези на кшталт: а що від того зміниться, коли ми оберемо того чи іншого кандидата? Мовляв, як жили, так і житимемо. Або згадаймо поділ на "вони" (депутати) та "ми" (виборці), а також його логічне продовження - "вони" там усі однакові; поки їх не обрали, золоті гори обіцяють, а як тільки за когось проголосуємо, відразу до Києва втече і в наших краях показатися не насмілиться.

Окремі наші недалекоглядні політики чи такого ж ґатунку політичні оглядачі за найменшої нагоди не втрачають змоги заявити: невже ви думаєте, що від однієї людини, навіть від глави держави, все залежить. Не думаємо. Ллє водночас ми переконані, що залежить немало. Особливо, якщо цією особою є Президент держави, яка формується і реформується водночас. Історію й сьогодні творять особистості. І за політичної нестабільності вони або досягають певного рівня політичних лідерів національного масштабу, отримують статус вождя нації, або, навпаки, сходять з політичної арени, ще займаючи певні посади в державі. Політичний діяч перетворюється на політичне гальмо відразу, як перестає мислити і діяти в інтересах усього народу, всіх верств та соціальних груп. Лобіювання інтересів будь-якого політичного об'єднання, фінансово-промислової групи, регіональних чи галузевих структур, не кажучи вже про кримінально-кланові олігархічні угруповання, - це перший тривожний симптом важкої й затяжної недуги політиків найвищого ґатунку. Недуги, яка неминуче призведе до фатальних наслідків у їх політичній кар'єрі. Тобто значна частина нашого потенційного електорату не пов'язує рівень свого життя, свої державні, соціальні гарантії з конкретними результатами виборчих кампаній. За однією з легенд, у сиву давнину молоді жінки не пов'язували народження дітей з інтимними стосунками між чоловіком і жінкою. У кожного племені було певне місце, зазвичай, коло якогось струмочка, де майбутні матері, досягнувши певного віку, щиро вимолювали у їхнього небесного захисника право народити немовля. Але водночас, досягнувши зрілості, вони не тільки молилися, і відповідно з небесної ласки ТЕ. завдяки незворотним природним процесам жінки народжували спадкоємців племені. Минуло немало століть, а може, й тисячоліть, доки людство дізналося про таємницю природи. Провівши аналогію, наважимося констатувати, що на такому ж рівні знань (а точніше, політичної культури) щодо виборчих кампаній та їх сенсу перебуває в найкращому випадку третина наших виборців. Під час соціологічних опитувань ця група виборців найчастіше іменується "ті. хто ще не визначився". До певної міри парадоксом є те, що, власне, ця група виборців є найактивнішою частиною електорату. Знову даються взнаки закладені колишнім комуністичним режимом стереотипи: "треба йти й обов'язково проголосувати. На наше глибоке переконання, ази виборчої арифметики в зрозумілій, доступній формі мали б систематично подавати канали ЗМІ, насамперед ефірні: телебачення та радіомовлення. Навіть більшою мірою канали державного радіомовлення, зважаючи на вікові параметри його аудиторії та на величину цієї аудиторії.

Натомість політична журналістика в нашій державі стає дедалі більш вузькопрофесійною, тобто зрозумілою лише для фахівців. Професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Георгій Почепцов наголошує, що на нинішньому етапі її розвитку "найголовніше полягає в тому, щоб партії (і політологи) навчилися розмовляти з населенням зрозумілою всім мовою. На сьогодні позначення на кшталт лівого центру, правого центру, лібералів і навіть шанованої всіма імплементації залишаються поза розумінням людини з вулиці" [1 ]. Не можемо також не зазначити, що в політичній публіцистиці фактично дуже мало залишилося самої публіцистики в класичному тракту данні цього терміна. Важко заперечити відомому в Україні, щоправда, дещо упередженому, тележурналісту, авторові програми "Епіцентр" В'ячеславу Піховшекові, який стверджує, що в нашій державі на межі тисячоліть "піар все більше замінює реальну політику" [2]. Але водночас можемо констатувати й інший незаперечний факт значна частина всіх журналістських доробків, особливо в авторитетних загальнополітичних друкованих виданнях, а також в інформаційно-аналітичних телевізійних передачах, є такими, що більше формують імідж конкретного політика, ніж: інформують про події та аналізують явища. Можливо, це і є одним з основних аргументів, чому ЗМІ так неохоче беруться за тлумачення засад формування демократичного суспільства взагалі та його громадсько-суспільних інститутів зокрема. Не є винятком, що вкрай необхідна політично-просвітницька функція преси (для українського народу), взагалі не вписується в особисті плани того чи іншого політичного діяча, який, за модним сьогодні висловом, контролює діяльність конкретного пресового чи ефірного видання. Адже через ЗМІ можна довести до певного рівня політичної свідомості основну частину електорату, але тоді шанси значної частини сучасних українських політиків на перманентний успіх, на те, щоб бути переобраним на наступний термін, упевнено прямуватимуть до нульової позначки. А наразі дозволимо собі ще раз запитувати В'ячеслава Піховшека, який три роки тому констатував "нам буде 10 років. Хоч як це не дивно, ми колись були більш демократичними, толерантними, відкритими. У нас була опозиція, у нас був перманентний контроль над цілими ланками виконавчої влади, у нас була вільна преса. Зараз у нас - вільні малотиражні газети, Інтернет-видання з вільним доступом до них 2% населення, вільна партійна преса. Зараз у нас дуже часто свобода преси - свобода звуку. Зараз у нас вільна критика, але із "зонами", для неї недоступними… Зараз у нас - не опозиція, а конкуренція, де одну аморалку намагаються перекрити іншою, не парламентський контроль, а парламентське втручання, не правоохоронна система, а правооборонна" [2]. Час пливе, минають роки, а актуальність цього твердження залишається, на жаль, незаперечною

Можемо не сумніватися, що переважна більшість наших співвітчизників не знає, в чом}' полягає докорінна відмінність між демократичною та тоталітарною формами правління. Із невідомих причин українські ЗМІ, не з'ясовуючи прописних істин, посилено намагаються досягти високої політичної активності електорату. Чи доводилося вам хоча б в одному друкованому виданні, розрахованому на масового читача, прочитати матеріал про те, що за тоталітарних режимів народ нікого і ніякими владними повноваженнями не наділяв, що навіть найширші народні маси не могли вплинути на дії влади, на прийняття політичних рішень і т д. А вже самі розмови про доцільність зміни політичної влади спричиняли жорстокі репресивні заходи з боку можновладців. Відповідно будь-які вибори за такого політичного клімату є не що інше, як очевидний фарс або окозамилювання. За додержанням демократичних основ у побудові держави народ шляхом таємного рівного прямого виборчого права наділяє своїх обранців певними, законом обумовленими, повноваженнями і правами на певний чітко окреслений термін. У цьому варіанті ті ж виборці завжди зберігають за собою право громадського контролю за діями свого окремого висуванця або певної політичної структури, як, зрештою, і за всім представницьким корпусом. У країнах зі сталими демократичними традиціями передбачено механізм відкликання народного депутата або дострокового припинення повноважень усього органу влади. Окрім того, у демократичному суспільстві державна влада поділяється на три незалежні гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Вони виступають механізмами противаг та збалансованості. А відповідно чергові вибори - це, окрім усього, підбиття підсумків діяльності того чи іншого парламентаря, губернатора, політичного блоку чи навіть глави держави. Громадяни, наділені правом голосу через механізм голосування, або продовжують повноваження суб'єкта політичного процесу, або припиняють ці повноваження. Тобто наприкінці тисячоліття людство навчилося уникати громадянських війн для зміни політичної влади, кровопролитних революцій чи масових повстань проти існуючого режиму. Людський розум у суперечці між шаблею і ручкою віддав перевагу мирному розчеркові пера. І цим досягненням невдовзі скористається й український народ, який, заслуговуючи на кращу долю, вже мав би навчитися правильно обирати своїх політичних керманичів. Наскільки цей вибір буде вмотивованим і свідомим, залежить насамперед від ЗМІ, від того, чи спроможуться вони створити "відповідне інформаційне поле" [3], надати достатній обсяг об'єктивної, неупередженої інформації, на підставі якої пересічний виборець ще до виборчої дільниці прийме рішення щодо конкретної кандидатури. Здавалося б, це очевидні речі. Навіть цілком логічне виникає запитання: а невже може бути по-іншому у європейській державі? На жаль, може. 1 наслідком низької колективної політичної свідомості наших громадян є той очевидний факт, що ми живемо дедалі гірше, соціальних гарантій маємо дедалі менше, незахищеність наша в будь-якій сфері досягла стовідсоткової позначки, а політичні діячі у нас на плаву залишаються ті ж самі. Змінюються лише їхні посади за вертикаллю: то вища, то нижча, а то навпаки. Або за горизонталлю: з парламенту в уряд, з уряду в парламент, можна в Конституційний Суд або ще в якусь поважну владну структуру. Відомий пресовий та телевізійний оглядач Наталія Лігачова, обурюючись розповіддю колеги, тележурналіста, якому довелося записати слова одного нині дуже високопоставленого чиновника про те, що, мовляв, українцям думати не треба, за них вже давно все вирішили МВФ, Світовий банк тощо, зазначає: "насправді, йдеться аж ніяк не про ці міжнародні інституції та їх готові ухвали. Українцям думати не треба тому, що це заважає тим, хто хоче ними керувати" [4]. Ми можемо лише висловити здивування: чому "хоче керувати9", якщо це "один дуже високопоставлений чиновник", то він уже керує і, мабуть, не один рік

На сьогодні більшість популярних видань, теле- та радіоканалів не є державними за формою власності. Відповідно вони лише приймуть до відома будь-які рекомендації з боку уряду або, скажімо, Центральної виборчої комісії щодо широкої роз'яснювальної кампанії у виборчому процесі, навіть якщо ті рекомендації набудуть оформлення у відповідній статті чергового закону про вибори депутатів представницьких інституцій влади. У найкращому випадку журналісти спроможуться на один-два напіввиразних матеріали. Однак за умови оголошення, для прикладу, всеукраїнського конкурсу серед окремих редакційних колективів чи персонально серед творчих працівників пера та мікрофона ефективність такої просвітницької кампанії досягне бажаного рівня. Менше ніж за 10 років своєї незалежності Україна вже втретє запровадила нову виборчу систему. Перших народних обранців український електорат делегував через одномандатні виборчі округи. Другий парламент уже формувався на основі змішаної (50 на 50 відсотків) виборчої системи, згодом народні депутати зробили спробу запровадити стовідсоткову пропорційну систему виборів, І це викликало цілу хвилю незадоволень представників виконавчої гілки влади і окремих аналітиків, найвагоміші аргументи яких зводилися до того, що за нововведеної системи виборів український парламент буде щонайменше на 90 відсотків складатися із тих самих політичних діячів, що й попередній. Адже й достроковими виборами більшість парламентарів практично знову забезпечить собі депутатські повноваження. Президент натомість не вдаватиметься до розпуску представницької владної інституції, щоб зайвий раз на виборчу кампанію не витрачати значних бюджетних коштів та щоб не дратувати електорат черговими виборами А будь-який його рішучий крок у цьому напрямі завжди буде потрактований суперниками та противниками як украй неконструктивний, невчасний та як наслідок політичних інтриг між кланово-олігархічними угрупованнями, заручником яких нібито став глава держави.

Виборча система - це, по суті, стратегія проведення виборчої кампанії. Серед цілої низки її завдань дослідники найчастіше виокремлюють такі:
1. Виборча система мала б забезпечити реальне й адекватне представництво всіх дієвих політичних структур у парламенті, максимально точно віддзеркалювати політичні настрої та вподобання суспільства.
2. Обраний за такою схемою парламент у парламентсько-президентській республіці мав би сформувати дієздатний уряд. До речі, формування коаліційного уряду є чи не найпершою ознакою того, що представницька гілка влади не виокремила зі своїх лав більшості.
3. Вдало вибрана виборча система забезпечує високу структурованість вищого законодавчого органу влади.
4. В ідеалі виборча система передбачає механізм контролю громадян держави за діяльністю народних обранців аж до запровадження положень про відкликання депутата чи конкретної політичної структури, якщо вони не виконують задекларованих власних програм.
Соціологи стверджують, що лише від одного відсотка (песимістичний результат) до двох відсотків (за відповідно оптимістичного результату) громадян нашої держави остаточно визначилися зі своїми власними партійними пріоритетами і беруть активну участь у діяльності політичних організацій або громадсько-політичних структур. За час незалежності в Україні офіційно зареєстровано близько 150 політичних партій. Найвпливовіші з них іменуються парламентськими, оскільки на останніх виборах у партійних блоках та об'єднаннях подолали 4-відсотковий виборчий бар'єр. Але навіть вони не мають належного впливу на сучасний політичний процес в Україні. Дослідники в царині політики та дотичних до неї гуманітарних дисциплін - соціології та психології стверджують, що пояснень у цього факту декілька. Зокрема, вже цитований нами професор Георгій Почепцов зазначає, що "сильною партія може стати тільки тоді, коли вона відірветься від імені свого вождя, як, наприклад, це має місце сьогодні з компартією. Незалежно від діяльності свого вождя вона впевнено набирає свої відсотки. У той же час про партії-аутсайдери нічого, крім імен їхніх лідерів, взагалі невідомо" [1]. Значно категоричнішим є відомий публіцист Віталій Портников, який з очевидною зневагою констатує: "Я не можу вважати нинішні групи лобіювання політичними партіями" [5]. А його не менш відомий і авторитетний колега-тележурналіст Олександр Ткаченко хотів би побачити на політичній арені "нову політичну силу, принципово відмінну від нині наявних бізнес-партій" [5]. Водночас аналітики політичного процесу схилилися до думки, що запропонована парламентом пропорційна система виборів суперечила чинній Конституції, бо фактично ліквідовувала пряме виборче право. Громадяни голосуватимуть за певну політичну організацію, вищий орган якої делегуватиме своїх представників до парламенту. Але чи не найсуттєвішим недоліком запропонованого проекту закону є ще більше дистанціювання між широкими верствами населення і представницьким органом влади. Депутати працюватимуть винятково на загальнопартійні інтереси і прагнутимуть заробити дивіденди в керівників партійних структур, а інтереси виборців певного округу, регіону, області відійдуть на задній план.

На наше глибоке переконання, пропорційна система виборів все-таки ускладнює поповнення національної політичної еліти новими енергійними та наполегливими постатями або різко сповільнює їх вихід на політичну арену держави. Партійні чи-новинки практично в кожній політичній організації чи в громадсько-політичному об'єднанні за будь-яких обставин намагаються втримати власні керівні посади і насиджені місця членів "своєї команди", атому пробитися на ієрархічну верхівку можуть лише поодинокі особи і то за умови, що вони свого часу були зараховані до номенклатури цієї політичної організації Це, зрештою, є однією з головних причин стрімкого розгалуження політичних структур або періодичних розколів у політичних організаціях. Внутрішньопартійна боротьба між елітою, що перебуває при владі, і між елітою, ідо прагне до владних важелів, не завжди є боротьбою між прихильниками консервативних і революційних (прогресивних) поглядів на конкретну політичну ситуацію. Відомо, що зміни ініціюють рішуче налаштовані і молодші за віком однопартійні (яскравим прикладом цього є НРУ (Рух) ще до розколу), але в окремих випадках політичні авантюристи можуть перебирати на себе владні повноваження, змістивши з керівних посад принципових та авторитетних і в партійній організації, і в цілому суспільстві політичних лідерів. Таким було, наприклад, фактичне усунення від партійної роботи в УРП її засновників і незаперечних авторитетів - Михайла Гориня та Левка Лук'яненка, що, зрештою, перетворило цю колись могутню на західних теренах України політичну організацію на невиразну карликову політичну одиницю. Зрештою, змішана виборча система дала змогу на виборах до Верховної Ради колишнього Радянського Союзу вийти на політичну орбіту таким непересічним особистостям, як Анатолій Собчак, Володимир Черняк та ін.

Отож, чи відповідає пропорційна виборча система вимогам часу? Щоб отримати вичерпну відповідь на це запитання, проаналізуємо кожне із чотирьох її завдань. Ця виборча система, без сумніву, забезпечить пропорційне представництво впливових у суспільстві політичних партій у представницькій інституції влади. Тележурналістка Ірина Геращенко, яка працює на телеканалі "Інтер", ще задовго до виборчих баталій стверджувала, що серед них обов'язково будуть комуністи й об'єднані соціал-демократи, бо "перші мають вірний електорат, а другі розпочали кампанію за чотири роки до виборів" [5]. У трохи скептичній формі подолання чотиривідсоткового виборчого бар'єра комуністами передбачав і політичний оглядач газети "Зеркало недели" Сергій Рахманін: "Комуністи будуть втрачати свій вплив, однак і надалі бз'дуть залишатися гулівером серед ліліпутів" [5]. На щастя, його прогнози не зовсім справдилися. Звичайно, у парламенті буде хоча б одна партія правої орієнтації, на взірець об'єднаного Руху або партійного блоку на кшталт блоку "Наша Україна" В. Ющенка. Не пропустить свого шансу і "партія влади". Практично лише мізерні шанси на успіх зберігатимуть радикальні політичні угруповання від крайніх лівих до крайніх правих. Як справедливо зазначає публіцист Максим Череда, "у будь-якому суспільстві є один-два проценти людей, які купуються на популістські гасла і нереальні обіцянки, а в колишніх комуністичних країнах таких людей завжди більше" [6]. Але в Україні таких радикальних партій значно більше, ніж революційно налаштованих виборців, тому вони радше задовольняться черговою заявою про себе, частками відсотка чи, в найкращому випадку, двома відсотками. Проте пропорційна виборча система аж ніяк не відображатиме політичних уподобань більшої частини електорату, оскільки їх не акумулюють у собі політичні організації.

Розглянемо детальніше другу вимогу до виборчої системи. Обраний парламент у парламентсько-президентській республіці мав би сформувати дієздатний уряд. А згідно з нашим Основним Законом вища законодавча інституція наділена обмеженими правами щодо формування уряду. Парламент затверджує кандидатуру Прем'єр-міністра України, яку пропонує Президент. І всі інші ключові посади в Кабміні займають особи, яких добирає глава держави. Правда, деякі прем'єр-міністри були наділені правом з волі Л. Кучми сформувати уряд, за винятком силових міністрів, які вже пережили зміну не одного глави уряду. Повноваження Верховної Ради ще донедавна зводилися до затвердження або до відхилення членів Кабінету Міністрів. При формуванні коаліційного уряду Віктора Януковича парламентські фракції, що входять до "більшості", пропонували й відстоювали кандидатури міністрів. Але такий порядок формування українського уряду є результатом ситуативної домовленості, а не конституційною нормою Чи забезпечить пропорційна система високу структурованість парламенту. Незаперечно, що так. Структурованість буде вищою, ніж за змішаної системи. І значно вищою, ніж за мажоритарної виборчої системи. Однак на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства, це не є позитивним чинником. Навпаки, це, до певної міри - недолік сучасного парламенту. Адже у вищому законодавчому органі будуть пропорційно представлені не тільки класичні політичні організації, яких наділив відповідними повноваженнями електорат, але й найпотужніші кола ново-олігархічні об'єднання, які, використовуючи вже згадані фінансові, адміністративні та організаційні важелі, зуміли подолати виборчий бар'єр. І пропорційна виборча система збільшує відсоток власне таких депутатів серед усього корпусу народних обранців. Механізм народного контролю за діяльністю вищого законодавчого органу, який був обраний за пропорційною виборчою системою, не є досконалішим, аніж той, який контролює: парламент, обраний за іншими системами. І в українському суспільстві цей контроль усе-таки символічний.

Отже, пропорційна виборча система, яка є більш прогресивною, і запровадження якої є справою часу, також не позбавлена певних хиб і вузьких місць. І ними обов'язково скористаються прихильники брудних політичних технологій, як тільки отримають щонайменший шанс. Тому набагато важливішим завданням ЗМІ є не популяризація тієї чи іншої виборчої системи, а гостра, критична, викривальна їх позиція щодо зловживань влади і на етапі виборчої кампанії, і при формуванні депутатських фракцій, і парламентської більшості.

Список посилань
1. Почепцов Г. Антипроект // День. 2000. - 1 груд.
2. Піховшек В. Міжсезоння // День. 2000. - 29 груд.
3. Різун В. Роль ЗМК у демократичному суспільстві Публіцистика і політика: Збірник наукових npaць За заг. ред. проф. В. І. Шкляра. - К, 2001. - Bип. 2. - С. 13.
4. Лігачова А. Агітація без інформації День. - 2000. - 14 січ.
5. Мостовая Ю. Гіолитические итоги 2000 Зеркало недели. - 2000. - ЗО дек. 6. Череда М. Рождественский подарок Европе // Зеркало недели. 2000. - ЗО дек.