Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Закон України "Про авторське право та суміжні права": уніфікаційний аспект нової редакції

К. О. Афанасьєва

асп.
УДК 070: 397. 5

У статті наведено ґрунтовний аналіз нової редакції Закону України "Про авторське право та суміжні права". Аргументуються позитивні нововведення закону та вади окремих статей.

The article contains the deep analysis of a new edition of the Law of Ukraine" On copyright and adjacent rights". The author argues positive innovations and lacks of separate clauses of the law.

Глобалізація світової економіки та стрімкий розвиток інформаційних технологій зумовили перетворення інтелектуального капіталу на провідний сектор економіки. Водночас формація нових правових відносин, основою яких є партнерські взаємовигідні стосунки та нові виробничі методи, вносить значні зміни в індустрію засобів масової інформації. Усвідомлення інтелектуальної праці як реального капіталу та актуалізація його цінності спонукає журналістів переглядати свої позиції стосовно авторських прав на продукти праці, що є основою діяльності засобів масової інформації. Підтвердженням цього можуть слугувати численні судові позови від журналістів із приводу порушення авторських прав, кількість яких лише невпинно збільшується [1]. У сучасних ЗМІ термін "журналістика" належить до великої різноманітності функцій, включаючи діяльність традиційних журналістів у друкованих та електронних ЗМІ, газетних та телевізійних фотографів, художників, виробників радіо- і телевізійних програм та багатьох інших співробітників та позаштатних працівників, які пишуть і творчо розробляють матеріали [2]. І саме через те, що створення та випуск інформаційної продукції як об'єкта інтелектуальної власності погребує залучення праці багатьох людей, гостро постає питання дотримання авторських прав, обсяг яких встановлює законодавство Діяльність засобів масової інформації у контексті дотримання авторських прав регулюється рядом законів, серед яких найважливішим є Закон України "Про авторське право та суміжні права". 1 саме тому, що більшою мірою від цього нормативного документа залежить забезпечення належного рівня охорони авторських прав журналістів та працівників ЗМІ, суперечки навколо окремих положень серед фахівців не стихають досі. Найголовнішим залишається питання: чи відповідає нова редакція вищезазначеного закону потребам журналістів, чи регламентує вона уповні авторсько-правові відносини, що виникають у діяльності ЗМІ Досить полярні погляди на проблему можемо знайти у працях В. Ситцевого, О. Підопригори та статтях О. Святоцького, Л. Глухівського та ін. З огляду на це доцільним видається детальний аналіз Закону "Про авторське право та суміжні права" (далі. - Закон) у контексті застосування його до сфери масової інформації.

Нововведення

По-перше, необхідно зазначити, що поява нової редакції цього Закону була викликана необхідністю гармонізації законодавства України з авторського права і суміжних прав із нормами Європейського Союзу на основі Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Характерною рисою його є ринкова спрямованість. Закон значно розширює права учасників авторсько-правових відносин та дає можливість вільно розпоряджатися правами, що їм належать. 1 якщо в цьому аспекті порівнювати найавторитетнішу міжнародну угоду - Бернську конвенцію "Про охорону літературні»; та художніх творів" із Законом, слід визнати, що останній значно випередив її, акцентуючи увагу на так званих "вторинних", тобто майнових правах. Справді, в рамках національних систем та в міжнародних конвенціях відповідно до традицій континентального (європейського) права особливе значення надається наділенню автора первинними правами. Це, звичайно, важливо. Але не менш важливим є регулювання відносин, що виникають у зв'язку зі створенням і наступним використанням твору, тобто на етапі, пов'язаному з економічно]» реалізацією автором набутих у рамках Закону широкомасштабних прав. Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, і лише у статті 6 bis наявне швидкоплинне згадування майнових прав [У. Однак реальність сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для автора, на перше місце. Тому величезною заслугою українського законодавства є орієнтація на економічний характер відносин. , Безумовно, позитивним фактом є поповнення Закону новими термінами, що стосуються саме сфери діяльності ЗМІ Зокрема, додалися визначення фонограми, відеограми та їх виробника; поняття організацій ефірного та кабельного мовлення тощо. Важливою є наявність у переліку визначень цитати. Адже, як показує практика, доведення наявності плагіату, зазвичай, ускладнювалося відсутністю визначення саме цього терміна ("цитата"). Це давало можливість порушникам видавати літературні крадіжки за цитати. Так, під час розгляду справи за позовом автора до ЗАТ "Діорама" видавця газети "Діорама + Московський комсомолець", журналістка якої привласнила ряд статей позивача, виникли проблеми цього ж характеру. Журналістка Г. М. пояснювала ситуацію тим, що вона лише цитувала автора. Ознаки цитування, що передбачені граматикою української мови, у цих статтях були відсутні. Однак, незважаючи на те, що ще до судового засідання авторка надала витяг із тлумачного словника, де подавалося визначення самого терміна цитування та правила виділення такого цитування на письмі, суд не розглянув ці докази як законодавчо обґрунтовану аргументацію [4]. По-новому трактується поняття службового твору. Так, згідно зі статтею І - це твір, що створений "відповідно до службового завдання" На практиці таке формулювання не дає можливості вважати службовим твором будь-який твір, створений у рамках службових обов'язків працівника. Важливим доповненням стало визнання інтерв'ю - твором, що створений у співавторстві. Відповідно до пункту 3 статті 13 Закону співавторами інтерв'ю є особа, що взяла інтерв'ю, та особа, що дала інтерв'ю. Слід зауважити, що погляди спеціалістів на такий підхід до проблеми неоднозначні Зокрема, на думку головного юриста Австралійської ради з а.вторського права С. Бридж, "трактування інтерв'ю як твору, що створений у співавторстві, навряд чи можливе, оскільки лише журналіст-інтерв'юер виступає як особа, яка має намір створити твір, що охороняється авторським правом" [5]. Натомість професор Л. Глухівський, який був ініціатором трактування в українському законодавстві інтерв'ю саме як об'єкта співавторства, наголошує, що "впроваджуючи у Законі "Про авторське право і суміжні права" норму про законність опублікування запису інтерв'ю лише за згодою осіб,, які дають інтерв'ю, законодавець мав на меті посилити захищеність цієї категорії осіб, перешкодити несанкціонованому редагуванню, спотворенню, модифікації, зміні форми інтерв'ю" [6] Іншу аргументацію дає В. Л. Чертков. Він уважає, що "творчість інтерв'юера-журналіста полягає передусім у підборі та формулюванні питань. Особі ж, яка дає інтерв'ю, належить форма та зміст відповідей, тобто самого матеріалу. Так загальними зусиллями створюється особливий вид твору -інтерв'ю, що містить у собі питання та відповіді як нероздільні складові компоненти, які саме у своїй єдності повинні впливати на читача" [7].

Однак безумовним плюсом є друга частина статті 13 Закону, згідно з якою опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка його дала. Це доповнення дає можливість уникнути багатьох конфліктів, що виникають у разі неправильного розуміння або перекручення слів інтерв'юйованого. Нова редакція Закону усунула непорозуміння, що були викликані вживанням у статті 41 термінів "програма" і "передача" як однозначних. Так, у статті 1 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" [8] термін "телерадіопрограма" визначається як "сукупність телерадіопередач, які транслюються безпосередньо або в запису". У статті 35 старої редакції Закону передбачалося, що "організації мовлення мають виключне право дозволяти або забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на матеріальному носії...". Проте в пункті 2 цієї ж статті йшлося про те, що "організаціям мовлення належить право на одержання винагороди за будь-яке використання їх передач". Виникало запитання: чи однозначними є за своїм змістом терміни "програма" і "телерадіопрограма", що вживаються в статтях 36, 44 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" і в статті 35 Закону України "Про авторське право і суміжні права". Нова редакція Закон; впорядкувала вживання цих термінів відповідно до вищезазначених законів Також редакція визначає ширший перелік майнових прав автора. Зокрема, це стосується пункту 9 статті 15 "Майнові права автора", в якому зазначено, що автор має право дозволяти або забороняти "подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором". Поява цього пункту зумовлена розвитком цифрових та комп'ютерних технологій, внаслідок чого набуло поширення використання об'єктів авторських та суміжних прав за допомогою цифрових інтерактивних мереж (у тому числі Інтернету). На сьогодні можливості інтерактивних мереж в Україні використовує величезна кількість людей. До того ж слід зауважити, що, по-перше, ця цифра постійно збільшується, а, по-друге, використання найчастіше зачіпає саме літературні письмові твори, серед яких значний відсоток становлять авторські матеріали журналістів. Передача за допомогою цифрової мережі має певні істотні особливості, пов'язані з різноманітністю засобів, що використовуються (телефонні та кабельні лінії, проводи та оптичні волокна, ефірне та супутникове мовлення), із появою додаткових можливостей (наприклад, інтерактивністю комунікації) тощо. Новий пункт Закону найбільш точно відображає особливості використання об'єктів авторського права у новому технологічному середовищі. До того ж. таке формулювання вже пройшло багаторічну апробацію на міжнародному рівні, використовується у всіх сучасних міжнародних угодах, зокрема, у статті 8 Договору ВОІВ про авторське право 1996 року, статтях 10 та 14 Договору ВОІВ про виконання та фонограми 1996 року, статті 10 Договору (Протоколу) ВОІВ про аудіовізуальні виконання тощо. Нова редакція Закону також збільшила строк дії авторського права до 70 років (У старій редакції Закону від 23 грудня 1993 року строк дії авторського права становить 50 років.) Ця зміна викликана необхідністю забезпечення додаткової охорони творам українських авторів за кордоном. Адже у багатьох країнах світу термін охорони становить 70 років [9]. І якщо Україна не зробила б цього кроку, це дало б можливість відмовляти українським правовласникам у наданні охорони закордоном, оскільки міжнародні угоди, як правило, не зобов'язують надавати охорону "іноземним" творам, якщо закінчився строк охорони в країні їх походження. Збільшення ж строку до 70 років, навпаки, дозволяє відповідно збільшити термін охорони, що надається вітчизняним правовласникам у більшості розвинених країн світу Позитивним є розширення розділу, присвяченому управлінню майновими правами авторів. Ефективне функціонування цієї установи є для журналістів надзвичайно важливим, оскільки здійснення контролю за використанням авторської публікації видається доволі важким і під силу лише спеціалізованій організації, що займається управлінням майновими правами авторів. Окрім того, такий підхід є дуже вигідним для організацій мовлення, що використовують твори різних авторів. Наведемо лише один приклад. Звичайна радіостанція, яка працює в "музичному форматі", передає в ефір близько 20 пісень на годину (при середній тривалості пісні - З хвилини) У двадцяти пісень є, як мінімум, сорок авторів музики й текстів. За відсутності колективного управління радіостанції, щоб не бути обвинуваченою у порушенні авторських прав, довелося б укладати сорок авторських договорів на кожну годину ефірного мовлення, а кількість таких "годин мовлення" може сягати двадцяти чотирьох на добу. Витрати на укладання договорів безпосередньо з кожним автором є занадто великими й непосильними практично для кожної радіостанції. Причому це дуже спрощений варіант розрахунку: адже найчастіше, крім одного автора музики й одного автора тексту, існують й інші автори (аранжувальники, перекладачі, спадкоємці, інші правонаступники) та власники суміжних прав (співаки, музиканти, диригенти). Система колективного управління дозволяє у цій ситуації замість незліченної кількості договорів укласти лише одну угоду з компетентною організацією, що має єдиний репертуар та аналогічні договори із закордонними товариствами. Як результат, правовласники отримують належну винагороду, а користувачі - можливість здійснювати свою діяльність законно та при мінімальних "адміністративних" витратах. Варто зазначити, що в колишньому СРСР не існувало таких організацій. Творчі спілки, наприклад, композиторів, письменників тощо були по суті професійними об'єднаннями творчих працівників і виконували функції відповідних профспілок, надаючи матеріальну допомогу її членам [10]. Причому доступ до таких спілок був досить обмежений. Майновими правами авторів фактично управляла держава. З 1973 року здійснення управління майновими правами авторів було покладено на Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП) та його республіканські управління. Свої майнові права автори творів могли передати лише цій організації, оскільки інших просто не було [11]. Отже, Україна ніколи не мала своєї власної системи громадських організацій колективного управління майновими правами. Не було її ні в революційні часи, ні в роки радянської влади. Унаслідок чого сьогодні новоствореній системі колективного управлінню часто бракує досвіду, досі не розроблені чіткі механізми отримання та розподілу авторської винагороди, не врегульовані методи проведення експертної оцінки тощо. Щоправда, аналогічну ситуацію можемо спостерігати й в інших країнах СНД. Проте є багатий закордонний досвід, який доцільно використати в процесі становлення власного законодавства про інтелектуальну власність. До оновленої редакції Закону вперше внесені поняття "піратство" та "плагіат" як види порушень авторського та суміжних прав, а правовласники наділені більш широкими повноваженнями у здійсненні свого права на захист. Надзвичайно важливим з огляду на отримання авторської винагороди у судовому порядку є розширення переліку способів забезпечення позовів у справах про порушення авторського та суміжних прав. Відтепер особа, що має авторське чи суміжні права, може, зокрема:
- вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського та (або) суміжній прав, у тому числі зупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафакткі примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;
- брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних із виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, стосовно яких є підозри про порушення (чи загрозу порушення) авторського та (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
- вимагати від осіб, які порушують авторське та (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів та об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження.
Серед цього широкого переліку способів захисту та можливих рішень суду варто назвати спосіб захисту, передбачений пунктом "г" частини 1 статті 52 Закону. Мова йде про стягнення доходу, що був отриманий внаслідок порушення авторського права. Для порівняння: у попередній редакції Закону було передбачено стягнення прибутку, що був отриманий внаслідок порушення авторського права. На думку спеціалістів, стягнення доходу є більш дієвим способом Як відомо, поняття "дохід" є ширшим щодо поняття "прибуток"'. Після прийняття нової редакції міра відповідальності порушників авторських прав істотно збільшується, тому що мова йде про весь незаконний дохід, а не лише про отриманий прибуток (який міг бути незначним, або взагалі бути відсутнім). Крім того, довести розмір доходу, за загальним правилом, значно легше. Зокрема, це може бути зроблено, виходячи з розміру накладу та вартості одного примірника твору.

Проблеми окремих статей
Незважаючи на ряд вищезазначених очевидних позитивних моментів, Закон водночас не є ідеальним. У ньому багато прогалин та внутрішніх суперечностей; багато формулювань є недостатньо чіткими та можуть тлумачитися по-різному. З огляду на це видається необхідним, навести кілька зауважень щодо окремих статей, які можуть мати істотне значення для подальшого вдосконалення правового регулювання відносин, що виникають у сфері діяльності засобів масової інформації. Викликають непогодження деякі пункти статті 8. Зокрема, певною мірою безсистемно складений перелік творів, на які поширюється авторське право, тобто правова охорона. Доцільніше було б весь перелік згрупувати в окремі блоки, як це зроблено, наприклад, у законі Великобританії. В окремі підрозділи там виділені літературні твори, звукові записи, фільми, телерадіопередачі (супутникові та кабельні окремо), друковані видання тощо. Причому до кожного розділу додаються чіткі визначення: що є фільмом, що є передачею. Це допомагає уникнути двозначності у тлумаченні [12] Суттєвою вадою є відсутність у переліку об'єктів авторського права газет, журналів та інших періодичних видань. Незважаючи на те, що окремі статті, розміщені у друкованих засобах масової інформації, є самостійними об'єктами авторського права, самі періодичні видання також належать до цієї категорії. Однак на відміну від програм організацій мовлення, що включені до переліку об'єктів суміжних прав, періодичні видання, чомусь, залишилися поза увагою законотворців. Тим часом ця продукція також є оригінальним результатом творчої праці багатьох осіб: редакторів, дизайнерів, верстальників тощо. Як зазначалося вище, нова редакція Закону поповнилася великою кількістю нових термінів та їх визначень, що є безумовним плюсом. Однак у цьому переліку немає визначення журналістського твору, що на практиці викликає суперечки з приводу визнання публікації об'єктом авторського права. Адже не всі журналістські твори можуть мати правову охорону, зокрема, відповідно до статті 10 Закону "повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації" не є об'єктами авторського права, тобто не охороняються законом. Водночас Закон не містить визначень самого поняття прес-інформації та літературного або письмового твору, до якого найчастіше відносять журналістський твір. Ця прогалина у законодавстві не дає можливості юридично обгрунтувати віднесення журналістського матеріалу до літературного твору або ж до звичайної прес-інформації. Показовим у цьому аспекті є румунське законодавство, в якому до переліку об'єктів авторського права входять і журналістські письмові твори [13]. Викликає принципові розбіжності у трактуванні пункт 4 статті 14 Закону, що стосується права автора на збереження цілісності твору. Перелік немайнових прав автора викладений таким чином, що на практиці дає можливість ставити право "вимагати збереження цілісності твору" у залежність від обов'язково наявного факту порушення честі та репутації автора. Негативні наслідки можливості двозначного трактування цієї новели Закону особливо помітні у аудіовізуальній сфері. Зокрема, це стосується переривання аудіовізуальних творів на телебаченні рекламними вставками та інформаційними блоками, що є безумовним порушенням прав автора. Адже переривання твору, зазвичай, на цікавому або психологічно напруженому моменті змінює його сприйняття в цілому, спотворює задум автора, переміщуючи емоційні акценти, чим, безумовно, порушує його цілісність. Водночас вищезазначені дії навряд чи здатні зашкодити честі та репутації автора. З огляду на це, залежність порушення цілісності твору від факту завдання шкоди честі та репутації не дає авторові можливості захистити порушені права у судовому порядку. Слід зазначити, що із цією проблемою сьогодні стикається більшість країн Європи. Цікаві пропозиції щодо законодавчого врегулювання цієї ситуації пропонують професор Д. Фабіанці, А. Керевер, Д. Гінзбург. На думку останнього, зміни, що обумовлюються рекламними вставками (а також перекручування, що часто виникають у зв'язку з такими вставками), трансформують характер твору, який демонструється по телебаченню та сприймається глядачем, перетворюють його на "похідний твір", тобто на переробку твору-оригіналу. Саме необхідність отримання дозволу для створення твору-переробки науковець пропонує використовувати як своєрідний контроль за використанням реклами у межах демонстрації його твору. Досі відкритим залишається питання щодо творів, які були вперше опубліковані на території СРСР. Слід нагадати, що до 25 грудня 1991 року СРСР існував як єдина держава і твір, вперше опублікований на його території, охоронявся за радянським авторським правом. Після розвалу СРСР Україна разом із Росією, Казахстаном, Таджикистаном та Білоруссю заявила про своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право як правонаступниця союзу Тож логічним було б включити до Закону пункт щодо охорони цих творів. Суперечки серед фахівців викликає питання належності майнових прав на журналістський твір. Вирішення цієї проблеми видається доволі складним через суттєві недоробки у вітчизняному законодавстві. Так, стаття 19 Закону визначає, що виключні права на використання періодичного видання (газети, журналу тощо) в цілому належать видавцю. Наступний пункт цієї ж статті наголошує: "автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні прана на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачене авторським договором" (виділено автором. - А. К.). Натомість повністю спростовує ці твердження стаття 16, в якій мова йде про службові твори. Зокрема, у пункті 2 зазначаються "виключне майнове право неї службовий твір (яким у більшості випадків є журналістська публікація) належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем" (виділено автором. - А К). В обох статтях наявне застереження щодо договору, в якому автор має можливість занотувати свої умови. Однак відповідно до цього ж Закону публікація у ЗМІ є єдиним випадком, коли дозвіл автора на опублікування або використання його твору може надаватися в усній формі, тобто не потребує письмової угоди. Тож: у разі судового вирішення конфлікту договір, укладений в усній формі, не може бути представлений як доказ, а єдиним постулатом, що регулює ці відносини, залишатиметься стаття 16, відповідно до якої всі майнові права належать роботодавцю. Саме тому необхідним видається внесення відповідних змін до Закону з метою забезпечення розумного балансу інтересів працівника і роботодавця. Суттєвою вадою нового Закон, залишається відсутність новел, що регулювали б правовідносини, які виникають у цифрових мережах. Неможливість застосування застарілих нормативних документів до нових форм передачі та отримання інформації, що їх надає мережа інтернет, залишає авторів практично беззахисними. А втім, найбільша кількість порушень авторських праЕ; журналістів відбувається саме у цифрових мережах. Причина полягає у легкій доступності інформації та неможливості здійснити контроль за її поширенням в інтернеті. У галузі журналістики основні конфлікти спричиняє повторне використання роботодавцями журналістських матеріалів в інтерактивному режимі, тобто у мережі інтернет. На жаль, цей момент у законодавстві не передбачений. На думку видавців, їх газети є результатом "колективної праці" і видавці мають законне право на відтворення та не повинні просити дозволу автора на відтворення у цифровій мережі Адже згідно з пунктом 2 статті 16 Закону виключне право па використання службового твору належить роботодавцю. Цікавим у цьому аспекті ? досвід французького законодавства. У статті L761.9 Трудового кодексу Франції зазначено, що право роботодавця публікувати статті в "більш ніж одній газеті" залежить від згоди журналіста, прямо викладеній в угоді між роботодавцем і журналістом, в якій зазначені умови оплати. Щоправда, угоди ці не завжди укладаються, а в результаті застосування цифрових технологій з'явились газети, що суттєво відрізняються від друкованих, (електронні видання). Незважаючи на це, зазначена стаття дає підстави французьким суддям вирішувати судові конфлікти на користь журналістів [14].

З огляду на проблему, безумовно, позитивним фактом є приєднання України у 2001 році до так званих "інтернет-договорів" Всесвітньої організації інтелектуальної власності "Про авторське право" та "Про виконання і фонограми", метою яких є саме гармонізація національних законодавств у цій сфері та правове врегулювання відносин, що виникають у цифрових мережах. Суперечки серед фахівців також викликає правомірність багатофункціонального використання творів, створених за наймом. Наприклад, оригінальні малюнки, фотонегативи, рукописи працівника залишаються у роботодавця навіть після його звільнення та можуть використовуватися новим власником через багато років з іншою комерційною метою. Тахож вдалий твір автора може бути використаний вдруге, що теоретично має збільшити гонорар автора. Але на практиці цього не відбувається. У Великобританії, наприклад, газетні видавці заснували власне агентство Newspaper Licensing Agency Limited - NLA, що покликано регулювати саме питання щодо повторного використання газетного матеріалу [15]. З метою врегулювання цієї ситуації, на нату думку, логічним було б обмежити часові рамки використання службового твору, по закінченні якого всі виключні права на використання твору поверталися б автору. Як варіант вирішення цієї проблеми, відомий російський юрист Е. П. Гаврилов пропонує за умови, якщо роботодавець не використовує службовий твір протягом, наприклад, 5 років, також повертати всі виключні права автору. Компромісним рішенням могло б стати зазначення у Законі можливості передачі виключних прав на використання твору до роботодавця не цілком, а лише у тій сфері, якою займається роботодавець. Гак, якщо автор створив сценарій кінофільму для кіностудії, то він зберігає за собою право на журнальну публікацію нього сценарію [16]. Загалом цей короткий аналіз Закону дає підстави говорити про перевагу позитивних нововведень та вагомий внесок у національну систему захисту авторських і суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього Закону Безумовно, він потребує подальшого вдосконалення. Але його наближення до норм європейського права, що є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі, відкриває Україні шлях до європейського співтовариства.

Список посилань

1. Звіт Державного Департаменту інтелектуальної власності. К., 2003.
2. Якобсен Т. Авторств право в средствах массовой информации Бюллетень по авторскому праву. 1999. № 3. С З 19.
3. Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів, Празький акт від 24 липня 1971 року, змінений 2 жовтня 1979 року Женева, 1990.
4. Матеріали архіву ДААСП Судове рішення № 7 12 2000 від 13. 10. 2000 р.
5. Бридж С. Журналистьі как обладатели авторских прав Бюллетень по авторскому праву. - 1990. JVS 3. С. 11 18.
6. Глухівський J І. Співавторство і ав торське право на інтерв'ю Інтелектуаль на власність. 2002. - № І. - С. 19.
7. Чертков В. Авторств право в периоди ческой печатн. - М: Юрид. лиш., 1989. С. 19 20.
8. Закон України № 3759-ХП "Про телебачення та радіомовлення" від 21 грудня 1993 року з урахуванням Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення та радіомовлення" від 2 червня 1995 року.
9. Директиви СЕС № 93 98 ЄЕС від 29.10,93 року "Про уніфікацію строку дії охорони авторського права і деяких суміжних прав". - С. 1, 2.
10. Тимофеенко Л. Охрана прав на интеллектуальнуїо собственность. - М, 1994. С. 104.
11. Матвеев Ю. Международная охрана авторских прав. М., 2000. С. 141.
12. Закон Великобританії "Про авторське право, промислові зразки і патенти", 1988рік.
13. Закон Республіки Румунія "Про авторське право і суміжні права" Румунський офіційний вісник. 1996. - 26 берез.
14. Керевер Андре. Новое в розвитий фраицузского законодательства об авторском праве с учетом цифрових технологиіі. Copyright Bulletin, Vol. XXXV, No. 4, 2001.
15. Copyright Bulletin, Vol. ХХХПІ, No. 1, 1999. - P. 3 - 19.
16. Гаврилов 3. П. Авторское право России на современном зтапе Сборник материалов международного семинара по авторскому праву, 6-8 декабря 1994 г. М, 1995. С 31 45.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові