Статтю присвячено досі недослідженому жанру публіцистики - некрологу, стисло викладена історія його розвитку, укачується на матеріальне художньо-естетичие його втілення в публіцистичній твор¬чості Олеся Гончара.
The article is devoted to the publicistic genre which is still unexplored - obituary notice; it is briefly analyzes the history of its development, focuing on its material literary-esthetic embodiment in the publicistic works of Oles Honchar.
Актуальність даної розвідки пояснюється тим, що некролог досі не став об'єктом зацікавлення теоретиків публіцистики. У її завдання входить аналіз некрологів Олеся Гончара як жанру публіцистики, визначення його композиційно-структурних та мовностилістичних особливостей, а також характеристика творчої індивідуальності автора.
У XX столітті в українській письменницькій публіцистиці склалася чітка й розвинена жанрова система: стаття, нарис, вступне слово, інтерв'ю, есе, післямова, рецензія, фейлетон, памфлет тощо. У творчості визначних вітчизняних письменників: Миколи Хвильового, Уласа Самчука, Івана Багряного, Олександра Довженка, Павла Загребельного, Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського та багатьох інших - представлені найрізноманітніші публіцистичні жанри. Багатою на розмаїті жанрові форми постає публіцистика визначного майстра національної літератури Олеся Гончара, який широко використовував потенційні можливості жанрів, досягаючи глибини й точності спостережень над життям, тими складними й суперечливими процесами, що відбувалися в Україні та світі в другій половині минулого сторіччя. Його допитливий погляд, уміння бачити головне з буденному житті, багатолітній досвід праці в красному письменстві допомогли в публіцистичному осягненні тих явищ і процесів, що відбувалися в навколишньому житті.
У системі змістових форм публіцистики Олеся Гончара є жанр, про який написано зовсім мало. Це - некролог. Найчастіше дослідники його не помічають. А втім, некролог як публіцистичний жанр має досить тривалу історію розвитку. "Знциклопедический словарь" Ф. А. Брокгаузата І. А. Ефрона відносить його народження до часів виникнення християнства. Адже вже в перші роки поширення цієї віри склалася традиція вести списки померлих у церковних книгах. За іншою версією, джерелом некрологів були епітафії (надгробні написи) античності, які "у стародавній Греції писалися у віршах, що пізніше стало звичаєм і у римлян (найдревніша велика епітафія в латинських віршах - Сунпіона Барбата, консула 298 року до народження Христа)" [12, 925].
В Україні зародження некролога як жанру треба віднести до X століття, коли, після запровадження в Київській державі християнської віри, у церковних книгах стали записувати спершу імена померлих служителів культу та інших людей, які мали певні заслуги перед церквою. Пізніше, в середньовіччя, в церквах та монастирях стали вести списки або календарі, до яких записували подвижників, муче ників за віру, церковних ієрархів, визначних державних діячів, а також тих, хто .'замовляв вічну месу.
Спочатку некролог містив тільки фактичні дані про смерть певної особи, пізніше його форма вдосконалилася, й уже в середні ві ки виникають панегірики як складова частина некролога і як самостійний жанр. У добу бароко модними стали вірші про смерть, або вірші на похорон. Зразком може бути твір К. Саковича "Вірш на жапосний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного..."
Пізніше некрологи стали входити до збірників, що містили біографічні дані відомих діячів, які померли за останній час. Такі збірники друкувалися в Німеччині, Франції, Росії, ряді інших європейських держав.
Пройшовши значну еволюцію, у другій половині XX столітгя некролог постав як жанр, що містив не лише інформацію про смерть певної особи, а й дані про її заслуги перед державою, певні біографічні свідчення, які часом мали мемуарне начало. Сам термін некролог походить від гр. nekros - мертвий та. logos -слово. Українська літературна енциклопедія пропонує таке визначення цього жанру: некролог - "стантя або замітка в періодиці з приводу смерті того чи іншого діяча. У ній подаються відомості про життя й діяльність померлого" [10, 192-193]. Сучасний некролог- це відносно невеликий за розміром твір, характерними ознаками якого є стислість, лаконічність викладу матеріалу, достовірність викладених у ньому фактів із лаптя померлого. Церемоніальний характер жанру позначається на стилі викладу матеріалу. Зокрема цим можна пояснити сумний, мінорний пафос подібних творів, наявність певних обов'язкових компонентів у їхній структурі, таких, як своєрідний початок. що містить повідомлення про смерть людини, про яку йдеться в некролозі; висловлення співчуття родичам покійного, запевнення в збереженні світлої пам'яті наприкінці твору, перелік заслуг померлої людини в середині твору. При цьому початок і кінцівка такого твору є відносно невеликими, а середина - більш розлогою.
Некрологи друкуються переважно на останніх сторінках газет, беруться в чорну рамку. їм дають назву здебільшого за ім'ям і прізвищем покійного: "Іван Світличний", "Євген Гуцало", "Олесь Гончар", "Степан Крижанівський". Рідше заголовок некролога є перифразом: "Славний син України" (у зв'язку з кончиною Юрія Збанацького), "Пам'яті вчителя" (з приводу смерті Василя Ващенка); іноді символом: "Ряст" (пам'яті Євгена Гуцала); або ж певним висловом, що зазначає професію чи рід занять покійного: "Слово про вчителя" (у зв'язку зі смертю Лева Олевського), "Пам'яті великого патріарха" (з приводу смерті патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира).
Сучасні некрологи є переважно колективними творами. їх підписують, як правило, керівники держави, коли йдеться про смерть визначних політичних чи державних діячів, провідних митців, або певної галузі, коли мова йде про смерть керівників установ чи організацій тощо. Коли ж мова йде про смерть відомих письменників, тоді некрологи підписують керівники Національної спілки письменників України, видатні прозаїки, поети, публіцисти чи критики. В окремих випадках, коли йдеться про смерть письменників, що мають особливі заслуги перед державою, їхні некрологи підписуються найвищими посадовими особами України, керівниками Національної спілки письменників. Так, некрологу зв'язку зі смертю Олеся Гончара підписано Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром, іншими офіційними особами. Некролог з приводу смерті Євгена Гуцала підписав Прем'єр-міністр України, керівники Національної спілки письменників України.
Однак, як свідчить досвід XX століття, досить часто бувають випадки, коли окремі письменники пишуть некрологи з приводу смерті визначних літераторів, з якими були знайомі, з ким підтримували дружні стосунки, творчі контакти протягом багатьох років і десятиліть. Такими є некрологи, автором яких є Олесь Гончар. Відоме всього лише десять таких творів: перший із них датований 1956 роком і написаний з приводу смерті Остапа Вишні, останній 1983 роком, у зв'язку зі смертю Миколи Бажана.
Природа некролога як жанру полягає в тому, що подібний публіцистичний твір, на відміну від інших, не може заздалегідь плануватися, продумуватися, писатися тривалий час. Некролог пишеться нагально, терміново, одразу ж після звістки про смерть відомої людини. Буває, що таке повідомлення застає публіциста десь у дорозі, у відрядженні тощо. Його автор не завжди має можливість скористатися довідковою літературою, щоб уточнити певні факти, тому він більше покладається на досвід минулого спілкування, власну пам'ять. Наприклад, некролог з приводу смерті скульпторки Галини Кальченко "Народна" Олесь Гончар написав 12 березня 1975 року в готелі "Москва" в тодішній радянській столиці, де письменник перебував у справах, і там його застала сумна звістка про кончину цієї чудової людини, яку він добре знав Мабуть, тому в некролозі переважає бачення місця цієї особистості в історії національного мистецтва, відзначаються її вершинні досягнення в галузі, в якій вона працювала.
Гончареві некрологи виділяються з-поміж інших тим, що автор писав лише про тих людей, з якими він підтримував дружні стосунки. Як офіційна особа (тривалий час Олесь Гончар очолював Спілку письменників України), він ставив свій підпис на багатьох колективних некрологах, у тому числі й з приводу смерті письменників, з якими він не товаришував. У написаних ним некрологах письменник-публіцист прагнув донести до громадськості не лише справу їхнього життя, а й ті незримі .духовні ниті, що поєднували його з покійником. Попри певну канонічність, що витікає з жанрової природи некролога, твори цього жанру Олеся Гончара мають певну специфіку, яка помітна в усіх його складових частинах. Так, початок Гончарових некрологів, що, здається, точно відповідає жанровим канонам, вирізняє те, що письменник одразу називає головне, яке робило померлого відомим усім людям: "Пішов від нас письменник на родний - народний в кращому розумінні цього слова" [3]; "Із шахтарського краю, зі степів
Донеччини приніс він своє співуче слово, що задзвеніло над усією Україною" [І] (про Володимира Сосюру); "Помер Захарія Станку. Пішов із життя славний романіст поет, академік, невтомний поборник дружби наших літератур1' [2, 211]; "Не стало людини (Максима Рильського. - В. Г), яка прогягом десятиліть була гордістю української інтелігенції, була прикладом того, як самовіддано й натхненно треба для рідного народу працювать" [4], "Пішов із життя Микола Бажан, великий діяч української культури. Ніхто не скаже, чи знайде заміну його могутній інтелект і не менш могутній поетичний дар" [9].
Нестандартно підходив Олесь Гончар і до викладу біографічних відомостей, переліку заслуг покійного перед своїм народом, суспільством, державою. Дуже часто в некрологах письменника звучать мемуарні ноти, життєву долю померлого публіцист ніби пропускає через факти особистого спілкування з ним, вилучаючи те головне, заради чого існувала їхня дружба: "Бачили ми його безмежно ніжним, і ласкавим, і змордованим, обраненим, бачили і гнівним, і пісенно натхненним - і все це був він, Андрій Малишко, людина дивовижної цільності й рідкісного душевного багатства, людина-вогонь, боєць, патріот" [6]; "Не напишеться поема про геніального Артемія Веделя, яка була в Бажанових задумах, не зреалізуються інші його твори, прко це усвідомлювати" [8]; "Кожен з нас, хто близько знав Павла Михайловича (Остапа Вишню. -В Г), був зачарований не тільки силою його величезного обдарування, але й рідкісною красою його душі, його людської особистості" [3]; "Спроможною була ця людина (Юхан Смуул. -В. Г) на крюк сміливий, на красивий вчинок 1 все це без найменшої пози, ніби в жарт, із сором'язливою смуулівською усмішкою й душевною делікатністю, м'якою іронічніспо, за якою, однак, угадувалась людина великої внутрішньої мужності, надійності, риси притаманні справжньому синові свого народу" [2, 204].
Для кінцівок творів цього жанру Олесь Гончар намагався знайти особливі слова: "Дуже сумно, що нема його (Юхана Смуула. - В. Г.) зараз із нами, що тільки свічка горить там, де він міг стояти, усміхаючись" [2, 204]; "У ці дні туги й скорботи, коли мужній образ Миколи Бажана відпливає у вічність, ще осяжніше постає перед нами масштабність його творчих намірів і діянь, істинна велич праці, звершеної ним, класиком нашої літератури" [8]; "Тяжкої втрати зазнали ми. Перестало битися серце поета (Володимира Сосюри. - В. Г.)„ але вічно пульсуватиме серце його поезії, зігріте чистою незрадливою любов'ю до свого народу" [1]; "Прощай товаришу Прощай брате. Від могили твоєї (Андрія Малишка. - В. Г.) йдуть у безсмертя книги твої, і краса твоїх росянистих пісень, і в поколіннях незабутнім буде образ твій - образ натхненного народного співця" [6]. Іноді кінцівка Гончарових некрологів переростає у своєрідну міні-новелу мемуарного характеру, в якій увічнюється пам'ять померлого: "Під час перебування Захарії Станку на Україні, коли його знайомили з читачами, не раз доводилось чути - з різних уст - на його адресу: Наш друг Станку..,
Місткі слова. Місткі й правдиві. І пам'ять про нього, про Станку-друга, назавжди збережеться в наших серцях" [2, 212].
Для некрологів Олеся Гончара характерними є риси, узагалі притаманні його творчій манері, такі, як масштабність мислення ("...З часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним, таким сонячним сміхом, яким вона засміялася знову в прекрасній творчості Остапа Вишні" [3]; "...Уся світова поезія втратила в особі Павла Тичини рідкісну творчу індивідуальність, творця невмирущих художніх шедеврів, одного з найвизначніших поетів XX віку" [5], афористичність вислову "Прекрасна дочка прекрасного народу" [7] (про Галину Кальченко); "Життя... народжене для співу" [6] (про Андрія Малишка); "Митець могутньої творчої снаги" [2, 212] (про Захарію Станку); "Мистецтво вимагає, безстрашшя" [2, 204] (про творчість Юхана Смуула,); романтичність світобачення ("Життя такої місткості, полум'яного темпераменту, життя буйне, шалене, народжене для співу, для лету, для високих помислів" [6] (про Андрія Малишка); "Сама вона (Г. Кальченко. В. Г.) обрала для себе долю таку - долю орлиці, що прагне вершин, і вона цих вершин досягла. Склалися крила, урвався політ" [7]), інтертекстуальність тексту. Остання риса вимагає більш докладного пояснення.
У сучасній науці терміном інтертекстуаль-ність користуються досить часто. При цьому виходять з того, що ним "позначається загальна сукупність міжтекстових зв'язків, до складу яких входять не лише підсвідома, автоматична чи самодостатня ігрова ситуація, але й спресовані, осмислені, оцінні посилання до попередніх текстів і літературних фактів" [11, 261]. Жанр некролога з його нагальністю, лапідарністю змісту, ритуальним його характером, здавалось, не дуже сприяє інтерктекстуальності. Однак у Олеся Гончара ця особливість знаходить своє специфічне втілення. Вимовляючи слова прощання у зв'язку зі смертю Павла Тичини, письменник-публіцист органічно вплітає в текст некролога рядки з відомих творів класика поезії XX століття: "Великий поет нашого народу, вірний син нашої Батьківщини Тичина, можливо, як ніхто інший, зумів висловить думи і почування народні, його творчість мала цілковите право сказати п:ро себе я єсть народ" [5]. Останні слова -це печаток відомого вірша Павла Тичини "Я утверждаюсь", написаного 1943 року, в грізний час Великої
Вітчизняної війни:
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила -
А сила знову розцвіла [9, 120].
Ця: поезія була однією з визначальних у творчій спадщині поета часів війни, оскільки її життєствердним пафосом був оптимізм, віра в неодмінність перемоги над фашизмом. Нижче Олесь Гончар звертається до ранньої творчості ГІ. Тичини, і в його промові виринає також світлий оптимістичний образ сонячних кларнетів, що став назвою збірки, яка розпочала відлік Тйчининих поетичних книжок: "Уже перші книги поезій Павла Тичини, сонячні кларнети геніального українського юнака, були сприйняті всіма як відкриття, як явище епохальне'1 [5].
Інтертекстуальність некрологів Олеся Гончара виходить за межі суто літературних явищ. У некролозі Галини Кальченко, Олесь Гончар звертається до образів зовсім іншого виду мистецтва, залучаючи до тексту алюзії, пов'язані з історичними особами та творами українських митців, котрі викликають монументальні твори, зроблені рукою скульпторки, що рано пішла з життя: "Любов наснажувала її творчість, з любові виникли чудові образи то легендарного Василя Порика, що його прийняла в сім'ю своїх героїв Франція, то композитора Леонтовича, то Нечуя-Левицького, то, нарешті, вінець мистецького злету скульпторки - образ Лесі Українки, чия поезія упродовж багатьох літ супроводжувала Галину Кальченко як сила заповітна, як її нетьмарна духовна зоря" [7].
Інтертекстуальність у некрологах Олеся Гончара має інтенціональний характер, оскільки вона спланована письменником заздалегідь, усвідомлена ним як необхідний елемент, що сприяє окресленню місця померлого в історії української культури, а коли йдеться про смерть представників інших народі з - естонця Юхана Смуула чи румуна Захаріі Станку, то український публіцист завжди виходить з того, яке місце в контактах з українською культурою посідає покійний.
І насамкінець ще одна визначальна риса Гончарових некрологів. Він коротко й точно визначав велич і місце померлого. При цьому виділяються найсуттєвіші риси, що визначають заслуги людини., що пішла з життя: "Справжній карбівничий слова, він (Микола Бажан. В. Г) лишив нашій літературі нетлінні поетичні шедеври" [8]; "В його (Володимира Сосюри. - В Г.) поезію закохувались, він справді був улюбленцем мільйонів" [1]; "Доки звучатиме українське слово, доки житиме наш народ, доти житиме в серці народнім любимий письменник Остап Вишня" [3].
Некролог у творчій спадщині Олеся Гончара-нубліцлста займає небагато місця. На відміну від офіційних некрологів, які підписуються колективно, некрологи Олеся Гончара є більш ліричними, відомості про померлу особу в нього пропущені ніби через серпе, вони дають чимало нетрадиційної інформації про покійного, окреслюють бачення письменником місця й значення людини, що пішла з життя, для національної культури. І хоча далеко не всі науковці помічають цей жанр, некролог справді існує, маючи позаду багатовікову історію, сформовані жанрово-стильові характеристики, і творча спадщина Олеся Гончара переконливо доводить його наявність у публіцистиці.
Ця стаття є складовою комплексного й системного дослідження. "Олесь Гончар -публіцист, журналіст: еволюція творчої майстерності", У перспективі передбачається розглянути некрологи видатного прозаїка в системних зв'язках з іншими жанрами в його публіцистиці, у зіставленні з некрологами письменників-сучасників, а при наявності автографів показати динаміку творчих пошуків автора.
Список посилань
1. Гончар Олесь. Володимир Сосюра. Некро¬лог. Рукопис Родинний архів письменника.
2. Гончар Олесь. Письменницькі роздуми. К., 1980. С. 211.
3. Літературна газета. 1956. - 4 жовт.
4. Літературна Україна. 1964. - 28 лип.
5. Гам само. - 1967. - 14 верес.
6. Гам само. - 1970. - 20. лют.
7. Гам само. 1975. - 14 берез.
8. Там само. - 1983. - 1 груд.
9. Тичина Павло. Живи, живи, красуйся: Ви¬брані твори. // 1975. С. 120.
10. Українська літературна енциклопедія. К, 1990.- Т.2. - С. 192 193.
11. Хализев В. Е. Теория литературы. М, 1999. С. 261.
12. Знциклопедический словарь Ф. А. Брокгаузь, И. А. Эфронь. - СПб, 1904. Т. 80. С. 925.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові