Ласкаво просимо

Президент Національної радіокомпанії України
УДК 32. 019. 5

У статті розглядається поняття "громадська думка" та подається історико-філософський аспект виникнення та розвитку даного поняття.

In the article it is considered the notion "public opinion" as well as produced the historic- philosophical aspect of origin and development of the given conception.

Актуальність теми статті зумовлена зростанням ролі громадської думки та ЗМІ в сучасних процесах інституалізації політичної влади, яка стає все більш залежною від громадськості як автономного суб'єкта впливу в політичному просторі суспільства. Доцільним буде визначення об'єкта дослідження статті як комунікативного простору суспільства. Під останнім ми будемо розуміти сукупність відносин між громадськістю - носієм: специфічної моделі свідомості щодо сфери політичного життєустрою - та засобами масової інформації, які стосуються засвоєння, переробки та модифікації інформаційних впливів ЗМІ в сфері групової свідомості по різних каналах (телебачення, радіо, преса, інтернет).

Теоретичне і практичне значення теми статті полягає в тому, що технології впливу ЗМК на громадську думку на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства стають дієвим інструментом моделювання символічної реальності майбутнього України та соціально-психологічних тенденцій і тому потребують розгорнутого аналізу в теоретичному і практичному аспектах. Усе це є підставою для відповідного наукового політико-соціологічного та соціально-психологічного осмислення явища, що має неабияке значення.

Проблема розуміння природи громадської думки як інструменту інформаційно-комунікативного впливу на конституювання, функціонування та розвиток політичних відносин має давню традицію наукового дослідження в політології, політичній психології, соціології масових комунікацій У радянські часи особливий інтерес до проблеми виник після публікації монографії Б. А. Грушина "Мнение о мире и мир мнений"[1]. Однак цей інтерес швидко вичерпався в пострадянський період. Зарубіжна наукова громадськість також не могла висунути завершеної концептуальної версії, зберігаючи з цього приводу позицію шанобливого агностицизму. Так, у 1968 році У. Ф. Девісон, один з провідних американських фахівців у галузі дослідження громадської думки, зауважував: "Не існує загальноприйнятого визначення громадської думки. Проте вживання цього поняття постійно поширюється... Спроби точно визначити його призвели до таких фруструючих дефініцій, як, наприклад: "громадська думка - це не позначення чогось, це класифікація багатьох невизнане ностей" [2].

Не поділяючи, однак, настільки скептичної настанови щодо можливостей визначення громадської думки, автор бере на себе сміливість якщо не запропонувати визначення, яке б претендувало на стягує нормативного, то хоча б окреслити методологічні лінії дослідження громадської думка.

Оскільки об'єкт (у даному випадку - громадська думка) має міждисциплінарний характер, то ця обставина не може не впливати на визначення змісту поняття. Першою сукупністю значень поняття "громадська думка" вважаються латинські вислови "publica opinio" і "opinio publica" у творі "Полікратик" (1159) англійського схоласта Йоханнеса фон Солсбері. Класик англійського схоластицизму, однак, не був оригінальним у розумінні семантики поняття: будучи представником раннього гуманізму, він сприйняв ідею про владу "opinio publica" від античних філософів пізнього Риму. Тому важко навіть простежити, коли саме виникло поняття громадської думки в суспільному житті. Мабуть, мова може йти про період виникнення демократичного життєустрою, цивілітарної держави, сформованої не за кланово-родовим, а за безособовим адміністративно-територіальним принципом.

Визначаючи загальний зміст поняття громадської думки, слід мати на увазі, що вона виступає в різних смислових вимірах. Таких вимірів може бути щонайменше три. На цей нюанс звертає увагу російський дослідник М. К. Горшков у своїй диспозитивно-настановній концепції громадської думки. Беручи до уваги тричленну будову аттитюду, він досліджує громадську думку в трьох вимірах. В одному вимірі він аналізує громадську думку як суб'єкгивно-психологічне явище (оцінку), у другому - як місток від суб'єктивно-психологічного явища до практичного - настанову, позицію щодо певного об'єкта, у третьому вимірі - як соціальну поведінку [3] .

Керуючись певним самоочевидним положенням щодо наявності в змісті поняття громадської думки трьох формоєлементів: суб'єктного (хто є носієм?), тематичного (що виражається?) та артикуляційного (як, за допомогою яких засобів виражається?), можна припустити, що теоретичні підходи в дослідженні будуть концентруватись навколо встановлення:
- сутності політико-психологічних та соціально-психологічних чинників суб'єктності, які уможливлюють генерування громадської думки конкретними соціальними групами;
- кола об'єктивно-політичних чинників, які сприяють або не сприяють вираженню певних тем як значущих з точки зору артикуляції;
- інструментів вираження, завдяки яким певна сукупність оцінних суджень перетворюється на громадську думку.
Представники першого підходу, у свою чергу, будуть поділяти щонайменше дві полярно протилежні теоретичні настанови:
- будь-який суб'єкт, незалежно від його чисельності (зрозуміло, що маються на увазі саме соціальні групи, а не індивіди) та політичної впливовості, може мати статус суб'єкта - носія громадської думки;
- лише деяка частина суб'єктів здатна до безпосереднього вираження громадської думки, інша ж частина змушена використовувати політичних посередників в особі політичних партій, громадських асоціацій, засобів масової інформації і т п.

В основі першої настанови буде закладена позиція наївного егалітаризму, що обстоюється, наприклад, деякими пострадянськими політологами, юристами, соціологами (Р. Гаджієв, О Демидов, В. Нерсесянц). Згідно з нею невизначена статистична більшість може бути суб'єктом громадської думки, незалежно від своєї позиції в політико-соціальному просторі, рівня освіти і, взагалі, доступу до ресурсів інформації. Так, російський дослідник Н. Мансуров, розглядаючи громадську думку як соціально-психологічне поняття, вважає, "що вона може виникнути у значної частини членів суспільства через однакові умови буття. Так, повідомлення про можливість зіткнення Землі з астероїдом, що пролітає поруч, викличе у більшості людей однакові почуття, думки, бажання, жахи тощо; ... громадська думка може виникнути у людей і в тому випадку, якщо вони перебувають в однакових умовах і зазнають однакових впливів. Це означає, що особи не випадково і не на короткий термін опинились разом, що у них є щось об'єднуюче, спільне - інтереси, нетреби, ідеали та ін," [4].

Беззаперечність такої позиці! I спирається здебільшого на популістське нехтування соціальними та політичними відмінностями, що суттєвим чином впливатимуть не лише на можливість досягнення такого роду "єдності", але і на сам факт наявності громадської думки, її інтегрованість чи дезінтегрованість. Далеко не другорядними чинниками будуть також і ступінь автономії ЗМІ, тип лідерства, громадські очікування в конкретній ситуації і т. п.

Скептична позиція щодо рівної для всіх можливості бути суб'єктами громадської думки висловлюється представниками постмодерністської науки з різними політико-ідеологічними уподобаннями, схильними ставити під сумнів суверенність будь-яких соціальних груп у створенні громадської думки. Теоретичні акценти змішуються в площину визнання пріоритету ЗМІ в управлінні думками

Німецький дослідник Г. Шельскі зауважує: "Сфера "політичного" в усіх відношеннях має бути визначена як здійснення влади "публіцистикою". Публіцистика стала вирішальним засобом здійснення влади і панування" [5]. Те, що суверенність певних суб'єктів при спробах вираження громадської думки давно вже не гарантується, знаходить свій вияв не лише в суперечності між волею мас та волею еліти, але і в механізмі впливу на маси засобів масової інформації.

"Воля народу ФРН, - зазначає Шельскі, - вже давно стала керованою публіцистикою волею думки (Meinungswille) громадян держави, що мають право голосу, і утворюється не "знизу вгору", а "згори вниз", на основі панування за допомогою публіцистики" [6]. Робота з віртуальним суб'єктом стає лейтмотивом багатьох сучасних маніпулятивних технологій в соціологічних опитуваннях

Серед них найчастіше трапляються такі технології, як:

- технології ігнорування, коли значуща проблема замовчується, а респондентів опитують щодо псевдопроблем;
- технології нав'язування проблематики, коли проблема операціоналізується у вигляді питань, які зачіпають лише частину з вибірки опитаних. Доцільність аналізу анкетних питань у різноманітних моніторингах пов'язана з необхідністю з'ясування тенденційності замовлень, які виконуються в режимі безадресного опитування спеціально підібраних учасників. П. Бурд'є, коментуючи дії замовників та виконавців проектів соціальних моніторингів, зазначає:

"... Під сумнів буде поставлено три постулати, імпліцитно задіяні в опитуваннях. Так, будь-яке опитування думок передбачає, що всі люди можуть мати думку або, іншими словами, продукування думки доступне всім. Цей перший постулат я буду заперечувати, ризикуючи зачепити чиїсь наївно демократичні почуття. Другий постулат передбачає, ніби всі думки значущі. Я вважаю за можливе довести, що це зовсім не так, і що факт підсумовування думок, які щоразу мають не одну й ту ж саму реальну силу, призводить до продукування позбавлених сенсу артефактів. Третій постулат виявляється приховано: той простий факт, що всім ставлять одне і те ж запитання, передбачає існування консенсусу щодо проблематики, тобто згоди, що запитання заслуговують, щоб їх ставили" [7],
- технології псевдопредставництва, які передбачають те, що опозиційна соціальна група опиняється перед фактом власної "відлученості" від думки легітимної біль шості і приймає нав'язану їй позицію згоди.

Бурд'є небезпідставно вважає, що механізми фізичного насильства, застосовувані в буржуазному соціумі первинного накопичення капіталу, заміщуються механізмами символічного насильства через громадську думку.

Так, правлячі кола намагаються запровадити в масштабах суспільства або на рівні окремих соціальних груп такі норми, поняття, правила поведінки, які з часом стають "законними" для всіх членів суспільства і стилізують їх життя.

У зв'язку з цим прості люди найчастіше відмовляються брати участь у соціологічних опитуваннях; таке ухилення може бути свідченням розуміння ними своєї ''некомпетентності" щодо "загальноприйнятого".

Не менш радикальній критиці піддав роботу організаторів оптувань французький дослідник Палгрик Шампань Практика опитувань, пише Шампань, свідчить, "що інститути насправді не вимірюють "громадську думку", а продукують артефакти і займаються скоріше чимось на зразок "нелегальних експериментів" у науці". І далі: "Інститути громадської думки забували брати до уваги одну, більш реальнуг "громадську думку", ніж те, шо вони вигадували на папері у вигляді комп'ютерних ранжирів; мається на увазі громадська думка ефективно діючих груп інтересів, які політична наука традиційно означує як "групи тиску", або "лобі" [7]. П. Шампань пише: "Я маю слабкість вважати, шо розвитку демократії більше допомогли б дійсні соціологічні дослідження, результати яких мають більш тривалий термін валідності і доступні всім, ніж моментальні опитування з невизначеними відповідями" [8].

Представники другого підходу, серед яких найвідомішими є Е. Богардус, Ф. Оллпорт, Ю. Габермас, Е. Ноель-Нойман, вважають, що громадська думка є не просто похідною від соціального суб'єкта; навпаки, вона сама виступає об'єктивно-інституційним чинником, детермінантою соціальної поведінки різних суб'єктів. Зміст цього підходу можна визначити кількома тезами:
- в умовах демократичного суспільства створюється опозиція владно-публічним інститутам у вигляді самоорганізованих груп - громадянського суспільства;
- громадянське суспільство, виступаючи представником спільної волі, підтримує автономний інформаційний простір, не контрольований владними структурами держави;
- неконтрольований інформаційний прос тір є індикатором легітимності та інстру ментом психологічного тиску на уп равлінський апарат держави, багато в чому залежний від тіньових груп тиску та інших неофіційних угруповань;
- розбіжність між офіційно-публічним простором комунікації та простором комунікації громадянського суспільства стає приводом для внутрішніх інформаційних війн, організованих здебільшого ЗМІ;
- громадська думка стає технологією впливу на формування виборних органів державної законодавчої та виконавчої влади.

Як стверджує відомий дослідник громадської думки Б. А. Грушин, під "громадською думкою" у сучасній міждисциплінарній традиції наукового дослідження розуміють два суспільні феномени:
- по-перше, громадську думку розглядають як соціальний (чи соціально-політичний) інститут, що стійко й ефективно бере участь у здійсненні влади, один з визнаних, узаконених механізмів процесу прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства.

Іншими словами, громадська думка - це форма виявлення політичної волі, свідомості мас, що реально "чинить тиск" на органи управління (у тому числі й на виборах та референдумах) і, поряд з іншими соціально-політичними інститутами, бере участь у політичному процесі:
- по-друге, громадська думка - це сукупне судження безлічі груп людей, яке поділяється різними соціальними спільнотами з приводу тих чи інших подій, явищ дійсності. Причому, з одного боку, це не проста сума думок групи людей, з іншого боку - визначеної більшості людей, визначеної сукупності [1, 16].

Втрата соціальною системою чітко локалізованого політичного центру розчиняє і політичний суверенітет, який спирається вже не на законодавство, а на комунікативну мезосистему влади - (інститут) громадської думки.

Комунікативно керований громадською думкою процес легітимації владних рішень стає запорукою сучасної демократії, як і диференційним критерієм авторитарних і неавторитарних режимів У сучасній соціології масових комунікацій у зв'язку з цим створюється новітня парадигма діалогічно-моніторингової спрямованості, в рамках якої громадська думка, а не суб'єктивно визначена кабінетна доцільність стає наріжним каменем програмування системно-політичних рішень.

Водночас інституційне вираження громадської думки може опинитись під загрозою узурпації та олігархізації з боку бюрократії, якій делеговано певні представницькі повноваження. Чиновник у більшості випадків виступає, так би мовити., носієм усередненої доцільності, яка з легкістю підміняє спільну волю у вигляді запропонованих "пакетних" рішень. Все, правда, буде залежати не лише від "ефекту бюро", але і від способу мобілізації громадськості при розв'язанні проблемних ситуацій.

Таким чином, головним ресурсом впливовості громадської думки в сучасному суспільстві залишається наявність пустот "спільних місць" (Ю. Габермас), не інтегрованих у жодну соціально-політичну нішу, де існує можливість для неупередженого обговорення, звільненого від заангажованості вузькогруповими інтересами.

Отже, зважаючи на деяке спрощення, можна твердити: чим сильніша монополія однієї політичної сили у публічному житті та водночас чим менше є простору для автономних інституцій, що регулюють взаємини між індивідами та первинними групами, з одного боку, і державою - з іншого, тим напруженішим буде соціальний диморфізм і значущим обсяг його поширення. І, навпаки: чим плюралістичніше публічне життя і вільніша дія автономних інституцій (посередників між людиною і державою), тим слабший диморфізм і вужчі його межі

Відома німецька дослідниця громадської думки Е. Ноель-Нойман пропонує такі варіанти інституційної інтерпретації поняття громадської думки:
" 1. Громадська думка як раціональність. Вона відіграє роль інструменту в процесі формування і прийняття рішень в умовах демократії.
2. Громадська думка як соціальний контроль. Його роль полягає в сприянні соціальній інтеграції й у забезпеченні достатнього рівня згоди, на які можуть спиратися дії і рішення" [8].

Е. Ноель-Нойман називає першу функцію громадської думки явною, другу - прихованою, детально аналізує специфіку їхнього вияву нагадуючи, що практично всі визначення громадської думки виходять чи з однієї, чи з іншої концепції. Однак, по суті, мова йде про громадську думку як:
- з одного боку, про соціально-політичний інститут, що впливає на органи управління, детермінуючи їх дії, склад і структуру шляхом формування визначеної громадської думки і її вираження;
- з іншого боку? про інститут соціального контролю; у цьому плані громадська думка стосується всіх членів суспільства і механізм її впливу на них полягає в тому, що люди змушені знаходитись тим чи іншим способом під впливом страху перед ізоляцією, осудом нестандартної поведінки, який несе в собі громадська думка [8] .

У рамках третього підходу, де в центрі уваги перебувають інструменти вираження громадської думки, сформувалось дві лінії дослідження: біхевіорально-репрезентативна та інструментально-маніпулятивна. Серед найвідоміших дослідників можна назвати Ф. Оллпорта, У Ліппмана, Д. Блумера, Г. Катца, М.-де Флюера, С. Кара-Мурзу, Г. Почепцова та ін.

Перша лінія дослідження грунтується на таких основних тезах:
1. Громадська думка є автономним інструментом вираження позиції невизначеної сукупності індивідів, що мають спільний інтерес.
2. Ця невизначена сукупність здатна до раціональної артикуляції, фільтрації та оцінки інформаційних повідомлень, у рівній мірі як і до системного (агрегованого) вираження думки.
3. Громадська думка формується як продукт волеузгодження та компаративного перебору альтернативних точок зору; при цьому вважається, що кожен з носіїв цієї думки має повну і вичерпну інформацію щодо об'єкта (проблеми, теми).
4. Комунікація в процесі вираження громадської думки має відкритий, актуалізований характер, неекспліцитні думки, не включені до обговорення, не вважаються тематизованими.
5. Комунікація між носіями громадської думки може бути скоординована в просторі та часі, тобто локалізована за рахунок тих чи інших засобів.
6. Носії громадської думки здгтні розрізняти генеральні диспозиції (general dispo-sitiones) та актуальні диспозиції (aktuell di.s-positiones).

Як видно буде далі, представники цього підходу поділяють занадто оптимістичну точку зору на громадянське суспільство та покладають великі надії на пересічного громадянина, що за рівнем своєї раціональності прирівнюється до наукового дослідника і цензора власних уподобань. Звичайно, американцю чи європейцю не відмовиш у більшій перебірливості в сфері політичного вибору, як і в більш активному стеженні за масовою комунікацією; український громадянин, наприклад, взагалі може не звертати уваги на різноманітні скандальні перипетії, що мають місце в таборі влади, оскільки посттоталітарна політична культура дезактивує спроби компетентного прочитання текстів ЗМІ, що здебільшого теж позбавлені належної дистанційованості від корпоративних інтересів. Зважаючи на потреби емпіричних досліджень, для визначення змісту феномену громадської думки варто послатись на науковий доробок Флойда Оллпорта Цей американський науковець, узагальнивши досвід вітчизняних досліджень полстерів, у своїй роботі "До науки про громадську думку" дійшов висновку, що "термін громадська думка набуває свого значення в ситуації, в якій заангажовано багато індивідів, ситуації, де ці індивіди виявляють себе або запрошені до вираження своєї підтримки, або, навпаки, небажання чи опір певним умовам, особам, пропозиціям у широкому розумінні цього слова, такою мірою чисельності, інтенсивності та стабільності, яка надає вірогідності виникненню дій, безпосередньо або опосередковано спрямованих на предмет їх інтересу" [9].

Ф Оллпорт звертає увагу на те, що засоби масової комунікації створюють ситуацію, за якої індивід пізнає зміст певних публічних справ, знає, що вони водночас пізнаються і оцінюються іншими Це можна назвати відчуттям актуальності проблеми. Факт усвідомлення характеру реакцій інших на дану проблему передбачає конкретизацію засобів реагування і дає можливість припустити, шо людина буде готова обрати певний тип поведінки, який, як вона вважає, збігається з поведінкою інших.

Громадська думка - скоріше актуальне прагнення до здійснення або, навпаки, усунення чогось, ніж вираження тривалих диспозицій поведінки, що підкреслює меншу тривалість існування актуальної громадської думки порівняно з соціальною нормою. Як дієвий чинник щодо деяких спільних реалій, громадська думка часто набуває характеру конфлікту між індивідами, які згрупувалися в протилежних таборах. Це одна з ґрунтовних характеристик громадської думки. Емпірично вона має бути наслідком дискусії з питання певного об'єкта, протилежно оцінюваного членами суспільства (залежно від різних групових інтересів). Ця вимога зумовлює труднощі при визначенні того, що ж справді являє собою громадська думка, тому що різні думки відповідають різним цінностям і стандартам поведінки. Згідно з традиціями парламентаризму, громадською думкою вважається судження більшості. Суб'єкт вираження думки більшості вважається громадськістю, що в свою чергу спричиняє проблему визначення більшості у соціальному сенсі, так само, як і дійсного суб'єкта громадської думки.

Інструментально-маніпулятнвну лінію дослідження інструментів артикуляції громадської думки доцільно розглянути на прикладах концепцій двох пострадянських авторів: С. Г. Кара-Мурзита Г. Г. Почепцова, сформулювавши перед цим набір висхідних постулатів цієї лінії аналізу:

1. Громадська думка не є думкою громадськості як автономного суб'єкта, а розглядається як готовий продукт ЗМІ, створений на замовлення правлячої меншості соціуму.
2. Правляча меншість соціуму задає набір пріоритетних ідей, в практичному вимірі - порядок денний (agenda setting), призначений для комунікативного представлення в ЗМІ; через те мас-медіа втягуються у психологічні війни як протії пригнічених соціальних груп у межах країни, так і проти знедолених країн на міжнародному рівні.
3. Вплив засобів масової комунікації здійснюється шляхом виокремлення та узагальнення певних авторитетних думок., або ж думок "лідерів думки". Лідери думки виступають тими селекторами пріоритетних міркувань, позиція яких використовується задля вигідного виокремлення в комунікативному просторі суспільства певних тем та витіснення на периферію комунікації невигідних, іллегітимних з точки зору політичної системи питань.

Такого роду вплив здійснюється таким чином: деякі індивіди, усвідомлюючи, що їх думка збігається з думкою більшості, висловлюють її, тимчасом, як інші особи, що мають думку, відмінну від думки більшості, залишають її при собі. Цей процес рухається за спіраллю, а остання породжується страхом ізоляції, страхом бути проти, бути не як усі.

На останню обставину досліднику доводиться мало-помалу зважувати в процесі аналізу ролі ЗМІ в посттоталітарному українському суспільстві, де чинник штучного замовчування стає передумовою для прийняття абсурдних у політичному відношенні рішень. Весь механізм артикуляції спирається на бюрократичні інституції, які залишають за собою монопольне право на встановлення порядку денного, а отже, здійснюють комунікативне управління актуальними проблемами.

4. Засоби масової інформації, уповільнюючи або прискорюючи просування певних блоків, фреймів, тем, сприяють стерео-типізації свідомості та громадської думки. У сучасному суспільстві стереотипізація є неминучим процесом через часову компресію., зростання обсягів інформації та неможливість адекватного сортування інформаційних масивів психікою конкретної людини.

Засоби масової інформації роблять тим самим ведмежу послугу демократії, оскільки сприяють насадженню спрощених, однобічних, зручних, але водночас компактних, прозорих форм пізнавальної переробки мозаїчних даних, що надходять з усього світу. У сучасній психології впливу є відомими спеціальні психотехнології зомбування великих мас людей, що стають заручниками фреймів ЗМІ. Наприклад, на громадську думку США значною мірою впливають фрейми "справжнього чоловіка" або ж "справжньої жінки", представлені у бойовиках та еротично-порнографічній відеопродукції. "Несправжні" образи оцінюються як "невдалі" (а невдалість - це, звичайно ж, невідповідність схемі), що спричиняє переживання дискомфорту для носіїв такої невідповідності. Потім через той самий канал подається інформація щодо варіантів "виправлення" ситуації, тобто нав'язується програма поведінки, невластива суб'єкту

"Вилучення фактів та проблем з реальної дійсності, зазначає С. Кара-Мурза, - величезні за своїми масштабами. Наприклад, у західних ЗМІ фактично відсутня серйозна інформація про Азію. З Китаю, Індії чи Японії надходять повідомлення лише екзотичні (місячний новий рік, карате, китайська кухня) або ж потворні (секс-туризм, мафія), або ж збуджувально-політичні (тероризм, релігійне насильство, публічні страти торговців наркотиками та зброєю)" [10].

Така оцінна асиметрія дає західним та американським ЗМІ безумовні символічні переваги, так само, як і слугує засобом тиску на уряди відповідних країн та створення навколо них зони комунікативної ізоляції або ж спотвореного інформування громадської думки.

На ґрунті діяльності американської преси також спостерігається посилена тенденія до насадження ідеології абсолютної позитивності, райдужно-викривленого оптимістичного світобачення середнього американця, який переконаний в тому, що живе в найкращій країні світу, зберігаючи надкритичний настрій щодо іноземців. Негативним є також вплив на громадську думку факту панування медіацентру над семантичним кодом (мовою), що вживається у публічних оцінках. У моноцентричному суспільстві, при збереженні ілюзії плюралізму, замість вільного, плюралістичного обміну думками на арені публічного життя панує моноцентричний семантичний код, який виконує функцію символічної цензури, нагляду за продукуванням думок, уніфікації кожної думки і, як наслідок, стабілізації інформаційної системи в цілому.

З розрахунку на таке створюється штучна мова евфемізмів маніпулятивної риторики ЗМІ. Особливо прийнятною, за переконанням С. Кара-Мурзи, маніпулятивна риторика буває під час подій гостроконфліктного характеру, де необхідно замаскувати істинні наміри сторін евфемізованими ярличками.

Отже, створені засобами журналістської риторики семантичні коди зумовлюють такі властивості інформаційного простору суспільства:

- пошук істини шляхом дискусії заміняється гаслами "консенсуалізму та толерантності";
- значення складових елементів семантичного коду не є стабільними і залежать від кон'юнктури, поточних потреб медіацентру;
- незалежні від офіційного коду інформація та оцінка подій публічного життя не можуть транслюватись за допомогою інституцій, контрольованих центром, і поширюються лише через неформальні контакти;
- події та думки, які проходять повз офіційний код, наче не існують для центру, адже створюється офіційна, так звана ідеологічна дійсність;
- в офіційний семантичний код вмонтовано символіку обов'язкової підтримки індивідом заборони на критику держави, які - доки центр панує над медіапростором і має достатньо сил - успішно виконують функцію цензури існуючої інформаційної системи;
- справжня громадська думка через відсутність плюралізму в царині обміну інформацією та оцінками заблокована;
- спроба порушити межі офіційного се мантичного коду публічним висловленням думок або інформації про факти, що не міс тяться в офіційному коді, влада трактує як девіантну поведінку, соціальну патологію, загалом як державний злочин.
Аналогічну позицію займає і Г. Г. Почепцов, відомий цілою серією праць у галузі теорії комунікацій та медіатехнологій.

"Інформаційна складова, - зазначає автор, - впливаючи на громадську думку, формує процеси прийняття рішень. Унаслідок зростаючої ролі мас-медіа виникла нова спеціалізація - спін-доктор (spindoctor), завданням якої стає зміна сприйняття події. Особливо це стосується випадків, коли подія починає виходити з-під контролю... Дослідники виділяють п'ять типів роботи спін-доктора:
1. Пре-спін: підготовка перед подією.
2. Пост-спін: наведення блиску після події, що відбулася.
3. Торнадо-спін: термінове переведення інтересу аудиторії в іншу сферу.
4. Контроль кризи - менеджмент подій, що вийшли з-під контролю.
5. Зменшення втрат: робота з подіями, що перебувають поза контролем для попередження виникнення подальших втрат" [11, 150].

Загалом же робота спін-доктора охоплює три напрями діяльності:
1. Пріоритування певних тем чи подій.
2. Прискорення-уповільнення інформаційно-комунікагивного подання тем чи подій.
3. Вилучення тем чи подій.

З технологічної точки зору найскладнішим напрямом діяльності виступає оріоритування тем чи подій, оскільки в умовах загальної інформаційної перенасиченості ввести в інформаційний простір повідомлення "із родзинкою" буває не так вже і легко. Пріоритування, як вже зазначалося, має асиметричний характер, у ньому можна умовно виділити зону привілеізації, ординарні теми (події) та інформаційну периферію. Зона привілеізації стосується тем (подій), які не можуть не розглядатись у ЗМІ, оскільки мають глобальний характер. До них належать, наприклад, найважливіші події, пов'язані з внутрішньополітичним життям (прийняття чи скасування законів, кадрові перестановки в апараті влади, політичні заворушення та акції протесту, події, що мають сенсаційно-скандальний характер тощо). На зону інформаційної привілеізації поширюється правило (неформальний принцип) першочергової мультиплікації, тобто дублювання більшістю каналів комунікації.

Ординарні теми (події) є змінним блоком, і тому композиціонування їх не справляє великого впливу на інформаційний простір Виняток становлять ті випадки, які пов'язані з необхідністю асиміляції негативних з точки зору офіційного семантичного коду повідомлень. Варіюючи кількість ординарних подій, можна добитись повного розчинення пріоритетної події в хаосі дріб'язкових та другорядних подій. Інформаційну периферію становлять заборонені (табуїзовані) теми (події), які з тих чи інших причин обминаються функціонерами ЗМІ або через їх високу ідеолс» ічність, або ж малозначущість з точки зору висвітлення.

Прискорення-уповільнення стосується розкручування-гальмування теми. Так, Г. Г Почепцов, приміром, розглядає форсацію перебудовної тематики через призму деяких універсальних складників комунікативного процесу:

- лідери впливу / канали впливу. Основним каналом впливу автор уважає художню інтелігенцію, яка створила образ "Заходу, який від нас приховували". Зрозуміло, що промоутери перебудови в мас-медіа спирались передусім на штучно культивоване невдоволення, яке дійшло до гранично можливої межі, перетворившись у боротьбу однієї частини населення проти іншої;
- зворотна комунікація. Перебудова базувалась на механізмі резонансу, який дозволяв здійснювати розкручування негативу в інформаційному просторі. "Люди чули те, що самі обговорювали на рівні неофіційної комунікації, яка з кухонного варіанта перейшла на площі." [11, 127];
- цільова аудиторія. Нею, на думку автора, стали невдоволені соціальні групи, домагання яких перевищували можливості радянського соціуму щодо задоволення їх потреб. Це, передусім, люди з вищою освітою та молодь з її ідеалізаціями західного способу життя. Варто, однак, не погодитись з автором:, що цільова аудиторія складалась з людей, "які займали ключові позиції в усіх сферах" [11, 127].
Навпаки, з інформаційно-психологічної точки зору господарям життя не потрібна інформаційна вакханалія. Якщо вже вона і розігрується, то мішенню впливу тут стають не господарі життя, а цілком пересічні люди, яким завжди нема чого втрачати, а тому прагнення до кращого, хай навіть й ілюзорно кращого, скеровує і каналізує їх емоції в належному руслі: - символи / міфи. До них можна віднести міфи "про метал" (надлишок металу в колиш ньому СРСР), "протрактори", "про несправед ливу радянську міліцію", "про технологічний ризик", "екологічний міф" (С. Г Кара-Мурза).
Г. Г. Почепцов справедливо зауважує, що "символи перебудови багато в чому сприймались чисто знаково, наприклад, такі поняття, як "ринок", "капіталізм", "бізнесмен" [11, 128]. Водночас немає достатніх підстав стверджувати те, що це були взагалі "поняття", а не інформаційні міфи, спродуковані ЗМІ на хвилі романтизації економічних переваг ринкової економіки.

Висновки

1. Керуючись певним самоочевидним положенням щодо наявності в змісті поняття громадської думки трьох елементів: суб'єктного, тематичного та артикуляційного, можна припустити, що теоретичні підходи в дослідженні будуть концентруватись навколо встановлення сутності політико-психологічних та соціально-психологічних конструктів, які уможливлюють генерування громадської думки; об'єктивно-інституційних чинників, які сприяють або не сприяють вираженню певних тем як значущих з точки зору артикуляції; інструментів артикуляції, завдяки яким певна сукупність оцінних суджень перетворюється на громадську думку.

2. Представники першого підходу будуть поціляти щонайменше дві полярно проти лежні теоретичні настанови: будь-який суб'єкт, незалежно від його чисельності (зрозуміло, що маються на увазі саме соціальні групи, а не індивіди) та політичної впливовості може мати статус ініціатора громадської думки, лише деяка частина суб'єктів здатна до безпосереднього вираження громадської думки, інша ж частина змушена використовувати політичних посередників в особі політичних партій, громадських асоціацій, засобів масової інформації і т. п.

3. Представники другого підходу, серед яких найвідомішими є Е. Богардус, Ф. Олл порт, Ю. Габермас, Е. Ноель-Нойман, вважають, що громадська думка є не просто похідною від соціального суб'єкта; навпаки, вона сама виступає об'єктивно-інституцій ним чинником, детермінантою соціальної поведінки різних суб'єктів.

4. У рамках третього підходу, де в центрі уваги перебувають інструменти артикуляції, сформувалось дві лінії дослідження: біхевіорально-репрезентативна та інструментально- маніпулятивна.

Перша лінія дослідження ґрунтується на таких основних тезах: громадська думка є автономним інструментом вираження позиції невизначеної сукупності індивідів, що мають спільний інтерес. Ця невизначена сукупність здатна до раціональної артикуляції, фільтрації та оцінки інформаційних повідомлень, так само, як і до системного (агрего-ваного) вираження думки. Інструментально-маніпулятивну лінію можна звести до таких тез громадська думка не є /думкою громадськості як автономного суб'єкта, а розглядається як готовий продукт ЗМІ, створений на замовлення правлячої меншості соціуму; правляча меншість соціуму задає набір пріоритетних ідей, в практичному вимірі - порядок денний (agenda setting), призначений для комунікативного пріоритування в ЗМІ; через те мас-медіа втягуються у психологічні війни як проти пригнічених соціальних груп у межах країни, так і проти знедолених країн на міжнародному рівні, вплив засобів масової комунікації здійснюється шляхом пріоритування та генералізації окремих авторитетних думок, або ж думок "лідерів думки".

Список посилань

1. Грушин Б. А. Мнение о мире и мир мнений. М: Политиздат, 1986. 313 с.
2. Современная западная социология: Словарь. -М.: Наука, 1990. С. 221.
3. Горшков М. К. Общественное мне¬ние: История и современность. М.: Наука, 1988. - С. 34.
4. Сулек К, Социология массовых коммуникаций. М. Изд. Гр. Астель, 1999. С. 19.
5. Schelsky H. Media and soziae Henschaft. Bonn, B-Verlag, 1991. C. 144.
6. Бурдье П. Социология nomtmumi. M.: Socio-Logos, 1993. C. 166.
7. Шампань П. Депать мнете: новая политическая игра. М, 1997.
8. Нозль-Ноимаи 3. Общественное мненне: Открытые спирали молчания. М.: "ФАИР", 1996. С. 98.
9. Floyd H. Allport. Toward a Science of Public Opinion. Public Opinion Quarterly. 1937. Vol. 1. - # l.
10. Кара-Мурза С. Г. Маттуляьия сознанием. К.: Оріяни, 2000. - C. 151.
11. Почепцов Г. Г. Психологические войны - М.: "Рефл-бук", "Ваклер", 2000.