Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Через освіту - до світла(педагогічні ідеї Олександра Кониського)

В. В. Перехейда

здобувач
УДК З 7.0 J3.44; 89-92:070

У статті проаналізовано педагогічну спадщину Олександра Кониського, опубліковану в численних журналах Галичини та Росії, а також його освітянські позиції, що трактовані в художніх творах, зокрема "Юрій Горовенко". Аналіз здійснено на тлі громадсько-політичних умов кінця XIX—початку XX століття.

In the article it is analyzed the pedagogical heritage of Oleksandr Konyskyi, published in the numerous maga-zines in Halychchyna and Russia as well as his pedagogical positions interpreted in his works, namely "Yuri Horovenko". The analysis is implemented on a background of social-political situation of the end of XIX - beginning of XX centuries.

Оскільки на творчість Олександра Кониського впродовж десятиліть було накладено табу, то, зрозуміло, що його педагогічної спадщини не торкалася рука руководця, без чого в історії української педагогіки зяє значна прогалина. Зважаючи на актуальність проблеми, ми проаналізували розвідки письменника про стан освіти на наших землях з найдавніших часів, зокрема на Галичині. Повна відсутність будь-яких (бодай оглядового характеру) досліджень спонукала до комплексного вирішення проблеми, одним з аспектів якої є внесок в історію вітчизняної педагогіки автора "Молитва за Україну".

У "Молитві за Україну" О. Кониського в око впадає строфа:
Світлом науки і знання
Нас усіх просвіти.
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости!

Варто погодитись з думкою численних літературних критиків, що саме у цих рядках закодовано могутній порив письменника шляхом всенародної освіти вивести співвітчизників з темряви царського свавілля на широку дорогу українського минулого, коли, за словами арабського мандрівника Павла Алепського, Україна була покрита суцільною мережею шкіл і навіть сироти чи безпритульні не тинялися вулицями, всіма забуті. Адже у пам'яті автора гімну ще жевріли спогади, коли Київ, Львів, Острог з давніх-давен були оберегами освіти й науки, світло яких сягало найдальших просторів Європи. І, як нам здається, саме ті давні свідчення стали опорою оповідань письменника "Народна педагогіка", "Чотири вечері", "Непримиренна", "І ми - люди", "Купований батько", "Пропащі люди", "Перед світом" та соціально-дидактичної повісгі "Юрій Горовенко".

Початок письменницької діяльності О. Кониського збігається з бурхливими шістдесятими роками XIX століття, коли з приходом до влади Олександра II в суспільстві спостерігалося певне піднесення, пов'язане зі скасуванням кріпосного права та намірами царя-нєофіта подати себе як народолюбця й ліберала. Саме тоді патріотично налаштований письменник цілковито поринає в громадську діяльність, що, однак, не виходила за межі просвітительства. Ставши дійсним членом "Полтавської громади", він разом з Д. Пильчиковим, В. Куликом, В Лободою засновує у місті над Ворсклою українські недільні та вечірні школи, а також дві суботні школи для єврейських дітей, виступає з публічними лекціями, збирає літературу для комплектації публічної бібліотеки, hue це тривало недовго, власне, й не могло тривати. "Молодий цар, - як влучно висловлюється герой повісті О Кониського Пучка, - втомився борючись з ретроградами і бюрократами; треба довгого життя і великої сили волі, щоб побороти отого велетня неволі і рабства, котрого вигодувала московська бюрократія" [1, 419]. Тим часом, йдеться трохи нижче, навіть найбільші злочинці хочуть мати зиск з обіцяної реформи: "Тепер навіть і губернатор і жандарм лібералами стали; на недільні школи гроші дають, вихваляють українські книжки і разом з тим на зорі визволення людей з кріпацтва посилають солдатів сікти кріпаків, щоб слухали панів" [І, 419].

Сорокалітня науково-літературна діяльність несхитного Семена Жука (псевдонім О. Кониського), як зазначав А. Кримський, листуючись з ним, розквітла головним чином на ниві народної освіти, зокрема, вдосконалення норм української літературної мови, яку він любив до самозабуття. Про ці його почуття можемо довідатись з листа А.Кримського, адресованого І. Франкові. "Знаєте, - читаємо там, - колись Потебня прочитав Кониському свій переклад "Іліади" на українську мову..., Кониський аж упився ядерною напрочуд гарною мовою в тім перекладі і ентузіастично згукнув: "Як же гарно! Коли б оце та швидше надрукувати - ото був би ступінь для розвою нашої національності, дак ступінь!" [2, 202].

Перу О. Кониського належить низка підручників для українських шкіл: "Граматка або перша читанка задля початку вчення". "Арифметика або щотниця для українських шкіл", "Українські прописі", "Російсько-український словник " на 20 тисяч слів. Як член і дописувач комітету Петербурзького товариства грамотності, він у своїх листах вимагає відкриття українських національних шкіл, "дійсної потреби початкового навчання тутешнього населення на туземній мові". Він добре розумів важливість такого підходу в закріпленні першої сигнальної системи як підвалин, на які згодом можна класти знання навіть нерідною мовою. Бо дитині в чужій школі з чужою мовою доводиться долати бар'єри на шкоду справжнім знанням. Власне, на цій головній проблемі акцентує увагу письменник у своїй повісті "Юрій Горовенко". У розмові з друзями головний герой твору скаржиться, що йому потрібні гроші. Співрозмовники, які знали відсутність у нього потягу до грошей, запитали Горовенка, навіщо вони йому? На це конкретне запитання він відповів: "Скрізь би заводив школи по селах..." [1. 456]. Зважаючи на слабке здоров'я вчителя-фанатика, шанувальники його таланту радять взятися за написання історії України. "Для чого? - ставить запитання зневірений у справедливості освітянин. - Мишам на снідання чи що?". "Людям, а не мишам, - наполягає на своїй пропозиції Копач, - ти забуваєш про Галичину: там же нема майського закону (йдеться про Емський указ); там можна друкувати. От тобі й робота... А ти сам розумієш, що Галичина - той каганчик, з якого Україна засвітить світло народно-національної освіти і розвою" [1, 460].

Після закінчення Кримської війни О. Кониський оселився в Полтаві, де близько зійшовся з членами "Полтавської громади": В. Лободою, О. Стороніним, 1. Шимановим, які невдовзі опинилися на засланні за намагання запровадити в "Малоросії" національні школи, поширювати освіту. Не обминула ця участь й О. Кониського, якого без слідства й суду на початку 1863 року було вислано до Вологди, а через рік - у Тотьму. Але й у важких, умовах Півночі він не припиняє письменницької діяльності, підтримуючи контакти з галицькими виданнями "Мета", "Вечорниці", "Русалка", "Слово" таін. Після загострення хвороби очей письменнику було дозволено виїхати з метою лікування за кордон - у Німеччину, а звідти - у Львів. Саме у Львові, за його ініціативою, 1873 року було засновано "Товариство імені Шевченка" - майбутню Українську академію наук. Тим паче, що значний грошовий внесок у її діяльність, як і Д. Пильчиков, С. Качала та М Жученко, зробив О. Кониський, одержавши спадок полтавської поміщиці Є. Милорадович. Але чи не найвагоміший внесок у функціонування Товариства імені Шевченка він зробив своїми науково-публіцистичними дослідженнями про Т. Г. Шевченка. Щодо власної письменницької діяльності, то він уважав, шо й діячів посереднього обдарування належить оцінювати по заслузі. "Коли б люди, - писав він, - чекали на одних лише геніїв та поводарів, то й мовити не можна, яку велику страту понесла б і наука, і письменство, і взагалі вся освіта й культура; поступ, коли б не зупинився, то, певно, би ішов воловою ходою" [3, 106].

Перебуваючи у Львові, О. Кониський зібрав безліч матеріалів щодо стану тамтешньої освіти, які було використано під час написання наукової розвідки "Просвешение в Галицкой Руси", що її було надруковано в журналі "Русская мысль". Ознайомивши читачів з економічним становищем Галичини у складі Австро-Угорської імперії, дослідник пише: "...Економічний стан Галичини перебуває в тому злиденному стані, за якого неможливо розраховувати на енергійну ініціативу самого населення у справі розповсюдження освіти власними силами. З іншого боку, немає сумніву і в тому, що нинішній економічний побут мас своїм існуванням значною мірою зобов'язаний тій темноті, в якій протягом віків тримали галицького селянина. Рішучий вплив на. потребу народної освіти звернено й урядом, і громадськістю, як варто зазначити, тільки в останнє двадцятиліття, з часу запровадження в Австрійські її імперії представницького способу правління та автономії земель, що входять до складу імперії" [4, 21].

Автор ставить запитання, чи австрійська влада звертала уваїу на потреби національної освіти в краї, чи виділяла кошти з державної казни на потреби культури й церкви'' Безперечно, пише він, певні кроки в цьому напрямі робилися, але заходи ті здійснювалися передусім з метою прихованого онімечення галичан на противагу антиукраїнським заходам Польщі, яка з другої половини XIV століття прилучила до себе землі Червоної Русі. Внаслідок поділу Польщі між трьома державами, як відомо, в 1772 році Галичина опинилась під владою Австрії, яка дала значну свободу розвиткові національної освіти та преси. Під час же польського володіння над галицькими русинами найбільш ятрились дві народні рани, які головним чином і призвели Польщу в могилу, залишивши повчальний урок чи вказівку іншим панівним народностям на те, чого не варто робити. По-перше, у приєднаній до польської корони Галицькій Русі народні маси, селянство, зокрема, зробилось, як і на корінних польських землях, абсолютно безправним. І ніхто не турбувався про піднесення та розвиток народу в морально-духовному плані. По-друге, польський уряд й інтелігенція не переставали "трудитися" над ополячуванням та окатоличенням русинів. Вони не могли, чи не хотіли усвідомити і визнати, що з усіх видів гніту найтяжчим у всіх відношеннях є насилля над духовно-моральним організмом як особистості, так і народу Прагнення однієї народності асимілювати іншу засобами примусу завжди призводить до опору й боротьби, в результаті якої відчутні великі втрати з обох боків. "Результатом боротьби, - пише О. Кониський, - користується третя сторона, яка не брала участі в ній, а тільки спостерігала, коли противники дійдуть до такого виснаження, що на них можна надіятися з абсолютним розрахунком на перемогу. Ніщо так наочно не ілюструє нам цієї істини, як історія Польщі" [4, 8]. А щодо ополяченого та окатоличеного галицького дворянства, то воно послужило для Польщі важливим чинником державного розвалу. Русини, втративши дворянство та частково міські прошарки в розумінні денаціоналізації, зберегли ще одну народну силу, яка зуміла протягом чотирьох століть захищати наш народ від поглинання його полонізацією. Цією стійкою національною силою було біле духівництво. Завдячуючи йому, Галичина до падіння Польщі зберегла найголовніше зі своїх національних надбань - релігію та народну мову. Таким чином, Австрія здобула Галицьку Русь з повною відсутністю дворянської інтелігенції, де залишався тільки "хлоп та пан".

Австрійський імператор Йосиф II був для свого часу, як вважається, "народником"; особливо щодо русинів. Він першим звернув увагу на досить убогий стан освіти серед них. Слід зауважити, що правитель, усвідомлюючи вади в освіті серед духівництва взагалі, заходився реформувати старі та організовувати нові навчальні заклади, у стінах яких здобували освіту майбутні слуги церкви та пастирі народу. Окрім цього, він намагався загальмувати вплив монастирської освіти на оточення. З цією метою 1 листопада 1783 року в усіх кляшторах заборонено було викладання богословських та філософських наук, а кількома місяцями раніше - приймати духовний сан особам, які не мали закінченого курсу навчання в семінарії. Оскільки Галичина, зокрема східна її частина, була покрита мережею католицьких монастирів, завданням яких було асимілювати православних українців, розпорядженням імператора монастирі були закриті, а їхнє майно стало "джерелом релігійного фонду" у справі функціонування "генеральних семінарій". Варто зазначити, що за неповних 8 років (1782-1790) на території Галичини закрито 16 польсько-католицьких монастирів та "кляшторів". Тоді ж таки, тобто в 1783 році, у Львові відкрилася перша галицько-руська семінарія та інші навчальні заклади. Громадська користь від цих навчальних закладів певною мірою зменшувалася через суміш мов, якими велося навчання.

Адже одні дисципліни викладалися латинською, інші - німецькою, а ще інші - галицько-руською (вірніше - сумішшю галицько-руської та церковно-слов'янської) мовами. В університеті ж наша мова була запроваджена значно пізніше, коли в 1787 році було відкрито богословський факультет. Тоді ж, згідно з розпорядженнями від 22 березня та 12 травня, галицько-руська мова визнана як національна. Нею викладали на богословському факультеті, читали філософію, математику та фізику. Після смерті імператора Йосифа II (1790) ставлення до галицького люду значно погіршується. За наказом його наступника Франциска у серпні 1805 року Львівський університет закривають і приєднують до Краківського. А на його базі засновують Львівський ліцей з метою вивчення богословських, філософських і юридичних наук. Так тривало майже 11 років, поки в листопаді 1817 року не відновив своє існування первісний навчальний заклад. Не варто забувати, що Йосиф II дбав і про середню освіту. У 1785 році у Львові відкрито Першу гімназію, спочатку з 5-річним, а потім з 6-річним терміном навчання. Мегою гімназії, зауважує О. Кониський, була підготовка молоді до вступу в університет, у результаті чого її назвали академічною. І цей титул утримався за нею, незважаючи на всі наступні витівки реформаторів у сфері середньої освіти. Друга гімназія у столиці Галичини відкрита аж у 1820 році, хоч кількома роками раніше (1817) почала функціонувати реальна гімназія.

Дослідження О. Кониського було б неповним, якби він обминув народні школи, так звані "тровіальні", які ще в 1785 році відкриті в Стрию та Бучачі, Немає сумніву, вважає дослідник, що освіта галицько-руського народу прогресувала швидше, якби розвиток шкіл продовжувався й надалі в дусі народно-національному, а мова русинів насправді визнавалася б місцевою та центральною владою імперії. Але, як уже зазначалося, зі смертю Йосифа II настало погіршення. "Клерикалізм, - резюмує письменник, - а з ним -латинізація й колонізація знову розправили крила над русинами. Розмах був сильнішим за попередній, оскільки прикривався тінню німецького бюрократизму. Декретом 17 серпня 1805 року управління всіма народними школами, без врахування різниці народності та релігії, віддано в руки римо-католицьких польських духовних консисторій" [4, 24] Відтоді в Галичині почалося переслідування мови русинів. Між іншим, читаємо далі, до русинів проникла, по-перше, ідея слов'янського відродження, а, по-друге, усвідомлення необхідності запровадження в школах народної мови та її вдосконалення. У Відні центральне правління не мало уявлення про різницю між великоруською та галицько-руською мовами і тому легко піддалось переконанню, що пропагована русинами може насправді не є народною, а великоруською (московською) і слугує знаряддям пропаганди панславізму. Цим і пояснюється гоніння не на думку, навіть не на спосіб висловлювання її, а на знаряддя, яке дано людям самою природою для найбільш ефективного засвоєння чужої мови та чіткого висловлювання своєї думки, власне, на слово. "Мова зробилася ярликом для визначення політичної благонадійності, - констатує О. Кониський, - освічений русин, який розмовляє своєю рідною мовою, визнається політично неблагонадійним уже з тих мізкувань, що послуговується мовою матері" [4, 24].

Та, як мовив премудрий Соломок, у житті все минає. Коли в 1848 році було скасовано в Галичині кріпацтво і прийнята Конституція, русини здобули законне право послуговуватися як у школі, так і в приватному житті своєю рідною мовою. І, як належало, на чолі поширення освіти стояло духівництво, оскільки поміж тогочасними русинами не було власної світської інтелігенції На перший план було висунуто організацію народних шкіл та читалень. Невдовзі зазвучала рідна мова і з уст університетських професорів, хоч, правду кажучи, для лекторів-священиків передусім багато важило "змінювати народ у вірі", зокрема через культурно-освітнє товариство "Матиці", що переслідувало й мету, спрямовану на боротьбу з асиміляторською політикою Згодом між "твердими" русинами та молодою народною партією почалася мовна дискусія. Десятиріччя таких змагань (1851-1861) не принесло русинам Галичини ніякої користі.

Хоч слід визнати, що становище докорінно змінилося після впровадження в життя законів Конституції, у 19 статті якої говорилося: "Усі народи держави рівноправні, і кожен народ має незаперечне право берегти й розвивати свою національність і мову. Держава визнає рівноправність усіх місцевих (крайових) мов у школі, в управлінні і у повсякденному житті" [4, 24]. Саме відтоді серед русинів і починається більш-менш активне поширення освіти: відкриття народних шкіл, читалень, освітніх товариств, вдосконалення мови тощо. Із запровадженням у Галичині автономно-провінційного управління фактичними її господарями стали поляки. На чолі управління краєм став примітивний фанатик-поляк граф Голуховський - шовініст, вороже налаштований проти розвитку руської нації. Усе управління знову опинилося в руках поляків, оскільки стаття 19 не виконувалася. А там, де чинився опір полонізації, дозволялося писати українські слова латинськими літерами. Розпорядження щодо цього, будучи намісником Галичини, видав Голуховський 10 лютого 1870 року за № 1665 "При заміщенні учительських посад, переважно поляками, не становило труднощів обходити закон 1867 року про мову школи, який вимагав дотримання припису викладання мовою більшості учнів, а мовою меншості засвоювали предмет обов'язкового вивчення". Згодом, у результаті полонізації, на всю Галичину не було жодної чотирикласної народної школи для русинів, де б панувала рідна мова.

"Результатами такої сильної полонізації, - читаємо нижче, - було те, що протягом 1871-1874 років число дітей та русинів, що навчалися в народних школах за умов збільшення числа шкіл на 70, зменшилося більш, як на дві тисячі" [4, 28]. 1 це тоді, коли згідно з Конституцією Австрії батьків, які не посилали дітей до школи, штрафували. Це був своєрідний вияв протесту тубільців проти введення в українські школи польської мови. Чогось подібного слід очікувати, коли, незважаючи на одчайдушний опір корінного населенш:, сучасні олігархи в незалежній Україні намагаються запровадити силоміць другу офіційну мову, "Між іншим, - доводить О. Кониський, - у середовищі молодої партії русинів не переставала дозрівати й міцніти думка про організацію такого суспільства, яке б енергійно турбувалося про розповсюдження в народі освіти рідною мовою. Визріло на той час ціле покоління світської інтелігенції, вихованої в дусі народно-національному. Кращі представники білого духовенства, наскільки були спроможні, не припиняли турбуватися про народну освіту, але усвідомлювали, що одиничними зусиллями не багато можна зробити проти полонізації, що русинам необхідно організовуватися, а майбутнє повинно належати молодому поколінню" [4, 29]. Адже русини на той час мали вже "Успенське братство" та "Народний дім". Перше, засноване ще у XV столітті, мало за плечима блискуче минуле в боротьбі з полонізацією та католицизмом, У XVI столітті "Успенське братство" заснувало зразкову школу, в якій навчалися діти всіх прошарків суспільства; а Братська школа пишалася вихованцями, відомими на весь світ (Зизаній, Беринда, Косів, Копистецький, Борецький та ін). Наприкінці XVI століття "Успенське братство" запровадило, крім усього іншого, техніку книгодрукування. Воно займалося не тільки видавничою діяльністю, а й надавало матеріальну допомогу учням-русинам. В історії функціонування "Народного дому" головна увага приділялася розвитку народної мови - головного знаряддя науки, літератури та мистецтва. Попри всі досягнення, величезною перешкодою на ниві діяльності русинських товариств було те, що в них практично правили "тверді" русини, які не давали дороги прогресивним українським діячам, наприклад священикові Качалу, людині високоосвіченій, патріотові й борцеві за народну справ, який все: своє життя та майно віддав справі освіти серед русинів... помираючи, він віддав на справу народної освіти серед рідного народу також близько 20 тисяч гульд. Однак такий вчинок практично ніхто не наслідував. Як найвище уніатське духівництво, так і численні приходські священики не були в той час (початок 70-х pp.) на належному рівні свого покликання. "Як би там не було, - зауважує О. Кониський, - проте, молода народна партія русинів, керована Лавровським та Качалою - людьми літніми, але молодими душею й відданими справі відродження русинів, організовувала товариство "Просвіта" для розповсюдження серед народу освіти" [4,29].

Головою цієї авторитетної організації тривалий час був професор Львівського університету Ом. Огоновський, під керівництвом якого вона досягла великих успіхів "Головними ворогами "Просвіти", - як зауважує О. Кониський, - була, окрім клерикалів світських, та частина духовенства, яка виховувала в собі певні звички польського пана, німецького чиновника, слов'янського "лежибоки" й не завжди ігнорувала відомим правилом отця Лойоли" [4, 30]. Члени "Просвіти" глибоко усвідомлювали, що народна школа, даючи співвітчизникам одну тільки грамотність, не досягне головної мети просвіти, якщо розвиток народу не буде продовжуватися і за межами школи, тобто, якщо народ не матиме для читання відповідного матеріалу. Отже, на перший план громадськість поставила видання книг І як тут не згадати благородного вчинку Г. Дубровського, який пожертвував "Просвіті" 2 тисячі гульд, на проценти яких радив давати премії за кращі твори з історії України, "Головну ж мету "Просвіти", - пише О, Кониський, - ми вбачаємо в пробудженні серед сільського населення діяльності у справі розповсюдження освіти через організації сільських читалень". Якщо враховувати, що перша читальня на терені Галичини відкрилася у 1871 році, то вже через 15 років їх налічувалося майже 550.

Ведучи мову про народну школу в Галичині, то, на думку письменника, теоретично вона відповідала своєму призначенню, однак і в пізніші часи не була позбавлена при крої полонізації. У численних школах того часу учителював поляк, який погане володів мовою русинів. З цього приводу О. Кониський зауважує: "Якщо він (учитель. - В П.) належить до однієї нації зі школою і ставиться з любов'ю до народу, він невдовзі здобуває авторитетне значення в народі, як радник і керівник. Шкільний учитель у середовищі селян-русинів користується великою повагою; єднанню його з народом більш за все сприяє те, що він сам - син народу, "своя людина", тобто людина одної з народом мови та релігії" [4, 32 - 33].

Чимало претензій мав О. Кониський до середньої та вищої освіти серед русинок Австрії, в якій відсутні були навчальні заклади для жінок. До речі, ці актуальні питання письменник порушує і в повісті "Юрко Горовенко". "Після довгого сну, - мовиться у творі, - громадська думка, виплутавшись з кайданів, вийшла на роботу: громадське життя кипіло. Скрізь люди вголос говорили про те, що думали, мислили, спорились, працювали Та й було ж про що мислити і спорити, було що робити, над чим працювати. Зо дня в день бажане і сподіване визволення кріпаків близилося стати реальним фактом. Потреба народної освіти, шкіл, жіноцьке питання, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових судів і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного й економічного розвою" [1, 418]

Всебічне спостереження О. Кониського за суспільно-політичним жіптям Галичини не навіювало сумних картин, які на його підросійській батьківщині затуляли уста свободі слова, вільнодумству молоді та релігійному виборові. "І поки зашивають громаді уста, - йдеться в повісті, - коли кують в пуіу слово Зло, велике зло росте й росте, як бур'ян. Росте воно бистро, глибоко пускає коріння... Де в світі гаряча молодіж за необережне, але правдиве слово карається так тяжко, як у нас? Йде в світі настоящі злодії, проходимці не окрадають так казну і громаду, як у нас..." [1, 444]. Надзвичайна зневага до талантів народу яку спостерігав О. Кониський в Галичині за панської Польщі, перегукується з тим становищем, що мало місце в Російській імперії. У згаданій повісті письменник зафіксував власну трагедію: "Ех! Не по-людськи у нас діється! Не треба нам таких людей; вони не знаходять у нас для себе роботи,,. Свої знання, свою працю ми примушуємо їх розвіювати, розкидати або в чужині де за границею, або поховати де на мочарах, або на от сих глупівських пустинях. Ой, темне, темне царство!" [1, 509].

Покладаючи певні надії на Галичину, де більш-менш розкутим було слово, функціонували поперемінно навчальні заклади, видавалися газети й журнали, зокрема за часів правління Франца Йосифа, О. Кониський намагається наблизити кращу долю і своїм підмосковним співвітчизникам, засновує національні школи, видає низку підручників для українських дітей, друкує дидактичного характеру художні твори, покликані будити національні почуітя серед поневоленого народу:
Де ми вчасно зрозуміли
Наших предків долю
І бажанням загорілись
Вернуть стару волю
("Заповідь").

О. Кониський, тісно співпрацюючи з відомими культурними діячами Галичини як один з ініціаторів заснування Наукового товариства імені Шевченка - майбутньої Української академії наук, спостерігав за станом освіти в Галичині, про що йдеться у його численних публікаціях на сторінках російськомовної преси, зокрема "Русская мысль". А це в свою чергу серед мешканців Лівобережної України розбурхало бажання не відставати від своїх зазбручанських побратимів та плекати надію про вивільнення з-під московського ярма. Бо, як писав О Кониський, "дух воскресає після дощу".

Список посилань

1. Кониський О. Юрій Горовенко // Вибрані твори. - К., 1990.
2. Кримський А. Твори: У 5 т. К., 1973. - Т. 5. - Кн. 1. - С. 204.
3. Кониський О. Біографічні замітки Ватра (Львів). - 1887. - № 2.
4. Кониський А, Просвещение в Галицкой Руси // Русская мысль. - 1887. - № 2.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові