Ласкаво просимо

к. і. н.,
доц.
УДК 727

У статті розглянуто основні міжнародні та вітчизняні законодавчі норми, які регламентують свободу слова та право на інформацію громадян в Україні. З урахуванням сучасних політичних умов проаналізовано актуальні питання функціонування мас-медійного простору України, їх реалізація в парламентських слуханнях "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" від 4 грудня 2002 року.

In the article it is analyzed the basic international and domestic legislative rules that regulate freedom of speech and right to information of the citizens of Ukraine. Taking into consideration the modern political conditions it is analyzed the actual issues of functioning of mass media space in Ukraine as well as its solving at the Parliamentary hearings "Society, mass media, authorities: freedom of speech and censorship in Ukraine" from the 4th of December 2002.

Свобода преси, що трансформувалася з розвитком нових засобів комунікації у свободу масової інформації, цілком справедливо вважається головним принципом функціонування преси, радіо та телебачення в правовій державі. Вона є обов'язковим елементом режиму демократії та необхідною умовою забезпечення для індивідів та їх об'єднань політичного плюралізму та культурної різноманітності [1].

Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова. "Транснаціоналізація великих медіа-кампаній ускладнює проблеми деяких режимів, які намагаються приховати від свого населення "протилежні точки зору", змішуючи різні культурні, політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль опонента офіційної лінії, процес глобалізації не завжди спричиняв утвердження універсальних цінностей (права людини, свободи слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші прихильники. В деяких випадках це "медіа-втручання" викликало навіть різку реакцію з боку авторитарних або захищаючих свою ідентичність країн" [2].

Тоталітаризм логічно суперечить свободі вибору та свободі преси як її частковому випадку, оскільки заснований на дихотомії свій-чужий і не допускає існування інших думок, які відхиляються від генеральної лінії" [2]. Таке збіднення інформаційного середовища неминуче призводить до стагнації соціального організму, який в кінцевому підсумку виявляється конкурентоспроможним у глобальному геополітичному змаганні. У цьому сенсі свобода масової інформації дуже міцно пов'язана як з інформаційною безпекою, так і з національною безпекою в цілому.

Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки, по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації, по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулювання, по-третє, стимулює накопичення, оновлення та передачу інформації всередині соціальної системи. І в цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства.

На сьогоднішньому етапі розвитку демократичних відносин спостерігається величезна кількість визначень свободи преси, що накопичилася за останні понад три століття, проте елемент самостійності, незалежності преси проглядається майже в будь-якій концепції, з яких би позицій вона не викладалась. Відповідно до ліберальної доктрини, що спирається на філософію природного права, преса, насамперед, не повинна перебувати в залежності від держави. Так, Дж. Мільтон писав: «Дайте мені свободу знати, свободу виражати свої думки, а найголовніше свободу судити за своєю совістю. І нехай всі вітри розносять безперешкодно всілякі вчення по землі: якщо істина вийшла на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перешкоди її силі" [3]. Крім громадської думки, немає іншого судді, який би міг "провести демаркаційну лінію, що відокремлює помилку від істини" [4]. У концепції Дж. Ст. Мілля не лише держава, але й громадська думка не повинна мати влади над пресою: "недостатньо лише: одного захисту/ проти тиранії влад: необхідний захист проти тиранії панівних думок" [5].

Значну роль у ліберальній теорії - особливо в її американському варіанті - відіграла теза щодо приватнопідприємницького характеру свободи преси. Вільяму Пітеру Гамільтону з "Wall Street Journal" належить такий виклад доктрини: "Газета є приватним підприємством, яке нічого не зобов'язане публіці, а публіка не надає газеті жодних особливих прав. Газета, таким чином, не переймається жодними громадськими інтересами. Вона безумовно є власністю господаря, який продає вироблений товар на свій власний страх і ризик" [6, 112].

На зміну ліберальній теорії преси прийшла доктрина соціальної відповідальності. У програмній заяві, з якою виступили акціонери приватної міської газети "Pare Region Echo" в Олександрії, штат Мінесота, СІЛА, зокрема зазначалося, що "необхідно визнати, що справді чудова газета повинна бути чимось більш значущим за персональну або загальну совість тих, хто її редагує, в тому сенсі, що коли вона говорить, її слова належать комусь більш мудрому, розсудливому, справедливому, чесному, щирому на відміну від тих скалічених вадами та слабостями людей, завданням яких є написання тих слів... Справді чудова газета повинна залишатися вільною від сильці в будь-яких особливих групових інтересів" [6, 127].

Радянська доктрина розглядала питання щодо свободи преси виключно з "класових позицій". Так, Конституція СРСР 1977 року демагогічно гарантувала свободу преси - поряд із свободою слова, зборів, мітингів, вуличних демонстрацій - виключно "відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу" (ст. 50). Оскільки призначення цієї декларації обмежувалося потребами пропагандистського ритуалу, то її юридичний зміст не визначався. Ніяк не конкретизувалися й конституційні гарантії свободи преси, серед яких називалися "широке поширення інформації і можливість використання преси, телебачення і радіо". Ясна річ, викладені таким чином гарантії ніякого правового змісту не мали. Проте в кримінальному законодавстві завжди існували норми, які за бажанням можна було застосувати як "захисні заходи" проти використання задекларованої "свободи" в якихось інших інтересах та цілях, ніж це було дозволено Основним Законом.

Відповідальність преси, як бачиться, по-перше, є функцією її, преси, незалежності. У свою чергу, "функція незалежності полягає в заохоченні й підтримці формування "громадськості", яка є найбільш суттєвим аспектом громадської сфери" [7]. Якщо засіб масової інформації не є незалежним, підвладний державі або приватному інтересу, то ні про яку відповідальність цього ЗМІ не може бути й мови, оскільки йому не забезпечена свобода волі - необхідна умова будь-якої відповідальності. Залежні, підвладні ЗМІ не створюють простору для становлення та виявлення громадської думки, вони є лише інструментом її фальсифікації, а отже, підриву конституційного ладу, який передбачає, що необхідно правити відповідно до громадської думки, що не можна правити проти думки, яка склалася в суспільстві [8]. Причому чим вище міра залежності засобу масової інформації, тим серйозніша потреба суспільства в прозорості механізмів цієї залежності і тим більш значною повинна бути відповідальність тих, хто зовні маніпулює редакційною політикою.

По-друге, категорія відповідальності преси є достатньо складною системою стосунків між; ЗМІ та суспільством, аудиторією та професійною спільнотою. У цій площині необхідно розрізняти відповідальність засобу масової інформації:

а) перед суспільством - вона реалізується в межах існуючих законів., які покликані захищати інтереси особистості, громадського суспільства і держави в інформаційній сфері;

б) перед своєю аудиторією - тут відбувається трансформація громадян від "громадськості" до "аудиторії", яка не є пасивним споживачем продукції ЗМІ, а. учасником формування редакційної політики за допомогою ринкових механізмів попиту та пропонування інформації, думок і реклами,

в) перед професійною спілкою - щодо до тримання загальних правил поведінки та професійної етики.

Відповідно до вищеназваних чинників свободи преси можна зазначити, що свобода засобів масової інформації є основним принципом правового регулювання організації та діяльності ЗМІ, який передбачає відсутність обмежень щодо:

а) пошуку, одержання, виробництва і по ширення масової інформації;

б) заснування засобів масової інформації, володіння, використовування та розпорядження ними,

в) виготовлення, придбання, зберігання та експлуатації технічних засобів та обладнання, сировини та матеріалів для виробництва та розповсюдження продукції ЗМІ, за винятком обмежень, необхідних у демократичному суспільстві та встановлених чинним законодавством держави. Поняття свободи масової інформації взаємозв'язане з категорією плюралізму ЗМІ, який ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, гарантованого Конституцією України.

Інформаційний плюралізм передбачає, з одного боку, множинність незалежних і автономних засобів інформації, які мають доступ до достатньої кількості різноманітних джерел інформації, засобів виробництва та розповсюдження продукції ЗМІ, а з нею - відображення ними розмаїття політичних, соціальних, релігійних та культурних поглядів за умов дотримання редакційної незалежності та поваги тих правил саморегуляції, які можуть бути самостійно напрацьовані представниками ЗМІ. Конституція України 1996 року закріпила у своїх положеннях свободу слова та доступ до інформації. Зокрема, про це йдеться в ст. 15, 28, 29, 32, 34, 41, 54. Так, у ст. 34 Основного Закону наголошується, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Такого плану застереження з огляду на демократичні ідеали та цінності й повагу до них є прийнятними і притаманними як нормам міжнародних угод у царині людських прав, так і нормам Європейського права, оскільки здійснення цього права пов'язане з використанням певних обов'язків та відповідальністю. Щодо цього можна посилатися на деяку практику європейських судів у справах, пов'язаних з даними обмеженнями.

Так, Федеральний Конституційний Суд Німеччини підтвердив, що журналісти не повинні переслідуватися за публікацію секретної інформації, зібраної з різних джерел, навіть якщо в сукупності складається картина, що може загрожувати національній безпеці. Йдеться про публікацію у "Дер Шпігель", яка, ставлячи під сумнів ефективність оборонних військових сил Німеччини і НАТО, спиралася на інформацію, частина якої була оголошена урядом Німеччини секретною. Конституційний Суд пояснив, що підозри щодо злочинної діяльності необґрунтовані, оскільки збір фрагментів інформації, її впорядкування та надання висновків є важливою функцією демократичної преси. Варто констатувати, що такі рішення можуть прийматися в країнах, де суди дійсно посідають незалежне становище.

Інший приклад. Верховний Суд Ізраїлю, засідаючи в ролі Вищого Суду справедливості, постановив, що рішення головного військового цензора піддати цензурі статтю в газеті, де критикувався директор розвідувальної служби Ізраїлю, порушує право журналіста на свободу слова, вираження поглядів і право на інформацію. Суд визнав необхідність "досягнення рівноваги" між цінностями державної безпеки та іншими цінностями - свободи політичних рухів, свободи слова та людської гідності. Хоча тривале існування демократії залежить від безпеки держави. Суд виніс рішення, що обмеження свободи вираження поглядів може бути виправданим лише за умов надзвичайних обставин, які можуть спричинити серйозну і невідворотну загрозу громадському порядку Подібні висновки та відповідні рішення також є і в практиці Європейського суду. Щодо вітчизняного досвіду, то додаткові обмеження права на свободу слова містяться і в Законі України "Про правовий режим надзвичайного стану". Зокрема, у ст. 18, присвяченій додатковим заходам правового режиму надзвичайного стану у зв'язку з масовими порушеннями громадського порядку, йдеться про заборону виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; про особливі правила користування зв'язком та передачі інформації через комп'ютерні мережі. Ще одна з гарантій свободи слова і вільного вираження поглядів міститься в ст. 54 Конституції України. У ній, зокрема, зазначено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Важливим складовим чинником поняття "свобода слова." є право на інформацію, режим доступу до інформації. Ці категорії, зокрема, зафіксовані в Законі України "Про інформацію". Режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення та зберігання інформації. За режимом доступу інформація буває: 1) відкритою; 2) з обмеженим доступом. Обмеження доступу до відкритої інформації заборонене законом. Необґрунтована відмова у наданні та необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом законом визнається як порушення, і винні в цьому особи можуть притягатися до відповідальності.

Конституцією України заборонено засекречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту. Право на поширення такої інформації гарантовано Це зумовлено правом кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої цим порушенням шкоди. Дуже часто на практиці з'ясовується, що ЗМ1 ототожнюють "стан довкілля", "якість продуктів" з інформацією про конкретних фізичних та юридичних осіб, що забруднюють довкілля або причетні до виготовлення чи реалізації неякісних продуктів харчування. З правової точки зору такі речі важливо розрізняти, оскільки названі особи можуть звернутися до суду. Щоб не програти такі справи, ЗМІ повинні мати як конкретні докази причетності цих осіб до справи, так і докази, наприклад, про неналежну якість продуктів - акти, що свідчать про це, довідки, сертифікати тощо.

Переважним правом на отримання відкритої інформації користуються громадяни, яким така інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків. Безперечно, йдеться, в першу чергу, про журналістів. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:
1) її систематичної публікації в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
2) поширення її засобами масової інформації;
3) безпосереднього її надання зацікавленим громадянам і державним органам, юридичним особам.

Журналістам чинним вітчизняним законодавством гарантовано вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, за деякими обмеженнями, зумовленими специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання. На підтримку та розвиток свободи слова і доступу ЗМІ до інформації був спрямований також Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні", прийнятий в 2000 році.

Зокрема, в документі говориться про необхідність безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вираження своїх поглядів і переконань, створення належних умов для незалежної творчої діяльності засобів масової інформації. Так, Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України, Державній податковій адміністрації України, іншим правоохоронним органам разом з всеукраїнськими громадськими організаціями журналістів було запропоновано опрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес, доступу журналістів до відповідної інформації, крім випадків, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи, та інших випадків, передбачених законом [9]. Щодо інформації з обмеженим доступом, то вона за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація -. це відомості, які є у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До такої інформації належить: професійна, ділового, виробничого, комерційного чи іншого характеру інформація, яку фізичні чи юридичні особи отримали або створили на власні кошти, якою володіють і самостійно визначають режим доступу до неї. Це правило складає основу і права журналіста на збереження таємниці свого автора і джерел інформації та його обов'язку задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства. Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, державі, суспільству.

Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюється Законом України "Про державну таємницю". Як вже зазначалося, вітчизняним законодавством заборонено використання ЗМІ для розголошення відомостей, які становлять державну таємницю. Якщо друкований орган, наприклад, свідомо ігнорує цю заборону, це означає, виникнення судових справ за позовами з різних підстав аж до припинення випуску видання в судовому порядку на підставі ст. З "Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації" та ст. 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації" Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні". За розголошення конфіденційної інформації всупереч волі її власників чи в інших, ніж визначено ними, умовах автор і ЗМІ можуть бути притягнутими до цивільно-правової відповідальності з обов'язком компенсувати заподіяну таким поширенням матеріальну і пов'язану з цим моральну шкоду на підставі положень Закону України "Про інформацію", Кримінального та Цивільного кодексів. Обов'язково необхідно знати, що така відповідальність настає навіть за умови, коли інформація достовірна. Якщо ж при поширенні конфіденційну інформацію було перекручено чи викладено неправдиво, то доведеться відповідати додатково ще й за поширення недостовірної інформації Ці положення, зокрема, знайшли своє відображення в ст. 182 "Порушення недоторканності приватного життя 1 нового Кримінального кодексу України, який набрав чинності з вересня 2001 року. Так, у статті зазначається, що незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, карається штрафом до п'ятдесяти неоподаткованих мі німу мі в доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років [10]

Статтею 32 Конституції України забороняється втручання в особисте і сімейне життя громадянина. Частина 2 цієї статті Основного Закону забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Стаття 182 Кримінального кодексу визначає приватне життя громадянина об'єктом кримінально-правової охорони і передбачає відповідальність за незаконне збирання будь-яким способом, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу у публічних виступах, у творі чи засобах масової інформації.

Діяння, передбачене ст. 182 Кримінального кодексу, вчинюється умисно, оскільки винна особа збирає, зберігає, використовує чи поширює конфіденційну інформацію про певну особу з конкретною метою, з метою певним чином використати таку інформацію. Важливе значення для подальшого розвитку свободи слова в Україні, права на інформацію мають також і міжнародно-правові норми. Безпосередня їх імплементація закріплена в ст. 9 Конституції України. Зокрема, йдеться про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином закріплюється не лише алгоритм розв'язання можливих колізій, але й встановлюється пряма дія загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів на території України.

Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

З положень ст. 10 Конвенції можна зробити кілька важливих висновків. Передусім необхідно зазначити, що свобода масової інформації виступає тут у формі свободи вираження думок і ця свобода в загальному плані є правилом, а втручання з боку держави в її реалізацію - винятком. Причому можливість втручання не означає необхідність втручання. Якщо демократичне суспільство не відчуває погреби в обмеженні тих або інших форм свободи вираження думок, то держава не зобов'язана вживати якихось заходів у цьому напрямі.

Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перераховані в п.2 ст. 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок. Воно, як наголошується в документі, може бути предметом таки?; формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

По-третє, - і це найголовніше - втручання повинне бути відповідним до потреб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспільства. Звернемо увагу на те, що текст ст. 10 Європейської Конвенції значно скромніше визначає межі свободи масової інформації ніж український Закон "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", який, наприклад, не знає обмежень, які виходять із забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя. Проте на рівні правозастосовуючої практики Ради Європи свобода масової інформації захищена на більш високому рівні. В Україні, навпаки, практика застосування Закону про пресу має переважно обмежувальний характер.

Оскільки критерії, які містяться в ст. 10 Конвенції, достатньо розмиті, то рішення зі спорів щодо застосування цієї норми склалися в доволі значну, але неоднозначну практику Європейського суду з прав людини. Необхідно зазначити, що прецеденти, які мають місце в практиці Євросуду з прав людини, мають безпосереднє відношення до діяльності українських органів правосуддя. У Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року міститься заява щодо визнання обов'язковими для України як юрисдикції Європейського суду з прав людини, так і рішень цього суду, а також заява щодо права українських громадян на звернення в цей суд за захистом своїх порушених прав протягом шести місяців після того, як вичерпані внутрішньодержавні засоби захисту цих прав.

Серед рішень Ради Європи, що стосуються конкретного втілення свободи масової інформації, можна також назвати рекомендації Комітету міністрів № R(94) 13 "Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації" (1997) і № R(99) 1 "Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації" (1998). Принципово важливі норми, які визначають соціальну роль свободи масової інформації, основні функції ЗМІ та журналістів у сучасному демократичному суспільстві, закріплені в Резолюції "Журналістські свободи і права людини", прийнятої в рамках 4-і Європейської конференції міністрів щодо політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7-8 грудня 1994 року). У документі сформульовані принципи, які в цілому можуть розглядатися як система взаємодетермінованих тез, що формулюють доктрину свободи масової інформації в сучасній Європі.

Нарешті, слід взяти до уваги серію декларацій щодо сприяння розвитку незалежної та плюралістичної преси, які були прийняті на регіональних семінарах ЮНЕСКО у Віндхуці (Намібія, 1991), Алмати (Казахстан, 1992), Сантьяго-де-Чилі (1994), Сані (Йемен, 1.996) та Софії (Болгарія, 1997). Згадувані декларації містять конкретні норми, які в цілому складають комплексний план дій щодо зміцнення свободи преси у відповідному регіоні планети.

Крім внутрішнього законодавчого втілення норм свободи ЗМІ, її міжнародного закріплення для забезпечення свободи масової інформації, принципово важливо, щоб законність актів державної адміністрації була у сфері контролю незалежних судів. Закон про пресу був одним із перших нормативних актів епохи кардинальної реконструкції вітчизняної правової системи, в якому саме суд став кінцевою ланкою практично всіх юридичних алгоритмів, які тут використовуються. Так, про це йдеться, зокрема, в ст. 18 "Припинення випуску друкованого засобу масової інформації", ст. 19 "Порядок оскарження відмови в державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення його випуску", ст. 37 "Спростування інформації Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"; ст. 16 "Відмова у видачі (продовженні) ліцензії", ст. 25 "Дозвіл на право використання програм чи передач інших телерадіоорганізацій ", ст. 42 "Недопустимість перекручення інформації", ст. 43 "Право на відповідь, спростування чи власне тлумачення обставин справи", ст. 47 Відшкодування моральної шкоди" Закону України "Про телебачення і радіомовлення" та ін.

Крім цього, справи, пов'язані з функціонуванням ЗМІ, можуть розглядати не лише суди загальної юрисдикції, а також Конституційний Суд України, якщо, певна річ, спір стосується його юрисдикції. Серед справ Конституційного Суду України, які стосуються діяльності ЗМІ, можна зазначити Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положення ст. 10 Конституції України щодо застосування держави зі мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року та Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про перепустку" (справа К. Г. Устименка) від ЗО жовтня 1997 року.

Проте в сьогоднішніх умовах у діяльності засобів масової інформації, попри норми вітчизняного та міжнародного законодавства, існує ціла низка проблем, пов'язаних з реальним втіленням свободи журналістської діяльності та правом на інформацію. Цю реальну ситуацію обговорювали народні депутати та представники ЗМІ 4 грудня 2002 року під час парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада свобода слова та цензура в Україні".

Учасники слухань зазначили, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для використання засобами масової інформації функції інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, неконституційне управління інформаційним простором з боку органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських ЗМІ прямої та опосередкованої цензури, хоч це беззастережно заборонено Конституцією України

В Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску виконання своїх професійних обов'язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються на знаряддя політичного впливу та маніпулювання. Зважаючи на висновки та пропозиції учасників парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні", Верховна Рада України прийняла цілу низку заходів щодо зміцнення та реального утвердження свободи слова в державі. Серед них, зокрема, прийняття проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада.

Свобода слова та цензура в Україні", розгляд проекту Закону України "Про створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України" та проекту Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні; вивчення доцільності та можливих форм запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова та ін.

Розв'язання цих питань дасть можливість уникнути небажаних на сьогодні таких проявів політичної цензури в Україні, як позасудове закриття ЗМІ та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності та ін.; втілювані в життя забезпечення рівності прав і можливостей для створення і функціонування ЗМІ всіх форм власності, забезпечення ефективних антимонопольних норм діяльності ЕСІХ суб'єктів інформаційного ринку.

Список посилань

1. Кип Дж. Средства массовой информации и демократія. - М., 1996.
2. Всемирный Доклад ЮНЕСКО по коммуникации и информации 1999 - 2000 гг. - М., 2000. - С. 39.
3. Мильтон Дж. О свободе печаті. - М., 1907. - С. 46-47.
4. Робеспьер М. Речь о свободе печати. - М., 1806. -С. 8.
5. Милль Дж. Cm. О свободе. - Лейпциг, 1861. - С. 15.
6. Сиберт Ф. С. Шрамм У., Питерсон У. Четыре теории прессы. - М., 1998.
7. Прайс М. Телевидение, телекоммуникации и переходной период: право, общество и национальная идентичность. - М., 2000. С. 45.
8. Ориу М. Основы публичного права. - М., 1929. - С. 679.
9. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001р. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - С. 40-41.
10. Науковий коментар Кримінального кодексу України Проф. М. Й. Коржанський. - К.: Атіка, Академія, Ельга Н., 2001. - С. 280.