Предметом даної статті є конкретні кандидатські й докторські дисертації з журналістики кінця XX століття, присвячені дослідженню української періодики. Крок за кроком у роботі простежується процес висвітлення історії та проблематики досліджень українських видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму часів перебудови та сучасного стану, дослідження періодичних видань української еміграції та іншомовних часописів, а також перспектив розвитку періодики.
The subject of the present article is the specific Ph. D. and doctoral theses on journalism of the end of the XX century devoted to the research of the Ukrainian periodical. The process of highlighting of the history and the problems of Ukrainian editions' research, the analysis of the periodical over the epoch of totalitarianism, the period of Perestroika and the contemporary state, the study of the periodical editions of the Ukrainian emigration and foreign language periodicals and also the perspectives of development of the periodical, is gradually observed in the thesis.
Предметом даної статті є конкретні кандидатські й докторські дисертації з журналістики кінця XX століття, присвячені дослідженню української періодики.
Проблеми дослідження української періодики обговорювалися на першій (1993), другій (1994 ) та третій (1995) наукових конференціях, які проводив Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України.
Дискусії засвідчили, що вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану, перспектив її розвитку є вкрай необхідним і актуальним завданням. Окрім цього, науковці наголошували на необхідності дослідження періодичних видань української еміграції та іншомовних часописів, які виходили на етнічних українських землях. Пріоритетними напрямами було визначено: 1) розробку загальноприйнятої наукової концепції дослідження української преси, зокрема теоретичних питань журналістикознавства; 2) підготовку фундаментальної праці з історії української журналістики; 3) видання повної бібліографії українських періодичних видань ХІХ-ХХ століть та багатотомного енциклопедичного словника "Українська журналістика в іменах".
Наступним кроком у висвітленні історії та проблематики дослідження української періодики стала наукова праця М. М. Романюка "Здобутки і прорахунки дослідників української преси: погляд у XXI ст." (Львів, 2001).
Вчений намагався дати відповідь на запитання: що зроблено в межах таких проблем і чи вдалося нам визначити найважливіші методологічні засади наукових досліджень преси ("нові підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового роз'яснення журналістських явищ минулого") [5].
Одначе досі мова про українську періодику велася головним чином на основі дослідження збережених першоджерел, архівних матеріалів чи сучасних підручників з історії вітчизняної преси. У даній статті пропонується звернути увагу вчених у галузі журналістики, а також фахівців-практиків на іншу, менш досліджену ділянку - варіанти вивчення української періодики на сторінках дисертаційних досліджень кінця XX століття. Аналіз цієї інформації сьогодні може стати основою для визначення перспективних напрямів розвитку української журналістики України та її наукової оснащеності. Тож нині це особливо актуально.
Тільки в останні десять років XX століття в Україні було захищено понад шістдесят дисертаційних досліджень з журналістики. Приблизно половина з них - на теми української періодики. Предметом дослідження дисертантів стали друковані ЗМІ, зображальна журналістика, історія преси, літературна критика й мова української періодики тощо. Так, науково-просвітницьку пресі України XIX - першої третини XX століття дослідив О. Коновець [2]; газетні інформаційні моделі - О. Мелещенко [3]; становлення та розвиток системи періодичної преси Катеринославської губернії 1838-1917 років - О. Школьна [11]; зображальну журналістику в друкованих засобах масової комунікації - Б. I. Черняков [12] тощо. В. Власенко у своїй кандидатській дисертації Українська преса як фактор впливу на міжнародну діяльність держави..." [1] показав вплив друкованих засобів масової інформації різного політичного спрямування на міжнародну діяльність держави на прикладі становлення та розвитку відносин між Україною та НАТО у 90-х роках. Зокрема наголошено на важливості налагодження співпраці між пресою та владними структурами, причетними до прийняття зовнішньо-політичних рішень з метою відстоювання державних інтересів України на міжнародній арені.
Наталія Сидоренко проаналізувала етапи та специфіку формування української періодики першої половини XX століття (1914-1950) у таборах військовополонених, інтернованих частин Армії УНР та Української Галицької Армії, переміщених осіб і біженців на території Європи (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія, Польща, Італія, Великобританія), Азії (Далекий Схід, Росія) та Північної Африки (Єгипет) [8].
У Київському університеті імені Тараса Шевченка 2000 року було захищено й нині актуальну працю про фактори ефективності впливу преси на електорат, де досліджено роль друкованих ЗМІ під час парламентської та президентської передвиборних кампаній 1998-1999 років в Україні та визначено фактори ефективності впливу друкованих матеріалів на громадську думку.
Наприкінці XX століття українське пресознавство почало активно розвиватися у вищих навчальних закладах Києва та Львова, Луганська й Харкова, Дніпропетровська та інших міст. У бібліографічному покажчику "Українське журналістикознавство" відображений доробок науковців Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Науковці факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка дослідження з історії української преси публікують у щорічному "Віснику Львівського університету. Серія журналістика", збірниках праць кафедр української преси, зарубіжної преси та інформації - в інших виданнях.
У період з 1982 до 2000 року українські журналістикознавці підготували й захистили понад сорок дисертаційних досліджень, що безпосередньо стосувалися вітчизняної преси (друкованих засобів масової інформації). Чотири праці були присвячені зображальній журналістиці, історії преси - майже три десятки, вісім робіт стосувалися літературної критики в Україні, 16 дисертантів мали предметом дослідження мову ЗМІ, а 24 науковці - публіцистику [9].
Українській періодиці присвячені дослідження І. Мельника, Н. Остапенко, І. Лубковича, С. Костя, І. Крупського, Б. Чернякова, В. Гошовської, А. Денисенка, Г. Конторчук, Є. Макаренко, В. Ваколюка та інших у 80-ті роки XX століття: В. Іванова, М. Тимошика, Є. Сибиренко-Ставрояні, Т. Карпової, М. Недопитанського, О. Сербенської, О. Мелещенка тощо - у 90-ті роки XX століття: В. Бадрака, Н. Сидоренко та інших дисертантів - у 2000 році.
Тільки впродовж 90-х років учені-пресознавці опублікували майже півтори тисячі наукових статей, дванадцять монографій, понад десять навчальних посібників, двадцять чотири збірники праць, шістнадцять матеріалів наукових конференцій, які є вагомим підґрунтям у фундаменті майбутньої "Історії української журналістики". Проте нині цього замало. Необхідно розробити єдину наукову концепцію досліджень, періодизацію журналістського процесу, методології та методики.
Окремим періодом дослідження української періодики в кандидатських і докторських дисертаціях може бути останнє десятиріччя минулого століття.
У 90-ті роки XX століття було відкрито доступ до колишніх спецфондів, до неопрацьованих масивів періодики й знято "табу" на заборонені теми. Стало зрозуміло, що значна частка української преси в Україні та за її межами - ще не вивчена. Дослідник українського пресознавства М. Романюк пояснює такий стан кількома причинами [6]. По-перше, преса виникла в Україні порівняно пізно. "Якщо в Європі найдавніші газети зафіксовані в XVII ст., то в Україні перший часопис "Gazette de Leopol" (французькою мовою) вийшов з друку 1 січня 1776 року у Львові.
Тут же 1848 року започатковано і видання першої газети українською мовою "Зоря Галицка", що виходила до 1857 року". Попри колоніальний стан України, преса швидко розвивалася у різних регіонах, а з кінця XIX століття - і в тих країнах, де компактно поселилися українці. По-друге, величезні обсяги періодичних видань "зупиняли" багатьох науковців, які не могли охопити весь фактичний матеріал і знайти способи його систематизації та опрацювання. Третьою причиною, що зумовила відставання українського пресознавства, вчений вважає певні рамки, у яких опинилися дослідники української періодики.
Тут є кілька чинників - радянські (ідеологічні догми та застосування марксистсько-ленінської методології), закордонні - акцентування уваги на національно-патріотичних виданнях (хоч це - позитивний факт) та применшення історичної ролі у розвитку національної культури преси інших напрямів, зокрема соціалістично-радикального (видання І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова та ін.). Опрацювання української періодики ускладнює і те, що вона зберігається в багатьох архівах, музеях, бібліотеках та приватних колекціях різних країн.
Крім того, серед науковців не було вироблено спільних підходів і методологічних принципів дослідження періодики. Деякі розбіжності були між журналістикознавцями щодо періодизації.
Так, закордонні дослідники здебільшого дотримувались об'єктивно-хронологічної систематизації матеріалу, а радянські - механічно переносили на всеукраїнський грунт ленінську періодизацію визвольного руху в Росії, нехтуючи національними особливостями української преси. Ще один клопіт - невиробленість термінології, нечітке розмежування понять "преса" і "журналістика". Неадекватне використання цих термінів подибуємо у заголовках багатьох статей, в опублікованих матеріалах конференцій тощо. Хоча пресу вважають складовою частиною журналістики, "історію української журналістики" варто розпочинати з "історії періодики", яку ще треба опрацювати. Варто досліджувати опубліковані мемуари, листи, архівні документи та матеріали, історичні джерела.
Розрізняють два наукових підходи до вивчення періодики: загальноаналітичний (вивчення історії виникнення і функціонування певного видання чи групи видань) і конкретно-аналітичний (дослідження певної проблеми за матеріалами періодичної преси). Як правило, обидва підходи орієнтовані на змістово-описовий аналіз преси на основі фронтального чи комплексного методу її вивчення. Крім того, останнім часом застосовують ще й контент-аналіз, щоб виявити підраховані ознаки, риси, характеристики, джерела (частоту використання певних термінів, газетних рубрик тощо). Такі дії відображають й істотні аспекти змісту. Якісний зміст стає придатним для точних обчислювальних операцій, а результати аналізу - об'єктивнішими.
Отож, на даному етапі розвитку українського журналістикознавства необхідно ще визначити найважливіші методологічні засади наукових досліджень преси. Виокремити нові підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового роз'яснення журналістських явищ минулого.
Конче потрібним і актуальним є подальше вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану. Водночас матимемо можливість говорити і про перспективи розвитку вітчизняної преси. Усе це необхідно для розробки загальноприйнятої наукової концепції дослідження української преси, зокрема теоретичних питань журналістикознавства; підготовки фундаментальної праці з історії української преси, повної бібліографії українських періодичних видань, енциклопедичного словника тощо.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові