д. філол. н.
УДК 659.4
Розглядається інтерв’ю як діалог між журналістом та інформованою особистістю. За допомогою порівняння жанрів бесіди та інтерв’ю доводиться, що інтерв’ю є типовим жанром актуалізації суспільного політичного дискурсу.
It is analyzed the interview as a dialogue between a journalist and an interviewer. Through comparison of genres of conversation and interview it is proved that an interview is a typical genre of actualization of a social political discourse.
Як відомо, жоден із жанрів газетно-журнальної публіцистики не може бути охарактеризований у термінах однієї з комунікативних функцій. У тексті інтерв'ю домінує інформаційна функція. Інформаційні елементи зазвичай переплітаються з експресивно-оцінними. Дані функції реалізуються у функціонально-смислових типах мовлення (опис, розповідь, міркування).
Аналізуючи жанр інтерв'ю, слід, на нашу думку, чітко відмежувати його від жанру бесіди, оскільки, попри наявність у них спільних рис, кожен з цих жанрів має свою специфіку. Розмежування жанрів доцільно провести на основі поняття прагматичного контексту, що визначається, як стверджує Т. Ван-Дейк, соціальною ситуацією, структурою фрейма та конвенціональними настановами [3, 26–27].
Спільною рисою у соціальній ситуації для обох жанрів є первинний діалог. Відмінність же полягає в тому, що в інтерв'ю діалог йде між журналістом та інформованою особистістю, а в бесіді – між інформованими особистостями, причому журналіст підкреслює свою "технічну" роль в аранжуванні комунікації.
Структура фрейма зумовлена функціями, властивостями, позиціями комунікантів. Якщо в інтерв'ю учасники розмови володіють різним обсягом інформації, то для бесіди характерний однаковий обсяг. Унаслідок цього виділяють різні цілі спілкування: в інтерв'ю – запит інформації, у бесіді – обмін інформацією.
Конвенціональні настанови, тобто правила поведінки в обох жанрах приблизно однакові. І в інтерв'ю, і в бесіді слід дотримуватися правил ведення розмови, таких як вимога вислухати співрозмовника, заборона на грубі спроби "спіймати" співрозмовника тощо. Специфіка жанру інтерв'ю полягає у взаємодії реплік при виробленні кінцевої тези. Оскільки в інтерв'ю відбувається запит інформації при різниці її обсягів у співрозмовників, то аргументи в інтерв'ю часто мають характер пояснень. При поясненні відбувається підбір прикладу або аналогії, розкриття причини або мети ситуації, яка склалася. Залежно від того, що переважає – причина чи мета – розрізняють каузальні та телеологічні пояснення. За Г. фон Вригтом, каузальне пояснення переважно вказує на минуле. "Це відбулося тому, що раніше сталося те" – типова мовна конструкція для таких пояснень. Таким чином, тут передбачається номінативний зв'язок між причинним чинником і наслідком. Справедливість каузального пояснення залежить від справедливості передбаченого зв'язку. Телеологічне пояснення вказує на майбутнє: "Це сталося для того, щоб відбулося те". На відміну від каузального пояснення, допущення номінативного зв'язку включено в телеологічне пояснення складнішим способом, побічно [2, 116–117].
Політичне інтерв'ю можна розуміти у широкому і вузькому значенні. Широка назва "політичне інтерв'ю" зумовлена його політичною тематикою. Журналіст може вести розмову про політику (політичну систему, діяльність політиків тощо) із будь-якою людиною, думку якої він вважає цікавою, актуальною. У нашому дослідженні ми обмежимося політичним інтерв'ю у вузькому його тлумаченні, тобто як розмова журналіста з політиком. Звичайно, політиками можуть бути фахівці різних напрямів, але ми об'єднуємо їх під поняттям "політики", з огляду на вид діяльності цих фахівців у даний час.
Взагалі інтерв'ю можна розділити на три фази: попередня інформація, ядро (основний зміст) і резюмування. Фаза попередньої інформації служить координації уявлень про спеціаліста, який дає інтерв'ю, ситуацію спілкування й основну тему обговорення. У фазі ядра увагу спрямовано на об'єкти (теми інтерв'ю) і цілі комунікації. Функція фази резюмування полягає у виробленні кінцевої тези і підбитті підсумків.
Існує кілька варіантів початку-закінчення, що зумовлені, з одного боку, певними комунікативними формами (наприклад, телефонна розмова, розмова по радіо або телебаченню), а з іншого – впливом чинників соціальної ситуації. Закономірно, що подана у врізі попередня інформація про політика, який дає інтерв'ю, суттєво (а іноді визначально) впливає на сприйняття читачем тексту інтерв'ю.
Попередня інформація у вигляді авторських ремарок може охоплювати:
1. Наведення імені та прізвища, а також посади політика (наприклад: "Правосуддя в Україні потребує реформування", – так вважає член кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Києва, голова Мінського райсуду Олександр Гриценко" (Столиця.– 2001.– 23 лют.).
2. Наведення імені та прізвища журналіста, а також видання, яке він представляє (наприклад: "Про Бельгію, київські готелі та українських емігрантів. І ще про деякі неординарні речі розповів Надзвичайний та Повноважний посол Королівства Бельгії в Україні П'єр Кремам Дюбюіссон в ексклюзивному інтерв'ю оглядачеві "Столиці" Ользі Дубовик" (Столиця. – 2001. – 23 лют.).
3. Стислу інформацію про політика, що дає інтерв'ю (наприклад: "'Розповідає президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. Свого часу він був і народним депутатом, йому навіть довелося очолювати СДПУ. А розпочинав О. Сугоняко це своє сходження понад десятиліття тому на посаді викладача політекономії в Житомирському філіалі Київського політехнічного інституту" (Столиця. – 2001. – 23 лют.).
4. Визначення кола основних питань, щодо яких політик має висловити свою думку (наприклад: "Людей цікавило інше питання: як могло трапитися, що протягом буквально половини дня у бюджеті було знайдено величезну суму в 3,5 млн. доларів для виплати застави за одного тільки Бородіна, тоді як мільйони пересічних громадян не можуть дочекатися своєї зарплатні та соціальних виплат. А дійсно, як?" (День. – 2001. – 26 квіт.).
5. Опис умов зустрічі (наприклад: "На зустрічі Ханни Сиверинсен, доповідача ПАРЄ, з журналістами "опозиційний" медіапростір був активним. Ю. Мостовій, заступнику головного редактора "Дзеркала тижня ", запропонували місце за столом ближче до доповідача. Рекомендуючи високій гості журналістку, Т. Грабовська, яка проводила захід, підкреслила, що саме з Мостовою хотіла познайомитися доповідач ПАРЄ" (Наша газета. – 2001. – № 14).
Приблизно три чверті проаналізованих нами інтерв'ю були представлені в газетах з фотографією політика, який дає інтерв'ю. Це, на нашу думку, підкреслює важливість особистісного та квазіособистісного моментів спілкування. Особистісний момент виявляється, насамперед, у вигляді представницького спілкування (термін М. Кагана [4, 207]), оскільки будь-який політик виступає не як вільна, суверенна особистість, а як представник тих чи інших інститутів. Найпоширенішою і типовою для представницького спілкування є форма – інформаційна взаємодія (переговори партнерів). Як приватні особи, учасники розмови можуть бути одне до одного апатичними, проте, як представники певних соціальних кіл, вони прагнуть підвищити міру спільності груп чи соціальних інститутів, до яких належать. Беручи інтерв'ю, журналіст намагається показати такі якості політика, які ві дображають не лише позицію презентованого цим політиком інституту, а і його особисті погляди. Псевдоіндивідуальний аспект інтерв'ю зумовлений такою характерною особливістю ЗМІ, як дистанціювання у часі та просторі спілкування між політиком та читачем. Досягти відповідної реакції у читачів, вступити з ними у взаємодію, стимулюючи їхню активність, можна тоді, коли текст поєднує у собі зображення чогось і самовираження політика. Тому представлені у пресі світлини політиків створюють ілюзію безпосереднього спілкування з читачем.
Представлення політика лише за прізвищем, ім'ям, посадою переважно свідчить про те, що для інтерв'ю запрошено політика, який вважається спеціалістом з даного питання і його думка цікава читачам. Зазвичай, ці політики добре відомі читачам і не потребують представлення. Але у разі представлення в українській пресі відомої особистості іншої країни передмова до інтерв'ю включає, як правило, детальну характеристику.
Так, наприклад, до інтерв'ю з послом Королівства Бельгії в Україні П’єром Клеманом Дюбюіссоном "Про Бельгію, київські готелі та українських емігрантів" (Столиця. – 2001. – 23 лют.) подано кілька врізів. У них викладена та інформація, яку розмістити безпосередньо в тексті було б недоцільно. Головною темою статті є розповідь компетентної особи про Бельгію. В одному врізі окремо подається коротка характеристика країни та історія її становлення. В іншому – коротка біографія людини, яка дає інтерв'ю: його послужний список, захоплення, думки про українців.
Завчасно обмежене коло обговорюваних підтем журналісти не вважають вдалим заходом. Опис умов перебігу інтерв'ю також не є суттєвим. Сучасне проблемне інтерв'ю має вигляд складного тексту. Журналіст, готуючись до інтерв'ю зі спеціалістом, не може передбачити перебіг розмови настільки, щоб визначити, до якої головної думки (головної тези) зведеться текст. Зі свого боку, й інтерв'юер не в змозі висунути та захистити одну головну тезу, тому що його можливість висловити ту чи іншу думку залежить від запитань журналіста. Тому цілісність інтерв'ю визначається, насамперед, тематичною єдністю, а головна думка виявляється або достатньо широкою, узагальненою, щоб охопити весь різноманітний матеріал, або багатоознаковою (поліпредикатною).
Головна думка (теза), що розвивається в основному змісті інтерв'ю, переважно резюмується при його закінченні. При цьому резюмування може здійснюватись або журналістом ("Мене обрали до Київради жінки", – так пожартував Віктор Пилипишин, вітаючи активісток району напередодні 8 березня" (Хрещатик. – 2001. – 8 берез.), або інтерв'юером (Як убезпечити серце економіки // Столиця. – 2001. – 30 берез.), або спільно (Останні слова директора Державного підприємства з розповсюдження періодичних видань "Преса" в інтерв'ю "Валерій Герасименко: "Усе вирішує читач" (Столиця. – 2001. – 26 січ.) такі: "Бо ми, розповсюджувачі, зацікавлені, щоб свіжа газета якнайшвидше потрапила до рук читача у найвіддаленішому куточку України". Журналіст закінчує інтерв'ю словами: "З вами солідарні і ми, журналісти, ті, хто ці газети робить").
Резюмування може виступати у вигляді заголовка інтерв'ю з врізом. У такому разі для читача буде цікаво ознайомитись з ланцюжком суджень, які розкривають головну думку чи ведуть до неї, що становить собою горизонтальне членування тексту з компонуванням ідеальних елементів, їх лінійним розгортанням за допомогою мовних засобів.
Резюме політика, відображене у заголовку, може бути передане у незмінній формі (наприклад, яскрава репліка В. Ющенка: "Я йду, щоб повернутись" після відставки Кабміну наступного ж дня стала заголовком у багатьох періодичних виданнях). У заголовок може бути винесена і одна з тез політика із ланцюжка його суджень, які ведуть до головної думки. Причому ця теза може висуватися як і самим політиком (Володимир Воронін: З ГУУАМ поки все туманно. Потрібно зміцнювати і розвивати СНД // Дзеркало тижня. – 2001. – 19 трав.), так і виступати у вигляді резюмування журналіста (наприклад, слова Володимира Литвина: "Зараз в опозиції багато таких, що воюють через те, що свого часу втратили владу" були перероблені журналістом на заголовок "Людину, звільнену з керівної посади у виконавчій владі, можна вважати опозиціонером" (Дзеркало тижня. – 2001. – 3 квіт.).
Підсумовуючи, зазначимо, що передмова, тобто вріз, відіграє важливу роль для подальшого прочитання інтерв'ю. У врізі наводиться необхідна читачеві інформація про політика, який дає інтерв'ю, а також пояснюються деякі аспекти обраної теми. Більшість політиків, у яких береться інтерв'ю, представлені за ім'ям та прізвищем, дуже часто з цитатою, інколи з фотографією. В кінці інтерв'ю зазвичай подається головна думка розмови (теза), тобто підбиваються підсумки всього процесу спілкування й розкривається зміст зустрічі політика з журналістом.
Розглянувши специфіку попередньої інформації, що подається у врізі (а іноді й у заголовку) до інтерв'ю, логічно буде проаналізувати саме "тіло інтерв'ю" – його основний текст, поданий у формі діалогічних реплік (запитання – відповіді).
Процес комунікації між журналістом і фахівцем у газетному інтерв'ю виступає у вигляді дискурсу, з огляду на обумовленість інтерв'ю екстралінгвістичними чинниками, подієвим аспектом, цілеспрямованістю соціальної дії. Тому розгляд типів діалогічних реплік в інтерв'ю виходить з дискурсивної основи спілкування журналіста й інтерв'юйованого.
Основною одиницею політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв'ю, є так званий хід, під яким, за визначенням Е. Гофмана [7, 201], мається на увазі "усе те, що робить і говорить індивід, коли він на черзі. Але партнери по дискурсу висловлюються не тільки тоді, коли вони "на черзі", а комунікативні ходи супроводжуються, як правило, слуховими сигналами. Йдеться про короткі мовні та немовні реакції слухача, які не націлені на зміну ролі мовця. За допомогою цих сигналів слухач сигналізує мовцеві про свою увагу, можливе схвалення чи відхилення". У мовному плані це виявляється у вигляді часток і коротких висловлювань (наприклад: ну так; я не знаю тощо); у немовному плані – через жестомімічні засоби (наприклад: кивання головою, контакт поглядів). Такі звукові сигнали є, насамперед, сигналами відповіді, так званими "контактними сигналами". Крім "чистих" контактних сигналів розрізняють також висловлювання слухача, які містять короткий коментар (наприклад: це цікаво; я не вірю; що ви! і т. д.). За допомогою цих висловлювань слухач не намагається перебрати на себе роль мовця, проте вони виконують важливу функцію керування дискурсом. До третьої групи можна віднести "сигнали, що претендують на комунікативний хід", використовуючи які, слухач намагається перейти у роль мовця. Вид сигналу дуже часто встановлюється лише через контекст, в якому враховуються і мовні, і немовні засоби комунікації (наприклад: інтонація, міміка, жестикуляція).
Дискурсивні ходи можуть збігатися з елементарними одиницями комунікації, тобто мовними актами, але вони не дорівнюють їм, ходи, зазвичай, мають більш комплексну структуру. Характер їхньої дії виявляється в тому, що вони, як й елементарні мовні акти, сигналізують про визначену комунікативну функцію (ілокутивне значення) і становлять тим самим визначений тип дії (обіцянка, порада, питання, докір, погроза тощо). Ми розглядаємо це діяльне значення як базисну функцію дискурсивного ходу, яку потрібно відрізняти від функції дискурсу. Функція дискурсу позначає конкретне текстуальне значення дискурсивного ходу, з огляду на "рівень комунікації".
Дискурсивні ходи можуть бути, як і тексти, просто чи комплексно структурованими в граматичному плані. У той час, коли простий хід не перевищує обсягу речення, комплексні дискурсивні ходи характеризуються тим, що вони складаються з кількох речень і/або мовних єдностей, пропорції яких, грунтуючись на тематичному ядрі, пов'язані семантичними відношеннями.
Загальні риси між дискурсивними ходами і текстами не повинні приховувати важливі розбіжності, а саме: ходи принципово по-іншому поділені в порівнянні з текстами. Мовець використовує власні мовні (і парамовні) засоби для структурування свого висловлювання.
У даному разі йдеться про сигнали розділення. Поряд із просодичними (наприклад: висота тону, мовні паузи) необхідно, насамперед, назвати лексичні засоби (такі слова та вислови, як: отже, так, я думаю і т. д.); вони й допомагають мовцеві почати своє висловлювання ("сигнали початку", наприклад: так) і закінчити його ("сигнали закінчення", наприклад: так?), а також представити висловлювання в прийнятному вигляді для слухача. Сигнали розділення у функціональному плані відрізняються від уже згаданих мовних сигналів, спрямованих на слухача й наділених контактною функцією. Але деякі сигнальні форми можуть виконувати обидві функції (як, наприклад, частка "так"), що ускладнює їхнє розмежування в конкретному дискурсі.
Вихідним пунктом для класифікації дискурсивних ходів уважають наявну для діалогічного принципу розбіжність між ініціювальним (спонукає слухача до визначеної реакції) і респонден тським (реактивним, реагуючим) ходом. Базисні правила комунікації передбачають зобов'язання слухача реалізувати визначену відповідь з обмеженої кількості можливих продовжень.
Можна виділити три основні можливі реакції на ініціювальний хід:
а) прийняття: слухач виконує всі очікування й зобов'язання, пов'язані з ініціювальним висловлюванням; на питання він дає так звану "дійсну відповідь";
б) відхилення: слухач відхиляє обов'язкову відповідь, передбачувану ініціювальним ходом;
в) добір: слухач готовий відповісти відповідно до ініціювального висловлення, але робить це не повно.
Протиставлення "ініціювальний – респондентський" не охоплює всі основні типи дискурсивних кроків. У такому разі слід говорити про змішаний (реактивуючий) хід, що містить як ініціювальні, так і респондентські компоненти. Це явище спостерігається, наприклад, у випадку проміжних запитань. Так званий змішаний тип особливо характерний для дискурсів з рівно-правними учасниками.
Представлена класифікація показує, наскільки взаємозалежні дискурсні ходи. За аналогією з текстовою когеренцією, К. Брінкер [5, 72] називає цей взаємозв'язок "дискурсивною когеренцією". Вона ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформляють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловленнями. Це означає, що кожен хід учасника комунікації інтерпретується як реакція на безпосередньо попередні ходи інших учасників.
Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних тематичних і комунікативно-функціональних відношеннях між окремими ходами.
У граматичному плані в дискурсі виділяють засоби зв'язку, аналогічні текстовим. Йдеться, насамперед, про принцип відновлення. Щодо дискурсу цей принцип виявляється в тому, що конкретні мовні висловлювання (слово чи словосполучення) повторюються в наступних ходах з повною ідентичністю чи в семантичній інтерпретації. У першому випадку виділяється експліцитне, у другому – імпліцитне відновлення. Принцип відновлення в різних формах становить собою не єдиний засіб зв'язку дискурсивних ходів. Граматичні сигнали зв'язку можуть бути навіть зайвими, якщо партнери мають достатні тематичні та контекстуальні фонові знання.
Розвиток теми можна описати як структуру відношень між основною темою (ядром змісту) і вираженими в окремих ходах підтемами. За видом відношень розрізняють такі форми тематичного розвитку: дескриптивні (описові), наративні (оповідні), експлікативні (пояснювальні) й аргументативні (обгрунтування). Ці основні форми відомі всім користувачам мови і дають тим, хто спілкується, більш-менш точну орієнтацію для тематичної організації мовної дії.
Третім типом відношень між ходами є комунікативно-функціональні зв'язки. Дискурсивним ходам притаманний визначений характер діяльності; переважно вони презентують домінуючий тип мовної діяльності (наприклад: докір, обіцянку, прохання, твердження тощо). Тип діяльності визначається не тільки комунікативним наміром того, хто говорить [10], а і його можливими позиціями під час творення дискурсу. Так, наприклад, директивні мовні дії (вимоги, прохання, вказівки, питання і т. д.) завжди виступають як ініціювальні. Вони визначають характер діяльності ходів, що відкривають дискурс. Вибачення, виправдання, слова подяки тощо завжди реактивні. Можна сказати, що ініціювальний хід завдяки своїй якості визначення типу діяльності надає партнеру "палітру можливих продовжень".
Американські дослідники позначили цей функціональний зв'язок між визначеними ходами терміном "condiiional relevance" [8], тобто "обумовлене очікування". Реалізація визначеного типу дії (наприклад, вітання) припускає також визначену реакцію (відповідне вітання). В американській лінгвістиці такі пари названі "adjacency pairs" [9], тобто вони йдуть один за одним у парі, обумовлені в комунікативно-функціональному відношенні ходи як питання – відповідь, пропозиція – прийняття/відхилення, вітання – прощання, прохання – обіцянка тощо.
Принцип "обумовленого чекання" передбачає, що всі відступи від конвенціональної схеми (наприклад, коли питання залишається без відповіді чи з вітання не випливає вітання у відповідь) мають особливе значення і можуть викликати навіть певні санкції (як, скажімо, погіршення відносин).
Зміна ролей мовця та слухача в інтерв'ю виявляється в типах реплік, класифікацію яких можна провести на таких підставах:
1. За характером інформації:
1) запитання – відповідь (інформація), наприклад: "Яким, на вашу думку, може бути новий курс? – Сили, про які ми говоримо, вже володіють значним фінансовим і майновим ресурсом... " (Дзеркало тижня. – 2001. – 28 квіт.);
2) запитання – відповідь (підтвердження/заперечення), наприклад; "Багато хто каже, що влада дуже слабка, тому що навіть її правильні кроки не завжди адекватно сприймаються суспільством. Чи ви зустрічалися з Президентом Кучмою і чи була у вас відверта розмова про те, як виходити з цієї ситуації? – Зустрічався, звичайно..." (День. – 2001. – 14 берез.);
3) запитання – контрзапитання, наприклад: "Нещодавно Міністерство фінансів підготувало і передало до Кабміну проект Закону "Про фінансовий контроль в Україні". Як би ви прокоментували цей документ? – Хіба це серйозний підхід?.." (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 14–20 квіт.);
4) стимул – реакція, наприклад: "Нині в органах місцевого самоврядування керівні посади нерідко обіймають представники тієї чи іншої партії. І, як правило, використовують службове становище для популяризації і штучної розбудови своєї партії. У Таращі, наприклад, мені розповідали, що голова райдержадміністрації є і головою райорганізації СДПУ(о), отож всі держслужбовці у "примусово-добровільному" порядку поповнюють лави цієї партії. – Якби минулі вибори – не тільки парламентські, а й до місцевих органів влади, – проводилися на пропорційній основі, то..." (Україна і світ сьогодні. – 2001. – 12–18 трав.);
5) стимул – запитання, наприклад: "Припустимо, може бути, що інтереси інвестора й області не збігаються, а щось змінити вже неможливо, оскільки формальна сторона процесу виконана. – Ви вважаєте, що не праві? Аж ніяк, ми нерідко стаємо заручниками цього процесу" (Дзеркало тижня. – 2001. – 28 квіт.);
6) інформація – стимул, наприклад: "Деякі засоби масової інформації повідомляють, що "віз і нині там". – Ні, неправда, Катерина займається цим питанням" (Дзеркало тижня. – 2001. – 28 квіт.) тощо.
2. За типом інтеракції:
1) нормальна трансакція (без бажання поставити партнера в невигідне становище) – використовується у тому разі, коли журналіст (чи періодичне видання, яке він представляє) поділяє політичні погляди особи, у якої бере інтерв'ю, толерантно або неупереджено ставиться до неї;
2) маніпулювання трансакцією (бажання загнати у безвихідь, викрити в неправді, показати неспроможність, розкрити низькі мотиви) – використовується, звичайно, у тому разі, коли журналіст (чи періодичне видання, яке він представляє) не поділяє політичних поглядів інтерв'юйованого.
Мета інтерв'юера в політичному інтерв'ю зводиться до висвітлення таких питань: характеристика проблеми, позиція політика, партійна характеристика політика. Імпліцитно виражене надзавдання політичного інтерв'ю полягає у доведенні того, що партія (сила), до якої належить інтерв'юйований, гідна/не гідна влади. Журналіст, що демонструє лояльність до діяльності даного політика (сили), застосовує в інтерв'ю стратегію нормальної інтеракції. Маніпуляційна трансакція характерна для журналіста, що перебуває в опозиції до даної партії (сили).
3. За фактуально-часовою спрямованістю:
1) фактуальні дані (минуле);
2) ставлення до подій чи особистостей (позачасове і сьогодення);
3) намір (майбутнє).
У політичних інтерв'ю, зазвичай, представлені всі три види фактуально-часової спрямованості: минуле, сьогодення, майбутнє. Аспект минулого розглядається у зв'язку з подіями, які викликали широкий суспільний резонанс, що відбивається в типовому введенні в комунікацію з боку інтерв'юєра. (Наприклад: "Нашу бесіду хотілося б почати з дуже актуального сьогодні для України питання..." – цим зачином аспект минулого пов'язується із сьогоденням.) Інтерв'юйований "досліджується" у двох напрямах: ставлення політика до певної реальної події, а також його ставлення до інформації про подію. Реальна подія може висвітлюватися з різних боків і різних, часто взаємовиключних, позицій, що обумовлює такі типи: відомо, що...; є версія, що...; існує думка, що...; кажуть, що...; були повідомлення, що... тощо. Аспект майбутнього пов'язаний із проблемою референції чи суперечністю між фактом і фактоїдом (фактоподібним вимислом). Фактичний план інформації передбачається запитаннями журналіста типу: "Що конкретне, конструктивне Ви можете запропонувати?". Типове для політичного інтерв'ю моделювання ситуації є основою для одержання фактоїдної інформації; якби...; припустимо, що...; а зараз би Ви... тощо.
4. За типом комунікативної стратегії:
1) діалог – з'ясування, пояснення;
2) діалог – суперечка, дискусія;
3) діалог – унісон.
Не зупиняючись конкретно на кожному з названих типів, зазначимо, що будь-яке політичне інтерв'ю містить ознаки всіх трьох типів стратегії. Можна говорити лише про перевагу того чи іншого типу.
Усі діалогічні репліки інтерв'ю у своїй сукупності "працюють" на досягнення його цільових завдань, що обумовлює, окрім іншого, і вибір стратегії при створенні даного тексту. Н. Енквіст [6] виділяє три типи стратегії тексту:
1) ОIF (old information first) – відома інформація на початку;
2) СIF (crucial information first) –– ключова інформація на початку;
3) СIO (crucial information only) – тільки ключова інформація.
З огляду на ту обставину, що інтерв'ю є продуктом співтворчості інтерв'юйованого та інтерв'юєра, логічно припустити, що вибір стратегії при створенні тексту і тип фокусування визначаються цими двома суб'єктами спілкування.
Встановлення визначеного виду фокусування має на меті, насамперед, реалізацію ілокутивної функції, тобто зміну (чи підтвердження) у результаті цього початкових знань, думок, поглядів читача. Для обгрунтування своєї позиції журналіст і політик використовують процес аргументації для введення визначених тез (причому процес аргументації може протікати як явно, так і приховано). А. Баранов [1, 42] виділяє дві основні групи мовленнєвих актів з погляду ілокутивної функції, що найбільш пристосовані до введення тези в явній аргументації. Перша група – "імперативи" у широкому розумінні – включає мовленнєві акти, що безпосередньо стосуються процесу ухвалення рішень: наказ, порада, побажання, бажання і тощо; друга група – "емпістимістична" – обмежені мовленнєвими актами твердження, припущення, вираження думки й ін., орієнтовані на модель світу і знання адресата. Для приховання явної сутності тез аргументації можуть вводитися мовленнєві акти, що впливають на визначення адресата, але не співвідносні з його рішеннями. Звичайно, вони наголошують на характері дій мовця, вказують на факт недостатньої кількості в нього інформації, здивування; фіксують оцінку мовцем певної події тощо. На основі аналізу політичних інтерв'ю, опублікованих у сучасній українській пресі, можна виділити такі типові приклади фокусування з боку журналіста і з боку політика.
Фокусування з боку журналіста:
1. Журналіст вимагає не однозначної відповіді на питання, а розкриття даної точки зору. Наприклад: "Чи не могли б ви розповісти про дію уряду детальніше?" (Україна молода. – 2001. – 19 січ.).
2. Після відповіді політика журналіст знову звертається до запитання, що вже прозвучало (з уст одного журналіста – як власне запитання, чи з уст політика – при відповіді). Особливо часто таку стратегію інтерв'юер використовує у тому разі, коли співрозмовник ухиляється від відповіді на запитання. Наприклад: "Джерелом поповнення енергоресурсів може бути перерозподіл електроенергії. Чому ми й готували та підписали меморандум... " – "Так, але чому в Україні виник політичний опір меморандуму... ?" (День. – 2001. – 13 берез.).
3. Журналіст фокусує запитання з прогнозованою для нього відповіддю. Якщо ж відповідь політика не збігається з очікуваннями журналіста, той використовує стратегію керування відповіддю. Наприклад: "Вас звинувачували в протидіях уряду. Чи це так?.." – "Всі обвинувачення... було взято просто зі стелі... " (День. – 2001. – 13 берез.).
Фокусування з боку політика:
1. Фокус на автохарактеристиці (не тільки імпліцитно при відповіді на запитання, а й експліцитно: відповідь на запитання + автохарактеристика). Наприклад: "Скажіть, зробили би Ви такий крок? " – "Ні. Я діяв би інакше..." – "Як саме?" (Українське слово. – 2001. – 14 квіт.).
2. На висловлювану критику, звинувачення політики дають розгорнене пояснення. Наприклад: "Але, на жаль, далі цих указів справа не рухається. Я маю на увазі подальші кроки, які логічно доповнювали б уже здійснені. Іншими словами, темпи виконання указів, на мою думку, можуть бути значно швидшими". (Україна молода. – 2001. – 11 квіт.).
3. Як і журналіст, політик нерідко звертається до вже висловленого погляду (через конструкції типу: я повторюю..., я вже говорив..., як я щойно зазначав...). Наприклад: "Я вже казав, що такі можливості вже практично вичерпалися..." (День. – 2001. – 13 берез.).
4. Політик переносить фокус зі своєї особистості на іншу особу. Наприклад: "А Ви не надто велику відповідальність берете на себе, коли заявляєте таке?" – "У мене донька – студентка другого курсу університету... " (Час / Тіmе. – 2001. – 16–22 берез.).
Лексичні способи фокусування певним чином корелюють з ілокутивною семантикою відповідних мовленнєвих актів.
1. Найбільш природна процедура фокусування – використання експліцитного модусу з маркерами, що вказують на важливість теми: "Питання дійсно дуже важливе.."; "Тут є над чим подумати ".
2. Функцію експліцитного модусу виконують також дієслова "говорити", "повторювати", "відзначати".
3. Подекуди ми маємо справу з окремими модусно-орієнтованими висловлюваннями. Наприклад: "Мені важко сказати..., але...". Очевидна риторична мета таких висловлювань – запобігти майбутній критиці, поставивши себе в "слабку" позицію, продемонструвавши свою поінформованість про рамки застосовності наступного судження.
До основних груп маркерів фокусування в інтерв'ю належать такі:
1) нейтральні пропорційні показники, які не специфікують місце аргументу (відомо, очевидно тощо), наприклад: "Як відомо, до нашого комітету потрапляє багато чого цікавого..." (Столиця. – 2001. – 16–22 берез.);
2) маркери, що вказують на початок вступу аргументів (ви згадали..., тільки що... тощо), наприклад: "Ви згадували про український ліс. А чи є в нього майбутнє?" (Столиця. – 2001. – 16–22 берез.);
3) мовні одиниці порядку проходження аргументів (по-перше, по-друге тощо), наприклад: "По-перше, чітко визначено нову структуру. Виписано роль міністерств та відомств. По-друге, скорочено кількість центральних виконавчих органів, що раніше всіляко гальмувалося. По-третє, з'явилося таке поняття, як "підпорядкування окремих комітетів міністерствам..." (Україна молода. – 2001. – 11 квіт.);
4) показники фокуса одного з останніх аргументів (нарешті, і ще, до речі тощо), наприклад: "До речі, вже майже рік юридично не існує Державна природоохоронна інспекція" (Столиця. – 2001. – 16–22 берез.).
Як бачимо, в інтерв'ю реалізуються чітко визначені стратегії, застосовані учасниками політичного дискурсу. Фокусування як метод при проведенні стратегії служить реалізації ілокутивної функції дискурсивного процесу.
1. Баранов А. Н. Аргументация как языковый и когнитывннй феномен // Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации. – М.: Наука, 1990.
2. Вригт Г. X. Логико–философские исследования: Изб. тр.: Пер. с англ. / Сост. В. А. Смирнов. – М.: Прогресе, 1986.
3. Дейк Т. А., Vап. Язык. Познание. Коммуникация: Пер с анг. / Вступ. ст. Ю. Н. Караулова, В. В. Петрова. – М.: Прогресс, 1989.
4. Каган М. С. Представительское общение // Лингвистика: Сб. научн. тр.– Пермь: ПГУ, 1990.
5. Brinker F., Sager W. Pragmatics of discourse. – New York, 1989.
6. Enkvist N. Tree strategies of text // Text. – New York, 1988.
7. Goffman Е. The Presentation of Self in Everyday Life. – New York, 1959.
8. Henne В., Rehhock D. Conditional relevance // Text. – New York, 1982.
9. Sachi H., Schegloff E., Jefferson G. A simplest systematics for the organisation of turn taking for conversation // Schenklin J. (ed.). Studies in the organisation of conversation interaction. – New York, 1974.
10. Searle J. R. Spreech Acts: An Essay in the Philosophy of Language. – Cambridge, 1969.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові