У статті розглядаються окремі аспекти розвитку свободи слова, права на інформацію в Україні в контексті функціонування національного законодавства на сучасному етапі.
The article concerns individual aspects of the freedom of speech, right on information development in Ukraine in the context of state legislation on current stage.
Комплекс прав і свобод журналіста в українському інформаційному законодавстві в цілому відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які ратифіковані Україною. Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Основного Закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Основного Закону).
Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Крім того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач забороняється і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.
Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Зокрема стаття 45 Закону України "Про інформацію" відповідно до цього документа була доповнена змістом про заборону цензури та заборону втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті наголошено, що цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права та/або суміжних прав на неї), та/або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, заборонена.
Крім цього, в законі також підкреслювалося, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.
Забороняється, відповідно до змісту цієї статті, створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.
Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (стаття 171).
Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України.
Положення цих законодавчих актів України відповідають Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, де підкреслено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на вільне вираження свого погляду (статті 18, 19). Останнє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.
Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (пункт 1, стаття 10 Європейської конвенції). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.
Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка покликана гарантувати свободу слова.
Проте, як було вже раніше зазначено, ігнорування заборон на цензуру в нашій державі за останні роки набуло масового характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремим видом цензурування є кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного центру на призначення й звільнення є сприятливим середовищем для контролю і впливу за діяльністю ЗМІ.
Відповідно до Основного Закону та інформаційних законів України до органів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, належать:
– Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;
– Державний комітет телебачення і радіомовлення, Голови якого призначаються на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради;
– Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою.
Проте у липні 2002 року в структурі Адміністрації Президента України з'явилося Головне управління інформаційної політики. Діяльність Адміністрації Президента у сфері інформації є більш суттєвою за реальний вплив усіх органів, що мають регулювати відносини в інформаційній сфері відповідно до законодавства України.
Основною функцією цього органу стало управління інформаційною сферою України, яке здійснюється поза межами правового поля.
Основним методом такого управління було цензурування інформаційних та інших програм телебачення і радіо, статей у друкованих ЗМІ з метою маніпулювання громадською думкою, позбавлення громадян їх права на інформацію.
Фактично йдеться про те, що в Україні за останні роки для керівництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легально-конституційна система правил та норм, якої додержувалися посадові особи різних рангів.
Медіабізнес, як і будь-який інший бізнес в Україні, вимагає від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосується повною мірою й іноземних інвесторів, яким доводиться працювати за нелегких умов нашого ринку.
Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мають змогу лише бізнес-угруповання, наближені до державної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації є лояльність до влади, Президента, що на практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних матеріалів.
Залежність ЗМІ виявлялася у фактично монопольному контролі інформаційного простору нашої держави з боку фінансово-політичних груп. Під контролем олігархічних угруповань продовжують перебувати загальнонаціональні телеканали, значна частина регіональних телекомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.
Отже, інформаційний бізнес у нашій державі являє собою цілеспрямовані інвестиції з метою отримання політичних дивідендів. Контроль за провідними телеканалами, тиражними газетами, іншими періодичними виданнями використовується фінансово-політичними групами для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично вітчизняна преса виконувала за останні роки роль засобу пропаганди діяльності органів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформаційна, були нівельовані.
Відповідно до цього основним засобом обмеження свободи слова в нашій державі стала пряма політична цензура – давання вказівок щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єктивно висвітлювати життя нашої держави.
У таких спеціальних, регулярно поширюваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися рекомендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм. У цих "темниках" були відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих політичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інформації оцінних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.
Крім цього, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніторингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у регіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уряду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги з боку Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки можна розцінювати як приклад стимулювання з боку цього органу до здійснення прямої цензури місцевими держадміністраціями щодо регіональної преси.
Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 року деякі журналісти, які працювали у провідних ЗМІ ("Новий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.), змушені були звільнитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У регіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.
Таким чином, можна стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найбільш поширених форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єктом здійснення такого тиску стала державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.
ЗМІ в Україні зіштовхувалися з перешкоджанням своїй законній діяльності з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність системи судової влади в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.
Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової інформації в Україні стала також і надмірна зарегульованість бізнес-діяльності в Україні, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарювання і зокрема ЗМІ.
В Україні існує фактична безкарність чиновників за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод діяльності журналістів. Це дозволяє говорити про санкціоноване створення перешкод щодо функціонування окремих ЗМІ з боку владних структур. Так, в Україні були зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалися безпідставні скасування угод щодо оренди приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення останніх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як численні випадки необґрунтованої відмови в акредитації журналістам видань, опозиційних до влади, ненадання ЗМІ відкритої інформації, у тому числі такої, що є суспільно значущою. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ – це тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.
Як вже зазначалося, одним із найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів, ЗМІ змушені були припинити свою діяльність через фінансову неспроможність. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необґрунтовано величезну суму. Слідо зазначити, що такі методи боротьби із журналістами та медіа найчастіше застосовуються під час виборчої кампанії та відразу після неї.
Крім цього, у межах українського інформаційного простору створюються нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки з боку органів влади окремих засобів масової інформації. Це стосується пільгового оподаткування, державного фінансування тощо. Все це створює для окремих ЗМІ кращі умови в конкурентній боротьбі, краще становище політичних та фінансових груп і окремих осіб, що лобіюють інтереси цих видань. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначаються на нормальному цивілізованому розвитку ринкової економіки в Україні, інформаційного простору тощо.
Унеможливлює демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ владний контроль у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 року в Україні було зареєстровано та перереєстровано 20903 періодичних видання. Від цієї кількості 8859 становлять видання загальнодержавної, регіональної та/або закордонної сфери розповсюдження, 12044 – місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої преси перебуває у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави посідають державні та комунальні медіа. Зокрема, за згаданий період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних видань, 878 комунальних. Із них: на загальнодержавну, регіональну (дві та більше областей) та закордонну сферу розповсюдження – 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження – 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.
Основними рисами системи цих ЗМІ є такі:
1) цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;
2) відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;
3) слабка матеріально-технічна база;
4) низька конкурентоспроможність на інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.
Проте найголовніша риса діяльності цих ЗМІ полягає в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежать від органів влади, які здійснюють необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.
Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії. Зокрема, держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення. А це – 9,6 млн радіоточок, у тому числі 2,7 млн (28%) – у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) має показник аудиторії, наближений до 100 %.
Місцеві органи влади, орієнтуючись на владу центральну, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони виступають засновниками комунальних ЗМІ, які фактично виконують роль прес-служб місцевих органів влади.
За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками. Також їхня діяльність регламентується й спеціальними Законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед регіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка встановлює певні пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ. Зокрема, йдеться про пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на таке пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.
Однак найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчизняних журналістів за остання роки стало фізичне насильство. Сьогодні в Україні зареєстровано випадки застосування проти представників ЗМІ методів кримінального впливу, пов'язані з їхньою професійною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналістів залишаються фізичне насильство або погрози з метою змусити припинити або обмежити журналістську діяльність. І це здійснюється, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правозахисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Репортери без кордонів", у 1998 році одного журналіста було вбито, на дев'ятьох були здійснені напади. У 1999 році було вбито трьох журналістів, семеро були травмовані. У 2000 році було вбито чотирьох журналістів, ще 28 травмовано. За 2001 рік двох журналістів було вбито і на 18 були скоєні напади. Загиблі журналісти здебільшого працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи економічних структур загальнонаціонального або місцевого рівня.
Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова в нашій державі за 2003 рік, завідувачка секції Європи вже згаданої організації "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті щодо України зазначила, що ситуація у нас залишається тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролюються або близькими до Президента особами, або олігархічними структурами. І це є неабиякою проблемою, зважаючи на наближення президентських виборів. Друга тенденція, яку відзначили "Репортери без кордонів", – велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на регіональному рівні. І, нарешті, вбивці журналістів Г. Гонгадзе та І. Александрова так і залишаються безкарними. Зокрема, в документі зазначено, що розслідування більшості випадків загибелі журналістів так і не було завершено. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів за останні роки стали вбивства журналіста Георгія Гонгадзе (вересень 2000 року) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001 року). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхідність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак досі цього не зроблено [1].
Зокрема про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 року Григорія Омельченка – голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Гонгадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами – членами комісії висновки у справі Гонгадзе, які голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку – під час спеціального звіту [2].
А на прес-конференції, ініційованій Національною спілкою журналістів України у вересні 2004 року, перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев зазначив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Александрова зв'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінальним чином: частину справ не розкрито, тому нема підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель зв'язані причинно-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснюється прозаїчно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт". До речі, В. Кудрявцев, на відміну від екс-міністра Смирнова, не звинуватив в "особливо цинічній формі" представників "четвертої влади" в нестримному потягу до "градусного натхнення". І не провів тверду паралель між ним і раптовою смертю.
За останній час МВС порушило 15 кримінальних справ за фактом загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко доходило висновку, що криміналу немає, і закривали справи. Так, у 2004 році Генеральна прокуратура України двічі перевіряла законність і вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбувалося в межах закону: якщо не було підстав вважати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.
Що стосується справи Г. Гонгадзе, то на кінець 2004 року слідчі Генпрокуратури нічого сказати не змогли. Проте це питання буде залишатися на контролі [3].
Не сподіваючись на зусилля української влади щодо ведення справи Г. Гонгадзе, Міжнародна Федерація журналістів наприкінці 2003 року вирішила провести незалежне розслідування цієї справи. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі наголосив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна Федерація журналістів повинна знайти переконливі відповіді на запитання щодо загибелі Г. Гонгадзе й притягнути убивць та замовників злочину до суду. Комісія з розслідування в складі Роберта Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Національної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лазарєвої (представник Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів") мала намір звернутися з проханням про зустріч до Генпрокурора України, депутатів ВР України, Ради Європи, Держдепартаменту США, деяких міжнародних організацій, родини Г. Гонгадзе, Л. Кучми, В. Литвина, Ю. Кравченка, М. Мельниченка. Основна місія Комісії полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів справи, а також реакції інститутів громадянського суспільства на дії правоохоронних органів. Напрацьовані документи Комісії мали стати також прецедентом для свободи преси в Україні та регіоні, що її оточує [4].
Щодо останнього положення, то необхідно зазначити, що Україна посідала 133 місце за класифікацією стану свободи слова у світі за 2003 рік. Такі дані було наведено у щорічному звіті вже згаданої міжнародної правозахисної журналістської організації "Репортери без кордонів". У 2002 році Україна була у цьому рейтингу на 112 місці, а зміна позиції у переліку пояснювалася тим, що список досліджуваних країн порівняно з 2002 роком збільшився з 139 до 166 держав [5].
Відповідно до такої ситуації у вересні 2003 року Парламентська Асамблея Ради Європи у своєму документі щодо виконання Україною обов'язків і зобов'язань члена Ради Європи залишила норму про продовження процедури моніторингу нашої країни з боку ПАРЄ. У своєму остаточному рішенні Асамблея залишила норму про цензуру в українських ЗМІ, наявність "темників" та доступу опозиційних сил в Україні до аудіовізуальних та електронних засобів масової інформації, притягнення відповідальних за смерть журналіста Георгія Гонгадзе. ПАРЄ також різко засудила розмах насильства проти вітчизняних представників ЗМІ, негативну роль президентської адміністрації у встановленні тотального контролю над пресою [6].
Всі ці факти і приклади, безперечно, свідчать про наявність в останні роки в Україні політичного втручання у діяльність засобів масової інформації та журналістів, оскільки таке втручання здійснюється у політичних цілях та за участю влади. На сьогодні в нашій державі не зафіксовано випадків судового покарання винних за незаконне втручання у діяльність ЗМІ. Відповідно до цього потерпають не лише журналісти, а й незаконно порушуються інтереси та права споживачів масової інформації, їх право на інформацію. І все це відбувається всупереч нормам і положенням Конституції України, іншим законодавчим актам держави, міжнародним документам, ратифікованим Верховною Радою України. Порушуючи на практиці основні принципи свободи слова, плюралізму думок, заборону цензури, влада відверто ігнорує демократичні принципи розвитку України.
Гострою залишається проблема роздержавлення в інформаційному просторі України, оскільки плюралізм наявних форм власності на ЗМІ спотворюється нерівними економічними умовами існування, відсутністю реальної економічної свободи приватних ЗМІ, що зводить нанівець дію ринкових механізмів та сприяє перетворенню преси на інструмент політичного впливу та маніпулювання.
Отже, йдеться про те, що впродовж останніх років в Україні політична цензура стала реальною дійсністю функціонування мас-медійного простору нашої держави. Влада, втручаючись у діяльність ЗМІ, нехтуючи законодавством, намагається зберегти монополію на інформацію, на власність редакцій, на оцінку внутрішнього та зовнішнього життя. У такий спосіб відбувається маніпуляція громадською думкою, відпрацьовуються різного роду політтехнології під час проведення важливих політичних кампаній, у тому числі виборчих перегонів.
Основними методами політичної цензури в Україні є: пряма цензура, тобто цензурування змісту інформаційних програм та друкованих матеріалів; кримінальні злочини проти журналістів; перешкоджання здійсненню представниками ЗМІ своїх професійних обов'язків; тиск на пресу з боку органів державної влади та місцевого самоврядування; створення нерівних умов конкуренції на ринку засобів масової інформації; висунення та реалізація невмотивованих судових позовів до ЗМІ з вимогою грошової компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необґрунтовано великі суми.
Застосування політичної цензури в Україні стало можливим завдяки: низькому рівню політичної культури влади та суспільства; використанню владою легальних та напівлегальних методів впливу та контролю за діяльністю ЗМІ, включаючи економічні, фінансові та інші механізми; низький рівень діяльності правоохоронних органів України щодо захисту свободи слова, охорони роботи представників ЗМІ, їх прав та свобод; неструктурованість та нерозвинутість ринкового середовища на ринку мас-медіа, намагання влади, окремих політичних сил лобіювати інтереси окремих ЗМІ, монополізувати мас-медійний простір; юридично нечітко визначений характер відносин у системі "власник – ЗМІ", що призводить до залежності преси; нерозвинутість рекламного ринку в нашій державі.
Наявність у суспільних відносинах такого явища, як політична цензура, унеможливлює в Україні подальший розвиток демократичних перетворень, розбудову цивілізованого ринку. В цьому контексті неабияку роль повинна відігравати робота Верховної Ради України щодо подальшого удосконалення законодавчої бази інформаційного простору нашої держави. З цією метою необхідно переглянути існуючий механізм кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані з перешкоджанням професійній діяльності журналістів, зокрема шляхом деталізації відповідних положень. Розміщення переліку можливих дій або бездіяльності, які переслідуються кримінальним законом у цій сфері. Відповідно до цього Кримінальний кодекс України варто доповнити статтями, що стосуються незаконного перешкоджання діяльності ЗМІ (політична цензура, перешкоди в тиражуванні ЗМІ або поширенню теле- і радіосигналу; безпідставне знищення або затримка тиражу, безпідставна відмова в продовженні оренди приміщення тощо).
З метою розвитку свободи слова, недопущення політичної цензури необхідно встановити: законодавчі передумови щодо роздержавлення ЗМІ шляхом заборони органам влади (усіх рівнів) виступати їх засновниками та співзасновниками з одночасним наданням пільгових умов для цієї категорії преси; створити на базі національної телекомпанії Суспільне телерадіомовлення, передбачаючи його політичну, економічну та творчу незалежність; доповнити існуючі нормативні акти щодо цієї структури додатковими документами, які б стосувалися механізмів відповідальності й журналістів, і керівництва Суспільного телерадіомовлення за порушення норм журналістської етики; переглянути форми регулювання відносин ЗМІ та влади у частині висвітлення діяльності останніх шляхом переходу на винятково договірні відносини з використанням державного замовлення; унормувати механізм відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації; забезпечити прозорість економічних відносин в інформаційній сфері; вдосконалити механізми регулювання трудових відносин між власниками ЗМІ та журналістами, зокрема шляхом застосування під час працевлаштування журналістів винятково трудових угод та контрактів з метою гарантування їх соціальних та професійних прав.
Реалізація цих та інших демократичних принципів розвитку держави, її ринку, мас-медійного простору, аудиторії дасть можливість уникнути в суспільстві політичної цензури, повною мірою забезпечити розвиток свободи слова, плюралізму думок, права на інформацію.
1. Голос України. – 2004. – 9 січ.
2. Голос України. – 2004. – 21 верес.
3. Голос України. – 2004. – 21 верес.
4. Україна молода. – 2003. – 19 груд.
5. Україна молода. – 2003. – 22 жовт.
6. Голос України. – 2003. – 9 берез.
7. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
8. Європейська конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: Довідник з українського та європейського законодавства / Укл. В. Іванов, Ю. Зайцев. – К.: ЦВП, 2002. – 518 с.
9. Фінклер Ю. Е. Мас-медіа: технологія взаємин: Монографія. – Л.: Аз-Арт, 2003. – 212 с.
10. Українське законодавство: Засоби масової інформації. – К.: IREX У-Медіа, 2004. – 366 с.
11. Лизанчук В. Свобода слова в контексті українського державотворення // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. Журналістика. – Л., ЛДУ, 2001. – Вип. – 21.
12. Карпенко В. Влада і преса: колізії навколо свободи слова // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 4. – С. 45–51.
13. Гвоздєв В. М. Свобода преси в сучасному суспільстві: генезис, зміст, структура: Автореф. дис. канд. філол. н. – К., 2000. – 21 с.
14. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р.– К.: Юрінком Інтер, 2001. – 689 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові