Ласкаво просимо

УДК 070: 821. 161.2

Розглядається роль цензури в процесах редагування художніх та публіцистичних текстів Олеся Гончара. До аналізу залучаються щоденники, листи митця та його рукописи. Висвітлюється мотив митця і влади.

The censorship's role in the process of Oles Gonchar's publicistic and artistic texts' editing is viewed. The author's diaries, letters and manuscripts are engaged in the analysis. The motif of the author and the government is widely covered.

Актуальність даної статті зумовлена тим, що до наукового обігу вперше залучається свідчення Олеся Гончара про взаємини автора, редактора, цензора в умовах радянської дійсності. Мета цієї публікації полягає в розкритті проблеми митця і влади в умовах тоталітарної системи.

Олесь Гончар, переважна частина художніх і публіцистичних творів якого була написана в радянську добу, чудово розумів, що реальної свободи творчості в СРСР ні письменник, ані журналіст ніколи не мали. Про це в щоденнику сказано так: "Є таке поняття: активна несвобода. Пушкіну цензор щось забороняв, але Пушкіну не пропонували переробляти написане або співати комусь дифірамби (як нашому батькові вусатому)" [1,33].

"Офіційними соціальними потребами у сфері інформування й комунікації були потреби в захисті державно-партійної ідеології, що проповідувала злиття націй, культур, мов, нівелювання національних особливостей, виховання людини, позбавленої національного і духовного коріння тощо. Книговидавнича й газетно-журнальна редакторська практика радянської епохи така багата прикладами "ідеологічної" правки текстів й "ідеологічного" цензурного контролю за вибором тем, фактажем, що потрібен не один том, аби перерахувати ті факти", – наголошує В. Різун [2, 81–82].

Заради того, щоб твір побачив світ, письменнику нерідко доводилося вдаватися до самоцензури, вилучати все те, що могло здатися ідеологічно шкідливим для пануючої системи влади. У записі від 21 жовтня 1973 року Олесь Гончар на прикладі поезії Павла Тичини "Квітчатий луг" показує, як під тиском цензури відбувався подібний процес саморедагування:

Стою. Д и в л ю с ь. Так тихо-тихо скрізь,

Що ледве чути відгомони.

Замість того, що було:

Стою. М о л ю с ь. Так тихо-тихо скрізь, –

Мов перед образом Мадонни [1, 172].

Приписка – "нещасний поет!" – свідчить про глибину розуміння Олесем Гончаром трагізму Тичининої творчості в радянських умовах. Цікаво, що й В. Різун у праці "Літературне редагування" наводить ряд прикладів редагування та саморедагування П. Тичиною власних творів, у тому числі й зазначеного Олесем Гончаром [2, 82–83].

Щоправда, й у самого Олеся Гончара було чимало прикладів такого вимушеного "саморедагування" власних текстів. Зокрема 23 січня 1976 року він занотовує до щоденника: "З "Берега любові" здебільшого звертають увагу на Овідія, на "Місячну фантазію"… Жаль, що довелося замінити перший варіант початку: "Пустельністю, крижаними вітрами зустріла його ця антична Колима". Так було. Може, ще буде можливість поміняти в окремому виданні" [1, 248]. Тут цензорам не сподобалася згадка про Колиму, через яку пройшли мільйони співвітчизників. Саме тому письменник змушений був унести корективи до початку роману.

Лист до Марії Зобенко містить свідчення про те, як тяжко давався дозвіл на друкування роману "Тронка": "…Весь твір мав би називатись "Полігон", якби ж писався та друкувався він за нормальних умов, а не в наскрізь мілітаризованій державі. Саму й полігонну новелу вдалось… тільки чудом врятувати (правда автор не ходив по імперських під'їздах, ходили редактори), на щастя, знайшлась і в Генеральному штабі якась добра – може земляцька? – душа, що сказала приблизно так: "Ніж губити художній твір, нам же простіше перенести таврійський полігон в інше місце". Так і було зроблено" [3]. Лише таким чином удалося здолати цензуру, яка не давала дозволу на друк роману, бо там згадувалося місце розташування військового полігону на півдні України.

Інколи під тиском владних структур, а то й просто знаючи "правила гри" в умовах жорсткого ідеологічного пресингу, редактори дошкуляли Олесю Гончару дрібницями, домагаючись часом заміни всього одного слова, якщо воно видавалося їм надто підозрілим. У таких випадках письменник завжди прагнув довести власну правоту, про що відверто декларував у щоденникових записах: "Хочу відстояти в романі слово "тясьма". Саме в цій формі ("тясьма", а не "тасьма") зафіксувалось воно ще з дитинства, з полтавських літ. І милозвучніше так. Можливо, що й Тясьмин (річка) від цього кореня? Словники ж дають лише "тасьму". У Грінченка чомусь зовсім нема" [1, 256].

Та відстояти позицію вдавалося не завжди. Запис у щоденнику від 6 квітня 1980 року свідчить, що виступ на захист української мови на зборах Академії наук УРСР врятувати не вдалося: "Взимку підготував для видва "Дніпро" книжку есеїстики "Письменницькі роздуми" (як "О тех, кто дорог", тільки повніше). Включив до збірника, звичайно, і виступ на зборах Академії, – слово на захист мови (української, ясна річ). І хоч у скороченому вигляді давав, але й так, виявилося, не можна: довелось зняти весь виступ" [1, 408].

Чимало рядків щоденника свідчать, що Олесь Гончар нерідко роздумував, яку назву дати тому чи іншому творові, при цьому він змушений був керуватися не лише художньою доцільністю а й можливими ідеологічним закидами: "Може, замість "Холодна гора" дати назву "Незломність"? Перевести в духовну сферу? Та й дуже це актуально. В усіх смислах" [1, 240]. І траплялось, що заголовок твору залежав не від автора, а від редактора чи цензора: "А з назвою роману вже почалось… Дзвонить із Києва переполоханий редактор: давайте скоротимо назву, залишимо тільки "Подорож", бо… Що за цим "бо", можна тільки догадуватись. Чи не доведеться повернутись до "Твоєї зорі"? Зрештою образ Мадонни – це і твоя зоря, назва вбирає багато… Дехто каже: надто красиво. Може, й так. Але ж не жертвувати романом? Якщо вже зчинено алярм, то уявляю, який там гадючник заворушивсь…" [1, 392].

Заборони стосувалися й згадування імен окремих історичних осіб. І не лише віддаленого минулого. Скажімо, не можна було згадувати одного з основоположників вітчизняної космонавтики Юрія Кондратюка (Шаргея). Ім'я це було викреслено з нарису "Під небом алтайським". Нарис про нього – "Геній в обмотках", так і вийшов без імені героя, ім'я цього ж персонажа, писав Олесь Гончар, "повишкрібали з моїх алтайських нарисів… Кажуть, Сталін і Берія вважали, що фон Браун винахідник ФАУ та іншої фантастичної зброї, то саме і є Кондратюк і ніхто інший… І що цим і пояснюється заборона згадувати…" [1, 467].

Щоденникові записи скупо передають процес роботи Гончара з редакторами: "Працювали з редактором, готували "Бригантину" для "Рад. письм[енника]". Наполіг П. Г[уріненко], щоб зняти: "мабуть, таки на світі не обійтись без тиранів" і "солов'їв на планеті меншає, а хамів більшає!" І т. п.

Бо каже, приходять у вид[авницт]во якісь (хто вони?) і вже загадують такі загадки: – От у "Бриг[антині]" згадують слово "Робос" – профспілка освітян… А прочитайте те слово навпаки, – що виходить? Собор?

Аж он як думка працює в гидких цих провокаторів…" [1, 146].

У даному випадку письменник натякає, що не лише офіційні редактори та цензори, а й люди зі спецслужб активно втручалися в редагування текстів, примушуючи редакторів знімати сумнівні, з їхнього погляду, місця в творах, роблячи часом надто фантастичні припущення.

Подібні втручання робили й високопоставлені партійні чиновники, зокрема колишній секретар ЦК Компартії України з питань ідеології Маланчук. Так, його втручання призвело до того, що цілий тиждень не друкувався текст виступу Олеся Гончара на 60-річчі від дня народження. У щоденниковому записі від 14 квітня 1978 року про це він написав так: "Цілий тиждень оце не припинялась крутня навколо мого ювілейного слова: друкувати чи ні? Редакторат ховається, кудись бігає, передає лякливо чиїсь зауваги явно непереконливі… Нарешті вчора дзвінок із самої "гори". Все з'ясовується. Головним юшковаром знов виступає Хижняків зять, оцей пацючок [Маланчук], що вже стільки живого коріння перегриз, стільки шкоди завдав українській культурі… І цього разу угледів у моєму слові якусь крамолу, побіг мерщій "нагору" "сигналізувати". Здається, дістав там по носі, кажуть, хотів посіяти чвару між мною і керівництвом. Бачать, що підлий, але й остерігаються, адже його підступництву нема меж… Попросили вставити передостанній абзац у виступі, і сьогодні нарешті надруковано, – я ще не бачив, але вже дзвонять сюди в Кончу, вітають, не догадуючись, яке це слово багатостраждальне, скільки нервів коштувала мені оця підступна крутня довкола нього…" [1, 333–334].

Письменник часом іронічно дивується (про це свідчить щоденник), коли його публіцистичні виступи друкуються без змін: "Вчора "ЛГ" дала моє інтерв'ю про молодих. Приємно, що нічого не скоротили – і головне нічого не додали… як це зробила "Комсомолка" в статті про 325-річчя…" [1, 365].

Запис від 11 листопада 1980 року свідчить, що, викидаючи з ідеологічних міркувань цілі фрагменти Гончарових творів, редактори навіть не повідомляли про це автора: "Розмова з перекладачем – в "Дружбе народов", без відома автора поскорочували в "Зорі" всі місця, де згадуються поляки. Навіть невинне "Сто лят!" Зняли… подуріли вже вони там, чи що? Пробую кілька разів додзвонитись в редакцію, марно. Даю телеграму на ім'я редактора: "Прошу все восстановить. Авторского согласия на это не было и быть не может" [1, 437]. І подібні протести враховувалися далеко не завжди. Більше того, у радянські часи траплялися випадки, коли тексти дописувалися редакторами, туди додавалися обов'язкові риторичні фігури, де засуджувався світовий імперіалізм, славилася радянська політична система, робилося славослів'я на честь чергового партійного керманича.

Олеся Гончара завжди обурювали подібні втручання до текстів, особливо, коли редактори періодичних видань, у яких друкувалися його виступи, досить вільно поводячись з авторською волею, дописували цілі абзаци "правильних думок", не погоджуючи це з автором: "Замовила була "ЛГ" ("Литературная газета". – В. Г.) новорічне слово, написав. Дзвонять, що сподобалось, виносять навіть на першу сторінку… Був там образ "космических далей, полных тайн и безмолвья, и странностей", "дальние дали, лишь иногда мерцающие надеждой…" Чимось було це для автора дороге. Одержую газету – нема цього, нема й закінчення, все понівечено, ще й напхано казенним форшмаком в дусі "холодної війни"! Газетний бандитизм!" [1, 289]; "Вручив Спілці письменників Почесну грамоту Комітету миру. Були сказані якісь цілком мирні слова про тему миру в літ[ерату]рі, про гуманізм цієї теми… Літ[ературна] Україна дає звіт. Не впізнаю своїх слів: "Палії війни", "Злочинні дії" та всі інші лайки з часів "холодної війни". Йолопи дрімучі чи провокатори, літературні гангстери? Зовсім знікчемніла газета, зійшла на пси…" [1, 235].

Про те, що такі втручання до тексту були нормою в радянські часи, свідчить і той факт, що не лише Олесь Гончар страждав від цього. Подібне вчинялося й щодо інших письменників: "Добре, кажуть, виступив Б. Олійник (я пропустив це засідання), але і йому при публікації промови в "РУ" ("Радянській Україні". – В. Г. ) дописали нібито пару абзаців" [1, 188].

Іноді в інформаціях про заходи, що відбувалися в Спілці письменників "пропускали" імена небажаних владі осіб, що завжди викликало обурення в Олеся Гончара: "В кінці зустрічі з Косачем прийшла Ліна Костенко, яку він попередньо сам запросив. І хоч перед цим кілька років вона порога спілчанського не переступала, сьогодні прийшла. Мала змогу порозмовляти з гостем.

А оце дзвонять мені з "Літ. України", погоджують текст інформації про вчорашню зустріч. Всі перелічені, всі є, крім… Ліни.

– А її чому нема?

Виявляється, "не порадили" наші мудреці, ну а я все-таки порадив – дати, як було, і не зневажати людину зайвий раз. Не знаю, однак, як там вирішать ще мудріші" [1, 280]. Олесь Гончар ще в радянські часи відкрито виступив на з'їзді радянських письменників проти інституту цензури. І цей виступ було бурхливо схвалено переважною більшістю письменників, і навіть у газетах цей фрагмент було надруковано, проте коли у видавництві "Советский писатель" готували до друку його книжку публіцистики та літературної критики "О тех, кто дорог", її вихід затримали: "Ніяк не можна [писати] про тих людей-невидимок з червоним олівцем (цензорів. – В. Г.) (що я про них говорив на з'їзді СП СРСР). У стенограмі надруковано, в газеті це місце пройшло, з'їзд зустрів бурею оплесків… але це тоді. А сьогодні невидимка сильніший, він знову диктує" [4, 312]. Запис зроблено 7 серпня 1977 року. Про це ж свідчить і Володимир П'янов у відповідях на анкету, розроблену автором даної праці: "…Найбільше він не любив "невидимок с красным карандашом", тобто офіційної цензури…" [5].

Не проходили в Україні й згадки про опальний роман Олеся Гончара "Собор": "Є такий критик П. Моргаєнко. З тих безплідних, ялових критиків, що все життя живуть невідомо для чого… А втім, трохи відомо… Цей ось сидить зараз у відділі критики "Радянського письменника" і ніби навмисно нівечить усе, що позначене талантом, лізе скрізь, де тільки пробивається жива думка. Під прицілом у нього в ці дні ювілейний збірник про Головка… Потайки, по-злодійськи, в останню мить перед друкарнею викреслив те місце, де Головко добрим словом згадує "Собор". Кажуть, при самій згадці цього твору Моргаєнка перекошує лють і ненависть" [1, 329].

При цьому заборона на згадку "Собору" стосувалася лише України, де особливо лютувала цензура і запопадливі землячки намагалися якомога ретельніше стежити, щоб часом десь не вилізла якась крамола: "А в Москві щойно вийшла у "Воениздате" книжка І. Стаднюка "Сокровенное", в якій є статті про укр[аїнських] письменників і зокрема такі рядки: "… еще не был тогда Олесь Гончар создателем романа "Собор" – произведения мудрого, глубоко философского, из которого можно без устали черпать" і т. д.

Це – в Москві. А в Україні моргаєнкам дозволено глумитись. Чинити сваволю безкарно" [1, 329].

Про розгул цензорської та редакторської сваволі в радянську добу в Олеся Гончара написано немало, але не можна спокійно читати рядки пройняті болем, і навіть безсиллям: "Коли не працюю – я хворий. А куди не сягне думка, до чого не торкнеться хоч краєчком – уже звідти тобі сто редакторських та цензорських отруєних списів… Досі вистачало нервів, а зараз так і чуєш, ось-ось забракне сил…" [1, 498].

Коли із здобуттям незалежності була скасована цензура, це принесло Олесю Гончару величезну полегкість, і він активно взявся за нелегку працю нового редагування власних творів, очищення їх від ідеологічних нашарувань доби, яку він пережив. Про це в щоденниковому записі від 6 січня 1994 року сказано так: "Дякую Богові, Божій матері, дякую долі, що дала змогу мені дожити до днів свободи, коли я зміг – силою вільного розкріпаченого духа! – наново відредагувати і "Собор", і "Тронку, і "Зорю", і "Людину і зброю"… Завдяки "Веселці" та іншим видавництвам ці твори – чи в "Шкільній бібліотеці", чи в інших – сьогодні йдуть до читача в нових редакціях, очищені від тоталітарного накипу, без цензурних понівечень та грішних втручань отих потерчат т. зв. "внутрішніх редакторів". Справді очищувальну творчу роботу я проробив, я зараз чистий і перед Богом, і перед рідною літературою (хочу це зробити і з "Прапороносцями")" (останнє редагування цього класичного роману автор здійснив незадовго до смерті. – В. Г. [6]. До речі, лише до останнього прижиттєвого видання роману "Собор" (1993) Олесь Гончар, за свідченням його дружини, уніс 700 правок.

Отже, робота з редакторами й цензорами в радянську добу була справою непростою і часто вимагала від письменника-публіциста йти на певні поступки й компроміси заради публікації твору. Проте бували випадки, коли редактори навіть не погоджували з автором ті зміни, які вони вносили до тексту, найчастіше ідеологічного характеру, чим викликали обурення письменника. Змінилася ситуації лише після здобуття незалежності України.

---

1. Гончар Олесь. Щоденник: У 3-х т. – Т. 2 (1968–1983) / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В. Д. Гончар. – К.: Веселка, 2003. – 607 с.
2. Різун В. В. Літературне редагування: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.
3. Гончар Олесь. Твір мав би називатись "Полігон" // Джерело. – 1994. – Січ.
4. Гончар Олесь. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. – К.: Укр. письменник, 1993. – 400 с.5.
5. П'янов В. Я. Відповіді на анкету // Родинний архів В. М. Галич.
6. "Геній більше в задумах, аніж у звершеннях…" Олесь Гончар про Олександра Довженка // Кримська світлиця. – 1998. – 20 листоп.