Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


ДМИТРО ПРИЛЮК ЯК ТЕОРЕТИК ПУБЛІЦИСТИКИ: УРОКИ МАЙСТЕРНОСТІ

О. Ф. Коновець

д. і. н.

УДК [001:070] : 94(477)

Розглянуто специфіку наукової і педагогічної діяльності професора Дмитра Прилюка – визначного теоретика публіцистики, одного з фундаторів українського журналістикознавства, неординарну творчу особистість.

Peculiarity of the scientific and pedagogical activities of Dmytro Pryliuk as a famous theorist of publicism, one of a fouder of the Ukrainian journalism study and an original creative figure are considered.

Є особистості, зокрема у царині інтелектуальної праці, які не вкладаються у загальноприйняті стереотипи. Їхні образ, стиль мислення, ідеї і творчі здобутки не лише стають легендою, прикладом для наступних поколінь, а й визначають парадигму тієї чи іншої сфери людської діяльності, знань. Такою знаковою в історії української науки про журналістику є постать професора Дмитра Михайловича Прилюка.

Він прийшов до університету й очолив факультет журналістики наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Це був час "відлиги", і як багато з його колег-шістдесятників – письменників і журналістів (Олесь Гончар, Іван Дзюба, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл та ін.) – вніс свіжу творчу хвилю в задушливу, застійну атмосферу тодішнього життя, яка сформувалася у попередні десятиріччя тоталітарного режиму. Долаючи ідеологічні перешкоди, інерцію догматичного мислення, жорстку "опіку" недругів, Прилюк зміг за порівняно короткий період (70-ті – перша половина 80-х років ХХ століття) закласти фундамент українського журналістикознавства, створити українську школу дослідників публіцистики. Разом зі своїми однодумцями – професорами Володимиром Рубаном, Павлом Федченком, Володимиром Здоровегою та ін. – він, по суті, одним із перших зробив спробу визначити генезу, окреслити традиції і національну специфіку української публіцистики.

Хоча це тоді не так було й очевидно. Пам’ятаю, з яким інтересом ми, студенти-заочники факультету журналістики Київського державного університету, слухали лекції професора Прилюка, дивувалися, як просто і доступно він умів пояснювати складні речі. Він був для нас, як кажуть, своїм. Більшість з нас уже були професійними журналістами, працювали в газетах і ми знали, що професор Прилюк теж не так давно був редактором найпопулярнішої і на той час газети "Сільські вісті". Читали також дещо з його художніх творів і публіцистики, намагалися, як і він у своїй творчості, йти від практики до теорії, від емпірики до науки.

Я тоді працював кореспондентом "Київської правди", і мої старші колеги, ветерани журналістики, часто згадували Дмитра Прилюка, який свого часу був редактором цієї газети. Згадували як про людяного і водночас дуже вимогливого редактора, як про високопрофесійного журналіста. Залишилися легенди, які, мабуть, і нині живуть у колективі редакції про те, як він умів одним поглядом оцінити якість твору, чітко і вправно його відшліфувати, невеликими, ледь помітними правками чи штрихами довести до завершеності, "вписати" у формат видання. Це було в нього, як кажуть, від бога. Особливо йому вдавалися заголовки – під рукою майстра вони ставали точними, емоційно-гострими. Гадаю, ці якості редактора і публіциста мали пізніше вирішальний вплив на його наукові студії і викладацьку діяльність.

Так склалася доля, що Дмитро Михайлович став керівником моєї кандидатської дисертації. Точніше, я попросився до нього у здобувачі – і він погодився. По суті, він був моїм хрещеним батьком у науці, допомагав робити перші кроки у журналістикознавстві. Моє творче спілкування з професором Прилюком випало на той період його діяльності – перша половина 80-х років минулого століття, коли він був уже визнаним ученим не лише в Україні, а й у всьому тодішньому Радянському Союзі. Тоді, крім московських дослідників журналістики (В. Горохов, Я. Засурський, Є. Прохоров, Е. Лазаревич та ін.), в Україні було два теоретики публіцистики – Володимир Здоровега і Дмитро Прилюк. Вони розвивали такі поняття і категорії, як "публіцистичне дослідження", співвідношення емоційного та раціонального у журналістському творі, "публіцистичний образ" тощо. Власне, усі тоді – у Москві, Ленінграді, Мінську, інших пресознавчих центрах – визнавали українську наукову школу журналістики саме за цими характеристиками, провідну роль професора Прилюка як лідера цієї школи.

Нещодавно вкотре переглядав тексти фундаментальних праць ученого – двотомник "Теорія і практика журналістської творчості"[1; 2]. І ще раз переконався: незважаючи на цитати класиків марксизму-ленінізму, ідеологічне забарвлення, ретро-ілюстрації, ця праця залишається і донині актуальною. І не лише з точки зору історії. Викладені в ній ідеї, підходи до розуміння формування журналістського тексту, творчих методів журналіста, психології публіцистичної творчості – все це є класика журналістикознавства. А з класики треба починати, на ній виховуються, відточують свої новаторські ідеї нові покоління дослідників. Сам стиль викладу в книгах – це класичний зразок наукової аргументації, логічної вмотивованості і, зрештою, доступності складного аналізу як для науковців, так і для студентів.

Як на мене, найцінніше в науковій парадигмі Прилюка – це те, що він, мабуть, один із перших зробив спробу створити модель діяльності журналіста на зівставленні з творчим методом ученого-гуманітарія, використовуючи новітні на той час кібернетичні ідеї, ідеї моделювання соціальних процесів. Спостереження, добір і вивчення фактів, способи їх коментування та інтерпретації, узагальнення й типізація подій та явищ, авторське "я" і документалізм, способи відображення і передбачення у публіцистиці й навіть формування журналістського твору та його архітектоніки – все це, на його думку, будується на основі теорії пізнання, методології наукового дослідження. "Виявляється, – зазначав він, – якщо журналіст "порадиться" з філософією, соціологією і соціальною психологією, то й можливості зображення особи незрівнянно розширюються" [1, 256].

Власне, теза про соціальну роль людини, запроваджена тодішнім визнаним соціологом А. Коном й адаптована професором Прилюком до нарисового жанру, є однією з продуктивних ідей у сучасній комунікавістиці, зокрема в теорії і практиці формування іміджу.

Для мене чимало з цих ідей стали визначальними в розвитку концептуальних положень моєї кандидатської дисертації, особливо стосовно обґрунтування закономірностей творчості наукового журналіста. Це і співвідношення рівнів пізнання дійсності – "буденної свідомості", емпіричного і теоретичного, і формування жанрів наукової журналістики – як синтез документального, наукового і художнього способів відображення дійсності (науково-публіцистичний, науково-художній і науково-художньо-публіцистичний жанрові стилі), й особливості створення "науково-публіцистичного образу" (гармонійне поєднання науково-поняттєвих й емоційно-образних структур) [3]. Водночас процес створення публіцистичного тексту він розглядав і як своєрідне мистецтво, мистецтво літературного дискурсу, де важливу роль відіграють психологічні елементи: "Як психологія наукової, так і психологія літературної творчості визначають такі загальні стадії творчого процесу: виникнення задуму, пошуки шляхів його розв’язання і втілення в продукті творчості" [1, 63].

Це за Прилюка утвердилася традиція вивчення стилю, творчої манери кращих вітчизняних публіцистів – тодішніх наших сучасників – А. Аграновського, С. Плачинди, В. Коротича, Я. Голованова та ін. Власне, коли на той час соціологія "не працювала", то публіцистика замінювала певним чином науку – соціологію, економіку, історію. Як влучно висловилася відома журналістка Тетяна Тесс, те, що тоді не можна було науковцям, дозволялося журналістам. Адже саме письменницька, нарисова публіцистика якнайкраще виявляла суперечності між існуючою адміністративною системою і потребами реального життя.

Ще один урок професора Прилюка – особлива вимогливість до композиції, як сьогодні кажуть, до структури журналістського тексту, його просторово-часове наповнення. Йдеться про акцентацію таких важливих змістових елементів твору, як специфіка спілкування, народження і розвиток думки, полеміка, доказовість і переконливість певних тверджень, тон розповіді, підтекст, перша і остання фрази. Ці поняттєво-дискурсні домінанти вкладаються ним у важливі "зарубки" для практика-журналіста: "Щоб відчутно зобразити динаміку подій у журналістському творі, треба домогтися динаміки викладу... І ще одна зарубка для пам’яті: автор не фотографує, не копіює побачене й почуте, а імпровізує в темпі і ритмі певних обставин, висуваючи на перший план виразні подробиці, зупиняючи нашу увагу лиш на характерних рисах та проявах. А це вже плід справжньої творчості – ввібрати в себе масу рухів та звуків і тут вже відтворити на папері в природній послідовності найпромовистіші з них" [2, 258].

Водночас своїми "зарубками" він зовсім не обмежує творчі можливості дослідника, не схематизує використання запропонованих ним підходів і методів, а дає альтернативу, свободу творчого вибору. Як вважає вчений, його наукові праці – "це розповідь про можливий варіант творчого процесу: в певній послідовності, з посиланнями на те, як буває, із зіставленнями кількох точок зору, із щирим запрошенням до читачів виробляти й свою, найбільш сприйнятну..." [2, 279].

... Пам’ятаю нашу зустріч з Дмитром Михайловичем, яка відбулася 20 років тому. У незвичних обставинах, у лікарні, де після чергового інфаркту він проходив курс реабілітації. Надто багато відповідальності й хвилювань брало на себе серце професора, який очолював факультет журналістики, керував аспірантами, а в години дозвілля писав монографії і прозу. На тумбочці у палаті серед книг, паперів з нотатками лежала папка з моєю дисертацією, а на їх тлі – кошик червоних осінніх яблук, які я приніс на відвідини, – дочорнобильських, чистих і красивих.. А потім була розмова. Пам’ятаю, як на подвір’ї лікарні, у тіні золотавих лип звучав його характерний м’який баритон. Пам’ятаю його висновок, завершальні слова: "Є дисертація. Звичайно, текст ще треба правити, шліфувати, але тут – свіжі думки, підходи... А знаєш, друже, що головне в нашій справі? Не боятись новацій, відстоювати свої ідеї, свою позицію в науці – аргументовано і чесно!".

Нині я сприймаю ці слова як заповіт учителя. Він був філософом, майстром слова, умів підніматися над буденністю, окрилювати... Він справді випередив свій час, і час зберігає його життєвий подих.


1. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: Методологічні проблеми. – К.: Вища школа, 1973. – 272 с.
2. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: Проблеми майстерності. – К.: Вища школа, 1983. – 279 с.
3. Коновец А. Ф. Функционально-структурные особенности современной советской научной публицистики // Автореф. дис. …канд. филол. наук: 10.01.10 – журналистика / Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – К., 1984. – 24 с.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові