Ласкаво просимо

УДК 070 (Прилюк)

У статті йдеться про наукову та педегогічну діяльність професора Прилюка Д. М. декана факультету журналістики КДУ ім. Т. Шевченка в 1965–1969, 1972–1982 роках.

In the article it is touched the scientific and pedagogical activity of the professor Prylyuk D. M. – the dean of Department of Journalism of the State Taras Shevchenko University of Kyiv in 1965 – 1969, 1972–1982.

Швидко спливає час. Наче це вчора було, а вже тридцять років минуло відколи нас, абітурієнтів, що поз'їжджалися до Києва з усіх областей України вчитися на журналістів, зібрав декан в актовому залі "жовтого" корпусу університету. Мабуть, нас там було майже тисяча, адже місць на стаціонарі було 100, а конкурс – 10 претендентів на одне місце. Поза конкурсом – звільнені з лав Радянської Армії та робітфаківці, але таких було небагато, здебільшого абітурієнтська братія складалася з учорашніх школярів із замріяними очима і творчими здібностями, реалізованими у ліричних віршах, творах з літератури та замітках, опублікованих у місцевій пресі. З цього починали всі, отже, і уявлення про журналістику в нас були відповідні – словотворення про щось високе, окрилене ширяння в небесах... І ось з такими уявленнями про обрану професію і творчими доробками (як я сьогодні розумію – ще майже дитячими, наївними, незрілими) ми прибули до столиці, до її "інтелектуального серця" – університету імені Тараса Шевченка.

Декан – сивий і поважний – вийшов перед нами, уособлюючи в собі всю українську журналістику, в яку ми так прагнули увірватися, будь-що здолавши цей рубіж – вступні іспити. Від першого ж погляду на нього склалося враження, яке потім уже ніколи не змінювалось: справжній журналіст, справжній декан, справжній університетський професор, справжній українець, справжній інтелігент.

Його місія була на той момент надто важкою: він мав роз'яснити нам, що 95 відсотків з тих, хто приїхав, повернуться додому ні з чим, що він не може прийняти всіх охочих, що правила дуже суворі. Він говорив про те, що одного обдарування в цій професії замало, що потрібен життєвий досвід, якого з книжок не вичитаєш. Адже журналіст має розбиратися в складних ситуаціях, розслідувати життєві проблеми, розв'язувати заплутані вузли. Бо він (така вже професія!) – і політик, і педагог, і прокурор, і адвокат, і психолог, і слідчий, і економіст, і філософ, і цінитель мистецтва, і протоколіст, і науковець. А те, що він, як правило, у душі письменник і поет, мандрівник і мрійник, то можна лише констатувати, але до фахових вимог ці характеристики не належать. Це була наша перша серйозна лекція з журналістики, яку ми схвильовано слухали, і Дмитро Михайлович Прилюк тоді був для нас більше, ніж деканом, – вершителем наших доль, майже богом.

"Хай для вас це не буде трагедією, – говорив він. – Поїдьте додому, попрацюйте рік – два у своїх редакціях, наберіться досвіду, розберіться що до чого, переконайтеся у правильності свого вибору, і ми вас візьмемо поза конкурсом". З нами говорив не чиновник, столичний начальник, а батько, добра і щира людина, яка сама багато пережила і тому розуміє всіх нас. Ми слухали і вірили кожному його слову, жадали навчатись тільки у нього, бути під його крилом, на його факультеті.

Скільки тисяч нас – абітурієнтів і студентів декана Дмитра Михайловича Прилюка, його випускників, представників його школи журналістики – розлетілося по всій Україні, по сотнях редакцій, де одне лише згадування імені "батька факультету" на десятиліття стало паролем, який впускає до кола своїх, рідних, назавжди пов'язаних одним вибором, однією академією майстерності, одним духом навчання, одним законом ставлення до професії.

Він закінчив Інститут журналістики у Харкові у 1941 році. До початку 50-х в Україні журналістську освіту можна було здобути лише тут, де, власне, і розпочинається історія українського журналістикознавства з 20-х років: УКІЖ – Український комуністичний інститут журналістики та Харківський технікум журналістики імені Миколи Островського. Через три десятиліття після отримання свого журналістського диплома він передавав естафету нам. І сьогодні, передаючи цю естафету новому поколінню юних журналістів-початківців, ми намагаємось наслідувати його досвід, одразу зазначаючи, що продовжуємо школу і методику професора Прилюка.

Насамперед він навчив нас бути справжніми газетярами, любити цю роботу, цінувати її, розуміти її важливість, ніколи з нею не поривати і з гордістю себе відносити до газетярського племені, ким би ти не став, куди б не закинуло тебе життя. Він сам пройшов усі щаблі газетярської кар'єри, приніс у велику журналістику і велику літературу пам'ять своїх перших кроків. Сільський хлопчина-сирота, що пізнав і голод, і злидні, і бідування матері-удови з малими дітьми, на початку страшних 30-х прийшов у деражнянську "районку" "За соціалістичну перебудову". Це був початок його професійного шляху.

Ми, його студенти, у відносно благополучні 70-ті не без шоку розглядали світлини, які час від часу з'являлися чи то на ювілейних виставках факультету, чи то у нашій стінній газеті "Слово-зброя". Знайоме обличчя нашого декана ми знаходили серед замучених, напівголих сільських дітлахів, які перелякано тиснулись одне до одного. Згадуючи ту світлину зараз, я хотіла б спитати у Дмитра Михайловича, як його багатодітна родина без батька (йому виповнився лише рік, коли батько помер, а мати лишилася з п'ятьма сиротами на руках) пережила страшні, голодні 20-ті роки, а потім голодомор 33-го, чи всі вижили, що сталося тоді з їхнім селом. Але 30 років тому знати про голодомор в Україні було заборонено, і ми нічого не знали, так само, як і про репресії, і про все інше, пережите нашими людьми. А в нього, який вижив у 30-ті, попереду була війна, і фронтові фотознімки Дмитра Прилюка (у листопаді 41-го йому виповнилося 23 роки), а також його листи з фронту справляли на нас, що народилися у 50-ті, не менш шокуюче враження.

Пам'ятаю: на стіні факультетського коридору вивішено справжній фронтовий лист молодого Дмитра Михайловича до дружини Віри Григорівни. Вони юні, закохані, тільки почали жити, вчитися, а тут – війна, пекло, смерть на кожному кроці... Всім цим дихають його рядки, виписані знайомим, розмашистим почерком. Це нагадувало б сторінки роману, аби не було справжнім історичним документом, таким самим, як і та його дитяча світлина, зроблена у Божиківцях на Поділлі. Щира правда, непідроблений досвід, живе свідчення покоління. І все в його житті було справжнє: село, сирітство, війна, кохання, журналістика, дружина-лікар, двоє синів, деканство, книги.

Журналістика заповнила собою 56 із прожитих ним неповних 69 років. Перші його кроки у рідній районній газеті на Хмельниччині на початку 30-х, потім була робота кореспондентом, заступником редактора та редактором газет на Харківщині, Полтавщині, Вінниччині, Київщині. Сільський хлопець – дописувач "районки", пройшовши війну, здобувши спеціальну освіту і життєвий досвід, виріс до редактора всеукраїнської газети "Сільські вісті" (тоді – "Колгоспне село").

Коли ж у Києві було організовано відділення, а потім і факультет журналістики, столичний центр підготовки журналістських кадрів, збираючи найкращі сили, запросив Дмитра Михайловича Прилюка. Це було цілком закономірно, адже він належав до плеяди тих корифеїв, які стояли біля колиски української журналістської освіти або входили до перших "харківських" випусків дипломованих журналістів: Іван Васильович Прокопенко, Володимир Андрійович Рубан, Дмитро Михайлович Прилюк.

Ті, кому пощастило вчитися у Дмитра Михайловича Прилюка, пам'ятають стиль його роботи, який поширювався на всю діяльність факультету і який захоплював усе студентство і весь професорсько-викладацький склад.

Він трудився, як віл, не відпочиваючи, здається, ніколи і зовсім не жаліючи себе. З раннього ранку до пізнього вечора він спілкувався зі студентами, за будь-яких умов і обставин писав (статті до газет, підручники, романи, журналістикознавчі праці, навчальні плани і методичні розробки, звіти до ректорату і документацію для відкриття на факультеті газетного архіву), приймав відвідувачів звідусіль без попереднього запису та без затримки, читав прекрасні лекції про те, що журналістика – то є творчість, а не ремесло (курс "Теорія і методика журналістської творчості"). А ще постійно дискутував з опонентами, боровся з ваківськими чиновниками, які роками не хотіли затверджувати його докторську дисертацію, воював з начальниками ректорату за своїх студентів і викладачів, дратуючи їх своєю незалежністю, винятковим демократизмом, вибуховістю, присрасністю в обстоюванні своєї позиції. Навіть в останні роки, хворий на діабет, він так і працював у звичайному ритмі, до якого звик протягом життя.

Журналіст-практик і журналістикознавець-аналітик, він поступово виріс у відомого українського письменника, майже щороку видаючи з середини 50-х років нові цікаві книжки. Бібліографія його доробку вражає своїм обсягом і жанровою розмаїтістю: збірки нарисів ("Уроки", "Здорові будьте, люди", "Село на нашій Україні", "Шукачі скарбу"), гуморесок і фейлетонів ("Дозвольте запевнити!", "На здоров'ячко!", "Давні знайомі"), балад і сказань ("Вічність", "Одвічне"), оповідань для дітей ("Безсмертя батьків"), романів ("Де ти, доле?", "Повноколосся"), повістей ("Село, а в ньому люди", "Земносили", "Ми були молоді"), оповідань ("Кохання не залишу") тощо.

Ми, студенти-практиканти, вивішували на факультетських стендах, у коридорі свої кращі дебютні публікації, але час від часу на цих самих стінах і стендах з'являлись щойно опубліковані газетні статті та нариси за підписом "Дмитро Прилюк". Наш сивий, маститий батько-декан, який мав за плечима понад 500 художніх, наукових і публіцистичних творів, багато книжок, вважав за честь кожен виступ у періодичній пресі, кожну можливість висловити думки перед величезною аудиторією читачів, підписавши сказане своїм ім'ям. "Я пишу, друкуюсь, моє ім'я з'являється на шпальтах, я не відстаю від вас, молодих, а отже, я живу, я дію як журналіст, як газетяр, і тому я маю право навчати вас", – начебто говорив він нам, коли на стіні з'являлась чергова полоса з "Правды", "Известий" або "Сільських вістей", де була надрукована його стаття.

Тільки з роками починаєш повною мірою розуміти, яке це справляло на нас, початківців, глибоке враження. Навчання не словами, не теорією, а особистим прикладом відданого служіння справі, обраній професії, перу. Безперервне писання, безперервна творчість, безперервне спілкування з читачем. Він писав, як дихав – легко, просто, природно. Слова, рядки, сторінки вилітали з-під його пера, як весняні птахи. Коли я чую знаменитий вислів про те, що журналістика – це не професія, а спосіб життя, група крові та ін., – я одразу згадую Дмитра Михайловича Прилюка, і тільки його. Навіть ставши відомим письменником, професором і метром журналістики, він не припиняв повсякчас писати до газет і радів, як юнкор, кожній новій публікації.

Віддаючи черговий рукопис до редакції або беручи в руки свіжий номер зі своїм матеріалом, я досі відчуваю трепет, якого навчив усіх своїх учнів Дмитро Михайлович Прилюк. З роками газетна журналістика перестала бути провідною, престижною. Стала надовго модною тележурналістика, популярним і найдоступнішим – радіо, а з настанням ери загальної комп'ютеризації на перші позиції поступово виходять інтернет-видання... Але стара класична преса – те, з чого журналістика починалася, те, що зберігає на папері пульс чотирьох століть, – вона, як і півторатисячолітній театр, ніколи не зникне, яке б нове кіно не захоплювало публіку.

Вірний служитель пера, Дмитро Михайлович заповідав і нам весь час гострити своє перо і ніколи його не зраджувати. Справжній газетяр, він знав і любив газети – великі й малі, районні й центральні, спеціалізовані та загальнополітичні. Він вважав за необхідне, щоб кожен студент-журналіст щодня заходив до спеціально створеного ним газетного архіву і "пірнав у газетне море", насолоджуючись можливістю гортати сторінки преси, як хвилі життя.

І ще одне хочеться обов'язково зазначити, згадуючи сьогодні роки спілкування з Дмитром Михайловичем Прилюком. Він ніколи не соромився свого бідного сільського походження, свого минулого, свого села, своєї "районки". Він, навпаки, до останку був вірним своєму корінню, пишався ним і по-справжньому любив його. Ніякі столичні успіхи не зробили його пихатим і самозакоханим, зверхнім до простих людей. Плоть від плоті й кров від крові простих, бідних українських селян, він усе своє життя – і в журналістиці, і в літературній творчості ("Село на нашій Україні", "Повноколосся", "Село, а в ньому люди"), як і Тарас Шевченко, був з ними, говорив їхнім голосом, бачив їхніми очима, плакав їхніми слізьми. Саме такими синами славна Україна, чим би вони не займались, який би шлях не обрали, якій би професії себе не присвятили.