У статті окреслено проблеми, пов'язані з участю О. Лазаревського у виданні журналу "Киевская старина" як співробітника і натхненника цього часопису. The autor of article tries to outline a circle of the problems connected to participation by A. Lazarevskogo in the edition of magazine “Kiev olden time” as the employee and as the inspired of this editon.
In this article there are considered stages of establishment and development of publications aiming at creating in the readers' mind the certain image of a political or public figure. Image material is the one-time tool of public relations which has an aim to establish direct connection with the audience, from the local community to the international unity, "to promote" the image or idea. The purpose of this activity is to attract attention to a person, problem or initiative, to promulgate the point of view, to create a certain idea.
Ім'я Олександра Матвійовича Лазаревського (1834–1902) досить відоме в українській історичній науці. Після подій 17-го року XX століття воно так само, як і сотні інших, було піддано науковій анафемі. Тільки в роки незалежності з'явилася можливість говорити правду про історика. Але щодо таких великих постатей одне десятиліття незалежності – надто короткий термін, щоб можна було достатньо сказати про них. Але чи не найосновніше полягає в тому, щоб ми під враженням світових цивілізацій не розгубили свої цінності, не забули їх узяти з собою. Я переконаний, що вони ще не один раз нас врятують від нашого безпам'ятства, байдужості, штучної пихатості. В історії України є багато такого, чим могла б пишатися будь-яка нація, будь-яка цивілізації.
Актуальність теми пояснюється тим, що ім'я О. Лазаревського найчастіше розглядається істориками. Проте він мало вивчається в контексті журналістикознавства, до якого має безпосереднє відношення, насамперед через журнал "Киевская старина".
Об'єктом дослідження є діяльність О. Лазаревського як організатора журналу "Киевская старина", його участь у видавничих процесах і, найосновніше, як автора.
Історіографія питання. Особистість О. Лазаревського, як і багатьох українських науковців, які стояли на позиції не стільки правди, як відстоювали правду документа, історичного джерела, потрапляла в поле зору найчастіше або в періоди відлиг, або в періоди найбільших реакцій існуючих режимів. У часи відлиг науковці намагалися справедливо оцінити внесок і О. Лазаревського. Найбільшим дослідженням можна вважати "Український археографічний збірник" [1], повністю присвячений 25-річчю від дня смерті історика. У цей період писали про О. Лазаревського М. Грушевський [2], В. Біднов [3] та ін. У другій половині 40-х років XX століття, коли жорстокій критиці були піддані спогади сина О. Лазаревського, Гліба, "Київська старовина. Спогади", перепало і батькові [4]. Хрушовська відлига також відзначена стосовно О. Лазаревського монографічним дослідженням В. Сарбея "Історичні погляди О. М. Лазаревського" [5], де автор усе-таки залишився більше прихильником свого попередника. Хоча згодом, у роки перебудови і незалежності України, історик все частіше намагався об'єктивно оцінити внесок у науку О. Лазаревського [6]. І, безперечно, цей період дав можливість багатьом українським ученим сказати своє слово про О. Лазаревського [7].
Джерельну базу становлять журнал "Киевская старина" (1882–1907), статті О. Лазаревського і публікації про нього.
Про О. Лазаревського, як правило, говорять як про історика. І це, з одного боку, цілком закономірно, так само як закономірно говорити про істориків В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Костомарова, Д. Яворницького і багатьох інших, діяльність яких справді безпосередньо пов'язана з історичною тематикою України. Проте унікальність Лазаревського-історика полягає в тому, що, незважаючи на історико-філологічну освіту Петербур- зького університету, він фактично "не був професійним істориком, ніколи не працював у вузі чи то науковій установі, не мав ні професійного звання, ні наукового ступеня. Все життя він був чиновником різних установ Чернігова, Полтави, Кременчука, Ніжина, Курська і, нарешті, Києва" [8]. Хоча ця служба дала також немалих вершин: він був дійсним статським радником, що прирівнювалось тоді до звання генерала. Але таким же "генералом" він став і в історичній науці. Важко уявити, як плідно він міг так працювати у двох напрямах одночасно: службовому і науковому. Чи не виникали тут певні суперечності? Чи була тут гармонія? І взагалі чи варте це подиву? Можна сказати лише одне, що надзвичайно важливу роль тут відіграли самоорганізація кожного робочого дня, жорстка дисципліна дотримання його графіка. Василь Горленко, який був близьким приятелем родини Лазаревських, не міг дозволити собі потурбувати Олександра Матвійовича, заздалегідь не попередивши його про свій візит. Лист до історика він так і починає: "Должен повиниться перед Вами; был два дня в Киеве й не мог зайти к Вам, не зная наверное теперешних Ваших часов, в какие нельзя помешать (курсив наш. – І. З.) "[9]. У цьому й полягає, очевидно, секрет написання такої великої кількості праць. Нині відомо 516 друкованих творів О. Лазаревського. А якщо взяти до уваги, що деякі з них фундаментальні не лише за змістом, а й за обсягом, як, скажімо, "Описание Старой Малороссии" у трьох томах, то не кожен чистий історик може стояти поруч.
Хоча свою наукову діяльність О. Лазаревський розпочав майже за тридцять років до заснування журналу "Киевская старина", основний період все-таки припадає саме на час видання цього унікального часопису. Одначе О. Лазаревський був не просто автором численних публікацій, статей, рецензій на сторінках цього журналу. Він належав до еліти, яка була натхненником його заснування та існування, а вже потім як автор. Проблеми журналу йому не просто боліли. Він їх намагався реально вирішувати як кількістю своїх публікацій, безкоштовним співробітництвом, так інколи і посильною матеріальною допомогою.
З 1882 до 1902 року (рік смерті історика) О. Лазаревський друкувався переважно в журналі "Киевская старина''. Небагато можна знайти номерів часопису протягом цього періоду, в яких би не було Лазаревського-автора. У багатьох із них його ім’я трапляється по кілька разів. Таку інтенсивність творчої участі треба розцінювати не лише як звичайну авторську активність у процесі публікацій своїх творів. Думається, вона була б такою, якби співробітництво велося і з іншими виданнями. Адже таке вже було із "Черниговскими губернскими ведомостями", "Черниговским листком", "Основою". З таким же успіхом він міг би співпрацювати (до певної міри так і було) із московськими та петербурзькими періодичними виданнями. Однак все-таки основний акцент робився на журнал "Киевская старина". Він вважав за елементарний науково-громадянський обов'язок постійно і максимально підтримувати його своїми матеріалами, які безпосередньо торкалися теми краю. Незважаючи на те, що авторський колектив цього журналу був солідним як за якісними, так і за кількісними характеристиками, проте серед них небагато було таких, які працювали за щире "дякую". Від того часу, як їм перестали робити додаток до цього "дякую", вони більше нічого не пропонували журналу, а на умовляння не відповідали. Отже, комусь було цілком достатньо отого одного слова, щоб з номера в номер за суворим особистим графіком працювати для нього, аби вчасно був наповнений номер, поданий до цензури, друкарні, дійшов до читачів. Мало того: треба було вести величезне листування з іншими перспективними і неперспективними авторами, пропонуючи їм теми, надсилати знайдені О. Лазаревським матеріали, документи, щоб одержати текст іншого автора. А чи не легше було б це зробити самому? Адже набагато важче і складніше організовувати іншого, ніж самого себе. Це завжди забирає більше часу, енергії. Але О. Лазаревський ішов на це з такою ж методичною систематичністю, як і сам працював автором у журналі "Киевская старина". Можливо, саме той факт, що О. Лазаревський не був професійним істориком, давав можливість йому виступати в найрізноманітніших галузях суспільних наук. Практично немає такого розділу в журналі, в якому б він не виступав з тими чи іншими матеріалами. Він був родоначальником багатьох тематичних розділів.
О. Лазаревський першим розпочав друкувати матеріали, що стосувалися генеалогії українських дворянських родин під назвою "Люди Старой Малороссии". Це тривало понад десять років. Своїми матеріалами він спонукав до пошуків інших авторів, які друкували матеріали під своїм прізвищем або віддавали їх О. Лазаревському. Так було з дослідником П. Новицьким. Але ця тема, так чи інакше, постійно була присутня на сторінках часопису завдяки зусиллям як О. Лазаревського, так і інших.
Непоганим він виявився і мистецтвознавцем, започаткувавши з першого року видання "Киевской старины" серію публікацій "Старинные малороссийские портреты", яка також мала своє продовження іншими авторами, зокрема В. Горленком. О. Лазаревський був чудовим знавцем українського мистецтва, сам збирав картини, був одним із найосновніших і найавторитетніших консультантів у В. Тарновського (молодшого) щодо збирання старожитностей. В. Тарновський надзвичайно цінував і дорожив думкою історика. Згодом Катерина Лазаревська (дочка історика) проаналізує це захоплення свого батька у статті "О. М. Лазаревський і старе українське мистецтво" [10]. Виступав він із оригінальними аналітичними статтями проблемного змісту. Варто наголосити, що О. Лазаревський долучився до вивчення проблеми авторства "Історії русів", висунувши власну гіпотезу, цим самим ставши в ряд дослідників, які вважали, що ця праця написана Г. Полетикою [11].
Саме завдяки О. Лазаревському на сторінках журналу "Киевская старина" побачила світ серія публікацій за назвою "Люди Старой Малороссии", де було надруковано про Лизогубів [12], Милорадовичів [13], Миклашевських [14], Свічок [15], Маркевичів [6] і багатьох інших. Хоча до появи журналу "Киевская старина" О. Лазаревський описи українських родів друкував у журналі "Русский архив" за іншою назвою: "Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в ХVІІ–ХVШ вв." [17]. І там було надруковано про Апостолів, Базилевичів, Безбородьків, Бороховичів, Ґалаґанів, Гамаліїв, Герциків, Гоголів-Яновських, Горденків, Грабянок, Думитрашко-Райчів, Жученків-Жуковських, Іваненків, Іскрів; Капністів, Кочубеїв, Мазепу. Та в "Историческом вестнике" про Скоропадських [18].
З першого ж номера журналу "Киевская старина" нариси про українські роди друкувалися вже тільки у цьому часопису. Але й цього замало. О. Лазаревський часто писав про знатних військових товаришів, сотників, полковників і гетьманів, цим самим ніби продовжуючи попередню серію публікацій, але в іншому ключі – з аналізом документів, ролі особи в історії, висвітленням епохи і т. д. Цим самим він зробив значний внесок у розвиток біографістики, родознавства.
Рецензії О. Лазаревського – це висококва- ліфікований аналіз книжок, збірників матеріалів, які потрапляли в поле зору історика. А таких було багато. Він був досить детально поінформований про те, що виходило про Україну (Малоросію) не лише на терені тодішньої Росії, а й за кордоном. Він дуже багато читав. Тому досить часто його читання закінчувалося відгуком. Його рецензія за назвою "Заметки о Мазепе (По поводу книги Ф. М. Уманца "Гетман Мазепа") стала фактично окремим дослідженням, оскільки була велика за обсягом і ґрунтовна за змістом [19]. О. Лазаревський не вмів писати стилем "растекашеся мыслею по древу". До того ж ця рецензія була уміщена не в розділі "Бібліографія", а в основному. Треба зазначити, що Олександр Матвійович був надзвичайно суворим критиком, можливо, навіть завжди справедливим, але не в усьому передбачливим. У тому, що Д. Яворницький не продовжив свою "Історію запорозьких козаків", якраз "заслуга" О. Лазаревського. Але з його зауваженнями багато хто погодився.
Та найбільша справжня заслуга історика О. Лазаревського полягає в тому, що він усе своє життя присвятив збиранню документальних джерел, які стосувалися всього історичного комплексу минулого України, охоплювали широкий тематичний аспект. Величезну кількість із них надрукував сам із відповідними коментарями, науковими та археографічними передмовами, давав можливість опрацьовувати і друкувати іншим дослідникам. А після його смерті на сторінках журналу "Киевская старина" можна знайти підпис "З архіву О. Лазаревського". Чимало документів, надрукованих істориком на сторінках журналу "Киевская старина", через усілякі історичні катаклізми стали першоджерелами.
Хто ж був Олександр Матвійович Лазаревський для журналу "Киевская старина"? На це часткового дає відповідь автор некролога Микола Василенко. Він писав: "Для "Киевской старины" це – важка, незамінна втрата. Покійний був постійним співробітником нашого журналу з самого початку його заснування 1882 року, і читачі "Киевской старины" звикли бачити, особливо за останнє десятиліття, майже в кожній книжці журналу статті, документи чи дослідження, підписані іменем покійного, або частіше його незмінними ініціалами А. Л.
Та Олександр Матвійович не тільки був ревним співробітником "Киевской старины": він був "вірним приятелем" її, у найблагороднішому значенні цього слова. Він розділяв її радості, він жив її невдачами. Небагато хто з читачів "Киевской старины" чекав з таким нетерпінням виходу нової книжки, як Олександр Матвійович, небагато хто раніше від нього прочитував цю книжку з такою увагою, так засмучувався з приводу найменшого в ній недогляду чи промаху і з такою радістю читав хороші статті. Усе це свідчило про одне: любов до свого витвору – журналу. У виданні "Киевской старины" він бачив обов'язок інтелігенції перед суспільством і завжди гордився тією полицею у своїй бібліотеці, на якій стояло 76 томів "Киевской старины" [20].
Висновок. У 2002 році виповнилося 100 років від дня смерті історика. На жаль, Україна недостатньо віддає належне тим, хто по-справжньому писав її історію, намагаючись висвітлити її перманентність від найдавніших часів і до своєї епохи. О. Лазаревського швидше вважають протоколістом історії України, аніж її мислителем. Можливо, якраз у цьому й полягає його основна заслуга, що він зберіг документ, свою причетність до нього, а кожне покоління, кожна епоха знайде своє бачення його.
1. Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. 2.
2. Грушевський М. С. В двадцять п'яті роковини смерті О. М. Лазаревського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження // Україна. – 1927. – № 4.
3. Біднов В. Олександр Лазаревський (з нагоди 25-ої річниці його смерті) // Літературно-науковий вісник. – 1927. – № 5.
4. Тут добре постарався заступник Голови Ради міністрів УРСР у той час (1946–1948) М. П. Бажан. Спочатку з'явилася його стаття "До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії України" в газеті "Радянська Україна" від 19 листопада 1946 року, де названо спогади Г. Лазаревського дворянськими, "які несуть в собі шкідливі буржуазно-націоналістичні погляди". Дотримуючись свого ж принципу "До кінця викорчовувати..." у цій же газеті від 13 і 14 грудня 1947 року М. Бажан друкує велику за обсягом і ганебну за змістом статтю "Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України", в якій поруч з іншими дісталося й батькові Гліба, Олександрові Матвійовичу.
5. Сарбей В. Г. Історичні погляди О. М. Лазаревського. – К., 1961.
6. Згадати тут хоча б такі праці: Сарбей В. Г. Первая попытка организации системных историко-краеведческих исследований на Украине // Историческое краеведение в СССР: Вопросы теории й практики. – К., 1991. – С. 35– 40; Його ж. Т. Г. Шевченко і О. М. Лазаревський // Український історичний журнал. – 1989 – № 3. – С. 26–34; Його ж. О. Лазаревський і його науково-творча спадщина сьогодні // Олександр Матвійович Лазаревський. 1834–1902: Доповіді та матеріали науково-практичної конференції "Українська археографія; проблеми і перспективи", присвяченої 160-річчю від дня народження О. М. Лазаревського / Упорядкування І. М. Забіяки, О. О. Лазаревського.– К., 2003.– Вип. 1. – С. 15–22.
7. Олександр Матвійович Лазаревський. 1934–1902: Матеріали до біобібліографії / Упоряд. І. Забіяка. – К., 1994; Олександр Матвійович Лазаревський. 1834–1902: Доповіді та матеріали науково-практичної конференції "Українська археографія: проблеми і перспективи", присвяченої 160-річчю від дня народження О. М. Лазаревського / Упорядкування І. М. Забіяки, О. О. Лазаревського. – К., 2003. – Вип. 1.
8. Бутич І. Олександр Лазаревський // Олександр Матвійович Лазаревський. 1834–1902: Матеріали до біобібліографії / Упоряд. 1. М. Забіяка. – К., 1994. – С. 7.
9. Лист В. Горленка до О. Лазаревського від 18 лютого 1896 р. // Інститут рукопису НБУВ. – Ф. І. – № 68011.
10. Грушевська К. О. М. Лазаревський і старе українське мистецтво // Український археографічний збірник. – К., 1927. – Т. II. – С. 83–97.
11. Частная переписка Гр. Андр. Полетики (1750–84) // Киевская старина. – 1893. – № 3. – С. 493–527; № 4. – С. 98–119; № 5. – С. 209–227; № 10. – С.: 112–123; № 11.– С. 298–316; 1894. – № 4. – С. 128–145; № 6. – С. 496–513; № 10. – С. 111–135.
12. Киевская старина. – 1982. – № 1. – С. 101–125.
13. Там само. – № З, – С. 479–498.
14. Там само. – № 8. – С. 243–253.
15. Там само. – С. 253–258.
16. Там само. – 1884. – № 1.– С. 51–82.
17. Русский архив. – 1875. – Т. 1–3; 1976. – Т. 3.
18. Исторический вестник. – 1880. – № 2.
19. Лазаревский Ал. Заметки о Мазепе. (По поводу книги Ф. М. Уманца "Гетман Мазепа") // Киевская старина. – 1898. – Март. – С. 457–485; Апрель. – С. 132–167; Июнь. – С. 395–411.
20. Василенко Н. Александр Матвеевич Лазаревский. (Некролог) // Киевская старина. – 1902. – Май. – С. ІІІ–ІV.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові