Ласкаво просимо

У cтатті розглядається розвиток українського журналістикознавства протягом 30–80-х років ХХ століття, аналізуються здобутки і невдачі українских науковців з погляду сьогодення.

The development of Ukrainian journalism studies (1930–1980) is investsgated.

З початком 30-х років минулого століття настає переломний етап у розвитку українського журналістикознавства. Розробки з питань преси, що в Україні до цього часу велися з науково об'єктивних позицій, припинилися. Розпочався складний і суперечливий етап розвитку журналістикознавчих досліджень лише під знаком комуністичної партійності, марксистсько-ленінського догматизму.

Мета цієї статті – виявити найбільш помітні наукові праці з історії та теорії української преси вітчизняних дослідників у 30 – 80-х роках ХХ століття, розкрити методологічні засади журналістської науки в Україні зазначеного періоду.

Проведений нами короткий історіографічний огляд праць, присвячених дослідженню розвитку українського журналістикознавства, дає підстави робити висновки, що дана тема є малодослідженою. Існують праці, в яких певною мірою вивчається розвиток історії української преси як науки. До них належать, зокрема, праці М. Нечиталюка [1], М. Романюка [2], М. Михайлина [3], де аналізуються здобутки і прорахунки дослідників української преси, осмислюються методологічні засади та методи дослідження. Однак на сьогодні майже відсутні наукові розробки, в яких би розглядалися здобутки українських учених з теоретичних питань журналістики.

Протягом 30-х років ХХ століття вийшла чимала кількість дослідницьких праць харківських науковців з окремих питань журналістикознавства.

Саме в цей час у Харкові діяв Український комуністичний інститут журналістики, який був створений за аналогією з Московським державним інститутом журналістики.

У книгах харківських учених А. Земляного [4], П. Романіва [5], І. Ізгура [6], М. Олександріва, С. Юльського [7], М. Агуфа [8], І. Ельвіна [9], Б. Горєліка [10] здебільшого розроблялися конкретні рекомендації щодо вдосконалення взаємозв'язків журналістики й аудиторії, методи навчання "політично грамотних, відданих партії" журналістів. Також у них аналізувались основні судження Маркса, Енгельса, Леніна про журналістську діяльність. У цілому ж, ці праці були малопомітними за своєю суттю і, здебільшого, мали не науковий зміст, а суто демагогічний, більшовицько-політичний.

Єдиною "заслугою" цього періоду можна вважати те, що, незважаючи ні на що, дослідницький процес у галузі журналістики, хоч і на псевдонауковій класовій основі, але все ж якось тривав.

Однак уже з початком другої світової війни і впродовж усіх 40-х років журналістикознавство в Україні фактично припинило своє існування. Але його розвитком займалися українські емігранти А. Животко [11], О. І. Бочковський, С. Сірополко [12]. Вони, на відміну від радянських науковців, намагалися дотримуватися загального, загальнонаціонального осмислення журналістського процесу без поділу видань на бажані й небажані, більшовицькі та буржуазні. Різні підходи зумовлювалися, безперечно, протилежними ідейно-методичними принципами висвітлення цього процесу – науково-об'єктивного в діаспорі та класово-партійного в радянській Україні.

Відновлення наукових розробок у галузі журналістики відбулося у середині 50-х років минулого століття. Причиною цього стало створення факультетів журналістики у Київському та Львівському університетах.

Уже в кінці 50-х – на початку 60-х років в Україні розпочався жвавий процес диференціації науки про журналістику. З одного боку, виділяється історико-журналістський комплекс, який включає в себе історію української дожовтневої преси, партійно-радянської та зарубіжної періодики, а з іншого – теорія журналістики, яка включає в себе теорію публіцистики, наукове вивчення, осмислення і узагальнення журналістської практики.

Наукові розробки з питань журналістики, що почали з'являтися у цей час в Україні, були лише частиною того процесу, який відбувався у Радянському Союзі у кількох планах. По-перше, відповідні праці виходили насамперед у Москві і розповсюджувалися в усіх республіках, у тому числі й в Україні, зокрема для використання у навчальному процесі вищих партійних шкіл і факультетів журналістики університетів.

По-друге, досить скромні й часто вкрай примітивні, як на нинішній погляд, публікації московських авторів служили своєрідним еталоном для тих, хто пробував писати на ці теми в Україні, Білорусії та Казахстані. Ті самі схеми, підходи, фразеологія аж до знаходження своїх власних, на кшталт московських, ворогів "передового марксистського вчення" про більшовицьку пресу. Приміром, коли у Москві ще у 30-х роках почали жорстоко лаяти так званих троцькістів серед дослідників преси в особі Курса і Гуса, у Харкові негайно знайшли свого "троцькіста" і послідовника згаданих та інших московських авторів у особі П. Романіва, який був розкритикований українським науковцем М. Агуфом [8, 155].

По-третє, всі навчальні плани, програми і методичні вказівки розроблялися у Москві, яка і була, так би мовити, законодавцем моди і своєрідним монополістом у цій галузі. Зазначимо, наприклад, що протягом майже двох десятиліть основним посібником з теорії і практики журналістики була видана в 1959 році в Москві книжка "Жанры советской газеты". До речі, вона вийшла і в українському перекладі [13]. Водночас слід зазначити, що чимало ґрунтовних досліджень, зроблених російськими вченими, з історії дожовтневої журналістики певним чином стимулювали розпочату ще у кінці ХІХ – на початку ХХ століття роботу українських учених у галузі рідної преси. Зрештою, за аналогією з російською почалося вивчення історії української партійно-радянської преси.

Формування предмета історії української преси відбувалося зусиллями відомих учених В. Дмитрука, П. Федченка, М. Бернштейна, О. Дея, М. Шестопала, В. Рубана, М. Нечиталюка, Л. Суярка, Й. Цьоха. Розпочата ними наприкінці 50-х років робота з вивчення історії української дожовтневої, а також партійно-радянської преси спричинила появу в 80-х роках двох колективних навчальних посібників – "Історія української дожовтневої журналістики" [14] та "Історія української партійно-радянської преси в Україні" [15].

Періодизація історії преси України, яка була покладена в основу цих праць, на погляд сучасних науковців, є антинауковою [16, 17]. Адже на всеукраїнський історичний ґрунт цілком механічно переносилась або ленінська періодизація визвольного руху в Росії, або періодизація історії комуністичної партії. У такий спосіб нехтувалися національні особливості української преси. Нині такі принципи періодизації відкинуто як закостенілі й антиісторичні.

Окрім цього, в радянський період поза увагою дослідників залишилося багато періодичних видань, чимало діячів преси, які проповідували відмінні від марксистсько-ленінських ідеали і про яких ми дізнаємося лише сьогодні. Так, за даними зарубіжних учених з наукового обігу було вилучено до двох тисяч українських періодичних видань, які виходили з 1816 до 1916 року [17, 11].

Непростимим гріхом досліджень радянського періоду було замовчування ролі преси у формуванні нації та у національно-визвольних змаганнях у післяреволюційний період.

Сучасні журналістикознавці намагаються певним чином заповнити існуючі "білі плями" у вивченні історії української преси. Однак ми й досі не маємо повної картини історичного розвитку національної періодики.

Журналістикознавчі дослідження українских авторів, що відбувалися за радянських часів, слід розглядати як частину процесу загальносоюзного масштабу. З одного боку, це негативно позначалося на якості та стані досліджень, оскільки необхідно було беззастережно орієнтуватися на "старшого брата", цитувати і розвивати

думки російських апологетів партійної журналістики. Отож, українська наука була приречена на вторинність. З другого ж боку, це давало можливість київським, львівським, харківським науковцям спілкуватися з ученими інших республік, брати участь у дискусіях, певною мірою поширювати свої погляди, концепції.

І в окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було із теорією публіцистики, в якій Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк стали загальновизнаними авторитетами.

Більше того, московськими вченими визнавалося таке поняття, як "українська школа" теорії журналістики. Про це написано у передмові до колективної монографії "Мастерство журналиста", яка з'явилася в Москві у 1977 році: "Необходимо отметить, что приоритет в современной постановке самой проблемы (маються на увазі проблеми публіцистичної і журналістської майстерності. – Т. Т.) принадлежит в теории журналистики "украинской школе". Свидетельством активности и плодотворности усилий в этом направлении явилась книга Д. М. Прилюка "Теорія і практика журналістської творчості", выпущенная издательством "Вища школа" в Киеве в 1973 году. А до этого вышло в свет несколько интересных работ В. И. Здоровеги" [18, 4]. Зрештою, видана в Москві у 1979 році російською мовою книжка останнього "Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики" [19] стала популярною у всьому Союзі.

Увага українських дослідників журналістського процесу концентрувалася на вивченні функцій газети і структури журналістських жанрів, загальних закономірностей творчого процесу в журналістиці.

Перший комплекс проблем широко вивчався і йому було присвячено чимало наукових розробок. До них належать праці І. Прокопенка, Є. Бондара, І. Дем'янчука, Г. Вартанова та інших дослідників.

Другий комплекс проблем теорії журналістської творчості переважно вивчали Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк, Г. Вартанов, Д. Григораш, В. Рубан, В. Качкан та ін.

Незважаючи на суцільну політизацію суспільного життя, науки, журналістики, безкомпромісний догматизм, все ж журналістикознавчий процес в Україні за радянських часів тривав, спочатку мляво і невиразно, потім, у 50–60-х роках, більш швидко і цілеспрямовано, а в кінці 80-х років, під час так званої перебудови, коли всемогутність партійного догматизму майже зникла, а комуністична заідеологізованість наукових досліджень із питань журналістики стала мінімальною, – уже впевнено і з перспективою.

Саме у цей час до активного дослідження проблем журналістики і публіцистики, підготовки і перепідготовки журналістських кадрів залучаються В. Лизанчук, А. Москаленко, В. Качкан, В. Шкляр, доктори наук, професори, ряд молодих учених. Відбувається низка науково-практичних конференцій у Києві (1988), Львові (1990). Жваво обговорюються проблеми журналістики на VI і VII надзвичайних з'їздах журналістів України. На теми ролі й особливостей української журналістики з'являються статті у газетах і журналах. Це був переддень нового етапу розвитку самих ЗМІ України і наукової думки про них. Певною мірою рубіжним етапом, початком далеко не безхмарного періоду розвитку наукових досліджень про місце преси у новостворюваному суспільстві стала проведена у 1992 році у Львові Міжнародна науково-практична конференція і виданий на основі виголошених доповідей і повідомлень збірник "Засоби масової інформації державного суверенітету України" (1993).

Але це вже тема, яка виходить за хронологічні межі даного дослідження і чекає нових авторів і нових підходів.

1. Нечиталюк М. Ф. "Білі плями" у вивченні історії дожовтневої української журналістики (деякі питання методології і критики наукових джерел) // Українська журналістика і національне відродження: Зб. наук. праць. – К.: НМК ВО, 1992. – С. 33–38; Його ж. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конф. 9–10 груд. 1993 р. – Л., 1993. – С. 17–22; Його ж. Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів (Деякі питання текстології) // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. 22–23 груд. 1995 р. – Л., 1995. – С. 18–27; Його ж. Методологічні засади історико-журналістської науки // Українська преса. Хрестоматія. Том І. Преса Східної України 60-х років ХІХ ст. / За ред. д-ра філол.. наук, проф. М. Ф. Нечиталюка. – Л., 1999. – С. 8–17; Його ж. Проблеми вивчення історії української журналістики (Деякі підсумки на перспективу) // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. Журналістики. – 2001. – Вип. 21. – С. 363–370.

2. Романюк М. Історія української преси: Проблеми періодизації // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Л., 1994. – Вип. 1. – С. 6–13; Його ж. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Л., 2000. – 110 с.

3. Михайлин І. Нарис з історіографії історії української журналістики: Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 трав. 2002 р. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – С. 30–36.

4. Земляний А. Проти буржуазних і опортуністичних теорій у газетознавстві. – Х.: Пролетар, 1931. – 92 с.

5. Романів П. Форми й методи роботи преси за реконструктивного періоду. – Х.: Пролетар, 1931. – 124 с.

6. Ізгур І. Міжнародне листування й рабкорство. Мета, техніка й практика. – Х.; О.: Молодий більшовик, 1931. – 116 с.

7. Олександрів М., Юльський С. Як робити радіогазету. – Х.: Пролетар, 1931. – 112 с.

8. Агуф М. Преса УСРР до ХV роковин Жовтня. – Х.: Пролетар, 1932. – 165 с.

9. Ельвін І. Преса капіталу і преса революції (Короткий нарис про буржуазну й революційну пресу за кордоном). – Х.: Український робітник, 1933.

10. Горєлік Б. День преси в колгоспі. – Х.: Держсільгоспвидав, 1935. – 28 с.; Його ж. Як працювати з сількорами. – Х., 1937. – 40 с.

11. Животко А. П. Історія української преси: Навч. посіб. для студ. ф-тів журналістики вищих закл. освіти / М. Тимошик (упоряд.). – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

12. Бочковський О.-І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (Історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева, Г. Комаринського. – Мюнхен, 1993. – 204 с.

13. Жанри радянської газети: Посіб. для студ. фак. журналістики університетів. Пер. з рос. Я. Д. Клименка. – К.: Вища школа, 1974. – 295 с.

14. Історія української дожовтневої журналістики: Навч. посібник для студентів вузів із спец. "Журналістика" / О. І. Дей, І. Л. Моторнюк, М. Ф. Нечиталюк та ін. – Л.: Вища школа, вид-во при ЛДУ, 1983. – 512 с.

15. Історія партійно-радянської преси України: Підручник / За заг. ред. А. З. Москаленка. – К.: Вища школа, 1989. – 359 с.

16. Нечиталюк М. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конф. 9–10 груд. 1993 р. – Л., 1993. – С. 17–22.

17. Тернопільський Ю. Л. Українська преса з перспектив 150-ліття. – Джерсі Сіті: Вид-во М. П. Коць, 1974. – 176 с.

18. Мастерство журналиста. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. – 263 с.

19. Здоровега В. Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики. – М., 1979.