асп.
УДК 070:327 (477-4)
Досліджено концепт Європа в сучасному українському науково-публіцистичному дискурсі. Виявлено, що концепт Європа функціонував у контексті України й актуалізував такі філософсько-політичні категорії, як європейство, європейськість, європейська ідентичність, а також проблему європеїзації, європеїзму.
The article studies the meaning of the concept of Europe in the contemporary Ukrainian scientific-publicistic discourse. The articles argues that the concept of Europe has long functioned in the Ukrainian context and affected the evolution of such categories as European identity, europeanness, and some others. This concept also played an important le in stimulating the debates around the problems of Europeasation and Europeism.
Дослідження концептів належить до актуальних наукових проблем. Цю проблему вивчають чимало дослідників і в Україні, і за кордоном (Т. Радзієвська, Д. Ужченко, Т. Космеда, С. Мартинек, С. Степанов, Є. Кубрякова, Є. Селиванова, Е. Бартмінський, А. Вежбицька, В. Хлебда та ін.). Науковці вивчають різні концепти сучасної мовної картини світу в різних мовах і культурах. Адже концепти розширюють наше знання про світ, моделюють культурні, політичні тощо сценарії. Незважаючи на численні розвідки науковців щодо концептів, концепт Європа ще зовсім не досліджений.
У контексті сучасних суспільно-політичних змін у світі та в Україні концепт Європа заслуговує на особливу увагу, оскільки у різних концептосферах він має свою структуру, творить інші моделі. Концепт Європа в українському науково-публіцистичному дискурсі у різний конкретний історичний час мав різне наповнення і різну структуру.
Мета цієї статті – вивчити та описати загальні напрями розвитку і моделювання концепту Європа у наукових і публіцистичних текстах за 1992–2002 роки. Концепт тут розуміємо як одиницю знання, що містить верифіковані твердження про вибраний об'єкт референції і подана у вербальній формі.
Після 1991 року концепт Європа існував у своїх попередніх вимірах, але в кожному вимірі він набував нового осмислення. Головними чинниками новітнього наповнення концепту стали зміни у геополітичному і геокультурному довкіллі Європи: передусім розпад радянської імперії, руйнування соціалістичної системи, проголошення України незалежною державою.
Простежуючи нове життя концепту в сучасних реаліях упродовж десятиріччя, ми мали змогу опиратися як на перші науково-публіцистичні трактування концепту Європа в українському дискурсі, так і на своєрідні підсумки та узагальнення його активного розгортання. Передусім варто зауважити, що концепт Європа функціонував тільки в контексті України. У цьому зв'язку можна виокремити такі загальні напрями розвитку концепту:
1. Європа у контексті України (пункти дотику і розбіжності, взаєморецепція, геополітичні концепції, проблеми контакту та ін.).
2. Нова Європа, майбутня Європа, сучасна Європа (характеристика, вартості).
3. Європа – мета / макроідея (європейський вибір, європейський шлях, європейська перспектива).
4. Нова Європа в контексті нової України (концепція, моделі).
5. Європа у контексті європейської інтеграції / європейської стратегії України.
Концепт Європа активно творився не лише у науково-теоретичному плані, а й паралельно (у деяких напрямах, для прикладу європейська інтеграція, активніше) функціонував у пресі незалежної України. Зокрема саме у пресі він вповні реалізував свій конотативний та словотворчий потенціал. Преса – особливо потужний "концептоносій" (Д. Лихачов) лексеми Європа.
Активізація концепту Європа в українському дискурсі зумовлена, з одного боку, пошуками свого місця у світі самої України, свого шляху в ньому, а з іншого – новим осмисленням питання про "власну ідентичність та майбутнє" Європи. Осмислення концепту Європа як своєрідного міфу, феномену все більше перетворюється на усвідомлення його як мети. Європа сьогодні – це мета чи ідеал, а не лише спадщина, яку потрібно оберігати [36, 212]. Погоджуємося з В. Скуратівським, який зазначає, що сьогодні Європа – це не стільки топонім, скільки, сказати б, "ідеонім". Система певних цінностей, яка може розгортатися далеко поза межами власне Європи. І, власне, розгортається… [28, 144]. Визначення цих цінностей відбувається традиційно, оскільки це "напрацьована тисячоліттями аксіологія". В. Скуратівський окреслює їх як своєрідний моральний чотирикутник. Тезово Європа – це:
– майже двадцятивікове панування католицької ідеї соцієтарності, людської спільноти як особливого солідаризму:
– протестантська етика праці;
– абсолютний юридичний простір "римського права", з його дивовижним відчуттям суверенності й просто окремішності кожної людської особи;
– християнський, у власному розумінні містичних коректив до "римського права". Або ж, іншими словами, "давній католицький смак і потяг до соціологічної конкретності – протестантська апотеоза праці – юридична та онтологічна містика людської індивідуальності" [28, 145].
Визначальні та змістові параметри концепту Європа – це відомі засадничі європейські цінності "старого континенту". У ретроспективі – "епоха Відродження, просвітництво, британські інституції, римське право, грецька філософія та юдейсько-християнські цінності" [38, 874]. Це те, що створило Європу як "геокультурну єдність, те, що становить її фундамент". За словами О. Пахльовської, – "це простір старих демократій, закони і громадські свободи, свобода індивідуальностей" [23, 80].
У перспективі, на шляху до нової Європи, ці "суспільно-політичні виміри" становлять "політичну демократію, ринкову економіку, національну державність" [26, 21], або ж як західні цінності: "приватну власність, ринкову економіку, плюралістичну демократію". Зазначимо, що згадані цінності функціонують у науково-публіцистичному дискурсі не як статичні цінності постмодерністської доби, а як ціннісні орієнтації, засвоєння яких є обов'язковою передумовою перспективи розвитку українського суспільства. Такими орієнтаціями є: "демократія, правова держава, громадянське суспільство, чітка партійна структуризація суспільства, турбота про середній клас, турбота про сферу "тонких структур" – науку, літературу, мистецтво, як найглибинніших підмурків існування демократії" [1, 88].
Європа, як і будь-яка багатовимірна одиниця, має асоціативні складники. Для прикладу, М. Кашуба наголошує на таких з них: поступ, культура, свобода, раціональність, добробут, усе світле і добре [12, 51]. Сучасні культурологічні теорії, за її словами, поєднують поняття Захід із раціоналізмом, ризиком, енергією, активністю, ініціативою, сміливістю. Цей нечіткий асоціативний ряд об'єднує позитивний потенціал Європи і Заходу. І останнім часом спонукає окреслити поміж цих асоціацій місце України. Скажімо, М. Кашуба зіставляє раціональний урівноважений Захід із ірраціональною емоційно-романтичною Україною.
Що ж до раціональності, то варто зауважити, що у ХХ сторіччі, на думку дослідників, виробилися принципи нової некласичної раціональності, а саме: плюралізм, альтернативність, децентрованість, екосвідомість, ставлення до іншого, як до Іншого з великої літери, орієнтація на справжню мораль [1, 87]. Активізувалися також наукові дискусіії про окремі європейські вартості, зокрема, філософське осмислення толерантності як "західноєвропейського надбання", "новоєвропейської універсалії" [29, 148], свобода індивідуальності як основоположна для європейської культури філософська концепція [23, 80], "вміння реформуватися як вияв пафосу праці" [20, 201] та ін. Звична констатація системи вартостей Європи, а також "темного боку Європи" (дві світові війни, фашизм, комунізм, голокост, холодна війна та ін.) поступається дискусіям на тему майбутнього Європи, "формування нової ідентичності Європи". Відбувається аналіз суспільно-політичних світових процесів, які впливають на творення нової Європи, особливо негативних, "глобалізація всесвітньої корупції, а отже, порушення і закону, і демократичних норм" [23, 80].
Отже, поряд із характеристиками старої та сучасної Європи актуалізується неоднозначна характеристика майбутньої Європи. "… Це що, новий супермаркет?", якою їй бути – "відкритим проектом чи недоступною фортецею?" [33, 166]. Чи це "візія, мрія, одна з останніх утопій, за які варто боротися?" [14, 26].
Інтеграційні процеси в сучасній Європі зумовлюють її бачення у трьох площинах: "спочатку "завтрашньої Європи" (Польща, Чехія, Угорщина), далі – Європи "післязавтрашньої" (країни Балтії, Словаччина, Словенія тощo), ще далі – "Європи майбутнього" (від Білорусі до Грузії включно з Україною…)" [5, 4]. Майбутнє Європи мислиться передусім як Об'єднана Європа. Причинами такого об'єднання є "глобальна трансформація цілої політичної структури світу" [23, 81]. Але, безперечно, майбутнє Європи – це об'єднана Європа. Саме цим, на думку публіцистів, європейські країни намагаються компенсувати свою слабкість на тлі "боротьби між двома супердержавами", "Європа не повернеться до розрізненого минулого". Особливо ймовірною є дедалі більш економічно інтегрована Європа зі спільною грошовою одиницею [38, 75]. Майбутнє об'єднаної Європи грунтується на економічному, політичному партнерстві та партнерстві у галузі безпеки. Саме це і є запорукою "безпечнішого, багатшого, багатообіцяючого континенту" [38, 75]. Обговорення саме такої версії майбутнього Європи не позбавлене гостроти та неоднозначних оцінок. Порівняймо: об'єднана Європа – це "модель економічної співпраці і миру" [9, 7], Європа – союз країн, націй, не сполучені штати Європи, а союз європейських незалежних держав, це панацея для проблемних народів [32, 56], це захисна реакція Європи на глобальні атаки капіталу [16, 9] та огороджений дротом концтабір [34, 5]. Викликає тривогу і нова політична реалія ЄС. "Що є Євросоюз – мур чи спільнота?" – стало однією з тем наукової дискусії "Нова Європа на порозі 21 сторіччя" [20]. З одного боку, ЄС – організована Європа [20, 202], це і власне Європа [8, 22], а з іншого боку – це імперія, або ж "наддержава, яка несе загрозу існуванню автентичних національних організмів", з нею пов'язане все "комфортне, матеріально споживацьке, космополітичне" [21, 41–43], ЄС – це лише частина Європи, об'єднання – це ілюзія [13]. Варто зауважити й умовність поняття об'єднана Європа, її територіальну, політичну та культурну множинність [20, 212].
Однією з таких "правдивих часток Європи" [13, 406], "органічно європейських реальностей" [23, 78], "європейським простором" [33, 157] є Україна. Твердження про те, що Україна – європейська держава схоже на логічний софізм [35, 29].
Констатація геополітичного становища України в контексті сучасних змін поступається актуальністю оцінним параметрам цього факту, особливо у плані політичної перспективи. Україна – це перехрестя між Сходом і Заходом [37, 207], Україна – буфер – нейтралізатор між двома світами [17, 66]. Україна розташована на кордоні між Європою № 1 та Європою № 2 , між Римом та Візантією [20, 202], "країна на межі" – "на краю", "країна – міст" між Сходом і Заходом, "посередник", "буфер", "вона мала й матиме стабілізуючу роль у цьому "між-просторі" [33, 166], Україні поталанило з її реальним геополітичним становищем [16, 7]. Утім саме цей складний геополітичний контекст України – становище-між – зумовлює присутність/неприсутність на цивілізаційній, політичній, культурній мапі Європи: "Цивілізаційний статус України слід шукати на стикові Євразії та Європи" [31, 9]. Дослідники (М. Попович, В. Скуратівський, О. Пахльовська, Р. Кісь та ін.) наголошують на присутності всієї системи українських вартостей виразно європейської культури, яка "навіть несе порятунок від прагматизму Західній Європі" [33, 166] та все ж оцінки здебільшого скептичні: "Україна має… або залишки, або принаймні ембріони того, що становить "той чотирикутник" (згаданий вище моральний чотирикутник. – Я. П.), але понівечені скалічені напівзнищені, – вважає В. Скуратівський. – А якщо відповідати без патріотичних самомістифікацій, то доведеться визнати: сьогодні Сінгапур трохи ближчий до Європи, аніж Україна" [28, 145].
За словами Р. Кіся, Україна – підліток цивілізації [13, 406]. Її потенціал, на думку О. Пахльовської, ослабила "задавнена неприсутність… в циркуляції ідей і проблематики культур" [23, 85]. Парадоксом молодої держави з тисячолітньою структурою називає Ліна Костенко те, що вона (Україна. – Я. П.) сьогодні є "фантомом Європи", який лише в кінці століття почав набувати для світу реальних рис. Як результат, вважає Л. Костенко, "Україна перебуває в іншій системі координат, …слід прискорити процес її опритомнення і входження у світ" [15, 30].
Ще сумнішим є бачення України з боку і Заходу, і власне України щодо політичної оцінки її стану та історичної перспективи. "Захід ставить портрет нової України у культурний контекст далеко не гоноровий, а політично й економічно взагалі безнадійний". Наприклад О. Пахльовська стверджує, що Україна – це кошмар [22, 13], "з оберемком анахронічних проблем" [15, 15], яка належить до тих східноєвропейських "євроландів", націй, що провалилися [35, 29–30], "суспільство, для якого характерні недоінтегрованість, невивершеність, значна змаргіналізованість" [13, 397] "інерційно і політично млява держава" [22, 8], бідніша й упосліджена Європа, яку проковтнули совєти…, її часто гвалтують… це недоєвропа або напів-Європа [27, 37], це "політична ванька-встанька", яка немає історичної перспективи [ 23, 82], слабкий сусід Європи [2, 172].
Геополітична межовість України накладає відбиток на "хронічну невизначеність української зовнішньої політики, відсутність видимої стратегії" [23, 81, Україна "борсається між Росією і Заходом" [30, 20], є невпливовою європейською державою, яка перебуває у пошуках без сумніву, небезпека вагання спричинить "небезпеку ослаблення Європи" [13, 407].
Прикметно, що ці шукання Україна проводить разом з Європою. Україна, як і Європа, перебуває "у пошуках власного мотто" [23, 85], Україна – кінь чи пішак на великій шахівниці світу [22, 10].
У цьому контексті окреслюється місія України. Дослідники висувають її на провідну роль у Середній Європі. Вона є "трансформуючою і транспортуючою державою регіону", вона створить "склепіння для спільного європейського простору" [2, 156], стане у майбутньому "геополітичним хребтом Європи" [2, 172]. Майбутнє України залежить від її статусу у світі, "сьогодні Україна – ще не "Європа", а лише добра інтенція до неї, гарний намір, а не доконаний факт. Нам належить вимандрувати в Європу: як колись стародавній народ спромігся повернутися в годний йому світовий простір, так і Україні треба шукати своїх шляхів для віднайдення власного світового контексту" [13, 419].
Аналогічні міркування бачимо й в інших тезах. "Україна буде українською державою тією мірою, якою вона сформується як держава європейська" [23, 85], незалежну і демократичну Україну потрібно розглядати як невід'ємну частину європейської єдності [24, 144], Україна може стати з іншими країнами другою Європою [13, 420]. Україна – "це країна кандидат, яка має влитися в громаду європейських націй" [11, 26]. На думку Р. Якубова, можна вибудувати історичні сценарії майбутньої України та її стосунки з Європою: переможена Україна – це холодний мир, поранена Україна – вельветова завіса, Україна мрії – всеосяжна Європа, громадянин Європи [38, 77]. Ці образні сценарії автора свідчать про взаємодоповнюваність процесів в Україні та в Європі.
Історична перспектива України пов'язана з Європою. Бачення Європи як ідеї зумовлене "практичною логікою розвитку цивілізації, логікою цивілізаційного поступу", пошуками інтегративного і самоідентичного характеру поступу для країн. Слід розрізняти европейську ідею як макроідею, як глобальну, власне європейську (що робити Європі) та українську європейську ідею (ідею європейського вибору України). До того ж європейську ідею часто трактують як синонім національної ідеї або національну ідею – "як комплектуючий сегмент ідеї європейської" [23, 80]. Як зазначає О. Пахльовська, вроджена європейська природа українського суспільства, культурний синтез її багатолітньої європейської традиції – це консолідуюча ідея для українського суспільства [23, 85]. Обидві ідеї розглядають на стадії самоаналізу, вони перебувають на стадії встановлення, "уточнення, корекції і розвитку", у цьому випадку Європа є регулятивним ідеалом, власне ідеєю.
У контексті України концепт Європа як ідеологема розгортається у таких напрямах:
Варто зауважити, що це розглядається крізь призму майбутнього України. Упродовж 10 років Україна "хронічно перебуває в макробермудському трикутнику: Америка, Росія, Європа, складному та загадковому, перспективи України визначені саме в цьому спільному просторі" [22, 14]. Лише вчасний і реальний європейський вибір України може вийти з вищезгаданого макробермудського трикутника лише одним способом, а саме: віддаючи пріоритет власне своїй європейській політичній та культурно-науковій стратегії [22, 14]. Україні важливо конкретизувати свій орієнтир. Таких геополітичних орієнтацій шляху вона має кілька: Європа, США, Польща (польський досвід), Росія. Однак більшість дослідників звужує ці орієнтири до двох антагоністичних: "азійство чи Європа" [13, 379], єврозійський напрям чи європейський вибір [10, 15] і пропонують віддати перевагу другому – "наші орієнтири мають бути кристалізовані, перспективні… повернутись обличчям до Заходу" [13, 397].
Ця глобальна орієнтація полягає передовсім "не в зовнішньополітичних, а у внутрішніх (політичних, ідеологічних, соціокультурних) орієнтаціях" Ці орієнтації грунтуються на різних зовнішніх і внутрішніх мотивах. Зовнішні мотиви зумовлені політично "якщо Україна не зробить правильного вибору (європейського. – Я. П.) вона ризикує стати неоколонією, а це безповоротний шлях не лише до політичного, а й до культурного її небуття для світу", оскільки "все що не стало європейським, механічно стає російським" [22, 13], тому Європа дасть можливість Україні прикрити себе зі Сходу [3, 16], а ще "Європа вбереже нашу різноманітність перед США". Але найголовніше – "Україні треба стати собою" [33, 166), сформувати, зокрема, європейську "модель життя" [10, 17], грунтовно, на стандартах повноцінного європейського гатунку існування, розвиненої демократії, рівня та якості життя.
Утім усе активніше звучать пропозиції конкретного "євробудівництва", а не лише проєвропейської риторики. Незважаючи на окреслення європейської ідеї, суть зводиться до конкретності та прагматики. Наприклад: європейський курс – це не романтичний підхід, це політика важкого, але правдивого просування вперед [25, 246], європейський вибір – завчена, але дедалі менше переконлива теоретична формула [22, 8]. Європейський шлях слід позбавити риторики і декларації, а наповнювати конкретикою [23, 82].
Ця конкретика здебільшого полягає в економічній та суспільній трансформації, "реформуванні, формуванні культурно-цивілізаційних засад, виборі соціокультурних пріоритетів". І цей вибір має бути "вибором по суті: шлях до Європи означає передовсім не позірну, не на зовнішню пропаганду розраховану лінію поведінки, не напрям вибору соціокультурних пріоритетів справді європейського гатунку" [1, 87–90].
Дослідники не залишають поза увагою і негативних моментів європейського вибору України. Усе більше трапляються і відверто скептичні думки: Європа замість наближатися, стрімко віддаляється; Україна не йде нікуди тільки наближається; Ніхто в Європі нас не чекає; До Європи нас треба тягнути за вуха, проєвропейська риторика лише ознака доброго смаку і політичної благонадійності. Отже, з погляду України, концепт Європа має притягальну енергію, Європа – вибір останніми роками набула нового змісту як Європа – стратегія.
Європейська ідея як ідея власне Європи розвиває концепт Європа в аспекті єдиної Європи і європейської інтеграції. Саме європейська інтеграція розбудовує Європу майбутнього, нову Європу. Дискусії щодо європейської інтеграції максимально розгортають концепт Європа, оскільки є головною тенденцією розвитку континенту в сучасних політичних умовах. Поза дискусією є сам намір "побудувати європейський дім", "спільну Європу", "сидіти за європейським столом", категоричність мети України щодо інтеграції. Її визнають як "безальтернативну тенденцію", "як великий шанс, що з'явився перед Європою та світом".
Щодо суті європейської інтеграції, то слід розрізняти два різні поняття: європейська інтеграція та інтеграція Європи, яка "розвивається і всередині, і ззовні". Європейська інтеграція по-новому структурує концепт Європа як політичну цілісність: "Європа "шістки" – фундамент Європи, Європа "п'ятнадцятки" – відкриває перспективи на Європу, де зітруться відмінності між Європою Східною і Західною, Європа, в якій буде до 20 чи більше країн, стане вінцем процесу побудови єдиної Європи – Європи для всіх" .
В Україні, як зазначають публіцисти, немає "готовності до дії, є прірва", "відсутній інструментарій нормальної інтеграції" [6, 92], "бракує чітких стратегічних схем" [13, 405].
Проблемою (дуже істотною) є як "страхи і стереотипи європейської інтеграції, що зумовлені відсутністю інформації про цей процес, так і надуживання словосполученням європейська інтеграція, перетворенням його у міф".
Отже, концепт Європа в сучасному українському науково-публіцистичному дискурсі актуалізував такі філософсько-політичні категорії, як європейство, європейськість, європейська ідентичність, а також проблему європеїзації, європеїзму, визначення поняття "європеєць". Для прикладу, Р. Кісь зазначає, що феномен європейства слід розглядати "комплексно" (а не лише, як етикетку, пришпилену до певних просторових цивілізаційних реалій) і принаймні у чотирьох вимірах:
1. Як менталітет (і корелятивний із ним триб життя).
2. Як домінантну (або ж модальну) систему вартостей (і корелятивна із нею система ціннісних орієнтацій).
3. Як особливе культурно-цивілізаційне середовище (із притаманними йому специфічними структурами спілкувальницько-комунікативних мереж, певним інформаційним "полем" і особливою просторовою організацією та стратиграфією самого соціуму).
4. Як особливий тип (і особлива роль у контексті всього суспільства) управлінської, політичної, інтелектуальної та творчої еліт.
Автор наголошує на доконечності нашого "повернення до самих себе", "самоактуалізації нашого європейства" [13, 396] і переконаний, що Україна, "хоч і не стала іще Європою (психологічно, ментально, культурно), але дрейфує (невблаганно і незворотно дрейфує) у напрямкові до правдивого європейства" [13, 413]. Опорними складниками дискурсів європейства, європейськості, європейської ідентичності є духовні чинники, ціннісні параметри.
Уже не викликають дискусій питання про тип українського суспільства (єропейський чи євразійський). Важливішими у дискусіях є проблема і суть європеїзації, нові ознаки європейськості та європейця. Для України європеїзація означає насамперед залучення духовних цінностей, дійове співтворення "модерного європейства" [13, 411], водночас це і досягнення "модерної новоукраїнської цивілізації як органічної цілості" [13, 399].
Незаперечним є твердження про те, що європеїзація – "це утвердження у нових історичних умовах вічного європейського духу нації і культури" [18, 26]. У мас-медійному просторі ідея європеїзації – це передусім формування європейського мислення [35, 30]. У такому разі європеїзація набуде "конструктивного, а не мітичного змісту" [27, 27]. Як результат, стануть в одній площині такі поняття, як "правдивий українець", "правдивий європеєць", "європейський патріот".
Щодо перспективи наступних досліджень, то варто зауважити, що концепт Європа лінгвістично привабливий і в метафоричному плані, і як об'єкт ментальної географії, і як активант європейської інтеграції України.