Ласкаво просимо

РЕЦЕНЗІЇ ТА ВІДГУКИ

УДК 76. 01Д + 83.3 (4 Укр) - 8 Гончар

ОЛЕСЬ ГОНЧАР КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖУРНАЛІСТИКИ

Галич В. М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності: Монографія. – К.: Наук. думка, 2004. – 816 с.

Galych V. M. Oles Gonchar – journalist, publicist, editor: evolution of creative skills: Monograph. – K.: Nauk. dumka, 2004. – 816 s.

Ще тривалий час будь-які праці з історії української журналістики починатимуться твердженнями про їх безсумнівну наукову актуальність, оскільки цей об'єкт вивчення наділений безмежною розмаїтістю й складністю, а працівників на полі його освоєння все ще до суму мало. Українська публіцистика як галузь історико-журналістських досліджень навіть не напрацювала сталих уявлень про корпус класики. За радянських часів до предмета історії публіцистики був занесений лише ортодоксальний марксист і войовник проти української національної ідеї Ярослав Галан. В останні роки перед занепадом Радянського Союзу несподівано "пощастило" Олександру Довженкові, публіцистиці якого була присвячена книжка О. К. Бабишкіна [1]. Це майже все, що було написано про українську публіцистику в монографічному жанрі за радянських часів. Про видатних українських публіцистів державотворчого спрямування за цей час не було сказано жодного об'єктивного слова. А це ж Михайло Грушевський і Сергій Єфремов, Володимир Винниченко і Симон Петлюра, Іван Багряний і Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський і Юрій Липа, навіть Михайло Драгоманов та Іван Франко, чия творчість, зокрема публіцистична, так і не була оприлюднена в повному обсязі, незважаючи на наявність академічного видання. Вони всі були persona non grata для офіційної радянської ідеології. Дослідження В. М. Галич доводить, що до борців за українську національну ідею, лицарів українського національного духу належав і Олесь Гончар, незважаючи на позірну, задля пильного ока "червоної охранки" удавану вірність офіційній ідеології. Як питомий українець, він залишався ним завжди, ніколи не зраджував своє коріння, займаючи високі державні посади, будучи головою СПУ в 1959 – 1971 роках, він не приховував свого україноцентризму, за що неодноразово піддавався нищівній критиці.

Публіцистика Олеся Гончара, за підрахунками В. М. Галич, становить понад тисячу творів різних за проблематикою, жанрами, обсягом, призначенням. Тож його авторитет як видатного публіциста був аж ніяк не меншим, ніж авторитет митця, видатного прозаїка. Інша річ, що публіцистика завжди зорієнтована на сучасність, тоді як художня творчість – на вічність. Публіцистична стаття – це роман на один день; зате читачів у такого твору за цей один день з'являється стільки, скільки в художнього твору за десять років. Цим і виправдане його існування і звернення до жанрів публіцистики таких видатних митців, як Олесь Гончар. Публіцистика була для нього об'єктивною духовною потребою, невід'ємною складовою творчості. Звідси випливає два аспекти наукової актуальності книги В. М. Галич. По-перше, вона актуальна в складі нашого гончарознавства; без такого дослідження неможливо скласти цілісне й завершене уявлення про Олеся Гончара як митця, громадського діяча свого часу й навіть просто – особистість. По-друге, книга В. М. Галич актуальна й для історії української журналістики як одна з небагатьох праць, присвячених одному з найвидатніших і найталановитіших її діячів, чиї публіцистичні твори мали величезну аудиторію і справляли глибинний вплив на формування суспільної свідомості сучасників.

Але головне або принаймні дуже важливе: книга В. М. Галич не просто чергова праця про Олеся Гончара чи про історію української журналістики. Вона є взірцевою за науковою сумлінністю й вичерпністю в розгортанні зазначеного в заголовку наукового сюжету. Водночас дослідження демонструє, що є не єдиним способом буття цієї теми. Як і будь-яка праця, де автор виступає першовідкривачем, книга спонукає до роздумів, підштовхує до пошуку інших шляхів розвитку теми. У цьому сенсі необхідно сказати про її новаторський зміст: вона розчищає дорогу для багатьох дослідників української публіцистики, озброює майбутніх авторів методологічним інструментарієм і термінологічним апаратом.

В. М. Галич провела величезну розшукову роботу. Її праця над пошуком друкованих джерел і архівних матеріалів гідна найвищої оцінки й наслідування. Публіцистика Олеся Гончара зібрана в кількох його прижиттєвих і посмертних книжках. Але В. М. Галич розшукала і ввела в науковий обіг багато нових текстів. Частина з них – це ранні журналістські праці Олеся Гончара, опубліковані в козельщанській районній газеті "Розгорнутим фронтом" та інших важкодоступних часописах у 1930-ті роки. Частина – це вперше зібрані нею записи до книг музеїв, звернення, заяви, привітання, тобто такі тексти, які сприймалися як одноденки і не перебували раніше в межах предмета історії публіцистики. Нарешті, це й сумлінна робота з архівом Олеся Гончара, включно з родинним архівом письменника, де знайдено тексти телевізійної й радіо публіцистики, розглянуто нескінченний процес саморедагування письменником своїх публіцистичних творів, відтворено його пошуки влучного, впливового слова.

Праця В. М. Галич синтетична з методологічного погляду. Не еклектична, а саме синтетична, оскільки сам предмет володів унікальною епістемологічною складністю і вимагав для свого адекватного аналізу безлічі підходів. Відзначивши у відповідному розділі відсутність "солідної праці з метатеорії журналістики загалом і публіцистики зокрема на основі сучасної наукової парадигми" [2, 69], авторка обґрунтувала своє звернення до методів добору і систематизації матеріалу, порівняльно-історичного методу в контакті з типологічними й контрастними дослідженнями, методу філологічного коментування тексту, статистичного й біографічного методів.

Зокрема щодо останнього вона декларує вживання такої інтерпретації біографічного методу, який у сучасній науці кваліфікується як "автобіографічний синерген". Та не можна сказати, щоб дана методологічна новинка ефективно спрацювала в дослідженні. Авторка лише час від часу згадує про це явище [2,74; 2,183; 2,807], не відстежуючи його систематично. Насправді ж "автобіографічний синерген" публіцистики Олеся Гончара "реалізувався через постійне звернення до спогадів, листів, вражень від пережитого, побаченого й почутого" [2, 807]. Але ж апелювання до власного досвіду, суб'єктивного переживання дійсності, присутність письменника у своєму тексті у вигляді матеріалізованого авторського "Я" – загалом іманентна риса публіцистики. Тому дослідниця, задекларувавши використання методу "автобіографічного синергену", повернулася до згадки про нього тільки у "Висновках".

Головна ж методологічна ідея – висвітлити публіцистичну діяльність Олеся Гончара на тлі суспільно-політичного життя України 30–90-х років ХХ століття – переконливо й досконало реалізована в книзі. У цьому допоміг авторці вже понад півтора століття перевірений на практиці культурно-історичний метод, який передбачає сприйняття творів у контексті політичного й культурного життя доби. Публіцистика як спосіб реакції на злободенні проблеми сучасності потребує саме такого методологічного підходу, що було ще раз неспростовно доведено й у дослідженні В. М. Галич.

З трьох кваліфікацій Олеся Гончара, засвідчених у заголовку (журналіст, публіцист, редактор), дві виявили свою меншу питому вагу в доробку письменника, а відтак це адекватно відбилося й у дослідженні.

Як журналіст, Олесь Гончар працював лише в 30-х роках, у ранній період своєї творчості. Цю частину свого доробку він не вважав непроминущою, ніколи не включав її до своїх зібрань творів. В. М. Галич з обов'язку дослідника розшукала статті та нариси молодого письменника цього періоду. Зрозуміло, що й ці тексти становлять цінність для дослідників творчості Олеся Гончара, демонструють вироблення його голосу, становлення творчої манери. Але разом з тим за наносною стилістикою часу В. М. Галич побачила й людиноцентричну концепцію дійсності в нарисовій творчості майбутнього класика, його турботу про окрему людину, засудження функціонального підходу до неї, критику бездушності радянського чиновницького апарату. Як радянський журналіст, Олесь Гончар прагнув бути корисним українському народові, служити йому своїм словом, наскільки дозволяли обставини тодішнього життя.

Як редактор, Олесь Гончар працював завідувачем відділу прози журналу "Дніпро" з листопада 1947 до травня 1949 року. Головним редактором часопису в цей час був Микола Руденко. Заміна попередньої редакції на чолі з Андрієм Малишком була потрібна тому, що в 1947 році в "Дніпрі" побачили світ романи Івана Сенченка "Його покоління" (№ 1, 2), Юрія Яновського "Жива вода" (№ 4, 5), різко розкритиковані тоді в партійній пресі. Це був час ідеологічного терору. Письменників уже не знищували фізично, як у 30-х роках, але всі передумови для того були, і ніхто не знав, де зупиниться катівська сокира. У влади був очевидний намір використати молодого письменника Олеся Гончара для ідеологічного зміцнення редакційних рядів.

У березні 1949 року його призначають головним редактором журналу "Вітчизна", замість звільненого з посади "за космополітизм" попереднього редактора Євгена Адельгейма. Редагував він "Вітчизну" до лютого 1950 року, перейшовши відтоді на творчу роботу. Як головний редактор, він готував грудневий номер 1949 року, цілком присвячений сімдесятилітньому ювілею Й. В. Сталіна, незадовго до цього – матеріали до десятиріччя возз'єднання України. Та й чи міг він цього не робити? Аналіз редакційної роботи Олеся Гончара не засвідчив його особливої позиції в тій системі ідеологічних переслідувань і винищення вільної думки. До його честі слід усе ж віднести те, що він недовго й служив цій системі: майже рік в "Дніпрі" і приблизно стільки ж у "Вітчизні", а далі залишив офіційні посади. Таким чином, розгляд журналістської та редакторської діяльності мало що дав для розуміння величі видатного українського письменника ХХ століття. Цікавим вийшов параграф "Саморедагування: прагматика тексту", наповнений конкретними прикладами стилістичної роботи Олеся Гончара, відстежуванням того, як письменник шліфує мову своїх публіцистичних творів, "дотягує" текст до максимальної змістової виразності.

З погляду письменницької техніки автори поділяються на тих, хто пише відразу практично начисто, і тих, хто переходить у процесі втілення від задуму до публікації твору через численні текстові варіанти. До перших належать Оноре де Бальзак, Олександр Дюма, наш Павло Загребельний, який у "Спробі автокоментарю" написав: "Я не знаю чернеток і варіантів; я сідаю за машинку і відстукую роман". До других – Лев Толстой, Ісак Бабель, який свого часу вразив К. Паустовського, показавши йому товсту папку, де містилася не повість, як той спершу подумав, а тринадцять варіантів одного невеликого оповідання, і наш Олесь Гончар. Його приклад цікавий тим, що публіцистика як особливий тип журналістики, передбачає особливу оперативність, негайність виготовлення тексту. Для виправлень і стилістичної шліфовки у межах публіцистичного дискурсу часу не лишається. Незважаючи на це, Олесь Гончар не зраджує своїй манері роботи над рукописом, смисл якої полягає в старанному шліфуванні тексту, дописуванні й переписуванні, пошуку найбільш влучного слова. Розглядаючи густо помережані виправленнями сторінки рукописів Олеся Гончара, подані як ілюстрації до книги В. М. Галич, з сумом думаєш, що це, можливо, останній приклад такої письменницької праці. Сучасна техніка не залишає матеріального сліду від творчого процесу, від роботи письменника над словом, видаючи остаточний варіант тексту на електронних носіях. Думається, що скоро до архівів припиниться потік нових надходжень, не буде письменницьких рукописів, бо книжки подаються до видавництв на дискетах або й електронною поштою, не буде листів, бо все необхідне люди будуть говорити одне одному по телефону. А з найголовніших жанрів, спрямованих на висвітлення приватного боку життя, лишаться хіба що мемуари.

Але повернемося до книжки В. М. Галич про Олеся Гончара. Як і слід було апріорно сподіватися, її головна частина зосереджена на висвітленні публіцистичного доробку письменника; йому присвячено три ґрунтовні, глибокі розділи, кожен з яких міг окремо "тягнути" на монографію. Якщо говорити сумарно, згладжуючи певні нерівності рельєфу, то перший з них висвітлює проблематику, другий – жанрологію, а третій – поетику публіцистики Олеся Гончара. Така структура дослідження може бути визнана класичною, вичерпно охоплює предмет.

Перед кожним дослідником публіцистичного доробку письменника, який працював тривалий час (для Олеся Гончара це період, як уже зазначалось, від 30-х до 90-х років), розкриваються два можливі шляхи викладу теми: хронологічний і проблемний. Сутність першого (хронологічного) підходу полягає в періодизації творчості видатного діяча й подальшому висвітленні особливості проблематики всередині кожного періоду. Сутність другого (проблемного) підходу полягає в тому, що дослідник виділяє провідні проблеми публіцистики письменника і в межах цієї парадигми висвітлює особливості її розвитку в кожному окремому хронологічному періоді. В. М. Галич обрала проблемний шлях (метод – так з старогрецької мови перекладається це слово по-українськи). Зазначимо: залишивши другий варіант розгортання теми майбутнім науковцям.

Навряд чи можна говорити про те, що погляди людини на ту чи іншу проблему упродовж практично шістдесятилітнього періоду могли лишатися константою. Та ще й якого періоду! Чого тільки не пережила Україна за середину й другу половину ХХ століття?! Навіть якщо взяти до уваги різну міру свободи слова, то стане зрозумілим, що публіцистика Олеся Гончара несе на собі відбиток часу. Для дослідників публіцистики (наприклад) Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова чи Івана Франка вже давно прохідним місцем стало твердження про еволюційний характер їхнього світогляду й необхідність застосування такої ж еволюційної методології щодо його опису. Це означає, що дослідник може говорити: такий-то діяч розв'язував таку-то проблему так у такому-то році і в такому-то творі. Через десять років (наприклад) він цю проблему вже розумів інакше. Усе це необхідно сказати для обґрунтування нашої думки про те, що предмет дослідження В. М. Галич залишає можливості й іншого його розв'язання, аніж зараз запропонований.

У проблематиці публіцистики Олеся Гончара авторка виділила такі структурні одиниці: задуми в публіцистичному дискурсі письменника, митець і влада, ментальність українського народу, молодь як майбутнє нації, митець і екологія, мотив війни та миру, слобожанський мотив. Зазвичай у письменницькій публіцистиці вагоме місце займає літературна критика. Ця особливість знайшла відображення в розділах "Новітні тенденції літературного процесу в оцінці Олеся Гончара" і "Провідні митці України як уособлення духовності її народу", де подані персоналії Шевченка, Гоголя, Яновського й Довженка.

Уже на підставі цього переліку можна бачити, якою невичерпною місткістю наділений сам предмет дослідження. До персонального представлення не потрапили портрети Івана Котляревського й Івана Франка, Панаса Мирного й Степана Васильченка, Андрія Головка й Андрія Малишка. І це зрозуміло: тема "Олесь Гончар як літературний критик" є цілком самодостатня і по-своєму обширна. Вона не могла в повному обсязі увійти в книжку про його публіцистику. Авторка мала право зробити з цієї теми вибірку за власним уподобанням. Її вибір мотивований тим, що запропоновані нею постаті особливо семантичні в літературній критиці Олеся Гончара та ще й наділені виразним публіцистичним звучанням, тоді як у висвітленні інших письменницьких портретів переважає літературознавчий аспект.

Формулювання ж, в яких представлена публіцистична проблематика, не викликають сумнівів. Зауваження можна зробити щодо їх розташування. Навряд чи варто на перше місце висувати задуми в публіцистичному дискурсі письменника. Тема, по-своєму важлива з погляду психології творчості, викладених у її межах автокоментарів, усе ж не наділена тією загальністю, як проблема національної свідомості та української мови, екології, війни і миру, стосунків митця і влади.

Найбільш виразно метод В. М. Галич демонструє параграф "Еміграція і діаспора: еволюція поглядів", де в самій назві закладена парадигма розвитку теми, хронологічні змістові зсуви в її інтерпретації, які спостерігалися впродовж життя письменника.

Традицією в історико-журналістських дослідженнях стало широке залучення архівних матеріалів; гарними монографіями й дисертаціями вважаються ті, де містяться посилання на архіви, і слабкими, де таких посилань немає. Справді, для створення повноцінної картини історичного розвитку журналістики, використання архівних матеріалів бажане й необхідне, вони часто кидають світло на нез'ясовані епізоди журналістського розвитку. Але є в цієї медалі й зворотний бік. Він особливо прикметний тоді, коли мова йде про публіцистику, адже вона за самою своєю природою існує і працює тільки тоді, коли репрезентується в друкованому чи усному слові. Не є публіцистикою і не можуть нею бути листи, щоденники, записи в блокноті. Вони не стали фактами журналістики; залишились езотеричними творами, не перетворившись на екзотеричні явища. Публіцистика ж за своєю природою екзотерична. Якщо ж ми в основу дослідження кладемо архівні матеріали, то підміняємо вивчення публіцистики на вивчення світогляду письменника.

У деяких параграфах рецензованої книжки відчувається надмір езотеричних текстів і невиправдане розширення предмета публіцистики до обсягів світогляду письменника. Так, наприклад у параграфі "Митець і влада" за різноманітними архівними документами викладено дуже цікаву історію стосунків самого Олеся Гончара з радянською державою. Цей розділ цінний запровадженням у науковий обіг нових джерел, але в аспекті розбудови публіцистичної парадигми він вразливий. Говорячи про це, слід все ж мати на увазі, що керувала авторкою благородна мета – домогтися вичерпності у висвітленні предмета свого дослідження.

Таку ж мету вичерпності переслідує вона й у наступному розділі, присвяченому жанрології публіцистики Олеся Гончара. Починається розділ двома методологічними параграфами, спрямованими на висвітлення історіографії питання і на подання загальної характеристики жанрової системи публіцистики. Далі запропоновано аналіз п'ятнадцяти жанрів публіцистики Олеся Гончара. Зрозуміло, що чільне місце тут відведено жанрам статті, інтерв'ю, нарису, передмові й післямові, рецензії. Але авторка вичерпує тему, пропонуючи розгляд і таких жанрів, як привітання, заява, звернення, запис до книги музею і некролог. Аналіз ведеться саме в аспекті встановлення провідних рис і ознак жанрового змісту й жанрової форми, з'ясування оригінального авторського стилю у використанні того чи іншого жанру.

Наукову сумлінність авторки демонструє, наприклад, параграф, присвячений жанру некролога в публіцистиці Олеся Гончара. У тексті подані всі знайдені дослідницею визначення цього жанру, описано історію його становлення. У Олеся Гончара до цього жанру належать дванадцять творів: перший, датований 1956 роком, написаний з приводу прощання з Остапом Вишнею; останній з'явився в 1984 році і присвячений Михайлу Шолохову. Унаслідок аналізу практично всіх текстів, що репрезентують цей жанр у публіцистиці Олеся Гончара, В. М. Галич робить обґрунтований висновок: "Його некрологи відзначаються ліричністю, філософським осмисленням здобутків митців у історії української культури, інтертекстуальністю змісту. [...] Письменник завжди надавав їм високого національно-патріотичного звучання. […] У його некрологічних творах відхід у вічність розкривається як подія, сумна, трагічна сторінка національної культури, у якій доля кожного видатного митця сприймається як карб у історії народу на шляху національного визволення й формування його духовності" [2, 576].

Таким чином, аналіз жанрів публіцистики Олеся Гончара подано на тлі світових жанрологічних процесів, відображено місце письменника у формуванні українського особливого й індивідуального гончарівського типу того чи іншого жанру, розглянуто збагачення в творчій практиці письменника жанрових традицій новими рисами.

Не можна не сказати про захоплення В. М. Галич статистичним методом, прагнення перелічити всі твори, назвати конкретні цифри того чи іншого жанру, подати графіки за роками чи десятиріччями наявності конкретних жанрів у творчості Олеся Гончара. Але що важать цифри для художньої творчості, де успіх вимірюється талантом, а не кількістю витраченого паперу?

У статті "Володимир Самійленко" (1958) Максим Рильський рішуче відкинув зауваження, що цей поет мало зробив у своєму житті. "Хто визначив, скільки саме рядків має написати поет за своє життя? – іронізував класик. – Полічіть, скільки рядків ліричних поезій написав за своє життя Пушкін? [...] Від французького поета Антуана Арно перейшов у віки тільки один вірш про листок, що зірвався з дерева, – і йде той вірш, котиться той листок у дальші віки... Спасибі й за те Антуанові Арно, як спасибі безсмертному Грибоєдову за його єдине "Горе з розуму" (хто знає інші, досить численні, твори Грибоєдова?) – незрівнянно більше спасибі, ніж "другові" Грибоєдова Булгаріну за його друковані стоси..." [4, 97]

Вимірювання вартості не кількісними, а якісними показниками – це загальний закон творчості: і художньої, і публіцистичної. Олесь Гончар цінний для нас не тим, що написав майже тисячу публіцистичних текстів. Зазвичай пересічний журналіст районної газети залишає після себе набагато більший доробок. А тим, що його публіцистика увійшла в склад національних надбань українців, його слово явило собою потужний вибух національного духу, формувало українську свідомість у мільйонів зденаціоналізованих громадян, демонструвало світові велич української національної культури.

Розділ, присвячений поетиці публіцистики Олеся Гончара, розв'язаний в ономастичному та інтертекстуальному просторі.

Поетика публіцистики – галузь науки, у нашій гуманітаристиці майже не опрацьована. Тоді як про поетику багатьох письменників існують монографічні дослідження й дисертації, наразі не можна пригадати жодної поважної праці на цю тему в галузі публіцистики. Нещодавно в мене була полеміка з одним літературознавцем, якого здивував сам термін "поетика публіцистики". "Поетика – це наука про структуру й форму художнього твору" – доводив він. Публіцистика, мовляв, як явище журналістики, а не художньої літератури просто не підлягає вивченню з погляду поетики. Я заперечував і висловлював думку, що публіцистичний текст так само має свої структуру й форму, а отже, підлягає вивченню в поняттях поетики.

В. М. Галич – мій однодумець у цьому питанні. Вона сміливо включила до своєї книжки розділ про поетику публіцистики Олеся Гончара, щоправда, охопити це явище в цілому не змогла. Причини цього зрозумілі: поетика публіцистики – розмаїте й багатоструктурне явище. Її аналіз передбачає розгляд логічного сюжету(ів) розвитку теми автором, застосування різних типів аргументації головної ідеї, своєрідності використання образності, історичних та літературних ремінісценцій, нарешті, особливості мови й стилістики та ін. Запропонований В. М. Галич спосіб аналізу зачепив доволі вузький вимір поетики публіцистики Олеся Гончара, зате зроблений він високопрофесійно, старанно й вичерпно, як, зрештою, все, чого торкнулося перо цієї авторки.

Розгляд поетики власних назв розпочато з аналізу заголовних комплексів публіцистики Олеся Гончара, що ведеться із залученням архівних матеріалів, які дають уявлення про роботу письменника над назвами текстів, із відповідною типологією, запропонованою дослідницею. Не може, зокрема, не викликати інтересу пропозиція В. М. Галич скласти словник заголовків публіцистичних творів українських письменників, який міг би стати заочною школою майстерності для працівників журналістики.

В окремих параграфах подано аналіз антропонімів і топонімів. Цікавою вийшла розмова про асоціонім як троп. Аспект інтертекстуального розгляду представлений у параграфі "Інтертекстосвіт публіцистики письменника", де взято до уваги цитатний матеріал у його творах, наведені ремінісцентні мости, показано гру змістів, що внаслідок цього постає.

З наведеного огляду видно, що поетика авторкою мислиться в межах такого структурного рівня, як мова; на рівень композиції, сюжетики, аргументації, образного ладу вона не піднімається. Слід сказати, що з її старанністю й нахилом до вичерпності розділ про поетику публіцистики Олеся Гончара мав би перетворитися на окрему поважну монографію. Щоб уникнути цього, В. М. Галич зупинилася на тих аспектах, в яких почувалася особливо впевнено, і подала й тут високий зразок наукової проникності в мистецтво публіциста.

Завершивши огляд головних тем книжки В. М. Галич "Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор", необхідно сказати про її загальне розв'язання. Книжка все ж є задовгою і зовсім не в тому сенсі, що вона велика за розміром. Якось Максим Рильський написав, що чотиритомний роман Льва Толстого "Війна і мир" – твір короткий, оскільки з нього не можна викинути жодного зайвого слова. Книжка В. М. Галич є задовгою саме через "зайві слова й місця".

Навряд чи є сенс у тому, щоб після докладного розділу про проблематику публіцистики, розкриття історичних аспектів творчого шляху Олеся Гончара у розділі про жанрологію переказувати елементарні факти його біографії [2, 346 – 347], де знову вести мову про початок його журналістської діяльності в газетах Харкова й Козельщини, перерву в його творчості через війну тощо.

Навряд чи є потреба в кінцевому параграфі з жанрології Олеся Гончара (присвяченому некрологу) знову повертатися до прохідних ідей вступного розділу, як-от: "Багатою на розмаїті жанрові форми постає публіцистика визначного майстра національної літератури Олеся Гончара, який широко використовував потенційні можливості жанрів, досягаючи глибини й точності спостережень над життям, тими складними й суперечливими процесами, що відбувалися в Україні та світі в другій половині минулого сторіччя" [2, 558]. Про все це йшлося у вступі до розділу і не потребувало повторення з нагоди жанру некролога.

Нарешті, який сенс був у тому, щоб двічі наводити одну й ту саму цитату з праці Михайла Бахтіна про еволюційність і консерватизм жанру, що дає йому підстави лишатися собою і невпинно розвиватися [2, 360 і 428]?

Складається враження, що монографія писалася у вигляді статей, кожна з яких потребувала свого вступу, уведення в тему, тверджень про велич публіцистичного доробку Олеся Гончара і нагадування про кульмінаційні епізоди його творчого шляху, посилання й актуалізацію базових методологічних ідей і висловлювань авторитетів. При остаточному складанні тексту книги ці обов'язкові з погляду жанру статті та зайві з погляду жанру монографії композиційні частини не були усунуті, через що раз у раз натрапляємо на фрагменти вже наведених фактів, епізодів біографії і навіть подвійні цитування одних і тих же місць з творів наукових авторитетів.

До дрібних похибок, які все ж не можна залишити непоміченими з обов'язку рецензента, слід віднести використання чоловічого роду щодо Тамари Старченко [2, 128] і Віри Зубань [2, 695]; наведення назви книжки білоруських авторів Алеся Адамовича, Янки Бриля і Володимира Колесника "Я из огненной деревни", на яку написав рецензію Олесь Гончар, у вербальній формулі "Я с огненной деревни" [2, 446]; приписування Олесю Гончару афоризму "Нове життя нового прагне слова" [2, 197], який насправді належить Максиму Рильському; цей рядок починав однойменний вірш 1932 року і настільки прижився в українській мові, що увійшов до книжки А. П. Коваль і В. В. Коптілова "Крилаті вислови в українській літературній мові" [3, 197].

Проте наявність дрібних недоглядів, на жаль, – типова картина в сучасному книговиданні, де явно ослаблена редакторська робота, автори прагнуть здешевлення видання й випускають книжки у власній редакції, що й призводить до певних прорахунків, які безперечно були б виявлені за умови дбайливого редагування. З цього погляду слід навіть відзначити високу поліграфічну якість книги В. М. Галич, гарну коректорську працю, відсутність у тексті друкарських помилок.

У цілому ж у такому монументальному й ґрунтовному дослідженні, яке створила В. М. Галич про публіцистику Олеся Гончара, окремі недогляди сприймаються як приватні моменти, що не руйнують високої оцінки зробленого науковцем. Її дослідження збагачує нашу гуманітаристику, воно мусило з'явитися в ній для висвітлення об'єктивної складової нашого духовного життя новітнього часу. Досі ми знали Олеся Гончара-письменника, відомого своїми видатними здобутками. Завдяки В. М. Галич ми пізнали сьогодні Гончара-публіциста, лицаря українського національного духу, який поклав свою цеглину в підмурівок нашої сучасності, працював невтомно над пробудженням і становленням національної свідомості українського народу. У нашій свободі, незалежності, державності є й частка його великої праці, яка заслуговує на гідне поцінування й дослідження, що їх відкрила В. М. Галич своєю монографією.

1. Бабишкін О. К. Олександр Довженко – публіцист. – К.: Рад. письменник, 1989. – 288 с.

2. Галич В. М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності: Монографія. – К.: Наук. думка, 2004. – 816 с.

3. 3. Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові: Афоризми, літературні цитати, образні вислови. – 2-ге вид., ереробл. і доп. – К.: Вища школа, 1975. – 335 с.

4. Рильський М. Т. Володимир Самійленко // Рильський М. Т. Зібр. творів: У 20 т. – К, 1986. – Т. 12. – С. 90–101.