У статті аналізуються умови розвитку українськомовної періодики на території Росій-ської імперії в період російської революції 1905–1907 рр., особлива увага звертається на цензурні та адміністративно-політичні переслідування демократичної преси.
The article deals on the processes of the Ukrainian language periodicals development in the Russian empire in the period of the revolution of 1905–1907; the attention is concentrated on the issues of censorship, administrative and political persuasion of the democratic mass media.
Російська революція 1905–1907 рр. дала енергійний поштовх до розвитку періодичних видань на всіх територіях Російської імперії. Науковці особливо активно вивчали умови функціонування легальної, революційної, пролетарської преси цього періоду (зокрема дослідження О. Бережного, О Окорокова, С. Смирнова, Р. Оганесяна, Б. Єсіна, Є. Корнілова та ін.). Останнім часом з'явилися публікації російських учених, присвячені історії правового регулювання редакційно-видавничих відносин, діяльності цензурних установ та окремих цензорів часів Російської імперії [2]. Звернулися до своїх національних джерел білоруські дослідники, називаючи пореволюційні перетворення 1905–1907 рр. "новою епохою розвитку громадянства" і створення періодичної преси білоруською мовою [13, 161].
В історію української журналістики вписані нові документальні сторінки завдяки дослідженням Є. Демченко, М. Гончарук, І. Крупського, О. Мукомели, В. Рубана та ін. Але й досі чимало фактів та імен, пов'язаних зі створенням місцевої преси на території України, чекають своїх дослідників. Відсутність повної бібліографії українських періодичних і продовжуваних видань, розпорошеність комплектів та поодиноких чисел (іноді рідкісних) національної преси у фондах закордонних бібліотек та архівів (передусім – російських), недоступність багатьох газет і журналів для науковців не сприяють відтворенню цілісної системи преси та її комплексному аналізу. Проте ця проблема існує десятиліттями і поволі, завдяки дослідженням Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника та Науково-дослідного центру періодики, починає набувати характеру системних і цілеспрямованих розробок.
Мета цієї статті – виявити політичні та національно-духовні умови розвитку українськомовної преси на території Росії після революційних зрушень 1905–1907 рр., засвідчити потребу українців різних регіонів імперії творити громадську думку, незважаючи на численні переслідування, арешти, заборони, цензурні та адміністративно-політичні перепони, які дослідники неодноразово називали "отруйними скорпіонами", що перешкоджали розвитку демократичної думки. За підрахунками, проведеними на підставі архівних документів Російського державного історичного архіву Росії (РДІА) у Санкт-Петербурзі та публікацій у періодичній пресі того часу, від листопада 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 56 українськомовних газет і журналів, але своє існування бодай одним номером підтвердили лише 25 видань.
Оглядаючи процеси розвитку українськомовної періодики, публіцист петербурзького журналу "Украинский вестник" П. Я. Стебницький писав у 1906 р.: "Все ж спроби створити рухливий і чутливий орган преси для ширших верств українського народу розбивались об кам'яну стіну, споруджену таємним розпорядженням 1876 р., завдяки якому численні клопотання із різних міст про дозвіл періодичних видань українською мовою неминуче оголошувались "не подлежащими удовлетворению", незалежно від характеру проектованого видання; таких нездійснених спроб за останнє десятиріччя можна нарахувати кілька десятків" (1906. – № 1. – С. 87).
Справді, навіть після проголошення Емського указу 1876 р. до Головного управління у справах друку Російської імперії продовжували надходити видавничі клопотання української інтелігенції. Серед таких проектів – часописи рідною мовою: щомісячний літературно-етнографічний журнал "Україна" у Києві (1881), однойменне видання знову ж у Києві (1899), часописи "Порада" (Чернігів, 1896) і "Промінь" (Санкт-Петербург, 1899), які мали виходити за сприяння Олени Пчілки, О. К. Коваленка, О. Л. Глібова, М. І. Міхновського. Жодна програма не була схвалена російськими чиновниками.
Така сама доля спіткала проектовані видання в 1901–1904 рр., коли значно зросла кількість заяв до Головного управління у справах друку; жодне з 14 клопотань не отримало позитивної відповіді. У такій катастрофічній ситуації значно зросла консолідація прогресивних сил, що виступали за відміну заборон видання книг і періодики українською мовою. Це відбувалося не тільки на українських територіях, а й у столиці Російської імперії – Петербурзі. Скажімо, газета "Наши дни" активно подавала матеріали про українське питання (писали Шраг, Лосевич та ін.), газета "Сын Отечества" опублікувала важливу відозву української інтелігенції “О нуждах украинской печати" (1905. – 15 / 28 марта).
Драконівські закони стосовно української мови анулювала лише перша російська революція: Маніфест 17 жовтня і "Тимчасові правила про друк" від 24 листопада 1905 р. надали права громадянства і для українського друку. Варто зазначити, що ні Маніфест, ні правила про пресу не скасовували закон 1876 р., тому губернатори, яким надавалося право видачі свідоцтв, неохоче йшли на дозвіл українських газет і журналів. Подібний приклад спостерігався в Одесі, коли місцевий градоначальник відмовив видавцеві зпроектованого видання "Народна справа", зазначаючи: "Явочний порядок ... ще тільки обіцяно, але не дозволено" [6].
Газета з'явилася у російському варіанті, тому змушена була повідомити читачам: "Мнение г. Одесского цензора относительно обещанных манифестом 17 октября свобод, в отношении по крайней мере к свободе украинского слова, лучше всего явствует из того, что он даже само слово "украинский" считает нецензурным, почему в извещении об украинском митинге 23 ноября, помещенном в "Одесских новостях", он вычеркнул это слово" (1906. – 1 янв.).
Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів на кожному кроці. Скажімо, у відповідь на запрошення до участі в щоденнику "Громадська думка" А. Кримський писав із Москви: "А я не верю (підкреслено А. Кримським. – О. С.), чтобы была разрешена печать нам… У нас, в Москве, мало кто верит в искренность Витте. Издания, такие как "Русские ведомости", по обязанности и по политическому такту пишут о доверии к правительству, но я же хорошо знаю, что те, кто так пишет, имеют большую неуверенность в душе своей; относительно меня же, "академической" публики, то она склонна считать весь Манифест 17 октября провокацией" [4].
Справді, не були дозволені київським градоначальником газета "Громадське слово" і журнал "Нове життя" (згодом – "Громадська думка" і "Нова громада") з огляду на "політичну програму" видань, в якій ніби вимагалося повалення існуючого державного устрою, створення автономних областей на околицях імперії, перебудови її на засадах федеративності тощо [11]. Телеграфно звернувся до голови Ради міністрів Росії С. Вітте і полтавський поміщик В. Шемет, висловлюючи прохання видавати газету "Лубенщина" на Полтавщині. Не дочекавшись відповіді, він розпочав випуск тижневика для селян "Хлібороб", що вийшов "явочним порядком" (без офіційного дозволу) за сприяння Лубенської української громади. Поява цієї першої суто української (за змістом і мовою) газети в Східній Україні стала патріотичним подвигом родини Шеметів.
Часопису не бракувало передплатників і читачів – 5 тисяч примірників розповсюджувалися швидко. Але місцева адміністрація прагнула газету закрити і вилучити її номери. Не відставала у злісній критиці реакційна преса. Зокрема, чорносотенний "Киевлянин" кілька разів апелював до окружного суду в Лубнах, полтавського губернатора та інших сил, що мали покласти край подібній нелегальній сваволі й "потурбуватися про те, щоб знову ввести в дію закони Російської імперії" (1905. – 7 груд.). Таким чином, четвертий номер "Хлібороба" був конфіскований. П'ятий номер "за непорозумінням з адміністрацією" вийшов із запізненням. Згодом втрутився суд, призупинивши видання лубенського тижневика [12].
За видавничими процесами стежили й оглядачі журналу "Нова громада". У лютому 1906 р. повідомлялося про сумне становище і складну долю преси після проголошення свободи слова. Це засвідчували цифри: приблизно за місяць припинили існування не менше 80 періодичних видань, арештовано понад 60 редакторів, які витратили на заставу майже 350 тисяч карбованців викупних грошей (№ 2. – С. 121). А вже у березневій книжці журналу зазначено: "Сучасна свобода преси ще гірше часом дошкуляє письменникові, аніж попередня цензура" (№ 3. – С. 101). Не сприяло поширенню українського слова й оголошення на певних територіях "воєнного стану", що призводило до придушення найменших демократичних виявів. Із метою боротьби з революційним рухом у Російській імперії лише з грудня 1905 до січня 1906 р. воєнний стан введено в 62 містах, стан надзвичайної охорони – у 23, а посиленої – у 18 [7].
Конфіскації, заборони, арешти переслідували київський щоденник "Громадська думка". В одному з листів до А. Кримського тодішній редактор газети Б. Грінченко повідомляв про заборону видання за публікацію вступної статті у № 21: це була "остання крапля", адже цензор Нікольський кожен номер із підкресленими місцями надсилав київському генерал-губернаторові; цензура притягла редакцію до судової відповідальності за вісім справ [5]. Покарання сипалися одне за одним: 25 січня 1906 р. видання газети призупинено "на час дії воєнного стану в м. Києві" [16], але 4 лютого губернатор скасував це розпорядження [10, арк. 6]; кримінальній відповідальності підлягали автори статті "Загальні збори партії "Народної свободи" (9 березня), передової статті "Ні слова правди" і замітки "Відозва солдат артилерійської бригади" (8 червня), кореспонденції "Події в Юзівці Катеринославської губернії" (28 червня), статті "Село і розпуск Думи (лист з Проскурівського повіту на Поділлі)" (18 липня), "Чи буде наука по вищих школах?" (2 серпня) [9].
Всього проти редакторів-видавців "Громадської думки" порушено 11 судових справ, кілька номерів конфісковано. Після жандармського обшуку в редакції, конторі та друкарні газети 18 серпня 1906 р. щоденник змушений припинити існування. Журнал "Украинский вестник" констатував: "Из строя выбыл самый энергичный боец украинской печати, администрацией задушено самое крупное и значительное украинское литературное предприятие. Да, поистине печальны судьбы украинской печати" (1906. – № 3. – С. 923).
Чимало українськомовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами "Запоріжжє" і "Добра порада", одеським часописом "Вісти", київською "Боротьбою", петербурзькою газетою "Наша Дума", що продовжувала демократичні традиції журналу "Вільна Україна", та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета "Рідний край": до карних справ потрапили № 4 (за передрук у перекладі українською мовою статті "На захист гноблених" із газети "Полтавское дело"), № 11 (за кореспонденцію із Сумського повіту), № 13 (за кореспонденцію із Пирятинського повіту), № 20 (за вірш "Тарасові" – "революционного характера, в котором дерзновенно выражено неуважение к верховной власти"), № 29 (за передову статтю) тощо [10]. У квітні 1907 р. була закрита друкарня, де друкувався "Рідний край". З цього приводу петербурзька газета "Рідна справа" / "Вісті з Думи" писала: "Из Полтавы сообщают, что вице-губернатор Катеринич на целых семь дней приказал закрыть типографию Шиндлера; это за то, что в ней печатается украинская газета "Рідний край" (1907. – 17 квіт.).
Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: "Рідний край" (Полтава), "Світова зірниця" (Могилів-Подільський), "Рада" (Київ).
Українська преса з'явилася у 1906 р. і в інших регіонах Росії – Петербурзі та Москві, де зосереджувалося суспільно-політичне та громадське життя імперії. Соціал-демократичне спрямування декларував журнал "Вільна Україна" за редакцією поета А. Я. Шабленка; на думку рецензентів, це був "орган молодшої генерації українців", які сповідували "інтереси українського пролетаріату" [15]. Прогресивні тенденції на шпальтах часопису відстоювали Леся Українка, А. Шабленко, М. Чернявський та ін. Не обійшлося й тут без залякування редакції: А. Шабленко засуджений до однорічного ув'язнення у Петропавлівській фортеці, до судової відповідальності притягався новий редактор-видавець П. Д. Понятенко (за № 3), у № 5 / 6 взагалі не зазначено імені відповідальної особи.
Демократичні настрої "Вільної України" продовжила газета "Наша Дума", що видавалася в березні 1907 р., але була заборонена місцевою адміністрацією після № 2. Уже 12 квітня вийшла у світ нова загальнодемократична газета "Рідна справа", до участі в якій запрошені депутати 1-ї і 2-ї Державних дум та місцеві літературні сили. Петербурзький комітет у справах преси доповідав 10 травня 1907 р. Головному управлінню: зазначена газета за своїми поглядами симпатизує "трудовій групі Державної думи", у ставленні до урядової політики – "непримиренна й досить опозиційна"; хоча антисамодержавний характер редакції був очевидним, але комітет не знайшов достатніх підстав для "судового переслідування" [10]. Таким чином, "Рідна справа" припинила існування на № 12, дочека-вшись розпуску Другої думи.
У 1906 р. українська громада у Москві благословила літературно-художній журнал "Зоря", де друкувалися твори кращих національних митців: поезії П. Куліша, Б. Грінченка, О. Коваленка, П. Капельгородського, повість І. Нечуя-Левицького, репродукції картин М. Пимоненка, І. Похітонова, В. Маковського та ін. Ілюстрований тижневик за редакцією І. К. Оппокова, хоч і не декларував одвертих політичних гасел, проіснував лише до здвоєного ч. 6 / 7.
Самодержавство оголосило боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані [1]. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців [14]. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Самодержавство гнівно нищило паростки демократичної і будь-якої опозиційної преси, своїми вчинками виявляючи "істинне обличчя" свободи преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р. "Карнавал свободи слова почав згасати", як образно висловився про цей період петербурзький дослідник преси Г. Жирков [3, 190].
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові