Ласкаво просимо

Щоденна газета "Рада" (1906–1914) у контексті епістолярної спадщини

к. і. н.

УДК 070 (477) (092)

На підставі джерелознавчого аналізу кореспонденцій відомих сучасників до Є. Чикаленка, видавця щоденника "Рада", відображені основні редакційно-видавничі проблеми київської газети. У знайдених листах зберігається значний інформативний матеріал, що кидає світло на історію видання.

The correspondence of J. Chykalenko, the famous public figure, editor, publicist, patron of literature and memorialist, is for the first time analyzed in a complex way. This correspondence is defined as complicated and valuable historical source for comprehensive study of the history of the first Ukrainian daily newspaper "Rada" in Kyiv at the beginning of the XX century.

Одним із фундаторів і постійних видавців "Ради" був відомий громадсько-політичний і культурний діяч кінця ХІХ – початку ХХ ст., популяризатор українського друкованого слова, автор популярних брошур "Розмови про сільське хазяйство", землевласник, самовідданий учасник українського національного руху Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929). Ця багатогранна постать, замовчувана протягом багатьох десятиліть, має сьогодні повне право посісти почесне місце серед когорти українських патріотів, які гідно виконали свій громадянський обов'язок і заслуговують адекватної оцінки нащадків. Заснування й видання щоденника "Рада" належить до вікопомних справ Є. Чикаленка. Адже в часи прискіпливого цензурування, зневажливого ставлення до українства, його узаконених переслідувань, браку надійних джерел фінансування, літературних сил, газетно-видавничого досвіду й практики, читацької аудиторії прихильників, ведення газети стало непростою справою, яка вимагала від фундаторів глибокої ідейності, жертовності, витримки, терпіння та переконаності у важливості розпочатої справи.

Газеті "Рада" Є. Чикаленко присвятив вісім із половиною років неспокійного життя. Видавець зізнавався, що газетна справа стала змістом його діяльності, барометром настрою та самопочуття, болем і радістю. Він був одним із наполегливих ініціаторів українськомовного видання, бо з 1903 р. неодноразово подавав до цензурних установ Петербурга прохання дозволити український часопис, був серед тих, хто зумів завдяки своїй цілеспрямованості протягом кількох років згуртувати навколо видання кращих сучасників і залишився видавцем "Ради" до її закриття 19 липня 1914 р., у зв'язку із введенням воєнного стану в Києві.

Видавничу діяльність Є. Чикаленка можна назвати зразком самовідданого служіння відповідального українця справі історичного значення. Адже йому доводилося докладати щороку на газетні витрати не лише величезні кошти (від 5 до 10 тис. крб.), а й вирішувати інші проблеми, що загрожували існуванню газети: шукати для неї відповідні тематичні й соціальні напрями, запрошувати до співробітництва відомих письменників і публіцистів, вислуховувати й глибоко переживати всі критичні зауваження, які надходили на адресу українського щоденника, протистояти адміністративному тиску.

У статті поставлені завдання проаналізувати, апелюючи до епістолярної спадщини сучасників "Ради", їхнє ставлення до газети та її історичної місії. Об'єктом дослідження стала значна й інформативно багата кореспонденція, яку отримував Є. Чикаленко у зазначений період. У листах кореспонденти давали йому чимало практичних порад, застерігали від поспішних рішень, формулювали завдання газети та її колективу. Дехто підтримував видавця морально у періоди затяжних невдач, що викликали у нього депресивний стан. Видно, хто і як допомагав йому і матеріально, бо серед прихильників "Ради" були й такі, які заради існування газети готові були віддати свої останні заощадження. У листах звучали і критичні зауваження щодо ведення газети: деякі кореспонденти вважали її несвоєчасною, цим пояснювали непопулярність "Ради", низькі показники передплати, що не покривали асигнованих видатків, створювали щорічні фінансові проблеми для видавців.

На думку сучасників "Ради", газета з перших місяців свого існування мала виконувати подвійне завдання: 1) шукати собі читача і 2) національно його пробуджувати. Але для виконання цих стратегічних завдань, треба було вирішувати безліч дрібніших: вибрати такий тематичний і соціальний напрями для щоденника, які б стали запорукою його популярності, виробити найдоступніший і найпривабливіший правопис для читача, адже офіційного українського правопису тоді не існувало. Національному часопису бракувало талановитих дописувачів і публіцистів; доводилося самотужки готувати такого професійного журналіста, який би володів газетними жанрами. Всі ці непрості проблеми, які становлять історію київського щоденника, відобразилися у листах до Є. Чикаленка відомих сучасників, які поділяли його наполегливість й непросту боротьбу за існування часопису напередодні кожного видавничого року. Серед них М. Грушевський, С. Єфремов, М. Аркас, В. Винниченко, В. Доманицький, М. Комаров, М. Коцюбинський, Д. Яворницький, В. Піснячевський, С. Шелухін, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Липинський, О. Лотоцький. Важливі деталі про редакційні справи "Ради" містяться в кореспонденціях від редакторів: М. Павловського (1906, 1907–1909, 1910) й А. Ніковського (1912, 1913–1914) і співробітників: М. Голобородька (С. Пригари), І. Малича, П. Понятенка, Г. Шерстюка. Їхні листи інформували видавця про стан справ у редакції, повідомляли про передплату, особисті стосунки між співробітниками та фінансові справи щоденника.

Цінну інформацію містять і листи до Є. Чикаленка від дописувачів "Ради" та небайдужих читачів, які бажали підтримати видавця, переконували його у необхідності та важливості існування українського друкованого органу. Це, як правило, одиничні поштові відправлення від того чи іншого кореспондента, але вони додають важливі штрихи до відтворення загального історичного полотна. До таких належать два листи від популяризатора "Ради" на Кубані М. Богуславського, листи від маловідомих і відомих кореспондентів: К. Безкровного, Г. Берегового, Д. Головчука, Г. Коваленка, М. Міхновського, І. Нечуя-Левицького, О. Радомського, В. Самійленка, В. Сапицького, О. Сластіона, Д. Ткаченка, П. Чижевського, Г. Чупринки та ін.

З перших років видання "Ради" однією з постійних проблем став брак передплатників. Про це свідчать листи Є. Чикаленка та його записи у "Спогадах" і "Щоденнику" [1]. Відомо, що газета лише перші три місяці 1906 р. витримала запланований тираж у 5 тис. примірників, згодом він упав до 2,5 тис. Передплату на наступний квартал не поновили 800 читачів. Це був перший сигнал тривоги для видавців. Треба було змінювати перш за все соціальний напрям газети, бо обрана орієнтація "на трудящі маси" не виправдала себе; з цієї причини відійшов од "Ради" видавець В. Леонтович, який відмовився фінансувати її надалі.

Таким чином, Є. Чикаленко у листах постійно шукав відповідний напрям для "Ради": у 1906 р. писав, що газету для задоволення читачів усіх соціальних прошарків й інтересів вирішили змінити на позапартійний, всеукраїнський і демократичний орган; у 1908 р. повідомляв про рішення однодумців видавати таку національну газету, яка б подавала оригінальний матеріал, а не дублювала російські газети. Цю ідею ще на початку 1908 р. запропонував О. Олесь, який радив розширити відділ дописів про національне життя [2]. Пропонував перетворити "Раду" на захисницю національних інтересів одеський кореспондент С. Шелухін [3]. "Новий курс" із орієнтацією на національну тематику підтримав Л. Жебуньов, який одним із перших ще на початку 1907 р. зауважив відсутність у газеті оригінальних публікацій на власне українські теми як її великий дефект [4], водночас категорично виступав проти соціальної переорієнтації на газету для інтелігенції, вважаючи це непрактичним і недемократичним кроком. Але курс на націоналізацію "Ради" не був одностайним. Так, активний петербурзький кореспондент і приятель Є. Чикаленка, український громадський діяч П. Стебницький радив йому зважити, чи національні теми відповідатимуть запитам читачів і застерігав од крайнощів. Причиною ж непопулярності української газети називав відсутність широкого українського руху, який загнали у підпілля і знищували протягом кількох століть; тому й "Рада" сприймалася українським інтелігентом-читачем як "об'єкт національної філантропії" [5]. П. Стебницький вважав українців національно незрілими для існування власного друкованого органу, неодноразово повторюючи у листах, що "Рада" непопулярна перш за все через несвоєчасність [6]. Але публіцист наполегливо підтримував Є. Чикаленка і щиро бажав, аби газета міцно стала на власні ноги. Він вважав її необхідним засобом національного виховання українців та поставив перед видавцем такі завдання: "Знайдіть до нього (читача. – І. С.) шлях, знайдіть зрозуміле йому слово, викличте на арену боротьби за національну долю і коли він скаже Вам, що він Вас не знає і знати не хоче, – оттоді справді треба лягать та помірать. А поки що – я ще вірю, що він того не скаже. От-тільки треба знайти той зарослий шлях в "українську казку" [7].

П. Стебницький щиро співчував видавцеві, коли той почував себе "морально одиноким" у вирішенні газетних проблем і називав ненормальним явищем те, що всі видавничі клопоти були звалені на одні плечі. Він орієнтував свого адресата на пошук надійних співробітників, радив об'єднати навколо себе талановитих, відданих справі людей, які б підтримали газету і літературним хистом, і матеріально. Вважав існування такого надійного осередку підтримки важливим для видавця, а на його розважливість та досвід покладав великі надії, бо писав: "А без Вас, я певний, що нічого не вийде, – не згуртується редакція, не знайдеться центральний авторитет. Тоді – на пресі треба буде поставити хрест" [8].

Несвоєчасною назвав "Раду" ще один кореспондент Є. Чикаленка із Петербурга О. Лотоцький, громадський діяч, член тамтешньої української громади. Невдачі українського щоденника він пояснював тим, що українці погналися за завданнями, які не відповідали їхнім можливостям. Але радив продовжити експеримент з газетою і покладав на видавця також великі надії, називаючи його моральним взірцем для співробітників редакції. У листах О. Лотоцький давав і поради, як повести видання далі. На його думку, досить було для ведення часопису 8–10 талановитих публіцистів. Він також радив розробити редакційну програму: скласти каталог тем і пропонувати їх для вибору дописувачам, всі мате-ріали готувати заздалегідь, а не поспіхом і випадково, та кожен номер планувати попередньо. Таку тактику планування називав "рулем і вітрилами" видання [9].

За кілька років видання "Рада" не виправдала надій видавців на короткочасні дефіцити і на те, що через кілька років газета почне давати прибутки, які покриють асигновані на неї видатки. Про це писав Є. Чикаленко М. Грушевському, М. Аркасові, П. Стебницькому. Дефіцити у розмірі 20 тис крб стають хронічним явищем і половину їх щороку доводилося доплачувати Є. Чикаленкові, а це щорічних 8–10 тис, при змозі з натяжкою доплачувати лише п'ять.

Тому у маловрожайні роки, коли бракувало коштів, видавця час від часу бентежили сумніви, чи дотягне "Рада" до кінця року, не осоромить українців своєю смертю, бо "яка ж то нація з нас без щоденної газети?" [10]. Смерть газети Є. Чикаленко називав і своєю духовною смертю. Але впевненість у необхідності та важливості розпочатої справи перемагала всі сумніви, він навіть не погоджувався на скорочення видання до триразового на тиждень, на підвищення розміру передплати. Щорічно видавець мріяв дотягти до кінця року, а далі "якось-то буде". У 1910 р. "Рада" розіслала своїм передплатникам вимушену відозву, написану за ініціативою Л. Жебуньова. У ній змальовувався стан газети, її фінансові труднощі й повідомлялося про можливе припинення її видання. Але редакція й особисто видавець отримали кілька сот листів із прихильними відгуками та проханнями не закривати "Раду". Є. Чикаленко писав М. Комарову, що вони отримали до 500 листів, "в яких молять, благають не припиняти "Ради"; доводять, що се величезної історичної ваги діло, що без газети пропаде ввесь рух, а инчі кажуть, що без газети і жить не варто..." [11]. Ці листи стали великою моральною підтримкою видавцеві і спонукали його шукати нові джерела фінансування газети, звертатися до приватних осіб, товариств, з'їздів.

Радив Є. Чикаленкові звертатися до за-можних, "з великими маєтками людей" голова миколаївської "Просвіти", композитор й історик М. Аркас та й сам, коли була можливість, вклав 2,5 тис. крб. [12] у стартовий капітал газети, як у "рідне, святе діло" [13]. Аналогічні пропозиції йому надсилали з Петербурга та П. Стебницький, дописувач "Ради" з с. Войтовців Д. Головчук [14].

Багато практичних порад давав видавцеві Л. Жебуньов: брати додатком для розширення передплати українські книжки, зокрема "Історію України-Русі" М. Аркаса, що вийшла у 1908 р., звертатися з проханням грошової допомоги до заможних українців: В. Симиренка, Ф. Вовка, братів Володимира та Сергія Шеметів та інших, хто міг реально допомогти, просив і сам заможних людей позичити Є. Чикаленкові під невеликі відсотки певні суми [15]. Л. Жебуньов підтримував видавця не лише порадою, переконливим словом, а й матеріально, іноді знаходив для видання кілька сот карбованців зі свого власного бюджету. Він писав, що "боявся навіть торкатись до неї [суми], хоча було дуже треба грошей на інші потреби, позичив для тих потреб, а 500 крб. зберіг" [16], також використовував власні кошти для розширення передплати.

Видавцеві у періоди фінансових труднощів доводилося звертатися як до приватних осіб, так і до з'їздів. У 1910 р. Є. Чикаленко поїхав на з'їзд сільських хазяїв у Катеринослав, щоб знайти спільника-видавця, але повернувся звідти розчарованим. Він писав П. Стебницькому про результат своєї поїздки: "Ті, що не мають грошей, захоплюються до глибини кишені, а ті, що мають гроші – тільки до глибини душі..." [17]. Його засмучувала байдужість до спільної справи приятелів і вчорашніх однодумців, а тому іноді доводилося звертатися до своїх адресатів з проханням допомогти зблизити вчорашніх однодумців із "Радою". Зокрема, Є. Чикаленко прохав П. Стебницького вплинути на В. Леонтовича, який невдовзі відійшов від газети, розчарувавшись її соціальним напрямом та настроями співробітників. На останнього впливали і клопотання П. Стебницького, а також рішучість Є. Чикаленка продати заради газети "ще 100 десятин" своєї маєткової землі та видавати газету хоча б для 15 передплатників. Тоді він як посередник ішов на переговори із В. Симиренком, щоб Є. Чикаленко не збувся свого господарства заради газети [18], неодноразово відмовляв від грошовитратної справи, називав його "упертим хохлом", але всі ці закиди видавець сприймав без образ, бо не бачив іншого джерела фінансування газети. "Зразком хохлацької впертости" називав Є. Чикаленка і П. Стебницький, бо вважав, що ніхто, крім українця, не витримав би таких складних умов видання газети [19].

Як свідчать листи, довелося видавцеві терпіти і непослідовну тактику ще одного жертводавця "Ради", професора-українця з Петербурга П. Пелехина, 5 листів якого до Є. Чикаленка виявлені [20]. Деталі переговорів із ним також відображені у листуванні з П. Стебницьким, котрий став уповноваженим П. Пелехина у справі передачі обіцяних грошей видавцеві. П. Пелехин пообіцяв Є. Чикаленкові дати на видання газети у 1910 р. 1000 крб. [21]. Але згодом почав ставити різні умови і, переславши, нарешті, 300 крб., відмовився давати залишок, бо сам вирішив, що "Рада" не виходитиме у 1910 р. і що краще кошти віддати на заснування українських освітніх закладів. Є.Чикаленко писав із цього приводу П. Стебницькому: "Ми зачепили собі нахабу […] я волію краще свої гроші дать (якби вони зараз були), аби не морочив ніхто голови та не вертів живота мені..." [22]. А тому в періоди матеріальної скрути видавець погодився взяти на фінансування видавничих потреб пільговий кредит до 1913 р. У 1911 р. почав клопотатися про заставу в банку свого київського будинку та писав М. Комарову, що у нього не віддано у заставу лише майно. Видавець готовий був заради газети навіть продати придбані ним землі, про що писав цьому ж адресату в 1906 р.: "У всякім разі я сього діла не покину, поки не позбуваю всіх земель, що прикупив. Як останеться у мене те, що получив у спадщину, тоді вже я скажу – годі!" [23].

Підтримував "Раду" своїм співробітни-цтвом, а видавця втішним словом і письменник В. Винниченко. Він запевняв свого адресата у періоди сумнівів та переживань у тому, що він робить історичну справу, якій прогнозував велике майбутнє: вона проросте у свідомості наступних поколінь, і вони складуть видавцеві гідну шану за його наполегливу і самовіддану справу [24, 17]. Додавали Є. Чикаленкові натхнення й упевненості ентузіазм та відданість окремих українців, які взялися за розширення передплати на "Раду" у 1910–1912 рр. із великим завзяттям. Серед таких були К. Безкровний із Харкова, простий службовець рейсового пароплава з Нікополя до Каховки Г. Береговий [25], популяризатор "Ради" із Катеринослава М. Богуславський, яким захоплювався Є. Чикаленко і писав про нього М. Грушевському: "Коли на Україні є таких передплатників тільки 15, то й то варто видавать газету" [26].

Одним із відданих популяризаторів "Ради" був і Л. Жебуньов. Він неодноразово писав видавцеві: "Знаєте я не сплю, не їм, не живу спокійно без думки про "Раду". Щоб його зробить, щоб вона поширилась?" [27]. А тому газетна тема була основною у його спілкуванні з людьми в курортних та лікувальних санаторіях, у розмовах із випадковими подорожніми, скрізь і всіма можливими способами він ширив кількість передплатників "Ради". Кореспондент зізнавався в одному з листів, що, захопившись популяризацією газети у санаторії, він навіть отримав зауваження від його медичного персоналу про те, що його пропаганда заважала людям лікуватися. З листів дізнаємося, де і в який спосіб Л. Жебуньов популяризував "Раду", які вносив пропозиції щодо розширення її передплати. Всі ці листи до Є. Чикаленка зі словами моральної підтримки додавали наснаги та завзяття видавцеві. Він писав у 1909 р. П. Стебницькому: "Отся моральна піддержка і надає бадьорості мені, і я сміливіше дивлюсь в будущину" [28], а М. Комарову у 1910 р.: "Сі листи єдине моральне задоволення, єдина дяка за всі моральні і матеріальні трати, зроблені на газету. [...] в сих листах я побачив стільки любови до газети, стільки поваги до нашої праці, що аж радісно на душі стало" [29].

Видавець постійно шукав талановитих журналістів: запросив до співробітництва молодого публіциста С. Єфремова; запримітив здібного, хоч і невідомого дописувача А. Ніковського, допоміг йому закінчити Новоросійський університет та переїхати до Києва. Одесит, у свою чергу, давав практичні поради, як краще систематизувати та розподілити матеріал у рубриках, критикував її за фонетичні помилки, спотворення не лише слів, а й прізвищ, що вважав недопустимим, орієнтував "Раду" на оперативне та вчасне подання новин (у цьому вбачав запоруку успіху) [30]. Він рекомендував у співробітники та дописувачі своїх друзів Г. Саливона та Ю. Стрижановського (Ю. Юркевича). Як видно, адресати взаємно критикували домагання авторських прав у газеті окремими співробітниками. Є. Чикаленко називав їх "анархістами-індивідуалістами", А. Ніковський таку тенденцію вважав ознакою національної незрілості.

Цінним дописувачем "Ради" був М. Гру-шевський, який подавав матеріали до рубрики "На українські теми". І. Франко писав огляди літератури, спогади про знайомих; він довіряв Є. Чикаленкові свої рукописи і дозволяв правити їх "без церемоній" [31]. Неодноразово видавець звертався до М. Коцюбинського з уклінним проханням подавати до "Ради" талановиті фейлетони, щоб письменник своєю кришталево чистою репутацією і співробітництвом морально підтримав у боротьбі з інтригами проти газети, які велися своїми ж українцями [32, 300]. Є. Чикаленко бажав тісних творчих взаємин із О. Олесем, уживав можливих заходів для переїзду талановитого поета з провінції до Києва. До відділу фейлетонів у 1910 р. запрошено письменника С. Васильченка, який прийняв цю пропозицію і надіслав серію оповідань: "Пацанок", "В темряві", "Під школою", "Осіння казка" [33]. Свої фейлетони подавав до газети талановитий гуморист В. Cамійленко (Сивенький) [34]. Серед дописувачів трапляється ім'я В. Липинського, який здійснював огляди "українських тем" і мріяв створити для газети історичні розвідки; він відмовлявся від гонорарів, бо вважав співпрацю з щоденником спільною для всіх свідомих українців справою [35]. Подаючи матеріали до "Ради", відомий сходознавець А. Кримський все ж зізнавався видавцеві, що вважає себе "непідходящим та непридатним" для подібного видання, бо не мав часу або писав великі за розміром статті, яких газета не публікувала [36].

Шукаючи дописувачів, Є. Чикаленко розумів і те, що українська газета неспроможна оплатити їхню працю, автори мали мізерні гонорари, бо передплати не вистачало, а видавці були обтяжені іншими видатками. Через те українські письменники, для яких літературна праця служила єдиним заробітком, змушені були шукати притулок творам у російських часописах, щоб не перетворюватися на "літературну шкапу", а залишатись "майстром пера". В. Винниченко писав Є. Чикаленкові: "Краще десь гупати молотом, ніж дряпати пером нікчемні "твори", надряпані похапцем, не обдуманим, під примусом необхідности" [37], бо таких творів треба було для заробітку написати 8–9 щомісячно.

Деякі дописувачі "Ради" у листах висловлювали роздратування. Це притаманно петербурзькому кореспонденту В. Піснячевському, який був невдоволений редагуванням його статей, обурювався, коли їх не публікували через невідповідність цензурі. Подібні претензії мав до редакції дописувач із Одеси С. Шелухін. У 1908 р. він образився за статтю "Наша неорганізованість" [38] і відмовився співробітничати, просив повернути неопубліковані рукописи [39]. Він також звинувачував киян в інтриганстві, сварливості, навіть засумнівався у дефіцитах газети (цілеспрямованому використанні призначених коштів) і пропонував розігнати редакцію. Цей же сюжет конфлікту "Ради" з С. Шелухіним трапляється у перших листах А. Ніковського до Є. Чикаленка [40]. Листи С. Шелухіна з 1910 р. мають зовсім інший тон. Кореспондент не мав ніяких претензій ні до редакції, ні до видавця особисто, він цікавився фінансовими справами часопису, передав од одеситів на видавничі витрати 500 крб. (1911), надсилав дописи і дозволяв редакції "хазяйнувати над його статтями на свій розсуд" [41]. В одному з листів за 1911 р. С. Шелухін перераховував свої літературні псевдоніми [42].

Серед дописувачів "Ради" був і поет Г. Чупринка. Він звертався до видавця, коли редакція з якихось причин не публікувала його віршів, і пояснював Є. Чикаленкові, що причиною того були особисті претензії до нього когось із її співробітників, а не літературна цінність його творів.

Нечасто через брак часу та прискіпливість до своїх публіцистичних здібностей обзивався до "Ради" П. Стебницький (П. Смуток). Він подавав то "шматочок політичної лірики", то "фантастичну вещицю", але часто сумнівався у їхній літературній вартості; йому здавалося, що читачі сприйматимуть писання як "базікання петербурзького чиновника", який про національні справи міркував "в часи досуга" [43]. Та Є. Чикаленко у листах часто "без ліцепріятія" просив надсилати хоча б "невеликі фейлетончики", які вподобали читачі, і завжди радів змістовним дописам з Петербурга. Шануючи літературний талант П. Стебницького, він називав їх цінними та відмінними від цвірінчання "молодих публіцистів-горобців".

Серед кореспонденції Є. Чикаленкові траплялися і листи критичного змісту: газеті дорікали за правопис, вживання русизмів, галицизмів, жаргон і політичну невихованість [44]. Гострі зауваження видавець отримував, зокрема, від приятеля студентських літ М. Лободи, який вважав мову часопису "погибельною для українства” [45]. Чимало рекомендацій щодо правопису "Ради" висловлював І. Нечуй-Левицький: він радив використовувати народну мову, а не місцеві діалекти чи галицизми, які у багатьох місцевостях здавалися малозрозумілими [46]. За галицькі діалекти критикував "Раду" і М. Комаров, коли скаржився на засилля в газеті сюжетів про Галичину і радив подолати цей дефект публікацією матеріалів на власне українські теми.

Час од часу виринала у листуванні серед інших проблем й необхідність пошуку для "Ради" талановитого редактора. Ця проблема супроводжувала газету з першого року її існування, коли її відданий, талановитий редактор Ф. Матушевський знайшов собі посаду на службі. Тоді з'явилося кілька кандидатур: Б. Грінченка, М. Коцюбинського, М. Грушевського, П. Стебницького та О. Русова.

Як бачимо з листів, найбільше симпатизував видавець делікатному, дипломатичному О. Русову, бо П. Стебницький та М. Грушевський у той час не могли переїхати до Києва. Є. Чикаленко особисто зробив О. Русову пропозицію редагувати "Раду" та просив Л. Жебуньова вплинути на нього під час приїзду вченого до Полтави у 1906 р. [47]. Видавець вважав, що саме при його редагуванні газету сприйматимуть як всеукраїнську, а не гуртківську, що Русов приверне до неї і меценатів, і читачів. Але О. Русов відмовився від пропозиції, пояснюючи це тим, що не мав права покинути громадської роботи у Петербурзі і вважав більш підходящою кандидатуру Б. Грінченка [48]. Видно, що редагування її М. Павловським не задовольняло багатьох; особливо категорично тут виступав Л. Жебуньов [49].

Бажав "Раді" кращого редактора і П. Стебницький. На його думку, ним повинен бути талановитий керманич, здатний гуртувати співробітників тонкою чутливістю до слова, широкою думкою та ерудицією, стримувати "від індивідуалістичних вибриків", тримати газету в обраних рамках, визначати теми, писати особисто. У 1910 р. він пропонував на редактора П. Чижевського, в якого, на його думку, була "газетна жилка" [50].

Цінними для всебічного висвітлення газетно-видавничої теми, як вже зазначалося, стали і листи редакторів "Ради" та співробітників редакції до Є. Чикаленка. З цієї кореспонденції можна визначити, хто співробітничав із київським щоденником і в який період, що публікував у ньому.

У листах М. Павловського (редактора "Ради" у 1906–1910) переважали газетні сюжети. Він інформував Є. Чикаленка про редакційні справи, про адміністративні утиски редакції і газети в цілому та безпричинну конфіскацію номерів. Відомо, що він залишив своє редакторство у 1913 р. без образ, бо продовжував жити у будинку Є. Чикаленка в Києві до 1917 р. та інформував господаря про побутово-родинні та громадські справи.

Великий масив інформації з історії видання "Ради" закладений у листах до Є. Чикаленка молодого її редактора (1912, 1913–1914) А. Ніковського, який своїми кореспонденціями вводив видавця "в курс всіх радянських справ і навіть в дух їх" [51]. Видно, що він із задоволенням прийняв запрошення редагувати газету влітку 1912 р., і вже це випробування не розчарувало: він повертався в Одесу з почуттями людини, що побувала на вдячній і цікавій роботі. За цей короткий час він з'ясував для себе, що газетна праця, а не педагогічна (якою він тоді займався) була його професійним покликанням [52].

Задоволений ним залишився і видавець. І тому, коли А. Ніковський восени та взимку 1912 р., працюючи на викладацькій роботі, перестав нарікати на своє вчителювання, це серйозно насторожило Є. Чикаленка, бо він хотів його бачити або редактором, або профе-сором, але не вчителем. Коли влітку 1913 р. постало питання про постійного редактора "Ради", виявилася одна кандидатура – А. Ніковського. Чикаленко вірив, що саме він перетворить "Раду" на поважний і солідний орган.

А. Ніковський у листах інформував Є. Чикаленка про всі редакційно-газетні справи. Видно, що він виступав проти монополії на теми, за конкуренцію серед дописувачів, вимагав компактності та конкретності матеріалу, був противником "порожніх балачок та формальних розводів", які без жалю нищив у рукописах. Свій стиль роботи редактор характеризував так: "Не хочу казати нікому ніяких прикростей, не хочу за недогляди переслідувати і малоздатних випирати з редакції. Треба ще самому вчитися та вчитись, з часом набирати енергії; більше всього боюся раптом шарпнути воза, бо чую, що або зноровлюся, або пристану, або махну рукою" [53], тобто намагався утримуватися від проведення радикальних реформ, уникати с уникати сварок та непорозумінь.

У пошуках цінних та якісних публікацій А. Ніковський пропонував іти таким шляхом: підняти інтерес дописувачів матеріальним стимулом – підвищенням ціни написаного рядка за рахунок збільшення кількості оповісток у газеті. Недобросовісним співробітникам докоряв не словом начальника, а власним прикладом. Так, коли побачив, що ведучі відділів "Ради" (відділоводи) подавали хроніку, не читаючи інших газет, він мовчки почав це робити сам, і, присоромившись, вони ставали на правильний шлях.

У листах А. Ніковського йдеться про те, хто був співробітником редакції газети у період його редагування, як колектив ставився до виконання своїх обов'язків. Редактор усім працівникам давав характеристики, відзначав заслуги та негативні риси кожного. Його найбільше дратувала байдужість та інертність, щоденне наймитування, а захоплювала безмежна відданість справі. З симпатією ставився до тих, хто сприймав "Раду" як щось "реальне, близьке і рідне", був вражений тим, що зробив для неї Ф. Матушевський, підкреслював відданість газеті С. Єфремова.

А. Ніковський цінив талант і фантазію постійного дописувача С. Пригари, але підкреслював його впертість, коли поставало питання про збір додаткового матеріалу. Відзначав здібності М. Вороного, який був відділоводом і виконував свою роботу бездоганно, цікаво, не ганяючись за рядком, але мав неприємну вдачу, і тому не було бажання з ним працювати. Не подобався А. Ніковському стиль П. Христюка, який писав "сухо, по-старечому, безбарвно". Підсумовуючи річницю свого редакторства, зізнавався видавцеві: "Сумно. Рік минув, а людей коло мене нема, а слава газети не покращала" [54].

Проте читачі й прихильники "Ради" за-значили позитивні зміни у її веденні. Їх одразу помітив спостережливий П. Стебницький. Він писав Є. Чикаленкові: "Газета оживилась, зробилась схожою на газету. Видко хазяїна, що стежить за фактами, подіями, пресою, викликає статті, не допускає прогалин в темах, планомірно розбиває белетристичний матеріал" [55]. Подібні відгуки про нового редактора надіслали Л. Жебуньов та інші кореспонденти.

Діловою інформацією про динаміку передплати, фінансові справи, міжособові стосунки у редакції наповнені листи завідуючого конторою, "Ради" у 1911 р. П. Понятенка. Інформував про фінансові справи ще один завідуючий конторою вже тяжко хворий Г. Шерстюк, якого Є. Чикаленко називав "найціннішим своїм помічником" із ведення господарської частини газети [56]. Г. Шерстюк постійно за-значав показники передплати, які називав "пульсом" газети, писав про штрафи, наклепи на "Раду", свої наміри скоротити у 1911 р. щорічний дефіцит газети до 12 тис. крб. [57]. Видно, що Є. Чикаленко високо цінував цього співробітника, бо писав після його смерті М. Комарову: "Він віддавався своєму ділу всією душею, дбаючи повсякчасно за побільшення прибутків і за зменшення видатків на видання, беріг кожну копійку, пильніше як свою..." [58].

Виявлено кілька листів до Є. Чикаленка талановитого гумориста С. Пригари (М. Голобородька). Він заперечував авторство гумори-стичних фейлетонів і зізнавався, що їх писав не він, а його товариш єврей-сіоніст, який надиктовував йому свої фантазії, а він записував і перекладав українською мовою і, нарешті, назвав ім'я справжнього автора, що ховався під псевдонімом Пригари, – Самуїла Повзнера [59].

Серед листів, адресованих Є. Чикаленкові, були й такі, у яких кореспонденти просили розірвати співробітництво з тим чи іншим дописувачем через його відхід від поступово-демократичного напряму часопису й оголосити про несолідарність із ним, бо інакше обіцяли протестувати проти "Ради" в інших виданнях [60].

Як відомо з інших джерел і з листів А. Ніковського до Є. Чикаленка, "Рада" була за-крита 19 липня 1914 р. у зв'язку із уведенням воєнного стану в Києві. Ця звістка застала видавця у Перешорах, він сприйняв її спокійно і навіть із полегшенням, бо не мав ні моральних, ні матеріальних сил вести видання далі. Хоча ще напередодні війни він не збирався припиняти видання "Ради"; в одному з листів до П. Стебницького зазначав, що у випадку війни кияни переведуть газету до Петербурга, й просив адресата підшукати редактора й відповідних співробітників, а також підготувати офіційний дозвіл.

Стривожила звістка про закриття "Ради" С. Єфремова, а ще більше його засмутило рішення Є. Чикаленка найближчим часом газету не видавати. Кореспондент намагався у розлогому листі переконати видавця у його помилковості, називаючи видання "Берестечком, зробленим своїми руками" [61]. Але Є. Чикаленко мотивував своє рішення відсутністю коштів і посилав С. Єфремову меморандум, який підтверджував, що через великі борги йому банк не надавав кредиту. Не маючи можливості продовжити видання, Є. Чикаленко закликав приятелів та ідейних однодумців публікувати свої дописи з національного питання у прогресивних російських газетах, щоб хоча б частково компенсувати відсутність власного часопису.

Як бачимо, у листах сучасників "Ради" до Є. Чикаленка газетна тема посідає одне з провідних місць. На основі аналізу великого масиву джерел варто виділити такі основні проблеми під час видання українського щоденника: пошук відданих справі людей, які б любили її "до глибини кишені"; брак літературних сил і талановитих дописувачів; дипломатична лінія видавця, бажання бачити "Раду" солідним і поважним органом, а не ареною докорів та особистих образ, рішучість заради цього порвати навіть особисті стосунки з однодумцями; критика редакторських, коректорських помилок газети, її соціального та тематичного напрямів; низька передплата, щорічні дефіцити й адміністративні переслідування передплатників української газети.

Отже, історична інформація про щоденник у листах до Є. Чикаленка багатосюжетна. За нею можна реконструювати історію українського щоденника в усій сукупності його проблем, достовірно відтворити історичні факти, роль видавця та його однодумців у виданні "Ради". Більшість кореспондентів Є. Чикаленка були близькими або небайдужими людьми у своєму ставленні до українського щоденника. Вони морально й матеріально підтримували видавця, давали йому конкретні поради, переконували у необхідності ведення газети, якій відводили відповідальні історичні завдання. Переважна більшість кореспондентів запевняла видавця, що він ішов правильним шляхом, робив вікопомну справу, яка була важливою складовою частиною українського руху, його поважним "прапорцем".

1. Чикаленко Є. Спогади. 1861–1907 / В. Шевчук (передм.). – К.: Темпора, 2003. – 415 с.; Чикаленко Є. Щоденник. 1907–1914. – К.: Темпора, 2004. – Т. 1–2.

2. Лист Олеся О. Чикаленку Є. 14 лютого 1908 р. // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (далі – ВР ІЛ). – Ф. 114, од. зб. 7.

3. Лист Шелухіна С. Чикаленку Є. 16 квітня 1908 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 44, № 881.

4. Лист Жебуньова Л. Чикаленку Є. 13 січня [1907] р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35444.

5. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 8 вересня 1907 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 676.

6. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 6 травня 1908 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 689.

7. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 2 листопада 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 715.

8. Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 29 червня 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 704.

9. Лист Лотоцького О. Чикаленку Є. 21 січня 1908 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35586.

10. Лист Чикаленка Є. Стебницькому П. 16 червня 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 3, № 52920.

11. Лист Чикаленка Є. Комарову М. 21 грудня 1910 р. // Відділ рідкісних видань і рукопису Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (далі – ВР ОДНБ). – Ф. 28, спр. 9, арк. 83.

12. Лист Чикаленка Є. Аркасу М. 19 травня 1906 р. // Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО). – Ф. 468, оп. 1, спр. 21, арк. 14–15.

13. Лист Аркаса М. Чикаленку Є. 2 листопада 1905 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 264.

14. Лист Головчука Д. Чикаленку Є. 7 вересня 1907 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 323.

15. Лист Жебуньова Л. Чикаленку Є. 21 серпня [1910] р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35482.

16. Лист Жебуньова Л. Чикаленку Є. 6 грудня [1907] р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35460.

17. Лист Чикаленка Є. Стебницькому П. 19 вересня 1910 р. // ІР НБУВ. – Ф. 3, № 52946.

18. Лист Чикаленка Є. Грушевському М. 23 липня 1907 р. // Центральний державний історичний архів, м. Київ (далі – ЦДІАК). – Ф. 1235, оп. 1, спр. 822, арк. 72.

19. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 2 листопада 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 715.

20. Листи Пелехина П. Чикаленку Є. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 616–620.

21. Лист Пелехина П. Чикаленкові Є. 28 листопада 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 620.

22. Лист Чикаленка Є. Стебницькому П. 10 листопада 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 3, № 52930.

23. Лист Чикаленка Є. Комарову М. 22 листопада 1906 р. // ВР ОДНБ. – Ф. 28/9, арк. 70.

24. Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 3 серпня [1908] р. // Пам'ять століть. – 2001. – № 6. – С. 17.

25. Лист Берегового Г. Чикаленку Є. Б/д. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 288.

26. Лист Чикаленка Є. Грушевському М. 23 липня 1907 р. // ЦДІАК. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 822, арк. 70–71.

27. Лист Жебуньова Л. Чикаленку 13 січня [1907] р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35444.

28. Лист Чикаленка Є. Стебницькому П. 12 квітня 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. 3, № 52918.

29. Лист Чикаленка Є. Комарову М. 21 грудня 1910 р. // ВР ОДНБ. – Ф. 28/9, арк. 83.

30. Лист Ніковського А. Чикаленку Є. 22 лютого 1912 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 517.

31. Лист Франка І. Чикаленку Є. Січень, 1907 р. // ВР ІЛ. – Ф. 3, № 1031.

32. Лист Чикаленка Є. Коцюбинському М. 12 січня 1908 р. // Листи до Михайла Коцюбинського: У 4 т. / Упоряд. та коментарі В. Мазного. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2003. – Т. 4 – С. 300.

33. Лист Васильченка С. Чикаленку Є. 2 вересня 1910 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35660.

34. Лист Cамійленка В. Чикаленку Є. 31 жовтня 1912 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35716.

35. Лист Липинського В. Чикаленку Є. 18 лютого 1912 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35576.

36. Лист Кримського А. Чикаленку Є. 15 квітня 1908 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35554.

37.Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 17 листопада 1907 р. // Українське слово. – 1995. – 23 листоп. – Ч. 47.

38. Рада. – 1908. – № 184. – 12 серп.

39. Лист Шелухіна С. Чикаленку Є. 4 вересня 1908 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35839.

40. Лист Ніковського А. Чикаленку Є. 8 вересня 1908 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 490.

41. Лист Шелухіна С. Чикаленку Є. 2 грудня 1910 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35844.

42. Лист Шелухіна С. Чикаленку Є. 24 січня 1911 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 884.

43. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 18 жовтня 1911 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 747.

44. Лист Зайцева П. Чикаленку Є. Б.д. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 457.

45. Лист Лободи М. Чикаленку Є. Б. д. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35583.

46. Лист Нечуя-Левицького І. Чикаленку Є. Б. д. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35553.

47. Лист Чикаленка Є. Жебуньову Л. 13 вересня 1906 р. // ІР НБУВ. – Ф. 3, № 2368.

48. Лист Русова О. Чикаленку Є. 9 вересня 1906 р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35 698.

49. Лист Жебуньова Л. Чикаленку Є. 11 лютого, б/р. // ІР НБУВ. – Ф. 1, № 35 488.

50. Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 27 жовтня 1910 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 734.

51. Лист Чикаленка Є. Ніковському А. 29 серпня 1913 р. // ІР НБУВ. – Ф. 226, № 255.

52. Лист Ніковського А. Чикаленку Є. 2 вересня 1912 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 533.

53. Лист Ніковського А. Чикаленку Є. 3 вересня 1913 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 543.

54. Лист Ніковського А. Чикаленку Є. 30 червня 1914 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 559.

55. Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 29 вересня 1913 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 781.

56. Лист Чикаленка Є. Комарову М. 4 листопада 1911 р. // ВР ОДНБ. – Ф. 28/9, арк. 84.

57. Лист Шерстюка Г. Чикаленку Є. 26 серпня 1911 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 890.

58. Лист Чикаленка Є. Комарову М. 4 листопада 1911 р. // ВР ОДНБ. – Ф. 28/9, арк. 84.

59. Лист Голобородова М. Чикаленку Є. 5 липня, б/р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 321.

60. Лист Василенка М. Чикаленку Є. 26 листопада 1909 р. // ІР НБУВ. – Ф. І, № 35427.

61. Лист Єфремова С. Чикаленку Є. 1 серпня 1914 р. // ІР НБУВ. – Ф. 44, № 390.