У статті аналізується основний тематичний спектр публікацій щоденної київської газети "Громадська думка", особлива увага звертається на цензурні перепони, що перешкоджали розвитку національно-суспільного наповнення газети.
In clause the basic thematic spectrum of publications in the daily Kiev newspaper "Gromadska dumka" is analyzed, the special attention addresses on acceptable barrier which stirred to development of socially-public filling of the newspaper. Keywords: the national edition, a problematics, a genre.
На зламі двох епох Російська імперія перебувала на шляху значних зрушень. Революційні події 1905 р., селянські повстання, поширення в суспільстві демократичних ідей змусили монархічний уряд вдатися до певних поступок. Зокрема, Маніфест 17 жовтня задекларував деякі свободи, у тому числі й свободу слова, що вважалося великою перемогою демократичних сил, котрі досі не могли скористатися друкованим органом як трибуною, щоб відкрито заявити про громадянські права. Наступним кроком стали "Тимчасові правила про друк", які "розв'язали руки" національній пресі.
Лише протягом 1905–1907 рр. у Росії з`явилося майже 30 політичних організацій [15, 14], кожна з яких намагалася заснувати свій друкований орган. Результатом "потепління" стала поява на терені України національної періодики. Спочатку в Лубнах на Полтавщині 12 листопада 1905 р. з'явилася газета "Хлібороб", що стало, як стверджує дослідник історії української преси І. Круп-ський, справжньою сенсацією [10, 27]. Далі в Полтаві було створено тижневик "Рідний край", який зумів протриматися аж до 1916 р. На черзі стояла щоденна українськомовна газета, клопотання про яку вже порушувала київська інтелігенція (В. Леонтович, Є. Чикаленко, Б. Грінченко та ін.).
Період появи української преси на Наддніпрянщині в ході подій та після першої російської революції 1905–1907 рр. досить інтенсивно обговорювався сучасниками творення національних засад нашої журналістики (Б. Грінченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, М. Шаповал, В. Доманицький, Ю. Тищенко-Сірий та ін.), а також дослідниками історії вітчизняної періодики ХХ ст. (А. Животко, В. Ігнатієнко, Ю. Тернопільський, О. Дей, Є. Демченко, В. Яременко, І. Крупський, О. Мукомела, Н. Сидоренко, О. Сидоренко, В. Зайченко та ін.), але чимало проблемно-тематичних, жанрових, творчо-біографічних подробиць того часу залишаються невивченими. Тому спробуємо проаналізувати окремі сторінки щоденної політичної, економічної і літературної газети "Громадська думка" (1905–1906), яка досить чутливо, об'єктивно й оперативно реагувала на всі суспільно-політичні, духовно-культурні й національні проблеми в Російській імперії, особливо виступаючи на захист українського населення.
Зрештою, сама назва часопису теж була обрана свідомо й символічно. Так, "Новий тлумачний словник української мови" словосполучення "громадська думка" трактує як погляди широкої громадськості на певні події, факти тощо [13, 623], а поняття "громада" визначає як "групу людей, об'єднаних спільністю становища, інтересів і т. ін., "суспільність, спільноту" [13, 484]. Дослідник української преси В. Лизанчук переконаний у тому, що "носієм громадської думки завжди є група людей, але її виразником часто буває… громадський діяч,… журналіст та ін." [11, 118].
Таким чином, щоденна газета створена була задля того, аби виразно й гучно піднести свій голос в "оборону потреб і прав українського народу його рідною мовою", щоб цей народ "зайняв своє місце в сім`ї культурних народів цілого світу". У редакційній статті першого номера особливо підкреслювалася думка: "Всі умови життя нашого: політичні, економічні й культурні – повинні служити тільки до того, щоб людям дати щастя, щоб кожна особа людська й жила справді людським життям та забезпечено було людське право кожному, хто тепер тих прав позбавлений" (1905. – 31 груд.).
Газета прагнула завоювати міцні позиції серед українських читачів, бути "органом всієї України", трибуном справедливим і щирим, аби подавати якомога повний образ не тільки суспільно-політичного, а й духовно-культурного життя українців у всьому світі, дотримуючись засад поступовості й демократизму. У багатьох оголошеннях газети звучали її програмові завдання: правда і справедливість у людських стосунках, політичні свободи, соціально-економічне та національне оновлення, державне майбутнє. Незважаючи на існуючі труднощі та перешкоди, які створювала офіційна влада, газета з кожним днем набувала популярності, привертаючи увагу широкого кола читачів передусім рідною мовою, досить насиченим та оперативним відображенням національних і загальнодержавних подій.
Авторитетності часопису додавала тематика публікацій, які були гострими, актуальними, відображали реальну картину тогочасного суспільства. З перших номерів редакція взяла курс на висвітлення права народу на освіту, навчання рідною мовою, економічну незалежність, духовний розвиток, автономію України. Щоденник намагався відстоювати інтереси селянства, тому одразу підтримав наміри проведення в Києві селянського з'їзду. Статті, фейлетони, дописи, кореспонденції були настільки злободенними, що відразу після виходу перший номер "Громадської думки" було конфісковано, накладено штрафи, арештовано і засуджено співробітників.
Загалом, як зазначено у "Спогадах" Є. Чикаленка, перший рік видання щоденної газети виявився дуже важким через постійні цензурні утиски, заборони. Так, на думку цензури, антидержавні мотиви простежувалися в передових статтях 12, 13, 19 січня 1906 р.; на 21-му числі (25 січня) на газету було накладено заборону: київський губернатор зупинив на кілька днів вихід газети, і лише заява видавця В. Леонтовича змусила його змінити гнів на милість, тому 4 лютого 1906 р. заборона на газету була знята; переслідуванню піддана стаття "Чи буде наука по вищих школах" (1906. – 2 серп.); за статтю "Село і розпуск Думи" (1906. – 18 лип.) "Громадська думка" була арештована і її примірники вилучалися з продажу; перший номер "Ради", як і попередниці "Громадської думки", був конфіскований.
Удосконалення газети відбувалося від номера до номера: це відчутно в якісному, проблемно-тематичному наповненні щоденника, турботі про літературну мову, використанні всієї палітри журналістських і художніх жанрів. Особлива увага зверталася на передові та редакційні статті, фейлетони (гостре й дотепне висвітлення актуальних проблем суспільства), політичні, економічні, театральні огляди, кореспонденції, нариси тощо. Постійно на сторінках "Громадської думки" і "Ради" присутні інформаційні рубрики, як-от: "По Росії", "По Україні", "Телеграми", "У Києві", "За кордоном" та ін. Жодне число не обійшлося без "Дописів", "Літератури, науки та умілості", "З газет та журналів", "Оповісток", "Бібліографії". Варто зазначити, що в "Громадській думці", а потім і в "Раді" журналісти користувалися цілою низкою псевдонімів (розрізнити справжніх авторів можна за "гонорарними" примірниками газети, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського).
Важливим чинником діяльності редколегії щоденника стало акцентування уваги на інформаційних жанрах, що дозволяли стисло, змістовно, оперативно повідомляти про актуальні події, злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій, громадських об'єднань тощо. Істотно, що інформаційні жанри (серед них повідомлення, дописи, телеграми, звіти) зайняли майже 50 відсотків площі, інформаційна палітра видання була досить строкатою. Передусім багато місця відводилося поточному громадсько-політичному та культурному життю Києва (рубрика "У Києві" іноді займала третину газетної сторінки), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечері відбувалася подія, а вранці вона вже потрапляла в номер. Подавалися новини досить грамотно (зі збереженням хронологічної чіткості й послідовності): висвітлення "вчорашньої ситуації", як правило, розпочиналося зі слова "вчора".
Увагу до себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, в яких містилася критика існуючого ладу. Особливо це помітно з фейлетонів. Розквіт цього жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним: практично щономера під рубриками "Маленький фейлетон" і "Фейлетон" (в оригінальному написанні "фельєтон") вміщувалися сатиричні твори, які стосувалися всіх аспектів суспільного життя. Гострий меч сатири був спрямований на адресу урядовців, чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деяких друкованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції. Загалом злободенна сатира щоденника представлена конкретними і безадресними фейлетонами, а отже, роль автора як майстра сатиричного жанру була дуже важливою.
Вправними творцями фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко (фактично він "відкрив" цю самобутню рубрику, більше того, у своєму програмному фейлетоні "Як я перейшов від слова… до думки", вміщеному в щоденнику, сміливо й гостро-іронічно описав істинне ставлення влади до національного руху і преси), С. Черкасенко, С. Єфремов, М. Вороний, М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка, О. Олесь та ін. "Громадську думку" прикрасили фейлетони "Дума-цяця", "Вже не можу вдержатись", "Нові способи до заспокоєння Російської держави (дісертація на степень статського совітника)", "Надзвичайна пригода з титулярним совітником" В. Cамійленка; "Жарти життя", "Преса про третю Думу" С. Черкасенка; "Трошки провокації" О. Кузьмінського; "Маленький фейлетон" О. Олеся; цикл "Дрібнички" ("Цигане, цигане...", "Про оповістки, чуби, каміння і т. інше", "Свободное слово", "Біржа та патріотизм", "Двома стежками", "Півень і педагоги", "Господь умудряє сліпців") С. Єфремова та ціла низка інших дотепних матеріалів.
Газета намагалася зацікавити широкі кола читачів, прагнучи утримувати "неймовірний" тираж у п'ять тисяч примірників. У першому півріччі 1906 р. кількість передплатників досягнула 4093. Однак згодом аналіз показав, що це були не постійні передплатники, а ті, що передплачували видання на кілька місяців чи півроку, а річних було 500. Причому кількість постійних передплатників не зростала. Редколегія однією з причин вважала те, що інформація з-за кордону та Росії запізнюється на добу. Читачі нарікали на мову, до якої були не готові: вони вимагали писати "мовою Шевченка", якої самі не знали. Також декого дратував радикалізм газети стосовно більш заможних українців, що позначилося і на внутрішньоредакційному житті газети: від справ відійшов В. Леонтович, і відтоді єдиним видавцем став Є. Чикаленко. Ось що писав з цього приводу Д. Дорошенко: "…Чимало українців поміркованого і консервативного характеру, як того побоювався В. Леонтович, було злякано радикалізмом "Громадської думки", вважаючи її за революційний орган, який, мовляв, нацьковує селян на панів, голоту на людей заможних. Через те вони були проти "Громадської думки". Багато людей вередувало з приводу мови, ... беручи за критерій, "як у нас в селі говорять", вимагало, щоб газета писала "мовою Шевченка" [2, 54].
Співробітники "Громадської думки" до процесу творення газети підходили дуже серйозно і робили все, аби матеріали, уміщені на її шпальтах, були помітними. Звичайно, більшість публікацій мала відверто народницький характер, що не могло не впливати на чита-цьку аудиторію. Але це нерідко негативно по-значалося на самому виданні, яке дуже ретельно читали цензори. Так, за їхніми поданнями, у передових статтях від 12, 13, 19 січня – "Київ, 12 січня", "Київ, 13 січня", "Київ, 19 січня" (на той час традиційно в українській пресі передові статті вміщувалися з заголовками, де зазначалися місце й дата виходу номера. Лише в останні роки існування щоденника ситуація з заголовком трохи змінилася – дата виносилася у підзаголовок) були знайдені "антидержавні" мотиви.
Також крамольним був визнаний і відкритий лист письменника В. Короленка до статського радника Філонова (передрук із газети "Полтавщина"), унаслідок чого проти "Громадської думки" була порушена судова справа [10, 34]. "Антидержавні" мотиви, за даними цензури, звучали і в замітці "Збори українців" (від 20 січня 1906 р.) і в наступному числі – від 21 січня 1906 р. [6, арк. 38].
Усі заходи тиску на щоденник не додавали оптимізму його співробітникам, а навпаки, вносили дестабілізацію у творчий процес. Чи не найчорнішим моментом у житті молодого видання став лист, надісланий міністром внутрішніх справ Росії до Київського губернатора, де йшлося про "особливу увагу" до місцевої преси [6, арк. 148]. Виходячи з цієї "рекомендації", Київський губернатор "…ввиду вредного направления выходящей в Киеве газеты "Громадська думка"… приостановил ее на время действия в Киеве военного положения [6, арк. 4]. Справу врятував В. Леонтович. Зі слів цензури видно, що "… в будущем направление газеты будет вполне корректное, не идущее вразрез с видами правительства… и полагая, что редактор-издатель Леонтович понес уже в достаточной мере административное взыскание" [6, арк. 6]. У результаті була знята заборона. Але на цьому кримінальні переслідування не припинилися. Найменший натяк на "українське питання" призводив до гострих ситуацій. Так, після публікації статті в газеті від 2 серпня 1906 р. "Чи буде наука по вищих школах?" редакція зазнала обвинувачень у тому, що начебто вона підбурює студентів проти занять [6, арк. 3], але насправді йшлося про інше – порушувалася проблема впровадження української мови у школах та вищих навчальних закладах.
Як газета загальнополітична, "Громадська думка" на своїх шпальтах значне місце віддавала політичній тематиці. Вона розповідала читачам про життя і проблеми різних політичних партій та організацій, які існували на той час на терені підросійської України. Це такі партії, як Союз 17 жовтня, конституційно-демократична, українська соціал-демократична, українська демократично-радикальна та ін., а також товариство українських поступовців (ТУП); подавала їхні програми, основні ідеї, напрями роботи.
Також щоденне київське видання стежило й висвітлювало не лише різні аспекти суспільного життя (насамперед діяльність Державної думи), а й зверталося до злободенних проблем селянства, робітників, інтелігенції. Зокрема, розголос дістали на сторінках "Громадської думки" відомі тоді на всю Росію події в Юзівці. Газета регулярно подавала замітки на цю тему. Підсумком її стала стаття Б. Грінченка "Події в Юзівці". Наслідком цієї публікації була конфіскація номера, а також притягнення редактора до судової відповідальності.
Вже з першого номера "Громадська думка" на чільне місце винесла ідею скликання у Києві з'їзду селян. Це підтверджувала рубрика "Дописи", де надруковано резолюцію сходу селян (84 підписи). Поряд із важливими економічними питаннями селяни відстоювали ідею відокремлення України. Така позиція видання відразу привернула до себе увагу "власть імущих". Представникам державного апарату це здалося справжнім викликом: номер наказали конфіскувати. Але факт того, що частина тиражу пішла "між люди", засвідчують архівні дані. Зокрема, у доповіді начальника київської поштової цензури йдеться про те, що він затримав аж… 17 газет [6, арк. 96].
Особливо прискіпливо, різнобічно й послідовно редакція висвітлювала політичні перипетії у Російській імперії та за її межами. Оглядачі, хронікери, репортери повсякчас тримали під прицілом діяльність Державної думи, виборчі процеси, аналізували виступи депутатів, давали настанови тощо.
У тодішньому суспільстві існуючі ліберальні та соціалістичні партії не могли консолідуватися на виборах до Державної думи. Це яскраво було помітно в 1906 р.: ліберали не взяли участь у виборчих перегонах, а соціалістичні партії були "за" [2, 62]. Вибори на території України проходили під знаменом загальноросійських партій. Це стосувалося міст. Найбільша виборча агітація була розгорнута в Полтаві, Києві та Одесі. Щоденник, стоячи на засадах національно-культурної автономії України, демонстрував позицію: вся надія майбутнього України пов'язана з Думою, а саме: депутатами-українцями, які докладуть усіх сил, щоб добитися автономії України.
Починаючи з березня 1906 р., газета практично щодня друкувала матеріали з цього питання. Заголовок, що повторювався у кожному номері, звучав так: "Як у нас обирають" (іноді виборні публікації вміщувалися в рубриці "З українського життя", що теж було доречним, адже йшлося про майбутнє рідної землі). З метою виділення цієї теми редколегія в газеті писала: "Хоча вибори до Державної Думи почалися вже тижнів два, але йдуть мляво. Тому… заводимо відділ "Вибори" (1906. – № 48). Паралельно існувала рубрика "Вибори до Державної Думи". 15 березня щоденник ознайомив читачів зі списком кандидатів від Києва (пропозиції редакції), серед яких зазначені прізвища Б. Грінченка, Є. Чикаленка, І. Лучицького.
Характерно, що виборча тематика на сторінках "Громадської думки" подавалася всебічно: редакція не обмежувалася Києвом, а писала про інші регіони, вміщувала публікації про стан виборчої кампанії за межами України. Грамотність публікацій полягала передусім у формі подання заміток: у заголовку стояла назва регіону (міста, села), зміст був викладений телеграфним стилем. Користуючись нагодою, журналісти зі шпальт щоденника зверталися до народу з закликами обирати до парламенту найсвідоміших (зокрема, сільську інтелігенцію – вчителів, лікарів і т.д.), найдостойніших представників громад від міст (юристів, письменників, громадських діячів, учених).
Не обходилося і без неприємностей. Однією з них була судова справа проти редакції, яка допустила "політичний промах", коли відкритим текстом устами селянина з Київщини висловилась проти соціального устрою Росії, агітуючи за консолідацію українських сил [7, арк. 199].
"Громадська думка", відстежуючи виборчі перегони, у передовій "Київ, 30 березня" писала про перемогу партій "народної свободи". Що ж показали ці перші вибори до Держдуми? – ставив запитання щоденник. І відповідав: "А показали вони насамперед те, що увесь народ осудив старий самодержавно-бюрократичний лад і прагне душею до нового, конституційного" (1906. – № 72). Згодом (1906. – № 88) видання ознайомило своїх читачів із депутатами від України, надрукувавши не лише прізвища та імена, а й професії.
Загальні результати виборів до першої Державної думи були такими: вісім українських губерній представили 95 осіб, серед яких найбільша кількість – українців (63), росіян (22), 5 поляків, 4 євреї, 1 німець-колоніст; 40 з них були селяни, 8 – робітники. У першій Думі українські парламентарії створили фракцію автономістів.
За кілька днів до початку роботи Думи (цій події присвячені № 96–98), 23 квітня 1906 р. на першій сторінці "Громадська думка" вмістила запис розмови з членом Думи, професором М. Кар'євим "Автономія України", яку підготував Віктор П. (В. Піснячевський), де розглянуті аспекти земельної реформи, неза-лежності України та української мови: "Мова була самим болючим для кожної нації, улюбленою точкою і для колонізаторських, і для обрусительських спроб…" (1906. – № 92), – зазначав журналіст. Ідея автономії проводилася і в статті "Українські посли в Думі", де обстоювалася рішуча думка про автономію як "неминучу умову нашого доброго ладу і щасливого життя, бо тільки той народ свого життя досягає, хто сам своїми правами порядкує" (1906. – № 98).
Пристрасно звучали рядки статті В. Доманицького "Колись і тепер"( 1906. – № 96). Автор, зокрема, звернувся до українських парламентаріїв, наголошуючи на важливості їхньої історичної місії: "Посли українські! Доля українського народу в ваших руках… Стійте твердо, міцно, борітеся сміливо! Виберіть долю народові, виборіть волю…". А для більшої доказовості того, що справа, яку вони верши-тимуть в ім'я українського народу, велика, значуща, автор стверджував: "В серцях всього люду вам нехай буде пам'ятник до віку, до суду!"
Початку роботи новообраної Думи "Громадська думка" присвятила чимало місця в № 95 від 27 квітня 1906 р. У своїх спогадах Д. Дорошенко зазначав урочистість цієї довгоочікуваної події в політичному житті всіх народів Російської імперії. Редакція також отримала від спеціального кореспондента В. Піснячевського сенсаційну телеграму: в Думі сформувалась українська парламентська громада, до якої увійшло понад 40 послів. Як вважав Д. Дорошенко, "це була радісна і не-сподівана для нас усіх звістка, і в серці у нас розцвіли надії" [3, 80].
Український парламентський клуб, який скликався після з'їзду делегатів парторганізацій та деяких щойно обраних депутатів у квітні 1906 р. (на ньому було вироблено наказ, який складався зі скороченої програми УСДРП та ідеї, що думські українці повинні утворити свій клуб і разом обговорювати свої справи; а також працювати разом з іншими українцями над можливістю створення автономії України), налічував майже 45 депутатів. Його керманичами стали І. Шраг, В. Шемет, М. Біляшівський. Серед українських представників були П. Чижевський, барон Ф. Штейнгель, А. В'язлов, А. Свєчин та ін. – освічені, інтелігентні люди. З-поміж селянства вирізнявся фельдшер із Чернігівщини І. Тарасенко, який часто дописував до "Громадської думки" (Д. Дорошенко у спогадах сміливо зарахував І. Тарасенка до співробітників щоденника), а також А. Грабовецький (Київщина), Г. Зубченко (Київщина), М. Онацький (Полтавщина), С. Таран (Київщина). За словами Д. Дорошенка, М. Онацький та А. Грабовецький "відзначалися високою інтелігентністю й могли зробити честь кожній парламентській репрезентації, … ходили в українській національній одежі і, сидячи разом з товаришами-послами, що також були в національному вбранні, на своїх місцях в Думі являли мальовничу групу, … промовляли в Думі українською, і голова Думи (проф. Муромцев) їх не зупиняв" [3, 82–83].
У передовій статті "Українська парламентська група" звучало міркування про її безпартійність, хоча припускалася думка, що члени цієї групи ухвалюватимуть програму української демократично-радикальної партії. А отже, з національного питання вона (група) ітиме єдиним фронтом: "… в інших же можливі одміни в думках та поглядах, хоча безперечно всі на поступово-демократичній основі…" Загалом "Громадська думка" відстоювала ідею згуртування свідомих, демократичних сил навколо УДРП, вважаючи, що настав час "виступати під власним ім'ям", бо таким тільки шляхом "зможе народ наш добути свої національні права" (1906. – № 99).
Новою для видання стала рубрика "В кулуарах Думи (від власного кореспондента)", де В. Піснячевський (рідше Ол. Білоусенко – О. Лотоцький) регулярно подавав звіти, інформації. Вони вирізнялися розважливістю, аналітичністю, насиченістю фактажем. Прикметною була рубрика "Біля Думи" (з власних спостережень) за підписом Петербуржець (у № 137 від 16 червня йшлося про думські справи).
Через десять випусків газета ознайомила читачів із професійними параметрами членів Думи, їхнім соціальним становищем, партійними симпатіями тощо. Так, із 448 депутатів ("послів") – 65 землевласників, 111 хліборобів, 25 робітників, 91 службовець, 23 учителі, 19 медиків, один студент. З тих, хто має землі понад 100 тис десятин та 10 тис десятин, – по одному, 5–10 тис десятин – семеро. Безпартійних – 105 осіб.
Варто зазначити невелику публікацію "Лист на Україну" (від "українського посла до Держдуми, крестьянина Онацького"). Член парламенту спростовував думку деяких читачів про те, ніби Дума хоче в них відібрати землю і віддати "жидам та всяким ледарям" (1906. – № 131).
Новина про організацію Українського парламентського клубу облетіла всю Україну. "Громадська думка" в одній з передових статей писала з цього приводу так: "Подія ця надзвичайної ваги, становище недержавних націй в Росії таке тяжке, а потреби їх так занедбані, що, цілком натурально, заступники тих націй мусять гуртом свої потреби поставити і спільними силами їх обороняти". Цікавим є повідомлення у щоденнику в рубриці "Петербурзькі вісті" – "Перші збори україн-ського парламентського клубу" (1906. – № 102). В. Доманицький висловлює сподівання, що, об'єднавшись, посли "міцно оборонятимуть права свого народу". Природно, що під "недержавними націями" малися на увазі всі народи, крім російського, які були на правах нелюбимих дітей, пасинків. Чи не найважче довелося українському народові, бо, як писав щоденник, він був "ще більше занедбаним". Тому і завдання українських обранців полягало у створенні "єдиного фронту” (тобто "парламентського гурту") з метою відстоювання національних прав українського народу. І якщо раніше про це можна було лише мріяти, то з таким представництвом українців-парламентаріїв надії починали втілюватися в життя.
Однак автор статті прагматично міркував, що цей контингент неоднорідний у плані політичної орієнтації: "Дехто пройшов у Думу під прапором к/д, більшість – як безпартійні. Безперечно, що найбільше там людей, які або цілком приймають УДРП, або нахиляються до неї. Все ж таки, на першій порі треба буде й тій більшості зважати на погляди останніх членів безпартійних, належних до інших партій. Це значить – в питаннях національних вона буде виступати одностайно, в інших же можливі будуть деякі одміни в думках і поглядах, хоч безперечно всі на поступово демократичній основі" (1906. – № 131). Але, як наголошувала газета, програма УДРП могла б стати базовою, навколо якої згуртувалися "усі щиро українські елементи", а також сюди можуть прийти і ті, хто був "під чужими прапорами". Головна її перевага – у демократичній програмі, яка захищає національні інтереси.
Аналітичність і об'єктивність публікацій "Громадської думки" залежала насамперед від фаховості, небайдужості, майстерності її співробітників. З перших випусків редколегія газети мала за правило на чільному місці подавати повний перелік тих, хто дописував і повідомляв, був постійним чи спеціальним кореспондентом. Важливою постаттю завжди у київському щоденнику був видавець, меценат національної преси, публіцист Є. Чикаленко (1861–1929). Мешкаючи в Києві з 1900 р., цей діяч створив своєрідний український осередок; навіть Маріїнсько-Благовіщенську вулицю, де розташовувався його будинок, друзі називали Українською. У помешканні мецената часто збиралася київська інтелігенція – М. Лисенко, П. Стебницький, В. Леонтович, В. Науменко, М. Коцюбинський, В. Винниченко та ін. Відомі й так звані "Чикаленківські понеділки", під час яких київська громада обговорювала чимало питань, що стосувалися майбутнього батьківщини.
Сам видавець "Громадської думки" і "Ради" завжди був взірцем, зокрема, й на ниві публіцистики, формування суспільного розголосу, звернення до важливих питань, якими жило тодішнє українське громадянство. Статті та окремі публікації Є. Чикаленка, присвячені різним темам, свідчать про його великий інтелектуальний потенціал ("Розмова про всячину", "Про вибори в Думу", "Про землю", "Про мову"). В останньому матеріалі, який згодом автор розширив і видав окремою брошурою під назвою "Розмова про мову", чітко пояснювалося, як піднести престиж україн-ської мови. Автор наполягав на необхідності "просвітити наш народ, … ширити свої книжки, газети, та всіма способами добиватися своєї мови в школах". Зневага до рідної мови як "мужицької" – то найбільше лихо нашого народу" [16, 28–29].
Незважаючи на лихоліття і політичні перешкоди, громадський діяч мужньо тримав прапор свого видання. Ю. Тернопільський зауважив: "Євген Чикаленко не був журналістом, але був найбільшим в історії української преси її меценатом-видавцем, що створив органи преси, які стали у той час фортецями української політичної думки й українських національно-політичних змагань" [14, 169].
Підтримувані Є. Чикаленком (серед них "Киевская старина", "Громадська думка", "Рада", "Нова громада") видання виживали в дуже скрутних умовах. Про це яскраво свідчать його книги "Спогади" та "Щоденник", які можна вважати завершеними літературно-публіцистичними творами. Ці документально-психологічні записи досі залишаються достовірними джерелами вивчення редакційно-видавничої справи на українських теренах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Невипадково сьогоднішні дослідники вважають: "У спогадах чудово поєдналося вміння Є. Чикаленка сплести у вінок цілісної, логічної оповіді документальні, суто біографічні факти, оціночний фермент, соціальний фон і метафоричний опис краю" [4, 174].
Борючись із постійними перешкодами (закриття газет, судові утиски проти газети, її редакторів, конфіскації тиражів, перепони на шляху передплати тощо), видавець ні на йоту не припускав думки про припинення часописів. Зникнення "Ради", за його словами, було б для України "новим Берестечком", тому Є. Чикаленко не шкодував ні сил, ні часу, ні коштів для підтримки цього єдиного в Східній Україні щоденного національного видання. Сучасники видавця, зокрема Д. Дорошенко, дали високу оцінку його громадському подвигу, зазначаючи: "Видання "Ради" на протязі 8 з половиною років було справді великим подвигом і разом з тим – великою національною заслугою Чикаленка, яка стає перед нами в своїм повнім блиску, коли уявити, серед яких умов і при яких обставинах доводилось йому цю газету видавати" [2, 59]. Завжди помислами ця героїчна людина залишалася з рідним народом; навіть помираючи у величезній скруті на чужині, у Чехо-Словаччині, Є. Чикаленко писав на американський континент В. Кедровському: "Я тепер можу спокійно вмерти, бо знаю, що Україна вже воскресла й не за горами той час, коли вона стане Соборною й Суверенною Державою" [5, 34].
Служити рідному народові, допомагати йому прозрівати й плекати почуття національної спільноти Є. Чикаленкові сприяли й випробувані співробітники, серед яких варто згадати Ф. Матушевського, котрий навіть у найскладніших ситуаціях не полишав "поля бою"; С. Єфремова, який свій критичний хист використовував задля газетної праці; Б. Грінченка і М. Загірню, які завідували відділами та писали тут постійно; а ще цілу низку літераторів, оглядачів, хронікерів, відділоводів, секретарів редакції, про яких сьогодні вписано чимало сторінок у національну історію та культуру України (В. Винниченко, С. Петлюра, І. Огієнко, М. Шаповал, В. Cамійленко, С. Васильченко, А. Тесленко, А. Ніковський та ін.).
Газета, як вважали і доповідали про це у своїх звітах керівництву цензори, мала відверто "революційний характер", тому їй практично весь час загрожувало якщо не закриття, то принаймні конфіскація номерів, як це вже траплялося. Тому діяльність редакційного колективу весь час була в полі зору поліції [8, арк. 115]. 18 серпня 1906 р. стало для неї фатальним: уночі поліція тут зробила обшук. За повідомленням агентів поліції, у приміщенні редакції була заборонена література, велися конспіративні зустрічі, конспіративне листування тощо. Видавець газети Є. Чикаленко згадував: "18 серпня 1906 року, коли я був у Перешорах, у редакції "Громадської думки" зробили трус, познаходили у декого в столах виборзьку відозву (розпущеної 1-ої Державної Думи), протоколи московського з'їзду "Крестьянского союза" і т. ін. Синицький послав мені телеграму, що газету закрито" [17, 352].
Після проведеного обшуку губернатор видав наказ закрити "Громадську думку" [9, арк. 11]. Водночас розпочато слідство, оскільки у висновках про закриття було сказано і про "вредное направление газеты", і про "развращающее влияние ее на провинцию", і "революционную пропаганду в деревне", а отже, правоохоронні органи намагалися з'ясувати імена авторів, було слідство, і поліція зацікавилася такими дописувачами, як Іванов, Марко, Жук [9, арк. 6, 21, 26]. Також неприємності з'явилися в передплатників, їх теж обшукували. Є. Чикаленко намагався врятувати видання: він подав клопотання про відновлення виходу газети, але дозволу не отримав. Згадуючи про це, він лише констатував, що дізнався від Синицького, що перекладачка телеграм Виноградова"…завела в редакції есдецьку явку, куди заходили соціял-демократи за всякими справками… А тим часом уночі з'явилася поліція і почала робити трус, який тягнувся до півдня. Поарештовували кількох співробітників, в тім числі С. О. Єфремова, К. Хохлича, Ю. А. Квасни-цького, а разом з тим забрали й декого, що прийшли до редакції, зовсім нам невідомих…" [17, 353].
Тому зрозуміло, чому "уряд відразу зара-хував "Громадську думку" не лише до опозиційних, а й до ворожих собі органів і тому всіми способами її поборював: передовсім раз-у-раз накладав на видавців штрафи (грошові кари)… Ще дошкульніше для газети було те, що окремі уряди забороняли своїм службовцям передплачувати "Громадську думку"… раз у раз пошта не доручувала газету передплатникам" [3, 77].
Незважаючи на нетривале життя "Громадської думки (з 31 грудня 1905 р. до 18 серпня 1906 р.) і "Ради" (з 15 вересня 1906 р. до 2 серпня 1914 р.), значення видань в історії української журналістики полягає в тому, що це була не лише перша щоденна всеукраїнська газета на Наддніпрянщині, а й зуміла привернути до себе увагу насамперед актуальними публікаціями, які сприяли пробудженню національної свідомості українців, зародженню у суспільстві ідей української автономії, незалежності. "Громадська думка" разом з тижневиками "Хлібороб" і "Рідний край" дала поштовх для розвитку національної преси не тільки на українських землях, а й на інших територіях Російської імперії. Редакція підготувала, випробувала і випустила у журналістський світ цілу когорту національно свідомих і вправних журналістів, які свої пера відшліфували саме в щоденній діяльності київської газети.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові