Аналізується видавнича та публіцистична діяльність М. Міхновського, спрямована на утвердження національно-політичних і державотворчих процесів на території України після революційних подій 1905 р.
Publishing and publicists activity of Mykola Mihnovsky is analyzed in the article devoted to the processes of national, political and state creating processes in Ukraine after the revolutionary movements in 1905.
Публіцистика Миколи Міхновського і до сьогодні має різне трактування – від захопленого тлумачення і цитування в націоналістичному середовищі ("батько українського націоналізму") до майже повного неприйняття ("фашистська, шовіністична ідеологія") – у лівому і ліберальному колах. Але, попри таке ставлення сучасних істориків і політиків, постать і творчість М. Міхновського досі залишаються малозначними серед широких верств українського народу, служінню якому він присвятив усе своє життя.
Аналізуючи журналістську діяльність М. Міхновського, можемо констатувати лише такі факти-віхи: у вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП) видала єдине число часопису "Самостійна Україна", в якому активну участь брав харківський адвокат; у листопаді цього ж року разом із братами С. і В. Шеметами ініціював створення в Лубнах, на Полтавщині, тижневика "Хлібороб", спрямованого на пропаганду ідей УНП серед селянства (на жаль, після п'ятого номера випуск заборонений місцевою владою); 25 березня 1906 р. у Харкові вийшло перше і єдине число "Слобожанщини" – "щоденної політичної, економічної, літературної та громадянської часописі" за редакцією М. Міхновського. Подібна доля спіткала і часопис "Запоріжжє", що вийшов у Катеринославі за редакцією Д. Яворницького і за участю М. Міхновського з метою "будити національну і класову свідомість українського селянства" [1]. Найтривалішим видавничим проектом цього видатного діяча стало видання харківського тижневика "Сніп" (1912), що пропагував національну державницьку ідею.
На жаль, публіцистика М. Міхновського після російської революції 1905 р. малодосліджена, хоча до неї зверталися як представники української еміграційної історичної науки, серед яких В. Андрієвський, Ю. Бойко-Блохин, А. Жук, З. Книш, Б. Мартос, П. Мірчук, С. Підгайний, П. Феденко, С. Шемет, так і вітчизняні дослідники: В. Бондар-Терещенко, Т. Геращенко, М. Горєлов, С. Квіт, М. Осадчий, В. Пальченков, О. Романенчук, Ф. Турченко. Тому варто уважніше придивитися до окремих праць, проаналізувати ідейно-національні засади й жанрово-тематичні аспекти.
Саме на хвилях першої російської революції 1905 р. М. Міхновський та його соратники з УНП організували видання нелегального часопису "Самостійна Україна", єдиний номер якого був повністю підготовлений харківським діячем. Засади національного руху за-значені в одній із публікацій: "На поле боротьби виходимо під прапором Самостійної України саме в той час, коли царська Росія перебудовується. Ми виходимо під цим прапором на те, щоб здійснити право нашого народу на його свобідне національне існування і щоб віддати йому в руки його власну землю з усіма добрами, що на землі й у землі. Чужинці й багатії панують над нами і посідають наші добра, і через те геть чужинців, геть панів, хто б вони не були! Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви су-спільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більше права, чим друга. Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського, цебто за інтереси робочих мас українських, бо український народ по всій європейській Україні складається із злиденних, бідних, немаючих людей. За тих, в кого є і хто вдоволений і ситий, ми не боремося, бо ми боремося проти них. Виступаючи в інтересі широких мас українських, ми плануємо, щоб сам народ своїми власними силами виробив собі Самостійну Україну, бо ми знаємо, що тільки при такій умові ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі і всі добра з рук українського народу" [2].
М. Міхновський однозначно закликав до боротьби, що мала початися негайно і тривати до повної перемоги. Він писав: "Ми будимо приспані, прибиті, порізнені сили українського народу, організуємо їх, переводимо в чин і життя, велику спільну силу українства направляємо на здобуття Самостійної України. Самостійна Україна повинна бути тим великим, повним глибокого і широкого змісту словом, в якому зосереджуються всі думки і бажання рабів, щоб бути свідомими, невільників, щоб бути вільними, злидарів, щоб бути маючими, упосліджених, щоб бути рівними, зневажених, щоб бути гідними, всіх українців, щоб бути вільними людьми... Хай всім борцям за визволення свого народу світить сонце Самостійної України! Ми ідемо – годі ховатись – до повстання, до збройного повстання за визволення українського народу з-під національного й економічного рабства... З міцним пересвідченням неминучости і конечности приходимо ми до потреби повстання. Ніхто даром не зречеться своїх прав, ніхто не схоче признати українцям справедливости, ніхто не віддасть українському народові його прав і його землі... Нехай сила розв'яже!... Тому готуйтеся до повстання! Велике діло настає для українського народу... По всіх сторонах Росії шириться вогонь пожарів і земля червониться від крови, виконується свобода народів і соціальна рівність між членами тих народів. Але ту свободу, ту рівність візьмуть тільки сильні народи! Тільки ті, що не бояться боротьби, що свою свободу скроплять кров'ю ворогів своїх" [2].
Аналізуючи ці палкі заклики публіциста-політика, мусимо зазначити, що автор "поєднує непоєднуване": закликаючи до боротьби увесь український народ, він відмовляється від класових інтересів і водночас поділяє су-спільство на багатих та бідних, звертаючись до "рабів" та "немаючих". Можна говорити про те, що це була данина моді того часу, коли "святим обов'язком" кожної політичної партії було декларування соціалістичних принципів на догоду найбіднішому виборцю. Але ставка на люмпен ніколи не була виправданою, бо годі було чекати, що це середовище збагне високі ідеали української державності.
Викликає зацікавлення і ставлення УНП до активних методів політичної боротьби, що були озвучені М. Міхновським: "Поміж всіма іншими засобами в боротьбі ми уважаємо дуже корисними страйки-змови. Чи той страйк має на оці присилувати пана платити більшу ціну за робітний день, чи зменшити орендну платню, чи й зовсім відбити селянам землю, цей страйк мусить охоплювати найширші околиці... Треба проти сили вжити силу. Коли весь народ український зрозуміє це, коли по всій Україні зав'яжуться спілки таких людей, тоді ми скинемо на віки панування чужинців, тоді нам не страшно й цілого світу. Потрібно тільки, щоб кожний українець пам'ятав, що він бореться за весь народ український і що тільки ті засоби добрі, які ведуть до здійснення Самостійної України" [2]. Досить дивно було сподіватися на те, що у морально не сформованому українському су-спільстві подібні заклики знайдуть підтримку, до того ж, М. Міхновський так і не визначив конкретних "засобів боротьби".
Революція 1905 р. не принесла очікуваної свободи для українців і показала єдиний, можливий на той час, шлях відстоювання своїх національних і соціальних прав – представництво в російській Державній думі.
Українська народна партія, перебуваючи в нелегальному становищі, мусила відповідним чином будувати методи своєї політичної боротьби, зокрема й інформаційної роботи. Але, крім використання нелегальних, революційних методів, політична дійсність давала можливість для відкритої боротьби за здійснення своїх ідеалів. До таких політичних кроків належить цілеспрямована агітація та участь у виборчих процесах до IV Державної думи.
Найбільш цікавою і досі актуальною, на наш погляд, залишається передвиборна публіцистика М. Міхновського, який не тримався осторонь цієї важливої суспільної події. Розуміючи, що рішучої перемоги УНП і декларованих нею принципів навряд чи вдасться здобути, політик вирішив використовувати полеміку для агітації та пропаганди національної свідомості в українському суспільстві. Але головне завдання він убачав у підвищенні національно-політичних вимог народу, переходячи від примітивних культурницьких, українофільських та дрібних соціальних гасел українських поступовців до висування домагань необхідності власної самостійної держави.
Свої погляди на можливість використання виборів до Думи для політичної боротьби українців М. Міхновський висловив у статті "Вибори до Думи Державної" [1] (дод. А), що була надрукована у редагованому ним часописі "Слобожанщина" (1906. – 25 берез.).
Передвиборну платформу М. Міхновського можна окреслити такими основними пунктами: 1) активна участь широких кіл українського громадянства у виборах, а не їх ігнорування; 2) депутатами до Державної думи повинні бути обрані тільки національно свідомі українці; 3) відмова від класового підходу у висуненні кандидатів у депутати – не обирати тільки селян чи тільки робітників, а й представників освічених соціальних верств.
Одним із важливих документів того часу може служити і виборча відозва "До україн-ського громадянства на Україні російській" (дод. Б), яка була надрукована в друкарні львівського часопису "Діло" (1906). На цей факт, як і на авторство М. Міхновського, вказує З. Книш, опираючись на свідчення А. Жука [3, 118–119]. Авторство М. Міхновського тут не викликає жодного сумніву: не лише хід думок, а й стиль, і лексика вказують на притаманний йому політичний почерк. Згодом цю відозву передруковано без змін на шпальтах харківського часопису "Сніп" (1912. – 27 трав.), який також редагував М. Міхновський.
Як зазначають дослідники, зміст відозви "До українського громадянства..." навряд чи міг служити безпосереднім засобом агітаційної діяльності у виборчій кампанії 1906 р., радше текст сприймається як орієнтир для українських виборців [3, 120]. Ці основні тези загальної української виборчої стратегії можна сформулювати так: 1) вибори в Україні повинні відбуватися під прапором боротьби за українські національні права; 2) українці мусять подолати споконвічний розбрат і виступити на виборах єдиним фронтом, незважаючи на партійні настанови; 3) українці-виборці не мають морального права віддавати свої голоси за ті списки, де нема жодного кандидата-українця; 4) там, де виборчий закон допускає лише одного кандидата в окрузі, там необхідно висунути саме кандидата-українця.
Ці тези свідчать, що автор не виступав від імені якоїсь певної партії, не провадив власної виборчої агітації, а тільки намагався спрямувати загальний настрій українських виборців в усіх організаційних і партійних структурах для використання виборчої кампанії з метою поліпшення національної ситуації і захисту громадянських прав рідного народу.
ЗВиборча відозва М. Міхновського стала наочною ілюстрацією позиції, коли необхідно використати всі українські сили для того, щоб протиставити їх опозиційним: "На виборах український народ повинен виступати одностайно, як національна цілісність".
Визначені завдання у разі проходження українських депутатів до Думи повинні були працювати на закріплення національних позицій українського народу, зокрема: 1) введення української мови навчання в усіх школах України; 2) заснування в Києві на державний кошт Української Академії наук; 3) впровадження обов'язкової загальної освіти; 4) забезпечення законами громадянських і національних свобод; 5) зрівняння в правах в Україні української і російської мов; 6) охорона законом праці робітників, восьмигодинний робочий день і соціальне забезпечення; 7) зменшення податкового тиску на Україну; 8) припинення централістичної, колоніальної політики російської влади у фінансовій та економічній політиці стосовно України; 9) створення Української автокефальної церкви; 10) об'єднання всіх земств в Україні в єдиний український самоуправний орган як основа майбутньої територіальної автономії України.
Однак і при виконанні певних умов, на думку М. Міхновського, політична боротьба українського народу не вичерпується – це лише один із етапів, бо остаточна мета – неза-лежність України.
Досить цікавими й актуальними залишаються погляди, викладені публіцистом у статті "Націоналізм і космополітизм", про те, що "уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності" [1]. Фактично це продовження формулювань, викладених у програмному документі "Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії" (Чернівці, 1905), де, зокрема, наголошувалося: "... головною причиною нещастя нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу її. Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в ХІХ віку. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, перейде його і повалить все те, що стоятиме перепоною на цій дорозі!" [4, 154].
Навіть у такій справі, як вибори і виборча тактика, М. Міхновський виходив із основних своїх ідеологічних переконань: життя треба розуміти як боротьбу; ця боротьба відбувається і між націями, як цілостями, і хто того не розуміє, той сам себе морально обеззброює і закладає причини поразки. Передвиборні виступи М. Міхновського показали його блискучий публіцистичний талант, що гостротою вислову не поступався пізнішім ідеологам організованого українського націоналістичного руху.
Але заклики М. Міхновського до тих українських сил, що перебували в полоні ідей космополітичного братства народів, міжнародної класової солідарності трудящих, залишалися "голосом волаючого в пустелі". Закликаючи сучасників "шукати те, що всіх нас українців єднає, а не копирсати те, що нас роз'єднує", спинити внутрішні політичні суперечки до кінця виборів, щоб усі суперечливі моменти можна було обговорити вже після виборів. Саме небажання консолідації всіх сил для досягнення головної мети стало причиною поразки визвольних змагань 1917–1920 рр., коли через амбітність і зарозумілість політиків було втрачено історичне завдання – створення самостійної держави.
Заглиблюючись у зміст публіцистики М. Міхновського, можемо констатувати той факт, що він не зумів розділити творчі й руйнівні складники націоналізму. Гасла, проголошені політиком, не вели до свободи людини та демократії, а ще більше обмежували їх. "Чиста" національна ідея у поліетнічному суспільстві небезпечна не тільки для неукраїнців, а й згубна для представників корінної нації.
Максималізм М. Міхновського виявлявся надмірно і це, не в останню чергу, відштовхувало людей від пропонованих ним ідей. Саме гіпертрофований шовінізм деяких гасел, якими оперував М. Міхновський, і став, попри всі слушні моменти в програмних передвиборних документах, причиною низької активності виборців і непопулярності українських кандидатів: "... на 5,000 українських домовласників у Харкові тільки 37 не є зрадниками" [3, 126].
Поміж українцями перед 1905 роком дуже поширені сентиментальні думки, ніби до української нації неприхильно ставиться російське правительство, видаючи раз-по-раз репресії, сама ж нація московська аж умліває з жалощів та болю, дивлячись на страждання братнього українського народу, та тільки й жде хвилини, коли матиме право скинути гніт з Українців і повернути їм національні права.
Коли дійсність по 1905 році знехтувала сю ілюзію, сентименталісти вигадали нову форму для неї: на їх думку народи російський та польський цілком не знають, не догадуються і навіть не підозрівають, що український народ страждає, що він поневолений, що його визискують, що на йому лежить гніт. Отже, досить повідомити Поляків та Росіян про сей тяжкий стан Українців, щоб і Поляки і Росіяни навипередки почали улекшати долю українського народу.
Оці наївні думки наробили шкоди розвиткові української свідомості геть більше, ніж усі заборони правительства. Історія останніх років життя російської Державної Думи, в якій висловлюються впливові круги російської нації, дуже розчарувала сентименталістів, бо вони – хоч як пильно заплющують очі – мусіли побачити, що всі без винятку російські партії розв'язують важні для України питання не так, як се корисно Україні, але так, як се корисно їм, тим чи іншим російським партіям з їх партійного погляду на інтерес московського народу. Національно-політичні ідеали Українця зовсім не цікаві сим партіям і не приймають ся ними на увагу навіть там, де йде власне про Україну.
Наприклад, в справі вилучення Холмщини кадети і взагалі ліберали російські зайняли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася польською землею, а консерватори та реакціонери російські взяли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася московською землею. Але цілому російському громадянству цілком байдуже, що український народ Холмщини не хоче бути з'їдений ані Поляками, ані Москалями, але хоче здобути права й законні гарантії, щоб жити вільно й розвиватись самостійно без польського чи московського впливу.
І Поляки, й Росіяни дивляться на український народ тільки як на пагній, як на матеріял, з якого і перші і другі можуть черпати для себе поживу матеріяльну й духовну, бо до них плинуть і гроші і таланти української нації, чим збільшуються польські та московські національні скарби. Коли ж се так, то було б більше як наївно думати, що Поляки чи Москалі дадуть пільгу Українцям, що вони самі зречуться історією їм наданого фактичного користування силами українського народу, або що вона спільними силами видадуть корисні для України закони. Ні! Діло не в самому тільки правительстві, але й у національних інтересах наших сусідів Москалів та Поляків, а сі інтереси в давив історичний момент протилежні інтересам нашого народу, бо Україна зробилася територією, звідки Росіяне та Поляки черпають багацтва для зміцнення свого національного розвитку і звідки нас, Українців, вони випихають захоплюючи впливи економічні, політичні та культурні в свої руки, видираючи їх з наших рук. І робити їм се тим легче, бо відпорна сила нашої нації протягом 250-літюго лихоліття підупали до мінімума.
Отже мабуть кождому видно, то обороняти інтереси українського народу не можуть ані Поляки ані Москалі, і змогли б се зробити тільки самі Українці. Коли ж так, то Україна повинна мати в Думі своїх послів, значить, Українці повинні обрати Українців, а не чужих, як досі робили. Не треба забувати, що чужинці користуються на Вкраїні більшими впливами, ніж самі Українці. І ми, Українці, мусимо з України післати іменно Українців, бо не-Українців з України пішлють і без нас. Більше того – ми мусимо боротись проти того, щоб з України обрано було не Українців, бо се робить нам кривду, бо се шкодить нашим інтересам, бо се понижує нас. Обрання не Українців за представників української нації, се ж очевидне убожество її національно політичної думки й організації.
У рабів є тільки одно право: оборонятись проти напасників. Се святе право рівняє раба з вільною людиною. Але коли й се право занедбується рабом, коли він свою оборону віддав у руки свого напасника, тоді годі уважати раба за живу людину, тоді над ним треба заспівати "со святими упокой".
Закон – навіть закон! – надав нам право обрати собі представників. Смішно, недостойно й ганебно, коли ми самі не вжиємо свого права для себе, але зловимось на гачок російських лібералів та віддамо наші голоси на їхніх кандидатів.
Солодко співали нам при останніх виборах російські ліберали, заповняючи, що україн-ську справу оборонятимуть, як свою власну, аби лиш ми віддали свої голоси за їхніх кандидатів. Ціла Україна (окрім Харкова) віддала свої голоси Росіянам. І що з того вийшло? Вийшло те, що кадет Родічев виступив з ось якою обороною прав Українців на рідну школу:
"Дайте їм (Українцям) рідну школу, нехай вони самі побачать, якої нісенітниці домагаються".
Чи найгірший ворог зміг би сказати щось більше ганебне про українські домагання? А се-ж так казав лідер партії і казав у Державній Думі! Тут вже нічого говорити про вибрики в "Русской мысли" кадета Петра Струве та йому подібних! А ми віддали свої голоси власне кадетам. Через те у третій Думі й не знайшлося Українців, щоби змити пляму, яку наложив отой кадет на честь цілої нашої нації. Але ж хоч тепер мусимо ми стерти сю пляму. Се повинні зробити наші посли у четвертій Думі.
Отже оберім Українців, тих Українців, які обстоюватимуть всі домагання:
Щоб по всіх школах, від нижчих до найвищих, скрізь, де вчаться діти української національності, навчання було українською мовою. Се найперше. найважливіше наше домагання, бо народ без рідної школи, се народ без будуччини. Можна ще ждати з реформами політичними та соціальними, але не можна довше дожидати школи. Школа потрібна нам зараз. Без школи нація мре й дичіє. Се через брак школи український народ такий некультурний, такий розбитий, слабий та нікчемний. Се через брак школи гине геній українського народу! Нема школи, нема й освіти на Вкраїні. Нема освіти, нема й людей, є тільки живі етнографічні істоти. Через таку велику вагу школи й забороняють українську школу, бо так найлегше обернути внівець українську націю.
Щоб у Київі була заснована на державний кошт українська Академія наук. В нові часи наука стала дужчою за шаблі та рушниці. Cю величезну силу-науку треба націоналізувати, щоб українська нація могла її собі використати. Університет та Академія – се огнища й скарбниці наукові. Без української Академії наук усі вчені Українці розлазяться по чужинах, замість того, щоби працювати на свій народ.
Щоб початкова освіта була загальна та обов'язкова для всіх хлопців та дівчат однаково. Не повинно бути неграмотних людей, бо неграмотний – се дикун.
Щоб свободи громадянські та національні були забезпечені законом. Се-ж умови людського громадянського життя, без сього не можливий громадський розвиток.
Щоб українська мова була на Вкраїні рівноправна з мовою російською і щоб ся рівноправність була забезпечена законом. Нехай Українець має змогу вільно користуватись своєю мовою у суді, церкві та адміністративних закладах.
Щоб робітницька праця була охоронена законом, щоб заведено було 8-годинний робочий день, щоб були дозволені стоваришення, щоб робоча сила була страхована про старість та про інвалідність.
Щоб налоги були зменшені.
Щоб фінансова та економічна політика російського правительства не була, як досі, направлена на знівечення та знехтування продуктивних сил України, на використування України в інтересах центра.
Щоб українська церква була автокефальна, як то установлено Переяславським договором з року 1654.
Обрані українським народом посли повинні поробити заходи, щоб земські самоуправи на Вкраїні були зреформовані в тім напрямі, аби найбільшу вагу по земствах мали народні українські елементи, щоб земські самоуправи були справді самоуправами українського народу Посли наші повинні дбати про видання закону, який би об'єднав усі земства на Вкраїні в одну самоуправу народу українського в межах залюдненої Українцями території.
Обрані нами посли обов'язані всі вступити до спільного Українського Клюбу парляментарного, бо той, хто не вступить до клюбу, розхитує національну солідарність, ослаблює силу клюбу, бо і правительство і партії числяться тільки з чимсь значним. Український народ не може обрати на послів тих, хто не схоче вступити до спільного національного клюбу.
При виборах до четвертої Думи Державної Українці повинні облишити свої сварки, і всі, як партійні, так і позапартійні, повинні віддати свої голоси за спільних кандидатів, ухвалених місцевим українським громадянством. Подавання голосів не за Українців треба уважати зрадою, а подавання голосів за неухвалених Українців злочином, бо річ іде про переведення українською кандидата проти кандидатів чужих націй і кожен голос може мати вагу для успіху національної справи.
Українці можуть в кожній окремій виборчій місцевості вступити в технічні бльоки з ліберальними партіями чи групами інших націй, але при обов'язковій, конечній умові, щоб до списку кандидатів були вписані й українські кандидати в такій скількості, яка відповідає місцевим комбінаціям. Українці не можуть ніяким чином віддавати свої голоси на такий список, де нема ні одного Українця. Там, де по закону з цепної округи може бути обраний тільки один кандидат, Українці повинні обов'язково виставити такого кандидата-Українця.
Українці можуть в кожній окремій виборчій місцевості вступити в технічні бльоки з ліберальними партіями чи групами інших націй, але при обов'язковій, конечній умові, щоб до списку кандидатів були вписані й українські кандидати в такій скількості, яка відповідає місцевим комбінаціям. Українці не можуть ніяким чином віддавати свої голоси на такий список, де нема ні одного Українця. Там, де по закону з цепної округи може бути обраний тільки один кандидат, Українці повинні обов'язково виставити такого кандидата-Українця.
В тій виборчій окрузі на Вкраїні, де тільки один Українець, він повинен подати голос за себе, як кандидата українського.
Вибори до четвертої Думи повинні відбутись на Вкраїні не під прапором ліберальної російщини, як досі було, а під прапором поступового українства. Українці повинні пізнати свої сили й вивести себе з байдужости та оспалости.
М. Міхновський.
Слобожанщина. – 1906. – 25 берез.)
Нехай се правда, що Державна Дума обкраяна в своїх правих; нехай се правда, що членів Думи треба вибирати при поганих обставинах; нехай се правда, що не всім вільно й вибирати до Думи: але Дума буде скликана, збереться й видаватиме закони. І коли ми хочемо пам'ятати, що живемо на землі, а не в утвореному в нашими чи думками світі, ми не маємо права забувати, що коли ми не підемо до Думи, то й не зможемо усунути шкодливі нам закони або видати такі закони, які нам потрібні. Хто піде до Думи, той і закони видаватиме. Підуть пани, будуть панські закони; підуть селяне – не буде панських законів. Через те українці мусять послати й своїх членів до Думи. Се буде перший раз, коли представники українського народу можуть сісти поруч і нарівні з представниками росіян і інших народів. Ще вчора усі вони гукали. Що ніякого українського народу нема, а ось-ось завтра вони змусять зважати на сей народ. Ся зміна може статись тільки в Думі.
Розуміється, права і компетенція Думи малі; розуміється росіяне, як і ми, не можуть бути задоволені такою Думою, але все ж для нас, українців, Дума – се двері, прочинені з тюрьми на ясний, широкий світ.
За сотні літ нашого мовчання, пониження й поневолення ми розучились і ходити й говорити по-людському. Отже швидче з тюрми крізь прочинені двері! ІІІвидче виходьмо, а там на видноті поза тюрмою ми зразу згадаємо, як треба говорити і кудою йти!
Але український нарід ще мало свідомий, він не тямить ваги політичної боротьби, і може так статись, що він сам, своїми руками, не тямлючи, що робить, замкне двері своєї тюрми. Українці здебільшого не розуміють, що до Думи треба посилать своїх, а не чужих. І може статись, що замісць українців з України правобережної підуть поляки, з України лівобережної – росіяне, з Степової України – німці.
Нехай тільки се лихо станеться, і тоді нікому в Думі буде навіть згадати про права і потреби нашого народу. Нема що і казати: у Росіі кожен народ вибере собі своїх членів Думи: Поляки – поляків, Росіяне – росіян, Вірмени – вірменів, але є такі два темні неосвічені народи: українці й білоруси, які, мабуть, виберуть представниками не своїх людей, а поляків та росіян.
Що є сили треба стерегтись і боротись проти того, щоб часом не скоїлося з нашим народом саме тепер оте нещастя. Але не всякий і не кожний "свій" буде корисним для нашого народу. Є такі "свої", що гірше від чужинців потягнуть наш народ у неволю, темноту та безземелля! Тільки той має право бути народним представником, кому боляче бачити кривду і нужду народну, хто відчуває болі й страждання свого народу, наче свої власні.
Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім'ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться: бо він зробить, найбільший злочин проти свого народу. Та сам нарід інстінктом не вибирав своїх ворогів і звідусіль надходять вісти, що селяне вибирають тільки селян. Се навіть дало привід графові Вітте висловити своє вдоволення, що Дума буде мужицькою. Через що ж так радіє вельможний граф? Невже через те, що біля селян легче буде поратись? Не хочемо в се вірити, але графови радощі звучать пересторогою для українського народу. Уявім собі, що представниками українців у Думі Державній будуть виключно самі селяне – саме тоді, коли росіяне й поляки виставлять цвіт своєї інтеллігенції. Що зможуть зробити там недосвідні в політиці, нетямущі селяне? Не досить сказати "хочемо землі!", щоб земля вже й була. Треба зуміти досягти свого. Треба через Думу перевести ряд реформ – одну по одній, направлених до однієї цілі: добробут, розвиток, освіта й щастя українського народу. Для сього треба тямущих людей, перейнятих інтересами народними. Отже треба, щоб рядом з селянами були вибрані до Думи й інтелігентні сили українського народу. Треба тих і других. А чи багато в нас таких інтелігентів? Скільки було галасу та ґвалту, а де тепер сини українського народу, тепер, коли треба послужити велику службу Україні? Де вони поховались? Чиїм богам служать? В чию одежу перелицювались? Кипить жвава боротьба на Україні поміж партіями, але ті партії не українські. Кожна з тих партій добивається, щоб її вибранців, її ставлеників народ український послав до Думи, хоч ні одна партія не має на се права, як партія неукраїнська. Та нікому сього сказати. Бо українська інтелігенція мовчить, наче мертва, і не йде до свого народу в сей такий великий, такий важливий час. Отже слухайте, хто є живий на Україні озвіться. Йдіть поки не пізно на поміч свому народові і приведіть до Думи дійсних своїх українських кандидатів, справжніх борців за інтереси українського народу.
Уживайте свого права і не давайте свого народу на поталу.
[М. Міхновський].
(Сніп. – 1912. – 27 трав.)
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові