На архівних матеріалах висвітлено ставлення В. Горленка до появи нової української преси 1905–1907 рр., політичних подій в Росії та Україні в цей період.
On the archival materials the author covers Victor Gorlenka's attitude to the processes of the national Ukrainian periodicals of 1905–1907, as well as political events in Russia and Ukraineat the beginning of the XX century.
Актуальність даного матеріалу полягає в тому, що за допомогою таких джерел, як листи, вдається з'ясувати особисте й громадське, творчо-наукове життя визначних представників української інтелігенції початку ХХ ст. у напружені періоди. Особлива цінність тут полягає ще й в тому, що цим листам не надавалося якогось виняткового значення, вони не призначалися для громадсько-суспільного ознайомлення, а були тільки засобом зв'язку, спілкування. З позицій нинішнього часу можемо аналізувати збережену інформацію, факти, давати їм оцінку і глибше розуміти як респондентів, так і кореспондентів. Такий аналіз здійснюється з позиції окремої особи, виявлення її власного бачення, розуміння, сприйняття подій, які вона бачила на власні очі, пережила власними відчуттями, зрозуміла в межах власного рівня світосприйняття, ставлення до навколишнього, визначення особистої ролі та місця у цих подіях.
Зрозуміло, що й стан наукового дослідження таких джерел поки що не зовсім задовільний, надто мало часу минуло від того моменту, коли листи стали визнавати науковим джерелом. Що ж стосується В. Горленка, то період 1905–1907 рр. розглядався Є. Рудинською в передмові до його листів П. Мирному під впливом ще не дуже розкрученого репресивного маховика (1928). Пишучи про 1905 р., вона виокремила такі моменти у житті В. Горленка. Перший – вихід у світ книжки. "З 1905-го року, на жаль, – зазначає авторка, – надто небагато листів, щоб яскраво уявити собі ввесь настрій Горленка, проте досить, щоб ухопити головні його елементи. З першого листа, 11/ІІІ, знати, що не писав Мирному з осени попереднього року, значить великі події початку 1905-го року були пережили приятелі окремо, без обміну думками з їхнього приводу. В цім листі є дуже важливе завваження: "Усиленно добивался выхода при себе в Петербурге книжки своей "Отблески", да так и не дождался... В ней собрано 28 статей из сотен (буквально) написанных мною в "Нов[ом] врем[ени]" за сем лет работы. На эту работу я был вынужден обстоятельствами. Сколько нареканий и клевет претерпел я за нее. Между тем я не написал ни одной строчки, противной моим убеждениям и нечестной. Дело идет о том, где я пишу. Как смотреть на это, скажите прямо? Я накануне очень определенных решений". Та так тільки "накануне решений" він і залишився" [1, 14–15].
Наступним "елементом" дослідниця обрала співробітництво в газеті "Новое время": "Горленко віддав своє ім'я найчорносотеннішій газеті, і якщо може й дійсно не написав у ній нічого своїм переконанням і сумлінню противного, то залишався в ній у той момент, коли кожній прогресивній людині треба було одійти геть від того гнізда шовінізму, насильства та переслідування всякого прагнення до свободи і зокрема свободи національної. А від "Нов[ого] времени" й за кореспондента був він на Катеринославському з'їзді" [1, 15]. Продовжуючи цей же ряд, додамо, що й на відкритті пам'ятника І. Котляревському (1903) він був також від цієї ж газети, а на Катеринославському з'їзді він таки не був: завадили обставини. Є. Рудинська цього не знала.
Та суть не в цьому. В іншому місці авторка акцентує на єдину відвертість у всьому листуванні В. Горленка, використовує його щирість, адресовану одному із найближчих людей, напевне ж, не розраховуючи, що через два десятки років ці листи будуть коментуватися і спрямовуватися проти самого автора без намагання зрозуміти, відчути його, глибше подивитися на цю людину, проникнувши у обставини його як особистого, так творчого життя. Рудинська пише: "В останньому з тих листів, що ми маємо, 23/ХІІ 1905 р. (до Панаса Мирного. – І. З.), [...] робить сам собі характеристику таку ж влучну, так само чудесно зформульовану, як те він робив для инших людей, авторів, творів, – блискучий рецензент, що набив руку на означеннях коротких і виразних. "Вообще я изломанный, искалеченный (понивеченый), плод истории, обломок дворянства, с некоторыми сносными, но и со многими несносными его сторонами. Я трагически сознаю все это, но не могу уже перемениться..." [1, 15].
На цих же "елементах" зупинявся через 40 років і український письменник, літературознавець, науковець В. Шевчук [2, 281–296].
У чому тут справа? У розпорядженні до-слідників були тільки найвідвертіші листи В. Горленка до П. Мирного. Тому, коли йшлося про творчий портрет В. Горленка, найчастіше зверталися до листів, де найбільше йшлося про автора і менше про його друковані праціі. Інші матеріали ще зберігалися в архівах (хоча й без грифу – секретно), але листів до П. Мирного було цілком достатньо, щоб побачити, сформулювати основні етапи життя Горленка, його сильні, а найчастіше слабкі грані.
Новизна даної статті полягає насамперед у розширенні джерельної бази, куди входять листи як до П. Мирного, так і до Г. Барвінок, Є. Ківлицького та Д. Яворницького, О. Левицького, які дають можливість глибше розглянути ці та інші "елементи" життя В. Горленка у 1905–1907 рр.
Останні (власне, два) роки життя В. Горленка були насичені подіями особистого й громадсько-творчого змісту. До особистого можна віднести проблеми зі здоров'ям та господарством. На перше традиційно не знаходилося часу, бажання, поки не дійде критичної точки. Останнім він не вмів і не міг займатися за своїми природними даними. Він був змушений співпрацювати з суто російськими періодичними виданнями не лише, щоб заробляти на прожиття, а й утримувати цими заробітками своє господарство: доводилося навіть оплачувати банківські рахунки за ту землю, яку він віддавав в оренду своїм селянам-односельцям, які відмовлялися це робити: "Мне лично не внесли ни гроша аренды (забрав себе урожай), объявив, что внесут или не внесут – после созыва Госуд[арственной] думы. В лесах рубят деревья и проч[ее]" [4; 3, 32–126].
До громадсько-творчого змісту життя В. Горленка можна віднести його участь у підготовці до повного видання творів та листів П. Куліша [3, 177–192], видання третьої книжки "Отблески" (СПб., 1905), ставлення до Маніфесту і політичних подій 1905–1907 рр., до української преси і мови, перспектива участі у виданні "Рідного краю".
Про вихід своєї книжки "Отблески" В. Горленко клопотався великими зусиллями. Вона була підсумковим виданням його публікацій за сім років у газеті "Новое время". Самі матеріали книжки, як і публікації в газеті, ні в кого не викликали роздратування і критичного ставлення. Вся суть полягала в тому, де він писав і з яким друкованим органом співпрацював. Тому, як він писав у листі до П. Мирного від 11 травня 1905 р., "Сколько нареканий и клевет претерпел я за нее! (роботу в газеті. – І. З.). Между тем я не написал ни одной строчки, противной моим убеждениям и нечестной" [5]. Виходом цієї книжки В. Горленко ніби зобов`язував себе пояснювати, виправдовуватися перед кожним своїм кореспондентом. "Вы увидите, – пише він Є. Ківлицькому, – насколько они (статті. – І. З.) не подлаживаются к тону этой газеты, я пишу большею частью о предметах, так сказ[ать], постоянного значения, чуждых политике дня" [6].
В цілому книжка, незважаючи на те, що деякі матеріали нібито прямого відношення до політики не мали, переважно стосувалася України. І саму книжку сприйнято схвально, а наступного року після смерті В. Горленка (1907) її було перевидано, хоча й з незначною, але досить суттєвою зміною: з неї викинули віньєтку, автором якої був молодий художник Василь Кричевський. Так, як про неї писав Горленко, можна дійти висновку, що тільки заради неї він і готував "Отблески": "Лучше всего в ней обложка, т. е. виньетка, – пише він до Ганни Барвінок, – сочиненная под моим руководством, талантлив[ым] молод[ым] художн[иком] Кричевским. Все буквы ее вдохновлены старинными малорос[сийскими] рукописями и старый малорос[сийский] стиль в ней безупречно выдержан. Я уверен, что виньетка понравилась бы Пант[елеймону] Алекс[андровичу], кот[орый] так любил изящные издания" [7].
Узагалі В. Горленко дуже поважав і шанував В. Кричевського. Художник кілька разів відвідував Горленка у селі як проїздом, так, можливо, й спеціально. Про один із таких приїздів дізнаємось із листа В. Горленка до П. Мирного, в якому він описує ту насолоду, яку дістає від праць Кричевського: "13 июня. Письмо случайно было отложено, а в это время приехал ко мне погостить Кричевский и оживил мою грустную обитель. В одной из комнат устроена выставка его рисунков и проектов, и мы утопаем в чистейшем малороссийском стиле" [8].
Отже, бачимо, наскільки В. Горленко тяжіє до прекрасного, вишуканого, наскільки йому приємно про це писати, думати. Це його стихія.
З іншого боку, він не міг обминути неприємні для нього теми, явища, які стосувалися політичної ситуації в державі 1905–1906 рр., які суперечили його природі, бридкі й огидні для сприйняття та усвідомлення. Він протестує, обурюється, але величезна хвиля не може його не зачепити, тому що всім іншим, окрім творчості, він перебуває в цьому часі. Він намагається багато чого не помічати, не брати в ньому участі, але це не означає, що все це його обходить, не відбивається на його свідомості, облаштуванні фізичного й духовного життя. Вся біда чи й трагедія його в тому, що він не може відважитися на рішучі кроки. Це згодом все-таки закінчиться для нього трагічно.
Не буде великим перебільшенням, що величезна армія української творчої інтелігенції чекала послаблення цензурних утисків на слово у вигляді царського Маніфесту. Чи потрібний був цей Маніфест В. Горленкові, осмілимося поставити питання так? І знайти однозначно точної відповіді ми не можемо. Чи потребує людина свободи, яка має її в інших формах? Кому потрібна була ця свобода? Для тих, хто був ближче до політики, був у самій гущі її. Горленко у своїй творчості був далекий від неї. Він сповідував інші цінності – вишукане слово, яке стосувалося мистецтва, літератури, де існувала гармонія. Насилля, чвари, ницість суспільства він відчував на собі фізично, його це пригнічувало, але він намагався все це не пропускати у світ творчості. Це справді важко було зробити. Це фізично його спалювало, знищувало. Тому тільки один раз він і згадує про Маніфест майже за чотири місяці до його виходу – 11 травня 1905 р. у листі до Панаса Мирного. Згадує між іншим, у контексті, який здається трохи дивним і нелогічним: "За мной числятся, кажется, большие недоимки по переписке с Вами, дорогой Афанасий Яковлевич, а милостивого манифеста за это время как будто не появлялось. Поэтому, приехав восвояси, спешу разделаться с недоимкой, очень желая, сверх того, иметь вести от Вас" [9].
Зате по-іншому він реагує на політичні події, що відбуваються на його очах. "Живу я грустно и скверно. Газеты хоть в руки не бери, такие в них все ужасы и такие тревожные известия. Из дому, с самого приезда сюда, не имею ни слова известия (не смотря на множество своих писем). Не знаю, что и думать", – пише він Панасові Мирному [10]. Свобода в нього асоціюється з іншим: "События, сменяющиеся без перерыва, сводят с ума. Полная неопределенность во всем, по-множенная на русскую бестолковость, нигилизм и дикость... Лично я испытываю самые неприятные отражения "освободительного движения". Оно хочет освободить меня от всякого имущества", – пише він Ганні Барвінок [11]. Незважаючи на те, що він уже був частково позбавлений свого майна, мається на увазі земля, ліс, які йому було надзвичайно жаль, думається, його тут не це більше хвилювало чи й дратувало. Він не може змиритися з тими методами, якими все це здійснювалося. І тут треба порадіти, що він не дожив до 1917 р., коли підлога його одноповерхового "маєтку" під солом'яною стріхою була заслана паперами, книгами, журналами – його архівом, бібліотекою. Ось тут то нігілізм і дикість було проявлено найбільше.
У листах В. Горленка цього періоду можна знайти його роздуми про українську пресу та мову. Не завжди його міркування, можливо, навіть і зараз сприймаються одно-значно, та, думаємо, він мав право на будь-яку думку, ставлення, оскільки керувався не розмірами майна, не власним здоров'ям, а жив болями України, її народу, майбутнім і мав уже неабиякий досвід журналіста та газетного працівника.
Пояснюючи Є. Ківлицькому в листі від 15 травня 1905 р. обставини своєї співпраці з газетою "Новое время", В. Горленко пропонує: "Хотел бы возобновить работу в южнорусских изданиях. Желаете ли иметь меня в числе своих сотрудников? Могу, время от времени, присылать фельетоны на разные, – по выбору своему, – темы" [12]. І все-таки теми "по выбору своему" засвідчують неза-лежність В. Горленка, з яким би виданням він не співпрацював.
Через півмісяця Горленко вже пропонує й тему "Культурные трагедии", яка "будет трактовать о судьбе малороссийских дарований, кот[орых] гнетет необходимость работать в условиях "общерусской жизни" и кроить по них свое творчество. Тема, кажется, довольно живая" [13]. Проте роботу в "Новом времени" залишати він не збирається, керуючись тією тезою, що кожному доводиться відповідати тільки за те, про що сам особисто пише.
Це поки що останній лист В. Горленка до Є. Ківлицького. І невідомо, чи надсилав він свою статтю, чи на цьому все й закінчилося. Хоча тема, зрозуміло, свою актуальність зберігає й до сьогодні і не тільки як стаття, а й напрям дослідження. У листі до Панаса Мирного від 11 червня 1905 р. Горленко пише, що "обзавелся новыми газетами, крайними петербургскими, такой же киевской ("Отклики") и скромной "Полтавщиной" [14]. І, схоже, це “обзаведення” було тільки для ознайомлення, для читання, тому що Горленка надзвичайно дратує присутність у цих газетах людей, які далекі від українських проблем, які шкодять національному рухові: "Ужасно неприятно присутствие везде шустрых ребят, – слишком явное. Читаешь и видишь ясно, что многое из того, что дорого нам, совершенно безразлично им. Да вместе с этими ребятами не мила и "швабода", если б она даже серьезно когда-нибудь и почевалась. Как вредят они всему движению и как будут еще (во всяком случае, дадут или не дадут им права) вредить и портить" [15].
Проте інтерес до українських газет В. Горленко не втрачав. Майже в кожному листі до своїх кореспондентів у тій чи іншій формі цікавився, радився, інформував, висловлював своє враження, точку зору. "Как стоят дела малороссийск[ой] печати? – пише він Оресту Левицькому. – Говорят о двух малорос[сийских] изданиях, возникающих в Киеве с нового года. Какие это будут издания, и кто их будет выпускать? Газеты или журналы? Сообщите все, что знаете. Все это, Бог свидетель, мне всегда любо и близко" [16].
У наступному листі до Ореста Івановича він висловлює своє бачення нової української преси, яка виникала в тих умовах. Можна погоджуватися, можна не погоджуватися із думкою В. Горленка. У чомусь він має повну рацію, у чомусь надто критично ставиться вже до існуючого. Але в одному можна зрозуміти його, що він небайдужий до розвитку української преси і хотів би, щоб вона була високого ґатунку, задовольняла потреби різних верств населення. Єдине що, здається, В. Горленко пропонує ідеальний варіант, який практично здійснити було неможливо. "По поводу возникающей малор[оссийской] печати, – пише він, – мне думается, что она непременно должна быть двух типов (соединять кот[орые] вместе невозможно). 1-й тип – для образов[анных] читателей (интеллигенция). Здесь печ[ать] должна стоять на высоте соврем[енного] научно-худож[ественного] уровня, применяя его лишь к национ[альной] малорос[сийской] почве, выдвигая и разрабатывая национ[альные] основы и пр. Эта печать – или один–два органа, кот[орые] ее осуществят, – должна б[ыть] поистине творческой. Без талантов и знаний тут ничего не сделаешь. Она должна быть не только не ниже, но выше соответств[енных] русских изданий, чтобы привлечь к себе, или вернуть читател[ей] из образов[анного] малорос[сийского] общества. Она должна избегать всего, что делает уродливыми ублюдками галицкие украинск[ие] издания (я не могу их читать, признаюсь откровенно). Этой печати должна принадлежать руководящая умственная роль.
Другая печать – деловая, повседневная, печать для народа – требует хороших, здравомыслящих работников, хотя бы без особ[енных] литературн[ых] способностей. Честность и здравый смысл – все в этой печати. Поневоле она должна подлаживаться к едва раскрывшему глаза читателю, опускаться до него, чтобы быть ему понятной. При-знавая всю пользу и закон[ность] такой печати, – я (и Вы, и все вкусившие образования) не могут питаться ею. Между образов[анным] общ[еством] и народом – слишком большая бездна. Для кого именно назначаются вновь возникающ[ие] малор[оссийские] издания. Дают ли предприниматели себе отчет во всем этом? Я в этом сильно сомневаюсь" [17].
У цілому ж, як робить висновок В. Горленко у листі до Ганни Барвінок, "теперешняя малорос[сийская] печать стоит очень низко" [18].
Що ж, на думку В. Горленка, так низько ставило українську пресу в умовах віртуальної свободи на початку ХХ ст.? Чи всі фактори він враховував, висловлюючи ці зауваження? Очевидно, що не всі. Цілком можливо, що з точки зору Горленка українською пресою можна назвати ту, яка виходила на території України. Якщо це так, то його за-уваження були несправедливими, тому що, як такої, української національної преси тоді ще не було. Вона лише зароджувалася, а ті грані, елементи преси, яка виходила на території України і в ХІХ ст., нічим не відрізнялася від всеросійської і не несли національного навантаження. Найчастіше вони тільки фіксували події місцевого значення на рівні побутової інформації, яка нічим не відрізнялася від інформації в Полтавській губернії від, скажімо, Вологодської.
То які ж найважливіші фактори нової преси, що почала з'являтися протягом 1905–1907 рр. на території України, які давали В. Горленкові так критично її оцінювати?
Перший – мова. "Насчет малорос[сийского] языка, – пише він до Ганни Барвінок, – как языка политики и науки (курсив наш – І.З.), я в большом сомнении" [18]. На його думку, треба "выработать (или по крайней мере, – пише він до О. Левицького, – постараться очистить и улучшить) язык" [19], тому що те, "что выдается теперь за малорос[сийский] язык (новыми газетами), – вже в іншому листі до Ганни Барвінок, – ни на что не похоже. Конечно, эти господа не виноваты, что нет слов для отвлеченных и новых понятий, что народ наш более чем на 100 лет отстал от истории. Но они виноваты, что берутся за создание языка, будучи глубоко бездарны. Я получаю [5;6] полтавский "Рідний край" и почти не могу его читать" [20]. Хоча до мови українських письменників він не мав ніяких претензій. "Я бы с удовольствием прочел рассказ о временах лучших, написанный человеческим языком", – пише він до Ганни Барвінок [20].
З іншого боку, В. Горленка надзвичайно обурював той факт, що нові газети насамперед мали конкретне політичне забарвлення. "Все малорос[сийские] издания, – пише він все ж тій Ганні Барвінок, – вдобавок, ярко социалистичны. Неужели это обязательно для малороссиянина?" [20].
"Я предпочел бы, – пише він у листі до Панаса Мирного, – чтобы газету Шабленка, до ее выхода, постигла судьба киевских изданий. Надо быть дураком или предателем, чтобы с первого же абцуга выступать с социально-революцион[ным] малороссийским органом в то время, когда является лишь первая возможность культ[урной] деятельности, когда надо создать еще и читателей, когда надо приучить к себе общество, узнать и воспитать еще это общество! Слухи, до Вас дошедш[ие], совершенно верны. Большинство петерб[ургских] украинцев – поверхностные и скороспелые революционеры того типа, кот[орый] теперь обнаружился. Для культуры, печати и литературы от таких людей не ждать пользы" [21]. Майже те саме В. Горленко повторює і в листі до О. Леви-цького: "Интересное сообщение Ваше о двух предполагающихся малорос[сийских] изданиях было предупреждено газетною телеграммою о неразрешении их генер[ал]-губерн[атором]. Этим неразрешением я был возмущен. Но когда прочел Ваше письмо и узнал, что это должны были дать за издание, я почти не пожалел о распоряжении власти. Надо быть или дураком или предателем, чтобы начинать, – и в этот еще момент, – малорос[сийскую] газетно-журнальную деятельность с социал-революционерства (и вообще ненавистного). В то время, когда надлежит еще укрепить свои устои, создать публику, выработать (или, по крайней мере, постараться очистить и улучшить) язык, – выставлять дырявое и дешевое красное знамя, а под его синего говорить непродуманные, скороспелые и полуграмотные глаголы – есть безумие, граничащее с нравствен[иым] преступлением" [22].
Осінь 1906 і весну 1907 рр. В. Горленко прохворів, 12 квітня 1907 р. він помирає в Петербурзі. Тіло його перевозять в с. Ярошівку, де поховані його батько й мати, і поруч них був похований і він.
Отже, незважаючи на те, що й цього разу було закцентовано увагу тільки на основних моментах життя В. Горленка протягом фактично 1905–1906 рр., все-таки бачимо, що він як журналіст, який багато років співпрацював із суто російськими періодичними виданнями, не втратив інтересу до проблем свого народу, бачив його потреби, перспективи. Його роздуми, критичні зауваження (інколи навіть занадто, але зважмо, що це не говорилося на публіку, для загалу, а мало довірливий зміст і характер висловлювань, так, як інколи й зараз можна почути в довірливій розмові між двома приятелями) мали все-таки поступовий намір, спрямований на розвиток і відстоювання національних інтересів. Звичайно, варто пошкодувати, що не склалися його творчі стосунки із українськими періодичними виданнями, але, виходячи із вимог В. Горленка, вони й не могли бути продуктивними принаймні в перші роки зародження нової української преси. Багато його зауважень, пропозицій, переконань не втратили й сьогодні актуальності і мають не лише історичне, а й практичне значення.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові