д. філол. н., проф.
УДК 070.262.8.133.2
Досліджуються статті, опубліковані в пресі православної церкви 1905–1907 рр., різні аспекти формування суспільної думки в Україні, а також актуальні проблеми, порушені в періодиці під час революційної кризи.
Important issues of the Orthodox Church in the period of the first Russian revolution of 1905–1907 are analyzed on the bases of some periodicals. Various means of public opinion formation in the Ukrainian territories are researched.
Система преси православної церкви на зламі ХІХ–ХХ ст. досягла своєї кількісної і якісної вершини. Значно зросла загальна кількість газет і журналів, що виходили під егідою православної церкви; сформувався значний прошарок віруючої інтелігенції, у тому числі й духівництва, представники якого були їх постійною автурою. Суспільні події сприяли урізноманітненню тематики, безпосередньо пов'язаної з життям народу. Лібералізація урядової політики спричинила появу приватних періодичних видань, де висвітлювалась релігійна тематика, членами редколегій яких були представники духівництва. Нарешті, вихід у світ 1905 р. Біблії та Євангелії у перекладі українською літературною мовою сприяв не лише концептуальній трансформації публікацій часописів цього сегмента, а й привернув увагу церковників до духовних потреб українського народу.Бурхливі 1905–1907 рр. викликали низку дискусій у церковній і світський пресі. Найважливішими для формування громадської думки і впливу на суспільно-політичні процеси були полеміка про участь духівництва у політиці, обговорення всіх граней та аспектів Маніфесту, проголошеного 17 жовтня 1905 р., дискусії про доцільність смертної кари, національну проблематику та висвітлення інших, дотичних до цих тем питань.
Видавцями приватних православних періодичних часописів були однодумці (представники духівництва або інтелігенції), іноді видання виходили за редакцією однієї особи. Як приклад, часопис "Отклики сельских пастырей" (щомісячний журнал для духівництва і мирян, виходив у Києві, 1906–1911, далі – у Білій Церкві; редактор-видавець – священик К. Кмита), газети "Академіст" (щомісячник – орган Всеросійської академічної спілки студентів-християн) і "Вождь" (релігійно-су-спільна, безпартійна газета; з № 4 – газета для сучасних православних монахів і мирян, які прагнуть виконати заповіти святого хрещення). Два останніх періодичних видання виходили в Одесі у 1907 р., редактором-видавцем значився М. Сирокомля-Сопоцько. У 1905–1906 рр. в Одесі виходив двічі на місяць журнал "Христианская жизнь" (видавці – духівництво міста, редактор – О. Клітин).
Свої думки про розуміння суспільно-політичних процесів, місце церкви в державі висловлювало духівництво на шпальтах щомісячного богословсько-апологетичного, релігійно-морального і церковно-суспільного журналу "Истина" (Житомир, 1907–1908, редактор-видавець – І. Дашкевич), щоденної газети "Крымское слово" (Сімферополь, 1905–1907; редактори-видавці у різний час: М. Беляєв, В. Бруно-Ясенецький, священики Н. Бортковський та М. Саркін), суспільно-літературного тижневика, органу церковного оновлення "Церковна газета" (Харків, 1906; редактор – священик І. Філевський).
Виникнення приватних православних періодичних видань свідчить про те, що створена офіційною церквою система преси не влаштовувала не лише аудиторію, а й духівництво, яке прагнуло до об'єктивності у висвітленні подій, до вільного і щирого слова, розуміння християнства як безпосереднього провідника в житті. Так чи інакше, часописи зверталися до проблем та ідей, висловлених у "Трудах Киевской Духовной Академии" (далі – ТКДА), що лишалися незмінним джерелом наукової християнської думки.
Це видання було концептуальним центром церковної періодики в Україні, тому видається логічним досліджувати ідейні й тематичні трансформації преси православної церкви саме за матеріалами цього часопису. Наприкінці ХІХ – у перше десятиліття ХХ ст. у ТКДА сформувався такий колектив авторів, які у своїх виступах відходили від питань ортодоксального богослов'я і теології, приділяючи велику увагу нагальним проблемам тогочасного суспільства. Високий освітній та інтелектуальний потенціал, філософські традиції Київської духовної академії давали їм змогу глибоко і всебічно простежувати всі суспільні колізії та робити висновки щодо їх наслід ків і результатів. Певно, що поточні події, духовні процеси, політичні акції тощо вони осмислювали з християнських позицій, але тлумачили їх відповідно до потреб аудиторії, бо релігію вважали стрижнем реального життя.
Оскільки тогочасне суспільство було буквально захоплене політичними процесами, то відповідно і кількість публікацій із політичної проблематики на сторінках ТКДА значно зросла. Маніфест 17 жовтня 1905 р. спонукав релігійних філософів до обговорення нових громадянських зрушень. У цьому аспекті показовими є такі статті: "Християнство і політика" О. О. Аскольдова, "До питання про отношение моралі до політики" В. І. Екземплярського, "Духівництво і партійність у політиці" В. З. Завитневича, "Про свободу волі" П. І. Ліницького та ін.
Загальний пафос цих різних за концепціями та аргументацією статей висловив О. Аскольдов: "Для християнства настав час відійти від чистої віри та ідеї до створення життя і реалізуватися так чи інакше у політичному житті. Християнство віри має бути християнством життя й діла. Християнство, що має на меті утвердження правди і добра у природі людини, не може бути байдужим та індиферентним до всього того, що безпосередньо стосується цієї правди і добра" [1, 243–244]. І далі, розвиваючи ці думки, автор створює афористичну формулу співвідношення політики і моралі: "Політика є прикладною етикою" [1, 252].
На шпальтах ТКДА з філософсько-моральних позицій християнства обговорювались проблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину й покарання, що вилились у полеміку про застосування смертної кари, національні питання; висвітлювались основні положення і вплив на маси популярних на той час суспільно-політичних ідей, соціалізму зокрема, тощо. Порушені у ТКДА проблеми були актуальними для тогочасного суспільства, спонукали до роздумів, які знаходили свою реалізацію також і на шпальтах багатьох газет і журналів.
Концептуально та ідейно близькою до за-значеної лінії духовного оновлення, що реалізувалась у ТКДА, була харківська "Церковна газета". Проблеми християнської етики в її різних аспектах порушувались на шпальтах цього видання, продовжуючи, загострюючи та акцентуючи ліберально-демократичні ідеї авторів ТКДА. Уже у першому номері редакція почала обговорювати нагальну проблему існування церкви у Російській імперії: "Дуже відчувається ... гноблення церкви з боку держави... Найбільша небезпека для церкви від держави є тоді, коли держава, даючи церкві владу, дозволяє їй "духовний меч" спирати на "меч світський"... Церква стає рабою держави" [2].
І далі в наступних випусках автори цієї газети зверталися до порушеної проблеми в контексті обговорення основних положень Маніфесту. Зокрема, можна звернутися до такої думки: "Справа церковного оновлення ... у відродженні релігійної совісті в суспільстві, у свободі духовного життя. Держава виголошує свободу релігії і віротерпимість, і це свідчить про багатство духовних інтересів держави. Церква при цьому вже не є функцією державного управління... Треба звільнити церкву від усього того, що в неї принесли для виправдання політичного зв'язку між православ'ям і самодержавством" [3].
У контексті сучасних церковних процесів слід наголосити, що на шпальтах саме цього часопису активно обговорювались питання автокефалії церков. Так, священик А. Хаханов писав: "Принцип автокефальності (самоуправління) національних церков – суто православний канонічний принцип, властивий східному апостольському православ'ю, на відміну від папської римо-католицької церкви" [4].
Царський маніфест із позицій лібералізму і демократизму обговорювався на шпальтах "Руководства для сельских пастырей", часопису, що виходив при Київській духовній семінарії. Автори цього видання теж намагалися тлумачити тогочасні суспільно-політичні події у світлі християнсько-етичного ставлення до них. Показовою є стаття професора Київської духовної академії А. Булгакова "Про свободу людини-християнина", де він висловив своє розуміння "височайше дарованої свободи слова, думки, віросповідання": "За християнським ученням, кожна людина має право вільно розпоряджуватися собою, але не може розпоряджуватися іншою людиною і її долею... новий закон сформульований як закон про свободу слова... Свобода слова не повинна служити для того, щоб вносити ворожнечу і ненависть у наше середовище; з нашого язика не мають злітати слова брехні, наклепів, сварки; наша преса не повинна випускати брехливих чуток і відомостей" [5, 291–292].
Революційні події 1905–1907 рр. змусили офіційні церковні кола посилити пропаганду своєї діяльності. Йдеться і про суто місіонерську роботу, і про діяльність, спрямовану на підтримку імперської влади. Офіційні церковні кола спонукали духівництво до підтримки урядової політики. Прикладом цього може бути звернення до священиків, опубліковане на сторінках періодичних "Известий по Харьковской епархии". У статті анонімного автора "Височайший маніфест 17 жовтня та найближчі сучасні завдання пастирської справи" окреслені завдання, поставлені урядом пе ред церковниками: "Пастирі Церкви не мають забувати, що в історичні часи представники духівництва брали найактивнішу участь у загальнодержавних справах і мали вплив на їх перебіг... Але спитають: чи не доведеться, отже, нашим пастирям бути політиками?... Не треба робити із цього слова страховища. Бути політиком для багатьох означає – бути соціалістом і революціонером. А втім, усі сучасні пастирі, виголошуючи промову на захист існуючого суспільного ладу... є політиками" [6, 1032].
Священики, а також церковна преса для масової аудиторії пропагували самодержавство, професійно маніпулюючи свідомістю малоосвічених читачів. Ці моменти найяскравіше представлені у щоденній газеті "Почаевские известия" (Почаїв, 1906–1909; редакторами у різний час були: архімандрит Віталій, ієромонах Іліодор), тижневику, органі духівництва Подільської єпархії "Православная Подолия" (Кам'янець-Подільський, 1905–1910, 1913, 1916; редактор – Є. Сецинський), журналі Хомської єпархії "Холмская церковная жизнь" (1906–1911, редакторами у різні роки були архімандрит Діонісій, священики І. Захарчук, П. Петров, ієромонах Макарій), релігійно-патріотичному журналі, додатку до попереднього видання "Холмский народный листок" (1907–1915), а також тижневій народній газеті "Братская беседа", що видавалася не тільки російською, а й українською мовою (видання при Холмському православному Свято-Богородицькому братстві у м. Холмі Люблінської губернії, 1907–1916).
Усі ці видання функціонували у західній частині українських земель, потреба в їх створенні була зумовлена тим, що православ'я на Волині, Поділлі та Холмщині не мало міцних коренів – не існувало віруючих громад, не виникла розвинута система духовної освіти, не вистачало достатньої кількості храмів і кваліфікованого духівництва. Але передусім їхня місія полягала в тому, щоб вести ідеологічну боротьбу з католицизмом і греко-католицизмом – конфесіями, які історично й ментально були ближчими мешканцям цих областей, ніж православ'я.
Офіційна церква вважала пресу надійним засобом для місіонерської і пропагандистської діяльності, тому й ці періодичні видання виходили у світ значними накладами, розповсюджувалися безкоштовно у храмах, а також передплачувались для селян і мешканців міст. Ці видання були спрямовані на малоосвічену і невибагливу аудиторію, що зумовлювало їх жанрову структуру, лексику, стиль оформлення тощо. Варто зазначити, що безпосереднього суто релігійного матеріалу в них було небагато, публікувались переважно проповіді, де зверталася увага на морально-етичну проблематику і суспільно-політичні питання.
Проте найяскравішим прикладом сервілізму в пресі стали "Почаевский листок" і "Почаевские ведомости". У цих тижневиках подавалася інформація не тільки про життя церкви, а й про її існування у державі. Принцип єдності самодержавства і православ'я набував тут абсолютизму. Про релігію як унікальний спосіб пізнання світу та пошуку істини навіть і не згадувалося, вона набувала сенсу тільки в ідеологічному плані як засіб пропаганди. Церковники визнавали себе державними слугами, і це в той час, коли у Східній Україні посилився рух за автономію церкви, її вільний розвиток, а також проти використання духівни-цтва як пропагандистів ідей самодержавства.
Кожне число "Почаевского листка" починалося інформацією про дії самодержавного уряду та необхідність підтримати його всім православним. За тематикою це видання, як і "Почаевские известия", було близьким до часописів для народної аудиторії, але за концепцією висвітлення подій та їх трактуванням воно наближалося до політичної преси. Характерно, що інформація про події не стільки подавалася в динаміці, скільки нагадувала ідеологічні настанови. Як приклад, можна навести публікацію в "Почаевском листке" напередодні виборів до Державної думи під промовистим заголовком "Хто за Самодержавного Царя і хто проти". У статті чітко й однозначно зазначено, що "за царя" виступають "Союз русских людей", "Союз русского народа", "Союз русских патриотов" та інші відверто чорносотенні, радикальні праві партії [7, 4]. Але при цьому українським селянам – а саме вони були найактивнішою читацькою аудиторією "Почаевского листка" – не пояснювалося, у чому полягала суть програмових засад цих партій, замовчувались їх шовіністичні уподобання, політична та національна агресивність тощо.
Маніфест 1905 р. жваво обговорювався на шпальтах "Почаевского листка", проте загальне спрямування статей виявилося далеким від толерантного викладення і філософ-сько-етичного узагальнення, властивого публікаціям, скажімо, ТКДА, "Церковной газеты" та ін. Автори "Почаевского листка" теж закликали читацьку аудиторію припинити бунти і смуту, проте аргументація їх викликана спробами зміцнити самодержавство і, відповідно, роль православної церкви в імперії: "Самодержавний цар наш дав 17 жовтня усім свободу, але скористатися нею встигли усякі пройдисвіти, босота, крамольники, і цей великий дар свободи перетлумачили по-своєму... До чого ці бездумні страйки? Вороги Росії навмисно це влаштували, щоб розпорошити і знеславити нашу Вітчизну" [8, 15].
З позицій самодержавного шовінізму ви-світлювалися також національні питання. Редакція та автура журналу вміло використовували політичну неграмотність західноукраїнського селянства і свідомо зміщували значеннєві акценти в слові "русский", бо селяни називали себе "русинами", "руським народом", тому й, як пояснювали їм газетярі, слід віддати голоси за "русские" партії, при цьому не подавалося ніякої інформації про діяльність цих партій. У статтях застосовувалися класичні засоби пропаганди: змальовувався лише один бік подій (революція трактувалась як бунт); не подавалась об'єктивна інформація про причини, які викликали народне незадоволення; чітко сформований образ ворога, яким стали атеїсти, "україномани-мазепинці", інтелігенція і "жидо-масони". Усі вони протистояли руському народу (тут можна знову спостерігати контамінацію: представникам західних територій, які називали себе "русским народом", пояснювали, що вони "русские", тобто росіяни, й у них є свій "русский" – російський цар і "русская" православна церква, проти яких зараз бунтують "інородці" – українці та євреї). Певно, що вістря антиукраїнської пропаганди було спрямовано і проти української мови: "Варто було б просити міністра народної освіти заборонити друкувати книжки... малоросійською мовою. Вийшла, наприклад, Євангелія на цьому наріччі. Там такі слова, що ми й не чули ніколи" [9, 270].
Національна програма самодержавства, підтримана церквою та її пресою, була відверто проголошена в одному з випусків "Почаевского листка": "Племінні питання в Росії треба розглядати згідно зі ступенем готовності окремих народів служити Росії та Російському народу в досягненні загальнодержавних завдань... Росія єдина та неподільна" (1906. – № 6. – С. 2). Така агресивна політика реалізувалась у багатьох публікаціях на сторінках усіх без винятку часописів, що виходили на той час при Почаївській лаврі. Так, на шпальтах "Русского инока" тотожність релігійної належності та національності абсолютизувалася: "Руська людина може бути тільки православною. А якщо вона прийняла унію, то вона вже не руська, а мазепинець, зрадник... знищення уніатства є першим кроком у справі зросійщення Галичини" [10].
Ці видання багато уваги приділяли місіонерській діяльності. Об'єктом критики найчастіше ставало католицьке духівництво. В усіх без винятку часописах, розрахованих на народну аудиторію, що виходили на початку ХХ ст. при Почаївській лаврі, місіонерська інформація була спрямована на емоційне, а не на раціональне сприйняття. Як будь-які видання, які можна віднести до категорії "масової преси", досліджені газети користувалися плітками, чутками, неперевіреними фактами тощо, маючи на меті сформувати певне сприйняття католицизму своєю аудиторією.
Полемізуючи з часописом "Католицькі відповіді", редакція "Почаевского листка" започаткувала рубрику "Православные ответы", де нерідко траплялися подібні пояснення про діяльність польського духівництва: "У Росії смута. Як же єзуїтам не ловити рибку в каламутній воді. І вони ловлять, користуючись облудою, лицемірством, ханжеством і навіть ганебним насильством, особливо у Холмській Русі: отруюють криниці, грабують храми, б'ють православних християн та їх священиків" [11, 6].
Революційна ситуація в Росії трактувалась як події, нав'язані народові ворогами православної церкви, наголошувалось на тому, що революція не визріла у масах, а привнесена ззовні католиками, інородцями, тобто "іншими", які мають на меті знищити народ і його віру: "Поговоріть з яким-небудь панком чи жидком, а краще з паничем-студентом, вони вам розкажуть усю цю заморську премудрість... що усі біди на Русі не від того, що вони, пани, забули Бога... ненавидять усе російське, а від того, що на престолі у нас сидить Самодержавний Цар" (1907. – № 4. – С. 26).
Проблема безпосередньої участі духівни-цтва у політичній боротьбі жваво обговорювалась і в світській пресі. Так, на шпальтах "Киевской мысли" у статті "Духівництво і вибори" В. Чаговця зазначалося: "Роль російського духівництва в передвиборній кампанії занадто яскрава і дуже помітна, щоб її ігнорувати... Чи мали підстави агенти влади, користуючись досвідом минулого, розраховувати на підтримку з боку духівництва у фальсифікації волі народної. Певно, так. Забуто усе – залишилась одна політика. Духівництво – армія у 55 тисяч урядових агітаторів" [12].
Характерно, що така жорстка пропаганда спостерігалась лише у церковній періодиці, що виходила на теренах західноукраїнських земель. У східній частині України позиції церковних видань були більш виваженими і толерантними. Так, у журналі церковно-су-спільного життя, політики, науки і літератури "Церковь и народ" (виходив у Києві двічі на тиждень, 1906–1907; видавець – єпископ Платон, редактор-видавець – І. Троїцький) читачів застерігали від участі у терористичних і насильницьких актах, закликали до спокійного і мирного спостереження за революційними подіями, намагалися стримати маси від безглуздого і нещадного бунту.
Революційні події вимагали від церкви активної реакції, оскільки вона для багатьох лишалася авторитетом у вирішенні філософсько-етичних і суспільно-моральних проблем. Проте церква в Російській імперії була також су-спільним інститутом, "відомством православного віросповідання" і мусила виконувати розпорядження царату, підкріплюючи і дублюючи владу, і відігравати ту роль, яка була їй відведена у державі. Але часто імперські дії були несумісними з християнськими цінностями, іноді навіть суперечили їм. Це, а також масова участь духівництва у політичній боротьбі, стало основою для полеміки про роль церкви та її представників у громадському житті.
Не можемо стверджувати, що релігійна преса різко змінила вектор свого розвитку під впливом суспільно-політичних подій кінця ХІХ – початку ХХ ст., оскільки періодичні видання православної церкви завжди намагалися формувати громадську думку, впливати на духовні процеси в суспільстві. Варто констатувати лише те, що у зазначеному сегменті різко зросла загальна кількість публікацій, присвячених політиці, економіці, культурі, поглибилась концептуальна межа між ліберально-демократичною і консервативною релігійною публіцистикою, що викликало полеміки, дискусії, обговорення тощо. Преса православної церкви в Україні певною мірою не лише віддзеркалила суспільно-політичні процеси, а й дала їм оцінку, тим самим ще раз намагаючись прищепити аудиторії свій варіант розуміння ролі християнства в суспільстві.
1. Аскольдов А. Христианство и политика // Труды Киевской Духовной Академии. – 1906. – № 6/7.
2. Светлов П. Свобода церкви и ее жизнь // Церковная газета. – 1906. – № 1.
3. Филевский И. О задачах церковного обновления // Там само. – № 3.
4. Хаханов А. К автокефалии грузинской церкви // Там само.
5. Булгаков А. О свободе человека-христи-анина // Руководство для сельских пастырей. – 1905. – № 46.
6. Высочайший манифест 17 октября и ближайшие современные задачи пастырского дела // Известия по Харьковской епархии. – 1905. – № 20. – 31 октяб.
7. Кто за Самодержавного Царя и кто против // Почаевский листок. – 1906. – № 6.
8. Остановим смуту! // Там само. – № 4.
9. И. М. Крестьянские мысли // Прибавления к "Почаевскому листку". – 1907. – № 32. – С. 270.
10. Кто есть православным // Русский инок. – 1907. – № 2.
11. Православные ответы // Почаевский листок. – 1907. – № 15 / 16. – С. 6.
12. Чаговец В. Духовенство и выборы // Киевская мысль. – 1907. – № 4.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові