д. філол. н., проф.,
студ.
УДК 070: 327 (477-4)
У статті аналізуються процеси національно-політичного відродження польської нації в річищі революції 1905–1907 рр. у Росії, звертається увага на соціал-демократичну та національно-радикальну пресу цього періоду, висвітлення нею поточних подій і прагнень до неза-лежності. В основі дослідження – здебільшого польськомовні газети, що видавалися в Кракові, Варшаві, Лодзі в зазначений період.
The processes of the national and political rebirth of the Polish nation on the waves of the Russian revolution of 1905–1907 are analyzed, particularly the socialist and democratic as well as national and radical media of the mentioned period. Focus is given on the newspapers published in Krakow, Warsaw, Lodz and covered the events of the revolution.
Польське питання, як і російсько-польські взаємини, на початку ХХ ст. набували принципового значення з огляду на підпорядкованість Царства Польського Російській імперії. "Розбурханий національний мурашник", яким виявилася Росія у передчутті революційних зрушень 1905–1907 рр., вимагав кардинального вирішення багатьох політичних і громадянських свобод. Поляки, як і білоруси, українці та інші пригнічені народи на всіх просторах Російської імперії, намагалися використати революційний момент для повернення своєї державної незалежності.
Мета цієї статті – простежити процес національного і політичного визрівання поль-ської нації під час революційних зламів початку ХХ ст., його відображення на шпальтах польських демократичних видань (здебільшого соціал-демократичного та національно-радикального спрямування), зіставивши ці ідеї з українським сприйняттям. В основу дослідження покладені публікації газет, які виходили у Кракові, Варшаві, Лодзі та інших містах у період 1905–1907 рр. ("Robotnik", "Czervony sztandar", "Z polia walki", "Glos gromadzki", "Gazeta Ludowa", "Robotnik wiejski", "Trybuna Ludowa" та ін.), що були опрацьовані в бібліотеці Ягеллонського університету (Краків, Польща).
Розділ Речі Посполитої у 1772 р., конституційне підпорядкування її російському імператору в 1815 р., поразки польських повстань 1830 і 1863 рр. на тривалий час при-тлумили сподівання польського народу на відновлення незалежної держави, але з наближенням 1905 р. ці ідеї звучали відвертіше. Особливого розголосу набували нові програми розвитку польської нації, виховання громадянської свідомості на сторінках преси радикально-демократичного табору. Так, наприкінці 1886 р. у Варшаві створено тижневий журнал "Глос", який об'єднав прогресивні літературні сили. "Ми віримо в силу і життєздатність нашого організму", – писала редакція, обіцяючи відстоювати політику реальних інтересів, дбати про збереження національної гідності. Хоча російська цензура спочатку досить спокійно поставилася до цього поодинокого видання, але згодом змушена була поставити жорсткі перепони на шляху поширення таких ідей.
Як росіяни О. Герцен і М. Огарьов у Лондоні та Женеві видавали позацензурний "Колокол", а українець М. Драгоманов змушений залишити батьківщину, щоб у Женеві створити свою "Громаду", так і польські емігранти 1892 р. поклали початок соціалістичному органу "Пшедсвіт" ("Перед світанням"). Це був єдиний на той час часопис, призначений для російської Польщі, аналізу польського руху, критики і дискусій, озна-йомлення польських читачів із основними завданнями і цілями західноєвропейської соціал-демократії. Згодом зароджуються інші партійні органи, зокрема "Роботнік" ("Робітник") і "Пшегляд вшехпольські" ("Всепольський огляд"), де виробляються програмові засади польської націонал-демократії, для якої основним пріоритетом стає "розвиток національного життя у повному обсязі". Неодноразово у виступах, відозвах, статтях повторюються думки: незалежність Польщі можна здобути лише "кров'ю і залізом, бо інших шляхів і способів відновлення втраченої незалежності не вказують ... ні історичний досвід, ні логічний хід думки", "без збройної боротьби неможливо уявити відновлення незалежної Польщі" [1, 171]. Хоча з часом способи досягнення мети змінювалися, але формула лишалася однозначною: "крок за кроком шляхом енергійної боротьби в ім'я національних інтересів", "завоювання незалежної Польщі день за днем".
Коли економічно-політичні підвалини Російської імперії захиталися внаслідок війни з Японією, поляки здобули новий шанс для створення своєї республіки. У 1904 р. центральний орган Польської соціалістичної партії "Роботнік" закликав "накопичувати революційні сили і постійно підкопувати царизм своєю агітацією і революційною діяльністю" (22 лип.).
Розгортання польського політичного руху цілком очевидно вписується в загальну історичну схему передреволюційних і революційних подій у Росії: страйки польських робітників у найбільших промислових центрах (Варшава, Лодзь, Краків, Радом), селянські заворушення у провінції, студентські виступи, багатолюдні збори інтелігенції. Націонал-демократи виробили доповідну записку (так звана записка графа Владислава Тишкевича), яка була вручена російському князю Святополку-Мирському 23 грудня 1904 р. Прогресивно-демократична група не зверталася безпосередньо до російського уряду, але сформувала свою програму. Ці два документи – польські політичні декларації – об'єднували основні вимоги: створити окрему державно-правову одиницю для поляків (автономію), відновити польську мову як основний засіб спілкування в Царстві Польському (школах, судах, адміністрації, усіх установах), гарантувати свободу віросповідання (передусім це стосувалося греко-уніатів), проголосити свободу совісті, зборів, страйків робітників для захисту їхніх інтересів, свободи думки і публічного слова, введення місцевого самоврядування тощо.
Заворушення у Петербурзі, криваві на-слідки 9 січня 1905 р., стан загального неспокою і передчуття демократичних змін з очевидністю відгукнулися і на польських землях. Як зазначав тодішній виконуючий обов'язки товариша прокурора Варшавської судової палати В. Д. Жижін, "невелике полум'я, що досі тут жевріло, розгорілося загрозливою пожежею, що переросла в класову боротьбу" [5, 110]. Зокрема, два найбільші навчальні заклади краю – університет і політехнічний інститут у Варшаві – виступили з відозвою: продовжувати бойкотувати імперську владу, доки російські освітні установи на теренах Польщі не перестануть існувати. Таким чином, наприкінці вересня 1905 р. російські студенти звернулися до ректорату з колективним проханням про переведення їх в інші регіони. Після прийняття Маніфесту у Росії рада викладачів (за підписом понад 500 осіб з усіх країв Польщі) поширила резолюцію про націоналізацію школи, в якій засвідчила необхідність негайного переходу в усіх школах та училищах на польську мову викладання уже з 6 листопада. В польських костьолах у цей час звучали національно-патріотичні пісні на кшталт "Боже! Ти стільки віків окрилював Польщу сяйвом могутності й слави!..", що стали засобом висловлення підтримки національно-патріотичного руху. Авторитет російської влади похитнувся на всіх територіях.
Визвольні гасла звучали й зі шпальт більшості польських соціал-демократичних і національно-радикальних видань, зокрема: "Соціал-демократа", "Трибуни людової" ("Народної трибуни"), "Червоного штандару" ("Червоного прапору"), "Газети людової" ("Народної газети"), "Роботніка", "З поля валкі" ("З поля боротьби") та ін. Ці сили та народ, який за ними стояв, вимагали не ліберальної конституції, а народної республіки: "Боротьба має іти повним ходом і доти, поки царизм не перетвориться на попіл". Сторінки польської преси яскріли закликами "Готуйтесь до вирішальної боротьби! Шикуйтесь у лави, зорганізовуйтесь!.. Хай живе революція!". Статті, кореспонденції, повідомлення мали однотипні заголовки: "У коловороті революції", "Загальний страйк у Варшаві", "Ще раз про загальний страйк у Домбровському басейні", "До історії страйкового руху у середніх школах", "Під прапором соціал-демократії", "Комедія завершена", "Із революційної епохи. Що далі?" і т.п. До слова запрошувалися видатні публіцисти того часу: Юліан Мархлевський, Роза Люксембург, Фелікс Дзержинський, Леон Василевський та ін.
Громадський голос польської демократичної преси лунав досить широко, адже цьому сприяли й наклади деяких газет. Скажімо, "Газета людова" мала тираж 50 тис. примірників, "Роботнік вєйски" – від 50 до 80 тис., "Трибуна людова" – 60 тис. (наклад першого номера становив 75 тис.), "Червони штандар" – 18 тис. Хоча й ці та інші часописи зазнавали конфіскацій та інших репресивних заходів воєнного стану, а також видавничих і технічних труднощів. Відзначаючи "революційний ювілей" газети "Червони штандар" у зв'язку з виходом у світ № 100, редакція писала про труднощі нелегального і "закордонного" становища співробітників, "контрабандну" доставку газети і розповсюдження її серед читачів, складну роботу "під носом у поліції" і пошук безпечного місця для набору і друку. Висловлювалося сподівання: "Цим товаришам майбутній історик зведе у своїй розвідці пам'ятник – пам'ятник їхній скромності, самопожертві й героїзму" (1906. – 20 серп.).
Загалом польський національний рух 1905–1907 рр. має чимало перегуків із українськими патріотичними ідеями цього періоду. Так, у хроніці політичних подій постійно фіксувалися конкретні факти сприйняття царської конституції на всіх просторах Росії. Газета "Глос революції" повідомляла про посилення революційної боротьби після при-йняття Маніфесту в Ростові, Вязьмі, Києві, Вільно, Єлисаветграді, Одесі; введення військ і кровопролиття у Калузі, Гродно, Києві, Мінську, Севастополі; запеклі вуличні сутички в Одесі й Миколаєві; сотні чи й тисячі жертв в Одесі... (1905. – 5 листоп.). Редакція "Червоного штандару" інформувала про єврейські погроми у Феодосії, Житомирі й Мелітополі; консолідацію із свідомими робітниками навіть школярів у Харкові, Пскові, Батумі; наростання селянського гніву в Херсонській, Харківській, Волинській, Подільській, Чернігівській губерніях (1905. – № 26, 28, 31).
Органи Польської соціалістичної партії "Газета людова" та "Роботнік", орган Поль-ської народної спілки "Глос громадські" вели постійні рубрики: "Що діється в Росії", "З австрійського табору", "Кореспонденції", "Організуймося!", "За що триває боротьба?", "Що нам потрібно?", "З громад", "З провінції", "З табору революції" тощо. Дописувач "Роботніка", подаючи огляд "З руху революційного", повідомляв із Одеси: триває страйк на всіх фабриках і заводах, зачинені банки й магазини, повністю бездіяльний порт, пра-цюють лише 5 аптек. У цей же час розпочалися сутички у Харкові: артилерія почала прицільно стріляти по фабриках, де скупчилося найбільше робітників; у відповідь також пролунали постріли, кинуто дві бомби; зіткнення між робітниками і військом на залізничному вокзалі супроводжувалося значною кількістю убитих і поранених (1905. – 30 груд.).
Подібні процеси боротьби, соціал-демократичної агітації, політичної і національної мобілізації закарбували на своїх сторінках польські органи на українських землях – передусім "Глос кійовски" та "Дзеннік кійовски" (Київ), "Жиче польске" (Одеса), "Дзеннік польски" (Львів). Пригадувалися факти, спільні для всіх гноблених Росією народів: придушення королівства польського, нищення Кавказу, руйнування Литви, приниження українців. Неодноразово кореспонденти наголошували: "Революція наша, а пролетаріат європейський", "вмерло те, що було вчора, кличемо завтрашній новий день", "150 мільйонів населення імперії очікують вільного розвитку", "всі ми – під режимом шибениці й кулі", "революція росте, а в ній, як у стихії, росте соціал-демократія...".
Варто зауважити, що цьому прогресивному національно-патріотичному натиску в Росії офіційна влада вже давно й наполегливо чинила опір: бульварна буржуазна преса всіляко "відбілювала" непохитність царизму та імперських засад (краківський "Час", варшавські газети "Слово польске", "Гонєц варшавскі", "Газета польска"). Ще з кінця ХІХ ст. монархія вустами своїх "кишенькових" журналістів намагалася затаврувати будь-які волелюбні наміри; про це свідчать навіть заголовки публікацій: "Польські фантазії на слов'янофільську тему" ("Вестник Европы"), "Поляки, їх думки і тлумачення" ("Русский вестник"); "благородну місію" перед російським царем виконував і "Варшавский дневник".
Чимало висловлювалося в російському суспільстві суджень, які мали переконати в "безумності" й "ілюзорності" незалежної Польщі, як загрозі для "роз'єднання слов'янських племен". Словами поляка Платона Кулаковського (промова на урочистому засіданні Санкт-петербурзького слов'янського бюро Благодійного товариства) влада стверджувала: спроби створити Польщу "від моря до моря" – це "самовтіха"; примарна автономія окремого народу загрожує "новою бідою, загибеллю поляків"; нове державно-політичне утворення – просто немислиме, адже "вже все вирішила історія", "величезний гріх поляків – їх без-завітне прислужництво Заходу, його цілям і завданням", "мертвий дух", що повіває із домовин старої Польщі, нівечить польське життя"; зазіхання на цілісність Росії, її державний устрій, її державні права – "новий великий гріх не тільки перед Росією, а й перед усім слов'янством!" [6, 19–23].
Незважаючи на погрози, ідея незалежної Польщі кристалізувалася у революційні 1905–1907 рр. Польський публіцист В. Серошевський переконливо відкидав звинувачення у "гріхах" і відстоював національно-демократичні ідеали: "Смерть не така страшна, як летаргія – сила без вияву, свідомість без голосу. Не вмер польський народ і не тлінню тхне з печери, де він перебуває. Вмерли лише старі його забобони, витвір складного соціального процесу, і відроджене життя трепетно проситься назовні, на благо і радість собі й іншим" [8].
Одна за одною з'являлися в Росії брошури про шляхи здобуття втраченої незалежності: "Територія і нація" О. Гартгляса (СПб., 1907), "Про автономію Польщі" та "Воскресаючий Лазар" М. Гаккебуша (М., 1906), "Сучасна Польща та її політичні устремління" Л. Василевського (СПб., 1906), "Проект основних положень для вирішення польського питання" І. Бодуена-де-Куртене (СПб., 1906) та ін. Зокрема, у передмові до другого видання своєї праці М. Гаккебуш зазначав: "Вінцем прагнень моїх як публіциста стане той час, коли в цій книзі взагалі не буде потреби, бо доводити право кожної нації на культурне самовизначення буде рівнозначним добуванню у відчинені двері. Доти йдіть у бій! Поспішайте переконувати! Поспішайте перемогти!" [2, 5].
Зусилля багатьох націй солідаризувалися на тлі розгортання революційних змін у Росії, усвідомлення права на національне, духовне, політичне, державне визначення кожного народу. Для українського, білоруського, польського та інших народів знайшлося чимало спільних точок перетину їхніх інтересів, розвитку демократичних свобод і громадянських прав, становлення і функціонування національно-патріотичної преси, виявлення перших засад парламентського групування.
Все ж задля історичної справедливості варто згадати й ті непорозуміння чи спроби об'єктивно розібратися у стосунках двох су-сідніх народів: українців і поляків. У ці питання заглиблювалися, їх обговорювали, відстоювали українські публіцисти й політики, як-от: М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, М. Лозинський, В. Кушнір та ін. [3]. Небезпечними передусім виявилися ті заходи польських патріотів, які на хвилі національного ренесансу і сповідування спочатку автономії, а потім і незалежної держави, мріяли про реставрування якраз Польщі історичної, яка б на третину складалася з українців, білорусів, литовців, німців та інших народів. Для українських діячів така думка була недопустимою: чесніше було б, зважаючи і на думку багатьох поляків, "задовольнитися Польщею в етнографічних межах". Аналізуючи "реставраційні плани" Речі Посполитої, більшість українських критиків констатувала і певним чином попереджала: Україна не бачить себе "польською провінцією".
Невипадково найбільше докорів висловили галичани, адже питання "русько-польської згоди" та "українсько-польського братання" тут із ХІХ ст. стояло надто гостро. З особливою уважністю поставився до висвітлення цих взаємин "Літературно-науковий вісник", де друкувалися огляди про "польсько-українські мотиви", "політичну гру", становище польської соціал-демократії на початку ХХ ст., "переміну польсько-шляхетського панування над українським народом на панованє польське", польсько-українські дебати в парламенті тощо (рубрики "З біжучого життя", "З австрійської України", "На українські теми" та ін.) [4].
Так, у статті "Українське питання в польській призмі перед Європою" віденський кореспондент київського журналу "Нова громада" В. Кушнір наголошував: "Розуміючи вагу загальноєвропейської громадської думки як могутнього фактора, на який мусить озиратися навіть і не дуже вразливий російський уряд, старалися поляки зараз від упадку Польщі здобути собі прихильність цивілізованого світу. Річ се, безперечно, така, що можна в її тільки хвалити, якби способи, яких уживали задля сього польські інформатори, не стояли здебільшого в суперечності до правди, так, як би се не діялося на шкоду іншим народам, спеціально ж українському" [7, 21].
Натомість І. Франко вважав український і польський народний рух, незважаючи на його недоліки, суперечності, спорадичність, "найбільшим цивілізаційним здобутком, "найвищим національним досягненням, яким можуть похвалитися історія Польщі й України" кінця ХІХ – початку ХХ ст. І в цьому відношенні публіцист просив зважати на суть національно-патріотичних досягнень кожного народу і демократично-цивілізоване порозуміння.
У статті "Дещо про польсько-українські відносини", відповідаючи на перекручені тлумачення депутата Т. Романовича, І. Франко стверджував: "Вихований у польських школах, вигодуваний поруч із іншими і польською літературою, я почуваюся сполученим з польським суспільством такими узами, розрив яких дуже багато мені коштував би. Стількох я маю між поляків друзів, які мені довіряють, так багато радісних і сумних спогадів мене з ними пов'язує, так багато їм завдячую і так щиро в міру можливості готовий віддячуватися, що приписування мені ненависті до всіх поляків звучить у моїх вухах не наче якась вістка з іншого світу. Як українець, люблю над усе свій народ і свою народність і прагну в міру своїх сил і можливостей служити їх піднесенню і збагаченню. Але неблагородними, нечесними способами погорджують навіть для досягнення такої мети, а неблагородним, нечесним і просто дурним способом було б кидання образ на народ, у якому я б хотів би бачити опору розвитку і самостійності мого власного народу" [9, 275–176].
1. Василевский Л. Современная Польша и ее политические проблемы. – СПб., 1906. – 220 с.
2. Геккебуш М. М. Об автономии Польши: (Воскресающий Лазарь). – 2-е испр. и доп. изд. – М., 1906. – 235 с.
3. Грушевский М. Из польско-украинских отношений Галиции: Несколько иллюстраций к вопросу: автономия областная или национально-территориальная. – 2-е изд. – СПб., 1907. – 74 с.; Лозинський М. Становище польських і великоруських соціалістичних партій до українського питання // Літературно-науковий вісник (далі – ЛНВ). – 1906. – Т. 33. – С. 490–506; Т. 34. – С. 86–96, 249–265, 495–514; Т. 35. – С. 69–76; Т. 36. – С. 43–61, 212–233; Його ж. З польсько-українських відносин // Там само. – 1907. – Т. 37. – С. 463–473; Лозинський М. Польський і руський революційний рух і Україна. – К.: Ранок, 1908. – Ч. 1. – 99 с.; Франко І. Русько-польська згода і українсько-польське братання // ЛНВ. – 1906. – Т. 33. – С. 152–166; Його ж. Поляки і русини // Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 317–330 та ін.
4. Грушевський М. З біжучої хвилі: Польсько-українські мотиви // ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – С. 166–175; Його ж. На українські теми: Похорони унії // Там само. – 1910. – Т. 51. – С. 289–298; Лозинський М. З Австрійської України. – 1906. – Т. 34. – С. 384–396; 1907. – Т. 37. – С. 330–344; Т. 40. – С. 156-166; 1908. – Т. 41. – С. 415–425; Т. 43. – С. 356–367; Його ж. Польська народова демократія // Там само. – 1908. – Т. 41–44 та ін.
5. Жижин В. Д. Обор польского революционного движения за 1905 год. – Варшава, 1906. – 143 с.
6. Кулаковский П. Поляки и вопрос об автономии Польши. – СПб., 1906. – 24 с.
7. Кушнір В. Українське питання в польській призмі перед Європою // Нова громада. – 1906. – № 10. – С. 21–42.
8. Наши дни. – 1905. – № 27.
9. Франко І. Дещо про польсько-українські відносини // Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 258–279.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові