к. філол. н.
УДК 070:41 (477)
Аналізуються публікації буковинської преси, присвячені політичним процесам у Російській імперії періоду революції 1905–1907 рр., а також поширенню українського друкованого слова й національної періодики в Східній Україні.
Publications of the Bukovinian periodicals dedicated to the political events in the Russian empire during the period of the revolution of 1905–1907 are analyzed as well as the circulation of the Ukrainian national mass media in the Eastern Ukrainian territories.
Відродження української преси вперше за багато років важко переоцінити. Осмислення цього факту національно-духовного життя, висловлені у зв'язку з цим неабиякі сподівання знаходимо ще у працях С. Єфремова, Д. Дорошенка, М. Дмитрієва, Б. Грінченка та ін. Зокрема, С. Єфремов у статті "Відгуки з життя та письменства" висловив природну для його часу надію, що тепер "роль центру, силоміць нав'язаного, одійде, певна річ, до справжніх центрів на Україні" [5, 96], що преса в Україні, врешті, відродиться, переступить вузьколокальні межі й стане справді всеукраїнською. Цьому питанню присвячені праці А. Животка, О. Дея, В. Яременка, О. Мукомели, І. Крупського, Є. Демченко, М. Романюка, Н. Сидоренко та ін. Переважно у розвідках наголошувалося на важливості самого факту зародження української національної періодики, значенні окремих видань для розвитку вітчизняної літератури та журналістики, історії заснування, цілях того чи іншого часопису, умовах функціонування, тематично-проблемному спектрі. Однак всеукраїнський контекст цієї події, її резонанс уже простежувався менше. Тому спробуємо окреслити один із аспектів – відгомін поступових наслідків революції 1905–1907 рр. у тогочасній періодиці Буковини. Підкреслимо той факт, що західноукраїнська преса активно реагувала на всі поточні процеси, які відбувались у Великій Україні. Не можна не погодитися з думкою М. Романюка, що тогочасні "статті та дописи з України засвідчують, як непокоїла авторів доля України з обох сторін кордону", що "публікації підкреслювали ідею духовної єдності України" [9, 136]. Проте аналізований дослідником контекст, в якому поєдналися хронологічно об'єднані, але географічно розділені українські видання, можна доповнити, адже він містить водночас і невідомі аспекти. Дуже важливим видається введення в науковий обіг невідомих публікацій у буковинській періодиці. Необхідно виявити характерні риси, що домінували і визначали своєрідність осмислення пресою Буковини важливого всеукраїнського явища, адже це водночас дозволить ширше поглянути на сам факт народження українськомовної періодики на Наддніпрянщині, уможливить повноцінне розуміння її культурно-історичного значення.
Зрозуміло, що події 1905–1907 рр. привертали увагу буковинців, тож редактори належно поціновували всі відомості, які надходили з України, висвітлювали загалом, як розвивалося там українське питання. На сторінки видань виносилися найважливіші для національного відродження проблеми, що переважно порушувалися газетою "Буковина", яка, будучи вагомим рупором патріотичних сил, постійно вела рубрику "Вістки з України". Авторами цих матеріалів здебільшого виступали дописувачі з України, але й редакція могла подавати власні коментарі.
У 1905 р. окрему рубрику "Из России" започаткувала також газета "Православная Буковина" (вона мала власних кореспондентів у Житомирі та Одесі). Низку статей про події в Україні опублікувала газета "Руска Рада": "Що ся дїє тепер в Росиї? (1905. – Ч. 52), "Пробудженє України" (1906. – Ч. 23), "Народна просьвіта на Україні" (1906. – Ч. 26), "Голос селянина-українця про потреби нашого народу на Україні" (1906. – Ч. 38), "На увагу" І. Липи (1906. – Ч. 1) та ін. За кількістю публікацій, їхнім змістовим наповненням можна стверджувати: Україна стала духовним епіцентром майже всієї преси. У періодичних виданнях, що виходили на територіально розділених між Австрією та Росією українських землях, помітний той духовний зв'язок, що не переривався і виконував важливу консолідуючу роль, формував єдине бачення проблем українського друкованого слова. Звернення буковинської преси до всеукраїнських новин вважаємо не випадковим, адже громадськість очікувала об'єктивної, неупередженої оцінки, зокрема, не могла не висловити своєї думки стосовно актуальних питань становлення і розвитку всеукраїнської преси.
Згадані рубрики для буковинців стали тими духовними нитками, що пов'язували їх із Руссю, зі шпальт преси вони чули голос Великої України. Невипадково "Руска Рада" писала: "Ми Русини на Буковині пильно інтересуємо ся тим, що ся нині діє в Росиї. І не диво? Тож там живе около 30 миліонів наших братів, саме ядро нашого народа, сама єго сила. Тож доля тих наших бра тів … мусить нас горячо обходити…" [13, 333]. Видання висловлювали активну позицію, публікуючи опозиційні до російського уряду матеріали, в кожній публікації посилаючись на ґрунтовні незаперечні факти.
З огляду на швидкий розвиток демократичних процесів в Україні буковинська періодика намагалася оперативно відстежувати події, зокрема, неодноразово торкалася безпрецедентного для України та й усієї Європи "мововбивчого" указу 1876 р. Висвітлення цієї проблеми стало однією з найважливіших вісток з України. З цього боку помітніші публікації газети "Буковина". Вони актуалізувалися з початком 1905 р. як відгук на загальне піднесення в Росії і пов'язані з ним сподівання української громадськості. Якщо автор редакційної статті "Депутація журналістів" (1905. – Ч. 7) наголошував на загальному становищі друкованого слова, неупереджено фіксуючи, що "місто свободи печати панує поліцейська цензура" [3], то вже у дописі "Розрухи в Росиї" (1905. – Ч. 13) газета повідомляла про заснування окремої комісії для перегляду Емського указу. Йшлося, зокрема, про таке: "…Рішено просити міністрів просвіти і внутрішніх справ, щоби після нарад з ґенерал-ґубернаторством київським і представителями Академії науки і універзитету київського і харківського піддано ревізиї царський указ, що відноситься до обмежень української мови… Певно, що від сеї постанови ще далеко до остаточного знесення указу з 1876 р., якого триванє являє ся прямо скандалом ХХ ст." [8].
Упродовж 1905 р. газета постійно інформувала читачів про найменші зрушення з цього приводу, справа залишалася в стані обговорення як одна з найважливіших. Так, у статті "Змагання російських Українців" (1905. – Ч. 19) подавалися відомості про рішення полтавського земства: "1) внести поданє до властий правительственних, щоби знесено указ з 1876 року, заказуючий видавати книжки в малоруській мові; 2) видавати газету для народу під заголовком "Листи полтавського земства", де статті мають бути поміщувані в малоруській мові побіч російскої" [4].
У рубриці "Новинки" з'явилася підрубрика "Проти указу із 1876 р.", де й повідомлялося про певні заходи з цього приводу. Уже у ч. 26 йшлося про очікувану постанову професорського комітету Київського університету, позицію комітету Харківського університету на чолі з М. Сумцовим, висловлювалися сподівання на підтримку з боку Академії наук Російської імперії. Але редакція із сумом додавала: "Тепереже в Росиї більше значить нагайка, чим книжка" [9]. Проте у ч. 42 повідомлялося про рішення Петербурзької Академії наук як позитивне у цій справі: "Є необходимим безпроволочне скасованє законодатних постанов (з р. 1863, 18 (30) мая 1876 р. і 8 жовтня 1886 р.), які в теперішню пору обмежують уживанє україньскої мови в печати" (1905. – Ч. 42). Редакція, інформуючи про скасування урядової заборони на Святе Письмо, висловлювала обнадійливі сподівання на подальший поступ, адже до комісії входили редактор "Киевской старини" В. Науменко, О. та С. Русови, О. Пчілка, М. Дмитрієв, О. Лотоцький та ін., чия думка мала незаперечне суспільне значення (ч. 30). Йшлося про звернення лубенського "Сільськогосподарського товариства" до уряду з проханням видавати власне галузеве видання та висвітлення цієї вимоги у газеті "Полтавщина" (ч. 32, 55), повідомлялося про звернення такого ж товариства у Ніжині з проханням видавати брошури і часописи про сільське господарство в "українській мові, як се діє ся в Галичині і Буковині" (1905. – Ч. 55). Отож, публікації опиралися на ґрунтовні факти, подавали всебічну інформацію. В одному з цікавих дописів йшлося про анкету "Сина Отечества", де 221 селянин із власної ініціативи висловив бажання мати український часопис.
Найпомітнішим у справі свободи преси став оглядовий матеріал "Проти указу з 1876 р." (1905. – Ч. 23–24), надрукований у двох номерах на першій сторінці як редакційна стаття, що ґрунтовно висвітлювала суть питання. "Буковина" підкреслювала, що "всї неросийскі поневолені народи, що досї були безустанно предметом абрусєня, мусять зводити ще й борбу за свої національні права. В сім напрямі найгірш покривджений народ український, над яким як змора тяжить – ганебний указ із 1876 р." [6]. Надалі газета широко інформувала про звернення київських (В. Антонович, С. Єфремов, М. Грінченко, Б. Грінченко, П. Житецький, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко та ін.) і харківських (М. Міхновський, Х. Алчевська та ін.) кіл до уряду з вимогою усунення цензури та адміністративного впливу на справи друку, про участь одеських культурних діячів у зборах всеросійських журналістів та їх виступи, що привернули загальну увагу і спричинили позитивне рішення у справі "безпримірно варварского гнобленя україньского слова" [6]. "Буковина" подала текст звернення українців-одеситів, де, зокрема, наголошувалося: "Наслідком того переслїдованя малоруського слова було те, що у нас в Росиї переводні, наукові і духовні твори в малорускім язицї не могуть появити ся в печати, а всї просьби о дозвіл, видавати в малорускім язицї ґазети, журнали, брошури, учебники і т.д. завсїгди постигала сумна доля заборони. Адмінїстрация підриває тим способом суспільну і особисту дїяльність малорускої інтелїґенциї в справах просвіти, лїтератури, розвитку національних духовних сил і рідної культури, та убиває силу руского народного духа, занадто потрібну для розцьвіту рідного краю; сама-ж для малоруського народу нїчого позитивного не зробила…" [6]. На думку авторів звернення, це тим більше несправедливо, оскільки "колись той народ був жерелом просьвіти для Великоросів" [6]. У зверненні, опублікованому "Буковиною", йшлося і про розвиток української преси в Австрії, де на той час виходило майже 20 газет; наголошувалося на невипадковій таємності указів, за які перед культурним світом мало б бути соромно; стверджувалося, що самими такими законами "многомілїоновий малоруский народ ставить ся в положенє переслїдуваного" [7]. На підтвердження цієї тези газета зумисне опублікувала дані про кількість українців у різних губерніях (загалом понад 26 млн.), наголосивши: "Українцї се друга що до числа нация в Росиї" (1905. – Ч. 57). Таким чином редакція засвідчувала виразну підтримку національно-культурним змаганням в Україні, виступала в оборону всеукраїнських інтересів. Проте видавці "Буковини" усвідомлювали спорадичність багатьох українських починань, поверхово байдуже ставлення до них російських властей, підкреслюючи свідоме затягнення урядом довгоочікуваного рішення. Зокрема, наголошувалося на тому, як навіть серед російських демократичних кіл ідея українського слова не знаходить належної підтримки – редакція докладно оповіла про розгляд українського питання на з'їзді російських журналістів (1905. – Ч. 104.), про полеміку і нелегке обстоювання українцями власної періодики, зробивши з того висновок, "що безглуздо та наївно в змаганях про лїпшу долю України шукати співчутя та запомоги у панів-переможцїв, що не хотять признати навіть наших елєментарних прав на рівноправність з иньшими націями" [11].
Буковинська преса відгукувалася на репресії проти українських видань тоді, коли обставини для остаточного вирішення національної справи були не сприятливі і в часі досить віддалені (мається на увазі розділеність України), а така підтримка була дуже важливою, насамперед і перед європейською спільнотою. "Буковина" пробуджувала своїми публікаціями широкий громадський резонанс, передруковувала важливі повідомлення зі столичної віденської преси, зокрема з "Ruthenische Revue", редагованої Р. Сембратовичем, звертала особливу увагу на роль цього видання, передруковувала найкращі статті ("Die Mundsperre in der Ukraine", "Das Ausland ber die ruthenische Frage", "Die Sitzung der ruthenische Kommision"), підкреслюючи, що ймовірний перегляд закону 1876 р. уможливлений сформованою ними "опінїєю світочів цїлої Європи". Вона творила такий же інформаційний простір у підавстрійському середовищі, зокрема, вмістила повідомлення про брошуру "Das Urteil der eurap ischen Kulturwelt ber den Ukas vom Jahre 1876", до якої увійшли відгуки 21 найвизначнішого культурного діяча Європи з приводу українського питання в Росії, висловлені у відповідь на запропоновану Р. Сембратовичем анкету. Її передрукували і опублікували власні матеріали про українське питання майже 90 європейських газет. Редакція "Буковини" простежила ці відгуки у передовій "Найтемнїйший кут в Европі", що належала Володимиру Яворському, таким чином поширюючи резонанс і на Буковину як провінцію Австрії, формуючи тут суспільне сприйняття. Зокрема наводилися відгуки газет "Frankfurter Zeitung", "Berliner Zeitung", журналу "Samtiden" ("Християнія") та ін., наголошувалося на потребі розглядати цю справу на рівні європейської журналістики. Як зразок широкого розголосу, "Буковина" навела позицію проф. Ф. Байєра з Копенгагена: "Маю надїю, що ви зумієте европейску публіцистику так приєднати для справедливого дїла, що указ з р. 1876. остаточно мусить захитати ся" [14]. "Буковина" (1905. – Ч. 135) також інформувала про підтримку українців "Слов'янським клубом" у Кракові, пропагувала брошуру українського посла в Австрійському парламенті В. Яворського "Українські права в європейськім освітленню", де автор виклав європей-ському читачеві суть полеміки навколо указу 1876 р. Отже, газета оперативно інформувала буковинську громадськість не лише про україн-ські аспекти проблеми, а й про широку європейську дискусію з цього питання, її публіцистичний дискурс став помітним аспектом всеукраїнського.
Напередодні остаточного урядового рішення майже в кожному номері йшлося про роботу над новим законом про пресу, висловлювалася надія на її свободу від цензури (1905. – Ч. 106), проте 6 жовтня у редакційній статті "Царське veto" (1905. – Ч. 113) з обуренням повідомлялося, що новий документ ніяким чином не торкнувся українського друкованого слова, навіть після широкого міжнародного резонансу. Тому стаття завершувалася викликом: "Лапа московского самодержця України вже не задавить. А коли визвіл україньского слова не на часї в державі, … то україньский народ зуміє приложити руку до того, щоб на руїнї варварскої деспотиї зацвила свобода для всїх народів, отже і для него" [12]. Про прийняті 31 жовтня "Тимчасові прави ла про друк" "Буковина" (1905. – Ч. 124.) повідомила вже наступного дня, опублікувавши отриману з Петербурга телеграму і підкресливши в ній кожне слово; згодом, попри недовір'я до різного роду царських указів, висловлювала сподівання: "Тепер спадуть кайдани із україньскої лїтератури, преси і сцени" [10].
Надалі "Буковина" наголошувала на назрілій потребі українського самостійного часопису, висловлювала сподівання, що тепер окремі політичні видання зможуть переїхати зі Львова в Україну, радила не зволікати, не чекати нового видавничого року, а вже зараз починати видавати часописи, тим більше, що і публіцистичні сили, і кошти серед українців, які стільки часу чекали на таку можливість, можна знайти (1905. – Ч. 132).
Буковинська преса активно відстежувала появу в Україні перших часописів, вела мову про ті перешкоди, з якими не раз стикалися видавці, згадувала окремі друковані органи та їхніх видавців. Так, "Буковина" (1905. – Ч. 148) повідомляла про довгоочікуваний вихід газети "Громадське слово" за редакцією Ф. Матушевського та літературно-наукового журналу "Нове життя" за редакцією С. Єфремова, зазначала підтримку обох видань Є. Чикаленком. Та вже через кілька номерів (1905. – Ч. 154) інформувала: "Кіев. ґубернатор не дозволив Є. Чикаленкови видавати часопись "Громадське слово" і місячник "Нове життя", як довідуємось через те, що в програму їх вставлено справу автономії України. – За те вже певно буде у Київі виходити з д. 1 січня сатирично-гумористичний тижневик "Шершень" під редакциєю В. Лозинського (ул. Назаріевська ч. 7, кв. Лозинського). Дозвіл на видаванє сего тижневика вже є. В склад редакциї входить секретарем Олекса Коваленко". Газета висловлювала сподівання, що тепер у всіх містах виникнуть нові періодичні видання, інформувала про вже заплановані до виходу: полтавський "Рідний край", місячник "Хата", тижневик "Зірка" і щоденник "Україна" у Москві, одеську "Народну справу", петербурзьку "Вільну Україну" та ін., повідомляла, що цензура почала пропускати з Галичини і Буковини всі українські видання і пресу (1905. – Ч. 134).
Особливо непокоїлася редакція "Буковини" долею лубенського "Хлібороба", простежуючи її у кількох номерах. У ч. 136 повідомляла про вихід першого номера газети за редакцією Миколи Шемета, вітала українців з цією подією, високо оцінила роль першої української газети: "Лубенський "Хлібороб" своєю появою без огляду на цензурний дозвіл проломив перший лїд до фактичного добутя прав україньскій мові" (1905. – Ч. 138), наголошувала на тому, як важко добитися певних прав українським виданням: "Видавни-цтво Лубенского "Хлібороба" застановлено до нового пресового закона" (1905. – Ч. 141), але вже у наступному номері повідомляла: "Лубенский "Хлібороб" в супереч всїм чуткам виходит далї" (1905. – Ч. 142).
У буковинській пресі поєдналися позиції авторів з різних частин розділеної України, погляди дописувачів і редакційні коментарі. Вони обрали методи, прийоми і засоби, подекуди збагачені емоційним баченням подій поруч з академічно газетним викладом, подавали власні поради, висловлювали сподівання, нерідко ставили риторичні питання для увиразнення суті аналізованої проблеми.
Насамкінець зазначимо, що буковинських журналістів глибоко турбувало становище національної періодики, яка після тривалих репресій почала відроджуватися в Україні. У своїх статтях, присвячених цій проблемі, вони простежили передумови змін щодо українського слова та їх вплив на теренах України, звернули увагу на нові видання та їх мету, умови виходу, нелегке протистояння цензурі. Буковинська преса, насамперед "Буковина", звернулася до громадськості, висловила власне бачення актуальної проблеми, формувала широкий суспільний резонанс. Публікації у чернівецькій періодиці відтворили своєрідність осмислення важливого всеукраїнського явища, сформували її ширший контекст, уможливили повноцінне розуміння визначної культурно-історичної події. Ці матеріали – невід'ємний та належно не поцінований пласт автентичної журналістської думки, який доповнює загальну картину відродження української журналістики на початку ХХ ст.
1. Безглуздє росийскої цензури супроти україньскої мови // Буковина. – 1905. – Ч. 36.
2. Das Urteil der eurapaischen Kulturweltuber den Ukas vom Jahre 1876 // Там само. – 1905. – Ч. 38.
3. Депутація журналістів // Там само. – 1905. – Ч. 7.
4. Змагання росийских Українцїв // Там само. – 1905. – Ч. 19.
5. Єфремов С. Відгуки з життя та письменства // Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Укл. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидо-ренко. – К., 2001. – С. 91–114.
6. Проти указу з 1876 р. // Буковина. – 1905. – Ч. 23.
7. Проти указу з 1876 р. // Там само. – 1905. – Ч. 24.
8. Розрухи в Росиї // Буковина. – 1905. – Ч. 13.
9. Романюк М. Українська преса Північної Буковини як джерело вивчення суспільно-політичного життя краю. – Л.: Фенікс, 2000. – 588 с.
10. Сатир О. Скін самодержавія // Буковина. – 1905. – Ч. 127. – С. 1–2.
11. Україньске питанє на зїзді росийских журналістів // Там само. – 1905. – Ч. 104.
12. Царське veto // Буковина. – 1905. – Ч. 113.
13. Що ся дїє тепер в Росиї // Руска Рада: Додаток до "Буковини". – 1905. – Ч. 52. – С. 333–334.
14. Яворський В. Найтемнїйший кут в Европі // Буковина. – 1905. – Ч. 29.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові