З наближенням революційних подій 1905 р. у Росії настійніше звучали голоси на захист прав поневолених націй, все наступальніше ставилася вимога скасувати ті виключні репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Під тиском громадськості Комітет міністрів, "не маючи достатніх фактичних свідчень" у цьому питанні, звернувся за консультацією до Імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві й Харкові, до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.
У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, переконлива "Записка" в справі обмеження української мови, направлена до Петербурга, ущент розбивала всі мотиви поборників заборонних актів щодо мови й культури україн-ського народу.
Ось лише невеликий фрагмент доводів Антоновича: "Очевидно, об'єктом заборони слугував не зміст книг, у якому неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова, якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне ставлення до мови зустрічається досить рідко – щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда ІІ чи в діяннях польської духовної цензури в ХVІІ столітті, що знищила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична" [1, 32].
Несподівано чіткою й однозначною була позиція Академії наук. У Записці "Про скасування утисків малоросійського друкованого слова" після детального переліку негативних наслідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності "нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 р., а також розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., що було удостоєне Височайшого схвалення, – малоросійське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою" [4, 4]. За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення Імператорської Академії справді було світлою краплиною на темному фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних інтересів українства.І все ж, хоч, окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський університет і навіть сам Київський генерал-губернатор), царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 р. про "несвоєчасність" скасування цензурного указу 1876 р.
Революційні заворушення в Росії наприкінці 1905 р. зірвали, нарешті, кайдани й з українського слова. Царським Маніфестом від 17 жовтня того ж року було декларовано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання як один із різновидів друку "инородческого".
Наставало бурхливе відродження україн-ського друку. Так, на початку 1906 р. в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 були в Києві [6, 264].
Та радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася передчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адміністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не збиралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управління, спрямованій на утвердження великодержавного централізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набували консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репресивна політика держави щодо українського друку. Спочатку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких "тимчасових правил", "роз'яснень", "уточнених положень". Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження. Уже 1907 р. з метою обмеження ввезення українськомовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджено непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 р. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 рр. [2].
Серед найпоширеніших форм цензурних репресій проти українського друку цього періоду можна виділити такі: конфіскація окремих чисел періодичних органів або цілих накладів видань; відмова в реєстрації видавництва з надуманих причин неблагонадійності його програмних цілей; вилучення в тексті набраного журналу чи книги речень, а то й цілих абзаців, які чомусь не подобалися цензорові; заборона друкування у збірниках чи журналах, що виходили в Україні, публікацій авторитетних українських авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно вміщували ці ж публікації в російськомовних виданнях. Свавілля цензурного комітету і його підрозділів на місцях чинилося на загальному фоні наростаючої боротьби з українством адміністративними, судовими, поліційними заходами. Для їх здійснення широко залучалися чиновники земств, шкільної, лікарської, поштової і навіть церковної адміністрацій. Сумна, безпросвітна картина нищення всього українського постає перед очима, коли озна-йомлює з численними повідомленнями з місць, які постійно друкувалися в тогочасних українськомовних виданнях. Ось лише деякі з них.
Завідувач бібліотеки м. Острозька Вороне-зької губернії відмовився прийняти до бібліотечного фонду подаровані українські книжки – твори М. Коцюбинського,М. Грушевського, В. Винниченка та ін., мотивуючи свою відмову тим, що "книги ці загрожуватимуть безпеці бібліотеки" [5]. Звенигородська повітова земська управа відмовилася розповсюджувати серед селян вислані їй Київською земською управою безплатні брошури відомого в Україні популяризатора Є. Чикаленка "Розмови про сільське хазяйство". Управа мотивувала це тим, що брошура "написана викривленою російською мовою" й малозрозуміла селянам [7].
Кременчуцька земська управа запропонувала своєму агрономові "всю літературу малоросійською мовою вилучити із вжитку і повернути назад", як зазначав дописував київського щоденника "Рада" (1912. – Ч. 13).
Популярний народний часопис "Засів" повідомляв: на запит української інтелігенції міста Василькова про дозвіл постановки українського спектаклю одержано відмову: "Якщо хочете бавитися на свята, вибирайте щось російське, а українське не дозволяємо" (1912. – № 10). Інспектор Хорольського реального училища під час відвідування помешкань вихованців розшукував українські книги. Знайшо-вши в одного з учнів "Літературно-науковий вісник", він пригрозив суворим покаранням власникові "мазепинського журналу", – знову констатували кореспонденти "Ради" (1912. – Ч. 89). Навіть цей короткий перелік прикладів засвідчує, що практично аж до лютневих подій 1917 р. кожна, бодай найменша, спроба культурно-освітнього розвою серед українського населення не просто контролювалася могутнім бюрократичним апаратом, а й методично спрямовувалася виключно у великодержавницьке річище. Найменші потуги української інтелігенції захистити свої права, звертатися до свого народу його рідною мовою, підвищувати його освітній рівень тут же натикалися на глухий мур заборон. Цензура українського друку ставала, отже, головним чинником заборони мови, літератури й культури багатомільйонного українського народу.Поглиблення розрухи й безладдя, спонукане розгортанням воєнних дій, в які з 1914 р. було втягнено понад 34 країни, призвело до поступового розвалу Російської імперії. Фатальні політичні й соціально-економічні потрясіння на величезних просторах цієї імперії, викликані згодом Лютневою революцією і жовтневим переворотом 1917 р., тріумфом і трагедією Української революції, страшними наслідками повсюдного наступу й утвердження більшовизму в розмаїтті його тоталітарних і волюнтаристських форм, а після цього – ще жахливіші наслідки другої світової війни – все це чи не найбільше спустошило просвітницьку, освітню, наукову, поліграфічно-видавничу галузі, зруйнувало дощенту те, що протягом десятиліть вбирало в себе і формувало на віки все найцінніше, найпотрібніше народові – інтелект нації.
Однак ці потрясіння могли лише на певний час, у черговий раз обмежити, заборонити друковане слово. Знищити ж його повністю, викоренити з нього дух правди і волі ніякі сили не могли й цього разу.
Буквально другого дня після початку першої світової війни, 2 серпня 1914 р., російська влада в Києві забороняє видавати газету "Рада". Така ж доля незабаром спіткала журнал "Українська хата". А вже з початком наступного року за наполяганням військових, спеціальним розпорядженням Київського губернатора припинялася діяльність усіх редакцій газет, що виходили "на малоросійському наріччі". Під це розпорядження потрапила ціла низка періодичних друкованих органів, що утворилися після обнародування царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., зокрема найтиражніші місячники "Літературно-науковий вісник", "Україна", "Дзвін", "Світло", "Молода Україна" та ін.
Спроби властей у черговий раз накинути пута на українське друковане слово, скориставшись воєнним станом, стосувалися не лише засновників новоутворених періодичних видань, а й видавництв. Знову сміливішає й нахабніє Київський цензурний комітет, роботу якого організовує в цей період професор університету Св. Володимира, лютий українофоб Т. Флорінський. Знову запроваджуються вимоги отримання дозволу цензурного комітету на кожне нове видання. Заборонні розпорядження доходять і до книжкових магазинів: закривається одна з найбільших українських книгарень у Києві – книгарня "Літературно-наукового вісника". Це значно ускладнило роботу утвореним у Києві після 1905 р. видавництвам з чітко окресленими українізаційними напрямами своїх програм. І все ж навіть за цих умов загартовані безкінечною боротьбою з цензурою видавці українських книг, хоча й епізодично, але все ж пробиваються до свого читача. Друкарня Першої Київської друкарської спілки в 1914 р. випускає у світ підготовлену видавництвом "Час" невелику брошуру "Життя Тараса Шевченка", а також солідне дослідження С. Єфремова "Шевченко". Наступного року в Києві побачив світ науковий збірник, присвячений роковинам народження Тараса Шевченка. На додаток до цього видання тут і в інших містах України розповсюджується випущена в Одесі ще 1912 р. велика за обсягом (320 сторінок) збірка "із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів" з передмовою, упорядкуванням і примітками відомого українського бібліографа і критика М. Комарова – "Вінок Т. Шевченкові".
Потужну шевченкіану цього періоду доповнює благодійна акція видавництва "Час", здійснена 1910 р. Тут підготували і випустили нечуваним на той час накладом 100 тисяч примірників плакат з портретом і біографією символу української нації – Тараса Шевченка. У створенні цього плаката брали участь відомі українські маляри Ф. Красицький та І. Їжакевич. Текстову частину виконали Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський. Кошти, виручені від реалізації цього друку, працівники видавництва пожертвували на спорудження пам'ятника поету в Києві.
Набула громадського розголосу акція студентів Київського університету, галичан за походженням, зі збору серед населення пожертв для закупівлі і відправки полоненим Російською армією солдатам із Західної України, висланих до Сибіру, українських книг. А двом найактивнішим членам цієї ініціативної групи – Поповичу та Лизогубу – вдалося навіть добитися дозволу на друк поеми Івана Франка "Мойсей". В історичних обставинах, які склалися, для сотень і тисяч простих українців цей вогненний твір Каменяра був, як ніколи, доречний.Аби обійти київські цензурні рогатки, як і наприкінці минулого століття, починається друк українських книг поза Києвом і Харковом. Так, 1916 р. спочатку в Москві, а згодом в Одесі друкується і розповсюджується по Україні двотижневий літературно-науковий журнал "Слово". Того ж року в Миколаєві побачив світ "Словник Шевченкової мови", упорядкований невідомим автором, який сховався під псевдонімом "Нестор-Літописець", на основі виданого В. Доманицьким 1907 р. "Кобзаря" був створений алфавітний список слів, уживаних Шевченком. Книжка добре розходилася серед солдатів, для більшості з яких вона стала першим знайомством з українським друкованим словом.
Окремими виданнями, невеликими за обсягом, пробиваються до читача художні твори В. Винниченка, Б. Грінченка, А. Кащенка, Лесі Українки, І. Франка. В Катеринославі продовжує друкувати свої розвідки про історію запорізького козацтва Д. Яворницький. Крізь кордонні перепони проникають у Велику Україну окремі львівські, коломийські, чернівецькі видання.
На період воєнного стану припадають і перші спроби заснування українських видавництв нового типу, діяльність яких здійснювалася за рахунок добровільних вкладів членів видавничого товариства. На таких засадах у 1916 р. засновувалося, зокрема, видавни-цтво "Друкар" у Петрограді.
Архіви зберегли текст звернення правління щойно утвореного видавничого товариства "Друкар" до всіх, кому була небайдужою доля українського друкованого слова. Як унікальний документ доби, як підтвердження того факту, що в загниваючій Російській імперії завжди були національно свідомі сили, які ніколи не мирилися з принизливим становищем українського друкованого слова, фрагмент цього звернення до земляків-українців варто процитувати: "Од видавництва "Друкарь" у Петрограді. Тепер, коли війна ускладнила вихід нашої книжки, коли дорожнеча утруднила появу її, то і без того тендітне і кволе наше книжкове діло стало перед остільки грізною кризою, що вже не можна спокійно дивитися в будучину. Більш двох років майже нічого не виходить нового, нема передруків вичерпаних видань, щезають одні за другими з книгаренських полиць раніш видані наші автори. Вже не можна дістати Шевченка, Вовчка, Руданського, Франка, Кримського, Яновського, Гринченка, і т. д.; розбірається і те, що раніш на складах лежало нерухомо.В такий скрутний, тяжкий для нашого книжкового діла, час ми робимо почин і засновуємо видавниче товариство "Друкарь" у Петрограді, де все ж зараз легше провадити видання книжок. Вже запрошено до співробітництва фахових людей, складено невеличкий капітал; найбільші ж старання і засоби наші ми прикладемо до того, щоб коло "Друкаря" скупчити кращі літературні і наукові сили.
"Друкарь" починає діло з вірою в його необхідність, з надією, що життя надасть йому сили для буйного розквіту. Але ми розуміємо, що ті великі завдання, що зараз стають перед нами, – нам одним не по силі. Через те ми звертаємося до громадянства, гуртом видаваймо рідну книжку!" Спільними силами ми легко досягнемо того, що одним нам не посильно. По наших хатах і господах дрібними сумами без діла лежать десятки, сотні тисяч. Відділимо з них частки в видавництво "Друкар". Складімо для діла потрібні гроші; вони ж – не тільки не пропащі, – на них йтиме дивіденд (прибуток). Нехай кожен візьме паїв! Нехай кожен знайде пайщиків!"
Сума пайових внесків, визначена правлінням видавничого товариства, становила 25 карбованців. Ця сума, як зазначалося в листівці, мала надсилатися на дві адреси до Петрограда: в правління товариства "Друкар", яке тоді розміщувалося в будинку 48 третьої лінії Васильєвського острова, та в книгарню "Український базар" у будинку під номером один по Большому проспекту.
Як розповсюджувалися ці листівки серед українців в усіх регіонах Росії? Існувало кілька каналів. Серед них – і вкладання таких листівок у свіжі випуски українських часописів, які все ж виходили в імперії. До них належав і російськомовний, редагований С. Петлюрою в Москві, щомісячний журнал "Украинская жизнь", який мав на той час чи не найбільше передплатників.
Великого успіху в боротьбі за право українців мати свою державу і мову досягли видавці журналу "Украинская жизнь", який від 1912 р. друкувався в Москві. На основі публікацій часопису редколегія вирішила підготувати і випустити масовим накладом російською мовою книгу з промовистою назвою "Українське питання". Намір був вкрай актуальним з двох аспектів. По-перше, за обставин, коли російське суспільство вже втратило уявлення про Україну як про національний організм і стало трактувати українство як простий "варіант російської культури", необхідно було через книгу аргументовано, ненав'язливо донести до масового неукраїнського читача багатющий матеріал, що характеризує український національний рух в його минулому і сучасному. По-друге, нагальною потребою стало пробудження, розворушення в значної частини української інтелігенції приспаної, а то й приглушеної національної самосвідомості, спонукання її до важкої просвітницької роботи серед народу.
Книга побачила світ на початку 1914 р. Рівно через рік редакція "Украинской жизни" перевидає свою новинку, а після закриття журналу більшовицькою владою 1917 р. "Українське питання" виходить третім виданням – переробленим і доповненим матеріалами, зібраними за гарячими слідами бурхливих подій. Одночасно в Москві було випущено ще одну книгу, присвячену споконвічним українським землям, – "Галичина, Буковина, Угорська Русь: історичний, географічний та етнографічний нариси". Успіху розповсюдження книги серед читачів сприяло те, що писали її маститі автори – творці "Украинской жизни": М. Грушевський, С. Петлюра, Д. Донцов, В. Дорошенко, С. Єфремов, С. Русова, М. Сумцов та ін.
Поступ українців на шляху ствердження і розбудови Української держави відбувався, з одного боку, в умовах гострої політичної боротьби у самому українському середовищі, з іншого – шаленого тиску шовіністичних кіл старої імперії, давніх і новоявлених поборників ідеї "єдиної і неподільної".
Для книговидавничого руху в Україні цього періоду характерні дві головні організаційні ознаки: стихійність та інтенсивність розвитку. Спочатку годі було говорити про якусь узгодженість дій видавців, чиюсь централізовану підтримку чи спрямування. Кожен пробував робити те, що міг і вмів, до чого прагнув. Швидке розкуповування в книжкових крамницях практично всіх збережених передреволюційних видавничих запасів засвідчувало стрімке підвищення попиту саме на українську книгу. Тому інтенсивне зростання книговидавничого руху має об'єктивне пояснення.Структура книговидавничих і книгорозпо-всюджуючих осередків, які поклали в основу своєї програмної діяльності ствердження своїми виданнями ідеї відродження нації, активізацію просвіти й освіти серед українського населення, формувалася такими силами:
1. Видавничі спілки, товариства та інші підрозділи, які були створені в Україні після 1905 р. або ще наприкінці ХІХ ст. З розвитком революційної ситуації початку 1917 р. вони сміливо вийшли з напівлегального становища й відразу почали нарощувати видання своєї продукції. Передусім, це видавництво "Вік" (історія його починається в Києві з 1895 р.), видавнича спілка "Дзвін" (заснована в Києві 1907 р. В. Винниченком, Ю. Тищенком та Л. Юркевичем), видавництво "Час" (засноване в Києві 1908 р. В. Королівим-Старим), видавниче товариство "Криниця" (започатковане в Києві 1912 р.), видавництво книгарні Є. Череповського.
2. Видавництва української книги, засновані поза межами України, але перенесені до Києва напередодні революції. Серед таких можна виділити "Благодійне Товариство з видання загальнокорисних та дешевих книг" (утворене в Петербурзі 1898 р., перенесене 1917 р. до Києва), "Вернигора" (утворене в 1916 р. у Петрограді, незабаром перебазувалося до української столиці), "Друкарь" (засноване 1916 р. у Петербурзі й наступного, 1917–го, разом з друкарнею перенесене до Києва).
3. Новоутворені видавництва та їхні підрозділи. Результативно відразу запрацювали: "Просвіта" з її однойменними видавничими осередками на місцях, "Всеувито" у Києві (Всеукраїнське видавниче товариство вчителів), "Сіяч" у Черкасах, "Промінь" у Смілі, "Боян" у Полтаві, Українське видавництво Є. Вирового у Катеринославі, "Союз" у Харкові, "Рідна Стріха" (Могилів-Подільський), "Українська Громада" (Васильків), "Україн-ський комітет" (Кролевець). Цікавою є видавнича палітра нової доби за підпорядкованістю або відношенням до засновників. Найпоширенішою юридичною формою існування видавництв та їхніх підрозділів стали спілки, товариства, приватні особи.
В умовах посилення політизації українського суспільства цілий ряд видавництв свідомо йшли на співпрацю з українськими партіями та організаціями з щирим бажанням допомогти ствердитися у свідомості людей ідеї відродження нації. Так, видавництво "Криниця" тісно співпрацювало з Українською партією соціалістів-революціонерів, "Вернигора" – з Братством самостійників, "Дзвін" фінансувався партією українських поступовців. Звідси – урізноманітнення видів видавничої продукції: книги, плакати, брошури, листівки, "метелики".
Досить поширеною була видавнича мережа "Просвіти". Розмаїтість у книгодрук вносили приватні видавництва, що ставили перед собою передусім комерційні інтереси. Цікаві нові сторінки історії видавничої справи можуть скласти персональні видавничі підрозділи видатних діячів українського відродження М. Грушевського, М. Загірньої (Грінченко), Д. Дорошенка, В. Різниченка, де друкувалися переважно праці їхніх засновників.
Про те, як, ким і на яких засадах засновувалися українські видавництва напередодні нової доби в історії України, багато може розповісти уривок із архівного документа – статуту товариства "Українське видавництво у Катеринославі", підписаного і затвердженого катеринославським нотаріусом С. Снєгірьовим 28 березня 1916 р.:"1. Товариство на вірі під назвою "Україн-ське видавництво в Катеринославі" засновується в Катеринославі для видання й продажу книг, брошур, газет, журналів, художніх листівок, карток та взагалі ріжних друкованих творів.
2. Товариство складається з осіб, які підписали цю умову й поділяються на два гуртки: а) повних товаришів, що мають право порядкувати всіма справами Товариства, а на випадок банкротства Т-ва, крім своїх вкладів, відповідають за борги Т-ва всім своїм майном, та б) вкладників, що довіряють першим свої грошові вкладки та мають права порядкувати справами Т-ва і відповідають за його борги тільки внесеними вкладками.
3. Товариство має право на основі існуючих законів, правил, постанов та прав приватних осіб набувати у власність рухоме й нерухоме майно, а також будувати або наймати помешкання, робити умови, потрібні для його діяльності, одкривати свої склади, крамниці, контори, агентства. [… ]
5. Кожна вкладка 25 рублів, які можна виплачувати частками, як визначать Загальні збори. Незалежно од числа внесених вкладок кожний спільник має тілько один голос, який, на випадок, коли не буде змоги особисто взяти участь у Загальних зборах, має право передати кому-небудь з спільників Т-ва, подавши кожного разу до Ради відповідну писану заяву. […]
8. Для керування справами Т-ва Загальні збори обірають щороку з числа повних товаришів Раду з 5 членів і 3-х кандидатів; всі справи в Раді вирішуються звичайною більшістю голосів; щоб постанови Ради були законними, треба, щоб на зборах її було не менш 3-х її членів.
9. Обов'язки Ради: 1) виконування постанов Загальних зборів; 2) приймання нових спільників; 3) присукування матерьялу для видань, організація його розгляду...; 4) організація сього діловодства; 5) представництво на суді; 6) наймання помешкання; 7) наймання й увільнення служащих і призначення їм плати; 8) купівля й продаж потрібного для діяльності Т-ва матерьялу і взагалі рухомого й нерухомого майна; 9) видача, прийом і учот векселів на суму, не більш призначеної Загальними зборами; 10) видача довіреностей ріжним особам і складання кріпосних, нотаріальних і ріжних інших актів та умов по справах Т-ва; 11) скликання Загальних зборів; 12) організація контор і агентури Т-ва; 13) складання справоздання, обрахунків, трат і прибутків і попередній розгляд справ, що переглядаються на обміркування Загальних зборів, і взагалі завідування всіма справами Т-ва в межах наданих Загальними зборами прав.
10. У поміч Раді для редактування видань Т-ва Загальні збори, якщо буде потреба, обірають Редакційну комісію, куди, як досвідчені спеціалісти, за плату чи безплатно, можуть входити також і запрошені Радою сторонні особи. [… ]
17. Чистий прибуток од підприємства поділяється так: 1) 20% йде на запасний капитал; 2) 30% – на основний капитал і 3) 50% – на видачу дивіденду спільникам Т-ва й на інші видатки, що ухвалюють Загальні збори. [… ]
23. Згідно з 59 ст. Статуту Торгового до Катеринославської Городської Управи повинна бути подана виписка з цієї умови, а також оповіщено друкованими циркулярами купецтво".
У цілому ж тенденція до зростання кількості українських видавництв була такою: якщо 1917 р. працювало 78 видавництв, то вже наступного їх було 104 [3, 5].
Отож, незважаючи на деякі об'єктивні та суб'єктивні чинники (відсутність координації, брак друкарської техніки, паперу, підготовлених фахівців з редакторів, зрештою коштів), за короткий час книговидавнича мережа, починаючи від Києва, стала покривати практично всю Україну.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові