Ласкаво просимо

У статті розглядаються події російської революції 1905–1907 рр. у рецепції часопису "Волынские епархиальные ведомости", аналізується об'єктивна суспільно-історична зумовленість їх оцінок.

The article considers the events of the Russian revolution in 1905–1907 years by valuing the publications of "Volynski Yeparhialni Viedomosti" newspaper, analyses the objective social-historical conditions of their positions.

На початку ХХ ст. Волинь була однією із найвіддаленіших губерній Російської імперії, економічно відсталим селянським краєм. Відповідно культурний рівень реґіону був надзвичайно низьким. Про це свідчить і розвиток волинської преси до 1917 р., який історики визначили так: "Преса Волині, що нараховувала всього 49 назв, виходила виключно російською мовою. Навіть після затвердження комітетом міністрів у 1905 році положення про дозвіл на іншомовні видання у Волинській губернії продовжували діяти ганебні ємський та валуєвський укази, не друкувалося жодного неросійського слова" [1, 4-5]. Край, заселений переважно українцями, поляками та іншими національностями, мав тільки російськомовні видання та польськомовні, здебільшого фахові, наукові, які надходили з Варшави та інших міст тодішніх польських земель, що перебували у складі Російської імперії. Усі вони були або провладними (російськомовні), або нейтральними (польськомовні). Опозиційних до царської влади не могло бути через жорстку політику цензури, яка панувала на всій території імперії. Підтвердженням цього є відгуки волинської преси на події революції 1905 р. Такі польськомовні видання, як "Muzeum", "Zeszyty Histоryczne" та ін., взагалі не згадують цю подію, тоді як усі російськомовні займають провладну, категоричну позицію засудження.

До останніх належали і "Волынские епархиальные ведомости", вісник Волинської єпархії, який виходив за редакцією П. Бєляєва у Почаєві (на той час – територія Волинської губернії). Офіційна частина видання складалася з публікацій виключно релігійного змісту, тоді як "часть неоффициальная" друкувала відгуки на події суспільного (світського) життя.

Варто зазначити, що ортодоксальна щодо царської державної політики позиція була притаманна не тільки цьому, а й іншим церковним виданням, і зумовлена тодішнім су-спільно-політичним становищем православної церкви в Росії. Після ліквідації Петром І патріархату (1703) православна церква стала безпосередньо підпорядковуватися російському монарху і фактично виконувала роль окремої гілки влади. У статусі одного з механізмів державного правління вона проіснувала до 1917 р., коли було відновлено інституцію патріархату. Ці об'єктивні обставини зумовлювали тенденційність церковної преси в оцінці революційних подій 1905–1907 рр.

"Волынские епархиальные ведомости" виходили тричі на місяць, однак перші відгуки на події січня–лютого 1905 р. у Росії з'явилися лише у третій декаді лютого, у шостому числі за 1905 р. Усього за перший рік революції видання опублікувало близько двадцяти виступів різних жанрів ораторської прози та публіцистики, написаних переважно у високому риторичному ключі. Це "Слово по прочтении Высочайшаго Манифеста о мученической кончине Великаго Князя Сергия Александровича", "Обращение к учащимся и всем вообще верным сынам св. Руси, по поводу последнихъ горестных политических событий", "Думы после войны", "Мысли и чувства патриота", "Открытое письмо профессору Московского Университета князю С. Н. Трубецкому", "Что делать?" та ін. Ідейно-тематична палітра цих публікацій не надто широка. Вона вичерпується такими основними думками: велике горе охопило Росію, бо її роздирають зовнішня та внутрішня війни; порушуються Божі заповіді, страждає велич держави, поява безлічі негідників, місце яким на ешафоті; сила народу у вірності царю, який є Божим помазаником; настав час для покаяння всіх грішників і т.д.

"Слово по прочтении Высочайшаго Манифеста о мученической кончине Великаго Князя Сергия Александровича" було виголошено в Житомирському кафедральному соборі 7 лютого перед панахидою у зв'язку з убивством представника російського монаршого роду. Ним розпочинається тема революції на сторінках "Волынских епархиальных ведомостей", хоча впродовж двох років саме слово "революція" не було вжито редакцією жодного разу. Як правило, події називалися "смутою", "заколотом", "терором" тощо.

"Слово…" цілком витримане в жанрі ораторсько-проповідницької прози, а саме: урочистої проповіді. А наявність політичної тематики додає йому публіцистичного характеру. Текст побудований за усіма правилами риторики. Він має вступ, виклад, розробку теми та висновок. Смерть князя стала лише приводом для роздумів над становищем у державі й по-вчань пастви жити в дусі покори й смирення. Вона згадується лише у вступі як страшний злочин, який наповнив великим горем "сердца всех истинно-русских людей", та у висновку, де стверджується, що великий князь "получил венец мученический за свою неустанную и верную службу Царю и Отечеству" [3, 161–163].

Основна частина тексту наповнена гіркими думками щодо тодішнього зовнішнього та внутрішнього становища в державі – поразок у російсько-японській війні та "внутрішніх смут". Автор (виступ підписаний іменем Е. Амвросій) переконаний у швидкому розв'язанні внутрішніх проблем, яким він дає дуже емоційну й категорично негативну оцінку: "…Шайка каких-то изуверов, отчаянных негодяев, сожженных в своей совести, бессмысленных и до мозга костей развращенных, пытается добиться каких-то своих ужасных целей путем террора, путем разрывных бомб и кинжалов…" [3, 161].

Розгортаючи свої думки, він називає причини цих подій і бачить їх у моральному падінні суспільства, що у свою чергу є наслідком відходу людей від церковних заповідей. Він пише: "и особенно в том наше горе, что все эти ужасныя бедствия не обращают сердец наших к Господу Богу, источнику всякой мудрости, силы и счастья, – что передовые наши люди, которые должны бы быть вождями народных масс по пути к добру и свету, – по-прежнему равнодушны к Церкви Божией, коснеют в своих беззакониях и в легком отношении к своим прямым обязанностям, также блистательно отсутствуют на службах Божиих. Вот где наша настоящая беда" [3, 162].

Завершується розгортання цієї теми ідеєю, яка повністю відповідає новозавітним світоглядним засадам, а саме: розумний християнин прагне щастя не на землі, а на небі; земне щастя – щось малозначуще; і нарешті, те, що справедливо щодо особистості, так само справедливе для цілого суспільства і народу, тому єдиний шлях порятунку держави – загальна покора й покаяння.

У тексті "Слова…" використані всі стилістичні можливості риторики для емоційного впливу та логічного переконання слухачів та читачів. Насамперед здійснено відповідний підбір лексики: 1) експресивні епітети – "тяжкая грусть", "великое горе", "ужасное время", "заветная святыня", "великие мучения", "братская любовь"; 2) емоційні метафори – "горем исполнились сердца", "в сердце России", "вера во всемогущую десницу Господню", "блистательно отсутствуют", "взывать из глубины души"; 3) фразеологізми та мовні кліше – "среди белаго дня", "кровью обливается сердце", "до мозга костей", "умер бы с горя", "недремлющее око Божественной любви", "добытых потом и кровью простого народа", "венец мученический", "верная служба".

Другою особливістю є активне використання риторичних фігур, у вступі до цього тексту – звертань і стверджень. Наприклад: "Безумцы!", "О, горе нам! До какого унижения, до какого позора дожила наша бедная Россия!".

У викладі та розробці основної частини риторичні твердження чергуються з періодами, які є одними з найуживаніших структурних одиниць ораторської прози. Ці синтаксичні конструкції часто будуються за принципом обрамлення, коли початок думки дається в перших рядках, закінчення – в останніх, а підрядні речення, які поширюють і пояснюють її, вставлені в рамку головної думки. Така будова створює ефект переконливості й аргументованості. Наприклад: "Как в жизни отдельных людей бывают такие моменты и обстоятельства, что человек умер бы с горя или погиб бы с отчаяния, если бы его не спасала эта утешительная надежда, что если бы все и все на земле его оставили, то от него не отвратится недремлющее око Божественной любви и отеческаго попечения, – тоже можно наблюдать и в жизни целых народов" [3, 162].

Загалом стилю "Слова…" притаманна ампліфікація (збільшення, поширення, нагромадження і т.д.), яка домінує на рівні синтаксичних конструкцій – накопичення підрядних речень, уточнень, пояснень тощо. Вона надає текстові впевненості й переконливості. Очевидно, автор тексту вірив у історичну незначущість тих політичних подій, в їхню помилковість та швидке завершення. Він був упевнений у правоті власної ідеології, або ж його офіційний статус зобов'язував саме до такої позиції.

Свої апологетичні щодо російського самодержавства погляди розвивав часопис і в подальших виступах на тему революційних подій. В "Обращении к учащимся и всем вообще верным сынам св. Руси, по поводу последних горестных политических событий", надрукованому у восьмому числі "Волынских епар-хиальных ведомостей" за 1905 р., провідною думкою звучать ті ж ідеї покори й покаяння. На відміну від деякої абстрактності попереднього тексту, "Обращение…" містить аналіз конкретних історичних подій. Згадуються вбивство князя і салют на березі Неви, що був здійснений бойовим пострілом 6 січня, події 9–10 січня, зустріч імператора з окремими робітниками в Царському селі, політичні партії, які брали участь у страйках та ін. Вони використовуються як підтвердження страшної біди, що випала на долю Росії.

Друга частина тексту пересипана звертаннями: "Но вы, духовные юноши и все вообще учащиеся, не увлекайтесь злым духом времени и всяким ветромъ ложных учений. Не слушайте крамольников и разных революционеров – это самые опасные враги нашей св. Веры, Царя и Отечества…" [4, 249] й закликами подібного змісту. Для більшої переконливості використовуються історичні аналогії з образами Мініна та Пожарського.

Як і всі публікації "Волынских епархиальных ведомостей", "Обращеніе…" наполегливо культивувало проросійську націоналістичну думку, в його тексті близько десяти разів повторювалися в різних варіантах вислови "истинный патриот земли русской", "истинные сыны земли русской", "истинно-русскіе люди" і т.п. Підписаний виступ значущим "Русский патриот". Для посилення почуття патріотизму та психологічного впливу на сумління віруючих ставиться знак рівності між поняттями держава – цар – віра, вони вживаються як семантично рівнозамінні поняття – "грудью постоять за св. Веру, Царя и свою Родину", "за нашего Царя православнаго, св. Веру и землю русскую" та інші аналогічні синонімічні ряди.

Текст витримано в піднесеному риторичному тоні, заданому ще автором "Слова…", що в цілому притаманний більшості публікацій часопису. До експресивно-емоційних епітетів та метафор, ідіом, ампліфікації та синтаксичних періодів додається ще й інверсія, яку вживають для акцентування найбільш змістово значущих місць. Наприклад: "земли русской", "народ русский", "Веру православную", "власть царскую", "Царя православнаго", "Цари Русскіи" та ін. В усіх інших випадках вживається тільки прямий порядок слів.

Для емоційного посилення негативної щодо революційних подій аргументації виступу активно використовується майже в кожному реченні градація на рівні епітетів, прикладок і навіть підрядних речень: "Не слушайте крамольников и разных революционеров, – это самые опасные враги нашей св. Веры, Царя и Отечества, это изверги (выродки) рода человеческаго, это презренные подонки общества и отбросы человечества, – подстрекатели на все злое и недоброе" [4, 249].

Очевидно, на території Волинської губернії, де у той час жила, крім українців, значна кількість поляків, які були більш національно свідомими (це підтверджує кількість польських повстань проти царської влади лише впродовж ХІХ ст.), та представників інших національностей, влада намагалася вплинути на погляди простого народу через віру та авторитет церкви, загальмувавши революційних рух, який посилювався ще й національно-визвольними прагненнями завойованих Росією народів.

Крім традиційних жанрів ораторської прози, редакція друкує тексти публіцистичного характеру, де намагається аналізувати політичне становище країни. До таких матеріалів належать: "Что делать?" (№ 9), "Думы после войны"(№ 25), "К предстоящим выборам в Государственную Думу" (№ 29) та ін. Якщо у перших публікаціях заперечувалася будь-яка можливість суспільних реформ як таких, що порушують усталену гармонію в державі, то згодом спостерігається певна еволюція поглядів. З'являються поради священикам та всім іншим мирянам про те, як правильно взяти участь у виборах до Державної думи і кого обирати ("К предстоящим выборам в Государственную Думу"), і навіть ідея реформи духовної школи, яка "не удовлетворяет ни своему назначению – воспитания пастырей церкви, ни целям общего образования" [5, 1].

Свідомо уникається постать Гапона, символічна для оцінки подій революції та позиції російського царя. Однак, очевидно, що вона була непридатною навіть для коментарів офіційної церкви. Лише у вересневому випуску побіжно і, зрозуміло, з осудом редакція пише: "Но у нас и среди священства явился "Гапон", кощунственно надевшій на себя рясу и этим одеянием вовлекший в крамолу ему доверившихся рабочих" [6, 825].

Ідейно та стилістично церковна публіцистика розвиває засади ораторсько-проповідницьких виступів – те ж засудження страйків та реформ, звинувачення революціонерів у аморальності, заклики звернутися до Бога, покаятися та змінити своє ставлення до життя, готуючись до раю небесного. На формальному рівні – увесь спектр риторичних фігур, особливо звертань та запитань, ампліфікації, складні синтаксичні конструкції, емоційна та експресивна лексика.

Крім власних публікацій, часопис практикував передруки з інших церковних і громадських видань, які збігалися з поглядами редакції, мали критичний щодо політичних подій та повчальний із точки зору моралі зміст. Наприклад, "Доброе слово против забастовок в высших учебных заведениях" із "Воскресного чтения" (1905. – № 13), "Хороший урок" із "Московских ведомостей" (1905. – № 91) тощо.

Для підкріплення правильності своїх позицій редакція часто посилалася на думки відомих письменників, філософів, громадських діячів. Найактивніше використовувалися імена Ф. Достоєвського, Л. Толстого, В. Соловйова ("Мнение Толстого о современных событиях" (1905. – № 13), "Отзыв Льва Тостого о распущенной Государственной Думе" (1906. – № 26), "Вл. С. Соловьев как защитник папства по сочинению "Россия и Вселенская Церковь" (1905. – № 16). Однак у цих публікаціях відчутні риси фарисейства. З виступів видатних людей вибиралися лише ті думки, які були вигідні редакції або ілюстрували чи підтверджували її тези. Все суперечливе або неоднозначне в трактуванні тих чи інших подій, ідей, вчинків упускалося як незначуще або зайве. Лицемірством і тенденційністю підходу позначений уривок із праці Платона "Про державу" [7].

Цитуючи античного філософа "в немного сокращенном переводе", роздуми про свободу подані таким чином, що напрошується єдиний можливий висновок – наслідком свободи є беззаконня. "Под влиянием такой полной свободы, душа граждан делается столь нежною, что не выносит малейшего знака подчинения; в конце концов они перестают повиноваться и законам писанным и неписанным, чтобы у них нигде не было никакого господина" [7, 265].

Трапляються на сторінках часопису й дискусійні виступи. Скажімо, "Открытое письмо профессору Московского Университета князю С. Н. Трубецкому" [8], відповідь кандидата прав А. Шугаєвського і, напевно, редакції "Волынских епархиальных ведомостей" на звернення князя Трубецького до царя. Нищівній критиці піддані як ідеї опонента, так і стиль його виступу. Риторично-дидактичними інтонаціями пронизані звинувачення на адресу університету та його професорів: "Кайтесь потому, что, благодаря профессорам вашего направления, даже наиболее национальный и патриотический Университет Московский – (в котором некогда и я слушал истинных людей науки, а не политических агитаторов) – обратился теперь в какой-то революционный очаг" [8, 913].

Публікацій на тему революції в 1905–1907 рр. стає значно менше, ніж їх було у перший рік. Позиція редакції "Волынских епархиальных ведомостей" в оцінці політичних подій першої російської революції початку ХХ ст. була офіційною позицією російської православної церкви, правовий статус якої у тодішній Російській імперії не дозволяв мати інші, не ортодоксально-провладні погляди.

1. Періодичні видання Волині, Полісся, Підляшшя та Холмщини (1836–1944) / Укл. Ю. Лащук, Г. Бухало, О. Ошуркевич. – Л., 1994.

2. Мілясевич І. Періодичні видання Волинської губернії ХІХ – початку ХХ століття: Історико-бібліограф. дослідження. – Л., 2004. – 376 с.

3. Слово по прочтении Высочайшаго Манифеста о мученической кончине Великаго Князя Сергия Александровича // Волынские епархиальные ведомости. Ч. неоффиц. – Почаев,1905. – № 6. – С. 161–163.

4. Обращение к учащимся и всем вообще верным сынам св. Руси, по поводу последних горестных политических событий // Там само. – № 8. – С. 246–251.

5. Проэкт реформы духовной школы // Там само. – 1906. – № 1. – С. 1–2.

6. Мысли и чувства патриота // Там само. – 1905. – № 25. – С. 821–831.

7. Ничто не ново под луною // Там само. – № 8. – С. 264–265.

8. Открытое письмо профессору Московского Университета князю С. Н. Трубецкому // Там само. – 1905. – № 16.– С. 912–917.