Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Документальні факти про родину Шеметів та газету "Хлібороб"

Т. П. Пустовіт

історик
УДК: 070. 41 (477)

Документальні факти про родину Шеметів та газету "Хлібороб" Розглядаються національно-політичні аспекти діяльності лубенських поміщиків, братів Шеметів, які сприяли виходу у світ першого українськомовного тижневика в Східній Україні – газети "Хлібороб" (1905). У додатку подані досі не опубліковані архівні документи, що стосуються В. та М. Шеметів.

National and political aspects of the activities of the brothers Shemet from Lubny Poltava region are covered in the article, as well as their contribution to the weekly Ukrainian newspaper "Khliborob" (1905). Non published archival documents on Shemet's family are proposed in the appendix.

Перші згадки про існування таємного українського гімназичного гуртка в м. Лубни на Полтавщині належать до 1896 р., поміж активних його членів називають Б. Павленка, М. Порша, І. Жигадла, П. Спішиліва, Б. Мартоса, Л. Шемет, сестер Сулимовських. За свідченням історика О. Лотоцького, цей гурток утворився під впливом Володимира Шемета, і тому місцеве громадянство ще тривалий час називало його симпатиків "дітьми Шемета" [1, 75].

На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Лівицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько [2]. Документи свідчать, що місцеві рупівці впродовж 1902–1903 рр. розповсюджували нелегальну літературу, активно контактували з Києвом, Харковом та Полтавою [3]. Пояснюється це передовсім тим, що В. та М. Шемети, А. Лівицький, Б. Мартос, М. Порш здобували освіту в університетах Петербурга, Києва, Харкова, входили до складу університетських громад і мали там досить високий авторитет поміж побратимів. Зрозуміло, що вони були своєрідними законодавцями політичної моди на Лубенщині й саме тут генерували свої ідеї.

"Лубенська громада складалась попервах з самої молоді. Віддані патріоти брати Шемети, що були студентами, заснували у Лубнах громаду серед лубенських гімназистів та студентів, що приїздили на канікули до Лубен… Число членів лубенської громади було велике і не тільки в самих Лубнах, а і в сусідніх повітових містах… Мешкав у Лубнах кореспондент російських часописів д. Варшавський… Втративши почуття міри, він у одній кореспонденції наіменував Лубни "українськими Афінами", зовсім не на глум, а од подиву", – зазначав кореспондент паризького часопису "Тризуб" [4].

Найкращим доказом про відносно сприятливі умови для поширення українофільських ідей у цьому краї свідчить незаперечний факт: Лубенщина у період національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. дала цілу плеяду відомих українських політичних і громадських діячів.

Спогади сучасників зберегли чимало цікавих подробиць про братів Шеметів. Колишній лубенчанин П. Крат якось квартирував у цієї родини і через багато літ згадував: "… Я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був з великих панів та студентом Київського університету, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: "На Україні хай кожний чужинець говорить по-нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по-їхньому"… Однак, я тоді був ще малий, щоб застановитися, чому Володимир розмовляв "по-мужицькому" [5]. До речі, вже від 1903 р. Володимир був відомий Полтавському губернському жандармському управлінню "как ярый деятель и член Украинской социал-демократической рабочей партии" [6].

Інший маловідомий факт, пов'язаний із гімназистом Миколою, повідомляв місцевий дослідник Б. Ванцак, зокрема, він зазначав: "У 1903 р. в Полтаві відкрився пам'ятник І. П. Котляревському і туди з'їхався весь цвіт української інтелігенції. Під час урочистостей Микола Шемет звернувся до Володимира Сімовича (пізніше відомого мовознавця і літературознавця) з проханням передати "від національної молоді" вінок Миколі Лисенкові, що диригував оркестром, із відповідною промовою – мовляв, Сімовичу не буде нічого, бо він – на той час австрійський підданий (із Тернопільщини). Нагодилася на цю розмову Леся Українка й присоромила Миколу: "А воно дивно, що ви самі не зважуєтесь на те, з чим до нього звертаєтесь …" [7].

Тож молоді українофіли Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію (можливо, в якісь моменти їм просто бракувало рішучості). На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією су-спільства швидко зростала. Тим більше один із Шеметів, Микола, вже встиг відчути свіжого повітря демократичної Європи (у 1903 і 1905 рр. він перебував у Швейцарії, Австрії та Франції).

З огляду на ці факти поява у провінційному місті першого українськомовного часопису на Наддніпрянщині не здається випадковим явищем. Перший номер часопису "Хлібороб" брати Шемети випустили "без пред'явлення законом встановленого дозволу" "явочним порядком" у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором зазначений Микола, але фактичним редактором став Володимир. Незабаром лубенський повітовий справник вихід часопису пояснюватиме своєму начальству таким чином: "После Высочайшаго манифеста 17 октября, где объявлена была свобода слова и печати, редактора и издатели, минуя местные органы, наблюдающих за печатью, начали издавать повременныя издания явочным порядком, которым воспользовался и Николай Шемет" [8].

Реакція повітового справника була блискавичною: його рапорти до Полтавського губернатора щодо видавців часопису, починаючи від 15 листопада 1905 р., пішли один за одним. І вказівки не забарилися. Внаслідок приписів губернатора та згідно з дорученнями радника губернського правління Ахшарумова, щодо видавця Шемета та власника друкарні Іцковича відразу були застосовані судові переслідування, водночас вжиті заходи до арешту накладу вже віддрукованих чисел "Хлібороба". До речі, у рапорті справника дається і коротка політична характеристика редакторові. Зокрема, у документі зазначено, що Микола Шемет належить до соціал-демократичної партії і бере активну участь у місцевих сходах.

"Хлібороб" вийшов накладом 5 тисяч примірників "коштами і заходами" Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була досить оригінальною – м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Правда, значна кількість матеріалів не підписана (певно, задля безпеки самих же авторів).

Редакція мала своє обличчя, не приховувала й власну позицію. Зокрема, у замітці "Нашим ворогам" (ч. 5), де дається відповідь на лайливі рецензії "Киевлянина" і "Киевских откликов" щодо виходу перших чисел "Хлібороба", редакція гідно відповідала, що бореться "за такий лад на Україні, який повинен задовольнити потреби, як українського, так і інших народів, на Україні сущих". Вона заявляла, що видавці "ніколи не вважали… можливим замовчувати, або перекручувати справдішні, нічим не підкрашені відносини, якої б то не було частини російського суспільства (общества) до українства…". Як бачимо, видавці намагалися бути щирими перед громадою, і читачам це подобалося. А раз так, розходився і наклад. Принаймні вже третє число сповіщало, що попередніх випусків у продажу немає.

Доля "Хлібороба" була передбачуваною, після виходу п'яти чисел влада його закрила. Та, попри короткий вік, розголос по Україні пішов: про часопис сповістили світові "Літературно-науковий вісник", "Шершень", "Вільна Україна", "Рідний край", "Полтавська земська газета", "Полтавщина" та ін.

Досить насиченим для родини Шеметів видався 1906 р. У квітні Володимира обрано депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами), він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України. Щодо останньої позиції, то влітку 1906 р. у Полтаві відбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня [9, 83]. Не залишав В. Шемет активної громадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він із групою депутатів підписав "Виборзьку відозву" – заклик до народу чинити "пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів до думи". Тож, як й інших "виборжців", В. Шемета заарештовано й засуджено до тримісячного ув'язнення.

Зазнав переслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Він перебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання заборонених видань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.

У Центральному державному історичному архіві (м. Київ) зберігається справа "Дізнання про студента Київського університету св. Володимира Миколу Шемета, звинуваченого у зберіганні нелегальної літератури" (12 грудня 1906 – 15 лютого 1907) [10]. Архівні документи подають цікаві подробиці з життя родини Шеметів, конкретизують біографію Миколи. Зі слідчих протоколів, зокрема, дізнаємося, що за станом на січень 1907 р. Микола – православний, студент університету, проживає на кошти батьків, неодружений, у 1903 та 1905 рр. перебував за кордоном, веде активне листування.

Під час обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено якісь нотатки з присудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесення їх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19 брошур "Як збіраються і куди повертаються народні гроші" та ін. На думку слідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах, передбачених ст. 132 Кримінального положення.

У ході слідства Микола не визнає себе винним. За його словами, всі вилучені речі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідок обміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використані редакцією. Листи та записи також нібито з редакційного портфеля і є його власністю. Уникнути ув'язнення Миколі вдається лише після внесення грошової застави.

Цікаві висновки зроблено у жандармському відділенні щодо змісту вилучених видань у Шемета. Для переконливості деякі місця у документі підкреслено і навіть процитовано. Приміром, слідчі зазначають, що у брошурах звучить одвертий заклик: "отбирать все земли церковные, монастырские, удельные, казенные и велико-казенные, и основать земельный фонд, чтобы удовлетворить малоземельных и безземельных крестьян, под присмотром новых депутатов… Уничтожить прямые косвенные налоги и установить один прогрессивный. Завести бесплатные школы, для чего построить потребное число низших, средних, высших и ремесленных школ и бесплатно принимать каждого желающего учиться; завести разные постоянные и переносные библиотеки, курсы и прочие. Это самое главное для народной необходимости… Удовлетворит нас только Учредительное собрание, избранное всем народом…" [11]. Автор брошур визнавав: існуючий суспільний і політичний лад, що ґрунтується на гнобленні капіталу трудящих мас, має бути ліквідовний [12].

Постійні нервові стреси (переслідування, обшуки, ув'язнення), які переживали брати Шемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув'язненні, політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючий інфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішення про переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навіть питання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Виявляється, і хворим він залишався досить небезпечним для існуючого режиму. Лише після клопотання рідних Володимира на час лікування таки залишають у Полтаві.

Володимир і Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля у першому десятилітті ХХ ст. І як показали наступні події, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному народові. Такими вони і залишилися у пам'яті нащадків.



1. Лотоцький О. Сторінки з минулого. – Варшава, 1933. – Кн. 2.
2. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. – Торонто: Срібна сурма, 1972. – С. 84.; ДАПО. – Ф. 138, оп. 1, спр. 78, арк. 38–39.
3. Мартос Б. 50 літ тому (спогад) // Вільне слово (Мюнхен). – 1954. – № 9. – трав. – С. 6–7.; Ф. 138, оп.1, спр. 78, арк. 38–39.
4. Тризуб (Париж). – 1928. – № 27. – С. 10–11.
5. Крат П. Українська стародавність. – Торонто; Буенос-Айрес, 1958. – С. 16–17.
6. Ванцак Б. За українську гімназію // Лубенщина. – 1992. – № 5.
7. Ванцак Б. Унікальне видання // Лубенщина. – 1995. – № 87, 88.
8. ДАПО. – Ф. 83, оп. 1, спр. 51, арк. 5–6 зв.
9. Пустовіт Т. Український посол з Полтавщини (штрихи до біографії Павла Чижевського // Полтавська Петлюріана. – Полтава: Рік' 2001. – Ч. 4.
10. ЦДІА України. – Ф. 320, оп. 1, спр. 817.
11. Там само. – Арк. 34–34 зв.
12. Там само. – Арк. 10 зв.


Арестантском Отделении и числящимся содержанием за Прокурором Киевского Военно-Окружнаго Суда.
Помощник Начальника
(підпис)
Настоящее прошение Шемета, препровождаю г. Товарищу Прокурора Полтавского Окружнаго Суда заведывающему местами заключения в г. Полтава.
1908 г. октября 9 дня.
№ 7683
Исполняющий] должность начальника Отделения
(підпис)
ДАПО. – Ф. 138, оп. 1, спр. 451. – Арк. 200–200 зв.

Рукопис. Оригінал.
Повідомлення Начальника Полтавського виправного арештантського відділення
Прокурору Полтавського окружного суду про хворобу Володимира Шемета

8 жовтня 1908 г.
Содержавшийся под стражей во ввереном мне Отделеніи политическій арестованный Владимір Шемет заболел сыпным тифом и 8-го сего октября отправлен в Полтавское богоугодное заведеніе для леченія, при чем для окарауливанія его установлен мною надзирательскій пост. О чем сообщаю Вашему Прево-сходительству.
Исполняющий должность начальника Отделенія
(підпис)
Исполняющий обязанности помощника Начальника
(підпис)
ДАПО. – Ф. 138, оп. 1, спр. 451. – Арк. 189.
Машинописна копія.


Повідомлення Полтавського губернського тюремного інспектора Прокурору
Полтавського окружного суду про стан здоров'я Володимира Шемета

25 жовтня 1908 г.
Политический арестант Полтавскаго исправ[ительного] арест[антского] отделения Владимир Шемет, находящийся на излечении от сыпного тифа в инфекционном отделении больницы Полтавскаго губернскаго земства, за выздоровлением, сегодня 25 октября – выписывается из больницы.
В виду сообщения Вашего Высокородия от 30 сентября с. г. за № 3820 о непереводе Шемета из Полтавы впредь до особаго распоряжения, и в виду его психическаго расстройства, прошу Ваше Высокородие уведомить меня, куда надлежить быть переведен в настоящее время означенный арестант.
И.д. Губернского Тюремного
Инспектора (підпис)
Секретарь
(підпис)
ДАПО. – Ф. 138, оп. 1, спр. 451. – Арк. 185–185 зв.

Машинопис. Оригінал
Примітки:
1. Ахшарумов Лев Іванович – надвірний радник Полтавського губернського правління.
2. Іцкович Ісаак Лейзорович – міщанин м. Лубен, власник друкарні, відкритої у 1897 р.
3. Взятков Гаврило Каленикович – міський голова м. Лубни.
4. Женжурист Іван Миронович – податковий інспектор, колезький асесор.
5. Бухгендлер Самуіл Ісаакович – лікар Полтавського виправного арештантського відділення.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові