студ.
УДК: УДК 070. 41 (477)
Увага у статті зосереджується на дискусіях, статтях, замітках із журналу "Рідний край", присвячених питанням університетської освіти, національного руху студентства за право вивчати і знати рідну мову, літературу, історію.
The main points are the discussions, articles and sketches of the weekly "Ridnyj kraj" basedon the issues of the university education, national student's movement for the right to learn and to know their native language, literature and history.
"Студенти – це світлі сили добра, хоч переважно і схильні до максималізму, що загалом природно і навіть красиво" [2, 19], – такі захоплені рядки в есеї "А далі буде?" про події оксамитової революції у Сербії (1996) написав свого часу відомий письменник Ю. Андрухович. Справді, молодь завжди була на передовій усіх можливих суспільно-політичних перетворень – на війнах, революціях, акціях протесту, мітингах тощо. Адже саме цей сегмент суспільства найбільш небайдужий до багатьох проблем, він гостро відчуває несправедливість і прагне змін, нехай навіть радикальних, що, зрештою, цілком зрозуміло, у переломні моменти формує нову ціннісну шкалу.
ХХ ст. вирізнялося особливою наснаженістю історичними подіями, до яких масово долучилася молодь. Вони гинули за нові ідеї, обстоюючи їх або втілюючи у життя, а в мирний час розбудовували країну. Події 1905–1907 рр. у підросійській Україні – яскравий приклад того, як "найкраща частина людства" виборювала право на гідне життя для своєї країни і себе. В той час особливо гостро постала проблема національного відродження, що послідовно притлумлювалася російським царатом за активної участі наших "землячків". "Як імперія панує над народами неправдою, неволею, силою, то народи не люблять імперії і не бажають їй добра, а під лихий час не схочуть її боронити. А як усім народам вільно і добре можна жити і розвиватися, тоді вони будуть щирими синами і оборонцями імперії" [6, 3], – писав Г. Коваленко.
Імперія, в якій назрівали серйозні суспільно-політичні зміни, усвідомлювала, що з народним невдоволенням таки доведеться щось робити, тому треба або задушити у зародку будь-які відхилення від генеральної лінії, або піти на певні поступки революційним демократам, зберігши таким чином монархію. У перебігу цих непростих процесів якнайактивнішу участь узяли українські студенти, котрі вимагали відкрити в університетах українські кафедри, щоб мати можливість навчатися рідною мовою, а не лише "вєліким і моґучім". Питання розвитку української мови і впровадження її в усі сфери національного життя стояло досить гостро, адже століттями, перебуваючи під забороною і колоніальним гнітом, вона мусила заповнити ті прогалини, що заважали стати їй в один рівень із європейськими мовами. На перешкоді був і міф про "вторинність" української мови, погляди деяких учених, зокрема Поґодіна, на неї як таку, що придатна лише "для хатнього вжитку". Боротьба за здійснення заповітної мрії студентської молоді (і ширше – багатьох поколінь українців) розлого відображена на сторінках журналу "Рідний край" полтавського періоду (1905–1906).
Бурхлива дискусія у "Рідному краї" розпочалася зі статті "Про народній університет" (1906), де йшлося про те, що "Харківська городська дума за порадою одного з її членів порішила, в ознаку зведення в Росії народнього представництва, заснувати у городі Харькові Народній Університет" [5, 4]. Виходячи з того, що університет має бути "народнім", то і мова у ньому повинна бути відповідною, себто українською. Харків, як відомо, – осередок Слобідської України, де "народом" є українці, котрих у регіоні на той час налічувалося понад 80 %. "Одначе, – пише автор публікації під криптонімом М. К-ий, – така гадка була дуже далекою від дійсності і навіть досить чудною для чоловіка, хоч трохи знайомого з українським питанням" [5, 4]. Справді, той, хто висунув ідею заснування народного університету, мабуть, в останню чергу думав про якусь там малоросійську мову, якої, ясна річ, "не було, немає і бути не може". Щоб захистити ідею істинно народного університету, в Думі не вистачило не те що кворуму, а й сміливців, хоча до її складу входили депутати-українці, зокрема професори М. Сумцов і Д. Багалій.
Незважаючи на те, що національно свідомий рух був кволим і немасовим, романтики української справи продовжували працювати на своїй нелегкій ниві, закликаючи простолюд і обмоскалене міщанство повертатися до рідної мови та популяризуючи українську ідею. І коли у 1907 р. Міністерство освіти розіслало циркуляр про те, що гімназії мають право вести навчання українською мовою, часопис прихильно поставився до цього кроку російської адміністрації, бо нарешті україн-ський народ здобув право на національну освіту, яке на той час мали всі народи світу. "Рідний край" звернувся тоді до своїх читачів із закликом: "Українські батьки, матері повинні дбати, щоб це право здійснилось. Коли тепер батьки будуть байдужі до цієї справи, то винне буде не бюрократичне міщанство, яке досі забороняло вчитись рідній мові, а ми – недбалі українці!" [6, 3].
Згодом на сторінках часопису з'явилася стаття Олени Пчілки про збори студентів Київського університету святого Володимира, котрі прохали заснувати при їхньому закладі чотири українські кафедри – мови, літератури, історії та права. Письменниця зазначала: "Коли ж постанова київського студентства свідчить, що таке – старосвітське та химерне – відношення нашої молоді минулося та змінилося високою повагою до рідної мови, то вже одно це єсть річ великої ваги" [7, 1]. Своєю присутністю і виступами на зборах українських побратимів підтримала польська молодь із об'єднання "Полонія". Таким чином, було зроблено перший важливий крок на шляху до відродження української духовної культури і державницького мислення через відкриття українських кафедр.
У 48 числі "Рідного краю" за 1906 р. було вміщено, щоправда, з незначними скороченнями ту славнозвісну заяву студентів-українців, подану ректорові Київського університету. У ній, окрім прохання про відкриття чотирьох кафедр у Києві, Харкові й Одесі, йшлося про речі трохи глибші, як-от: причини і наслідки русифікаторської політики імперії, добір викладацьких кадрів, яких у підросійській Україні було замало. Себто згадана заява не була виявом романтизму чи ейфорії якоїсь "жменьки студентів", яких, до слова, назбиралося 1430, – це був умотивований політичний виступ із високим рівнем свідомості й масштабності мислення.
Тож можна чітко визначити коло сутнісних проблем, порушених українськими студентами:
1. Українських предметів, що читалися в університетах, майже не було. Як виняток, іноді викладалася історія України, зрозуміло, у річищі історії Росії. У курсах великоросійської мови та літератури побіжно, переважно про старі періоди, згадували і про доробки "молодшого брата". Натомість у зарубіжних університетах предметам із україністики присвячували цілі курси. Наприклад, професор Леруа-Больє читав курс про сучасне становище українського народу в Паризькій школі політичних наук, а професор Люндель із Швейцарії викладав українську літературу в Упсальському університеті. Це вже не кажучи про українські кафедри у Львівському, Чернівецькому або Краківському університетах. Матеріалу для навчального процесу було, отже, предостатньо.
2. Бажаною мовою викладання на кафедрах для київських студентів, зрозуміло, була українська. Навчання рідною мовою, на їх переконання, могло б виправити шкоду, "завдану сорокалітнім вигнанням українського слова із преси, науки, літератури, а також усіх сфер громадянського життя в межах російської держави" [4, 5].
3. Якщо наукового матеріалу для україн-ських кафедр вистачало, то фахівців-україністів у Російській імперії було обмаль. Студенти пропонували піти перевіреним шляхом – запросити професорсько-викладацький корпус із закордону. Така методика активно практикувалася в Юрьєвському, Львівському університетах і, зрештою, на слов'янських теренах іноземні педагоги не були екзотикою. Приїхати в підросійську Україну могли вчені з Галичини, зосібна представники Наукового товариства імені Шевченка на чолі з М. Грушевським, або "взагалі слов'янських земель Австрії, де немало вкраїнських учених займають університетські кафедри, або стоять поза університетом" [4, 5].
Свою відозву студенти завершили оптимістично, "дозволивши собі сподіватися", що професорська рада університету подбає про те, щоб швидше втілити у життя заснування українських кафедр і відшукати для них необхідні наукові сили.
У тому ж числі "Рідного краю" (1906. – Ч. 48) у новинах буквально кількома рядками зазначалося, що офіційний Петербург дозволив вчити української мови в тих гімназіях, де цього схочуть, а на зборах курсисток у Києві також було вирішено домагатися заснування українських кафедр (до відомих чотирьох додавалася ще й етнографічна). Сповіщає журнал і про те, що на драматичному відділі школи Лисенка для учнів-українців професор І. Стешенко читає лекції з історії української драми від найдавніших часів.
Незабаром у "Рідному краї" вийшла захоплива стаття Х. Алчевської "Перша україн-ська кафедра" з промовистим епіграфом "Розпадуться пута, пута віковії...". У цій публікації авторка радісно повідомляє про те, що в Харкові "історія словесності народньої буде викладатися професором Сумцовим нашою рідною мовою" [1, 3]. Що це дало українцям? Ті, хто мають освіту, і ті, хто хочуть її здобути, не будуть чужою мовою розділятися зі своїм народом. Може, міркує Х. Алчевська, мова рідна, що "стогоном виливається з душі народньої, засоромить панів і змусить нарешті їх шанувати рідне слово?" [1, 3]. Таким чином, праця національно свідомої інтелігенції не була даремною, бо "домагання українських кафедр – це голосні свідоцтва і нагадування того, що українське питання не може вміститися у самім тільки бажанні політичних свобод, ні справі економічного подвигнення мас, а обіймає всю суму потреб і жадань, з яких зв'язана повнота національного життя й розвою" [3, 452].
Зауважимо, що в іншій частині України – австро-угорській Галичині – теж досить активно артикулювалося мовне питання, де, втім, мову ніякий "ясновельможний цісар" не забороняв. У "Рідному краї" натрапляємо на передрук із львівського видання "Діло" про події у тамтешньому університеті: на початку 1906 р. студенти подали університетському сенатові заяву, в якій, зокрема, вимагали, щоб і матрикуляційну вступну присягу було читано по-українськи. Сенат цього не дозволив – і студенти перейшли до пасивного опору, відмовившись матрикулюватися. У керівництва закладу виникла ідея замінити цю процедуру підніманням руки, проте тоді б подумали, що цей крок здійснено під тиском молоді. Ректор університету став на бік студентів і навіть пообіцяв піти з посади у разі невиконання їх вимог, але нічим не зарадив, залишившись у своєму уряді. Коли ж настав час матрикулюватися, українські студенти відмовилися від цього, бо вважали "нижче своєї особистої чести приступати до іматрикуляції перед сенатом, член котрого зломив своє слово чести, ... в університеті, зганьбленому спровадженням туди поліції та поліційних агентів" [8, 9]. Після цього ректор запитав, чи має відвагу той, хто прочитав цю заяву, на-звати себе. Студент Ярослав Бучинський відразу назвав себе. Проспівавши "Не пора", молодь вийшла із зали.
Це був сміливий крок сміливих людей, які не хотіли миритися з тим, що їм нав'язували, насильно насаджували. По обидва боки Дніпра прогресивна українська молодь прагнула віднайти себе, вимагаючи бодай якоїсь культурної автономії у межах імперії, аби остаточно не втратити те, що відрізняє одну націю від іншої, – її мову, культуру та духовність. Ці зусилля не були даремними, і наступні роки, роки Української Народної Республіки, засвідчили відданість молоді українській справі на всіх можливих нивах – від освіти до жертовної оборони під Крутами. Шкода лише, що у ті криваві часи цвіт нації значною мірою був винищений і надовго витіснений інертною та безідейною яничарською біомасою, за що ми розплачуємося і дотепер. Але нам також не можна забувати і про особистий приклад тих "мучнів славних, молодих", який повинен стати для нас життєвим дороговказом.
1. Алчевська Х. Перша українська кафедра // Рідний край. – 1906. – № 49. – С. 3.
2. Андрухович Ю. А далі буде? // Дзеркало тижня. – 2002. – № 40. – С. 19.
3. Грушевський М. Справа українських наукових кафедр і наші потреби // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Т. 37/38. – С. 452.
4. Заява студентів-українців, подана ректорові Київського університету // Рідний край. – 1906. – № 48. – С. 4–5.
5. К-ий М. Про народній університет // Рідний край. – 1906. – № 44. – С. 4–6.
6. Коваленко Гр. Рідний край. – 1907. – № 2. – С. 3.
7. Пчілка О. Українські університетські кафедри // Рідний край. – 1906. – № 46. – С. 1–3.
8. У Львівському університеті // Рідний край. – 1906. – № 49. – С. 8–9.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові