магістр
УДК: 070.1=161.2:94(470.23-25)"1905"
Стаття присвячена дослідженню видавничого, редакторського та публіцистичного доробку членів петербурзької громади у контексті становлення української журналістики.
The article is devoted to the research of publishing, editorial and publicist activity of the members of the Ukrainian Petersburg's community in a context of development of the Ukrainian journalism.
XX ст. розпочиналося для українського народу на теренах Російської імперії під "болісним тягарем" суворих монархічних приписів і заборон культурно-духовного розвитку. Національне лихоліття, що розпочалося з "народовбивчих" постанов – Валуєвського циркуляра та Емського указу, було важким і гнітючим. Розкидані на всіх просторах держави українські об'єднання та невеликі гурти часто були розрізнені, а їхні активні громадські кроки не знаходили адміністративної чи політичної підтримки. Лише час од часу національна енергія виявлялася у відзначенні Шевченкових роковин чи інших просвітньо-літературних і ювілейних дат.
Українське життя ще з ХVIII ст. виразно виявлялося в Петербурзі та Москві. Саме у місті на Неві на початку ХІХ ст. почала формуватися впливова й діяльна національна громада, до якої в різний час належали О. Сомов, М. Маслович, Є. Гребінка, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та багато інших їхніх земляків. Саме у Петербурзі вийшли перші, непересічні для історії вітчизняної журналістики видання: україн-ський альманах "Ластівка" (1841) та журнал "Основа" (1861–1863). Особливо активізувалася тут громадська та культурно-духовна діяльність на початку ХХ ст., після революційних подій 1905 р., що створили передумови для розвитку інформаційної, видавничої, просвітницької та національно-усвідомлюючої праці [3; 5].
До аналізу видавничої діяльності українців у Петербурзі неодноразово зверталися дослідники історії української журналістики, зокрема, це стосується вже зазначених видань та імен, а також національних чи українознавчих часописів початку ХХ ст. ("Украинский вестник", "Вільна Україна", "Рідна справа / Думські вісті", "Наша дума", "Українське бджільництво", "Український студент"). Варто згадати розвідки О. Дея, А. Животка, І. Крупського, О. Мукомели, Н. Остапенко, О. Сидоренка, М. Тимошика, В. Яременка та ін. Важливим документом залишаються спогади, записи та оцінки, зроблені свого часу членами петербурзької громади – О. Лотоцьким, О. Русовим, Д. Дорошенком, М. Славінським та ін. Мета цієї статті – простежити розвиток інформаційно-видавничої діяльності в середовищі "петербурзьких українців" після проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. про свободи в Російській імперії, визначити особливості національно-патріотичної та культурно-духовної праці окремих діячів, які відіграли значну роль не тільки у процесі творення української періодики, а й у державотворчому, духовно-політичному відстоюванні України.
У своїх спогадах "Сторінки минулого" О. Лотоцький зазначав, що здебільшого діяльність українців у чужомовному середовищі відбувалася ніби "в темному підземеллі", щоб у великих, а переважно в "малих ділах" спробувати "бодай дещо з національного добра врятувати мозольною працею та стараннями в сферах столичного Олімпу" [6, 7]. Тільки молодь, передусім українське студентство, не рахувалося зі складними обставинами, намагаючись "пливти проти течії" політичних та адміністративних заборон і численних пере-шкод. Лише з першою російською революцією почало "світати".
"Дні свободи" 1905 р. сприяли створенню у Петербурзі Українського політичного клубу, статут якого було затверджено у серпні 1906 р. Відповідно до нього клуб мав проводити діяльність у Петербурзі та в інших містах, засновувати свої відділи, організовувати бесіди, реферати, друкувати періодичні та неперіодичні видання, брати участь у виборчій (до Державної думи) агітації. Український клуб став дуже популярним у Петербурзі. Його члени брали безпосередню участь у формуванні української парламентської фракції у першій Державній думі, вони ж стали ініціаторами заснування її органів у 1907 р. – "Наша Дума", "Рідна справа" / "Вісті з Думи" ("Думські вісті").
На початку 1906 р. петербурзька громада почала видавати часопис "Украинский вестник" (редактором запросили М. Славінського), що виходив у Петербурзі з травня до вересня як тижневик і був тоді чи не єдиним суто політичним українським журналом. Тут співпрацювали М. Грушевський, який надрукував на його сторінках одинадцять статей і був, власне, його постійним політичним оглядачем; тут виступали І. Франко, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, В. Доманицький, П. Стебницький, С. Русова та ін. Згодом Д. Дорошенко згадував: "Українська громада в Петербурзі, на чолі якої стояли Олександр Лотоцький, Петро Стебницький і Олександр Русов, узялась організувати орган для Парламентської громади – тижневик "Украинский вестник", що мав служити українською трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. На редактора запрошено М. Славінського, що був секретарем редакції найповажнішого російського місячника "Вестник Европы", на секретаря – мене. В половині травня (1906) вийшло перше число. Наш тижневик згуртував біля себе цілий ряд добрих співробітників-фахівців від політики, народного господарства, справ освіти й культури. Його сторінки прикрашали своїми статтями такі ви-значні сили, як от професор Туган-Барановський (економічні теми) і професор О. Овсянико-Куликовський (психологія національної творчості); прекрасні статті на теми біжучої політики, земельної справи, фінансів і статистики писали Лотоцький, Стебницький і Русов; статті з Галичини присилали Франко і В. Гнатюк. Нарешті приїхав до Петербурга із Львова професор М. Грушевський і взяв у журналі якнайближчу участь. Редакція "Украинского вестника" поруч із помешканням Української Парляментської Громади стала головним осередком українського життя в Петербурзі" [4, 81].
Після виходу у світ чотирнадцяти чисел журнал за його безкомпромісність у національному питанні та радикальність було за-крито. "Перша Дума проіснувала всього 72 дні і царським указом була розпущена. Разом з нею перестав виходити і "Украинский вестник". Починалася загальна політична реакція. Уряд продовжував боротьбу з револю-цією," – писав у спогадах Д. Дорошенко [5, 86]. Згодом, уже в еміграції, М. Славінському дорікали відстоювання на сторінках журналу федералістичних позицій. Але, як зауважив О. Лотоцький, це було саме в той час, "коли уряд та, за деякими винятками, російське громадянство перейняли ідею основного знищення українства як "мазепинської інтриги", такі ідеї вимагали... мужності як з боку автора, так і того органу преси, де їх висловлювано" [6, 105].
Лейтмотивом діяльності петербурзької громади стало національне визначення, відстоювання політичних та національних інтересів кожного народу в складі Російської імперії. Виявом таких настроїв української демократії служить передова стаття "Украинского вестника" (1906. – № 1), де вміщено матеріал "Империя народов" М. Славінського. Зокрема, автор зазначав, що політичний і соціальний благоустрій такої багатонаціональної держави, як Росія, немислимий без "точного ви-знаного законодавчим шляхом, благоустрою національного". І далі зауважував: розкріпачення особистості веде до національної свободи, права на національне самовизначення, а як наслідок цього – до автономії. Проголошувався також курс політики Державної думи на свободу, самовизначення, рівність (1906. – № 1).
Після революції 1905 р. у суспільстві панувала певна "політична ейфорія", декларації та маніфести щодо усіляких свобод часто призводили до нездійснених сподівань, ілюзій, марних очікувань. Члени української громади на сторінках преси застерігали сучасників від амбітних надій, щоб пізніше не відчувати гірких розчарувань. 4 березня 1906 р. були затверджені нові, тимчасові правила про створення товариств і спілки, проведення зборів. І вже 28 березня у київському щоденнику "Громадська думка" під псевдонімом О. Білоусенка з'явилась стаття О. Лотоцького "Новий закон про товариства, спілки", присвячена цій події. Публіцист порівнював старий порядок отримання дозволу на діяльність товариства і новий. "Нові, тимчасові, правила про товариства і спілки та про збори, затверджені 4 березіля (марта), мають мало спільного з тою свободою спілок та зборів, що обіцяна в маніфесті 17 жовтня… поки що – можна лиш тішитися надією, що колись буде видано закон, відповідний маніфестові 17 жовтня" (1906. – № 70 – 28 берез.), – констатував автор.
На думку О. Лотоцького, нові правила – яскрава прикмета "конституційної" свободи, отриманої після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Порівнюючи попередні й тогочасні умови існування і діяльності громад і товариств, журналіст робив висновок, що попередні умови таки були кращими. "Небезпека, що повсякчасно може вибухнути якась начальницька примха, уб'є в кожному усяку просто охоту пильно докласти своіх рук до роботи в товаристві", – писав він на шпальтах "Громадської думки" (1906. – № 70. – 28 берез.).
Уважно стежили члени української петербурзької громади за політичними подіями, перипетіями думського життя, зазначаючи, що "уряд – то зараз чистий "сфінкс" не тільки для стороннього ока, але й для самого себе; його ліва рука не знає, що зараз має робити права", як написано в одному з оглядів у "Громадській думці" (1906. – № 100. – 3 трав.). Успіх діяльності українських послів у Державній думі вони вбачали в об'єднанні з представниками інших національностей, згуртуванні в національний парламентський блок, "на який при случаі можна покладатися, що він оборонить національні інтереси".
У тому ж 1906 р. розгорілися дискусії навколо проекту земельної реформи. Члени громади активно обговорювали цей проект на сторінках преси. Зокрема, О. Лотоцький подав цілу низку статей з цієї проблеми. Так, в "Украинском вестнике" надруковано статтю "Шаблон и жизнь", в "Земледельческой газете" – публікацію "Мобилизация земли", у "Громадській думці" – "Нехай діти тішаться, аби не плакали". Останній матеріал був гострою критикою "землевпорядкувальних комісій", які публіцист назвав "новою дитиною нашої бюрократії", яка " не менше, а то може й ще більше нікчемна та лукава, як і усі інші, що нам довелося їх зазнати" (1906. – № 54. – 6 лип.).
Саме життя під тиском промовистих фактів розвіяло оптимістичні з сучасного погляду, наївні сподівання, що переповнювали ейфорією суспільство відразу після подій 1905 р., коли революційні сили та російська демократія, відкривши своє національне обличчя, зрадили його, відстоюючи атрибути самодержавного режиму.
1. Балабольченко А. Три долі. – К., 1999. – 84 с.
2. Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг: Листок объявлений. – СПб., 1906. – 4 с.
3. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліограф. довідник. – К., 1998. – 255 с.
4. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914). – Вінніпег, 1949. – 167 с.
5. Животко А. Історія української преси. – К., 1999. – 360 с.
6. Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Т. 2. – Кн. 1. – 389 с.
7. Циганенко Ю. Брошюра преступного содержания // За сто літ. – 1928. – Кн. 2.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові