У статті розглядаються тенденції становлення та перспективи розвитку кабельного телебачення в Україні, аналізуються деякі правові аспекти кабельного мовлення у світовій практиці.
The tendencies and perspectives of development of a cable operators in Ukraine, the some lawful aspects of a cable broadcasting in the world practice, are analyzed in the article.
З усіх перспективних видів передачі телевізійного сигналу (кабельний, супутниковий, кабельно-цифровий, супутниково-цифровий, інтернет) найбільш науково дослідженим є кабельне телебачення. З ґрунтовних історичних праць про розвиток кабельного мовлення назвемо монографію Н. А. Голядкіна "ТВ информация в США" [1], а серед українських авторів цю проблематику переважно досліджує І. Санжаровський [2]. Дискусії про проблеми розвитку кабельного телебачення регулярно публікує в окремій рубриці журнал "Телерадіокур'єр", інтерв'ю з фахівцями галузі можна прочитати на сторінках інтернет-видання "Телекритика" [3].
Сьогодні кабельне мовлення є реалією для українського телеглядача. У системі кабельного ТБ можна підключити кілька десятків тисяч телевізійних приймачів до однієї групи антен, встановлених у зоні впевненого прийому сигналу, тобто кабель дає якісне зображення там, де ефірна будинкова антена не здатна прийняти сигнал. Окрім того, кабель як технологія передачі сигналу дозволяє впроваджувати багатопрограмне мовлення там, де відсутні вільні частоти, тому за допомогою сучасного типу кабелю - оптико-волоконного - можна передавати до сотні різних телеканалів.
Функціонує кабельне телебачення у такий спосіб: кабельний оператор (фірма чи організація, що має ліцензію на таку діяльність) підписує угоду з місцевою владою на прокладання кабелю, що з'єднує квартири майбутніх абонентів з приймальною антеною і нерідко з невеликою місцевою телестудією. Потім укладається угода і з власниками квартир, які будуть користуватися послугами цього оператора. Угода обумовлює розмір оплати, терміни підключення та відключення кабельного ТБ, кількість телеканалів і додаткові послуги, які можуть бути надані фірмою. У кожного користувача кабельним ТБ встановлюється спеціальний прилад - декодер, що дозволяє абоненту дивитися тільки ті канали, які пропонує його кабельний оператор. Існують кабельні системи, що не кодують свій сигнал. У цьому варіанті програми транслюються безплатно. Це поширений спосіб залучення потенційних абонентів. Фірми ж, що не перший рік працюють на українському ринку, практично всі функціонують за рахунок абонентської плати. Набір каналів у кожного оператора свій - обов'язковими в Україні для трансляції є лише три загальнонаціональні канали. Пропонують кабельники також місцеві телеканали, мережеві та закордонні, сигнал яких приймається з супутника. Кількість і багатство пропонованих програм залежать від потужностей, фінансових можливостей і наявності угод з телеканалами на ретрансляцію.
Вперше кабельне ТБ в Україні з'явилося у Києві в 1987 році. Тоді була заснована компанія "Київтелемонтаж". Першу кабельну мережу змонтували на Троєщині. Далі почали з'являтися локальні кабельні мережі в інших районах Києва, в інших містах. Не зважаючи на перспективність кабельного ТБ як бізнесу, на темпи розвитку за 2002 рік (на 30 % більше підключено будинків до кабельних мереж і на 18 % збільшилась кількість передплатників), Україна має низький "рівень кабельного проникнення". В Україні лише 2,5 млн. абонентів кабельних мереж (з них у Києві - 900 тис.) - це менше 10 % населення, а в Росії - 20 млн. (близько третини населення).
Загальна картина поширення кабельного ТБ по світу така:
Якщо дослідити кабельне покриття тільки українських міст з населенням 50 тисяч і більше, то, за даними компанії GFK, зміни за останній час відбулись такі: 2001 рік - 24 %, 2002 рік - 28 %, 2003 рік - 31 %.
За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, у 2003 році в Україні діяло 26 потужних кабельних мереж (понад 50 тис. абонентів), 30 - ефірно-кабельних типу МІТРІС, ММДС і 510 - локальна мережа. Кількість глядачів кабельного ТБ в Україні на цей рік оцінюється у 15 мільйонів.
Українське кабельне телебачення потужно розвивається, хоча на шляху від кабельного оператора до абонента існує немало перешкод. Перша - фінансування. Якщо до початку 90-х років державні та місцеві органи влади вкладали кошти в будівництво і утримування кабельних мереж, то останні 15 років - це виключно приватний бізнес, контрольований кількома рівнями влади одночасно. Тільки завдяки залученню іноземних інвестицій з кінця 90-х років розпочався інтенсивний розвиток кабельного ТБ.
При існуючих темпах будівництва для прокладання кабельних мереж потрібно буде ще півстоліття. Заміна застарілого обладнання оцінюється у 100 млн. доларів, а прокладання кабелю у незручних місцях ще у 300 млн. За підрахунками фахівців, вартість підключення одного абонента звичайної аналогової кабельної мережі в Україні становить у середньому 15-25 доларів. Абонемент кабельної мережі з можливістю інтерактивності коштує вже 50-70 доларів. Водночас витрати на одного абонента аналогової мережі в США - 100-500 доларів. Абоненти сучасних цифрових кабельних мереж з повним набором телекомунікативних послуг обходяться кабельному оператору в США до 2,5 тис. долірів. Тому капіталовкладення в українські кабельні мережі на 2001 рік обраховувались у 20-40 млн. доларів, а в США - у 12 млрд. доларів. А це означає, що український глядач не скоро матиме більше 30 каналів на екрані свого телевізора. Переважна частина кабельних мереж - це мідний кабель, що здатен пропускати сигнал максимум 20 каналів. Заміна його на сучасний оптико-волоконний відбувається лише у Києві і кількох великих містах. Пропускна спроможність такого кабелю - сотні телеканалів, але прокладання одного кілометра оптико-волокна коштує кілька десятків тисяч доларів.
Український кабельний оператор перебуває у законодавчій пастці. Це друга проблема. За відсутності спеціального закону діяльність кабельників регулюють кілька законів у галузі телебачення і радіомовлення, кілька тимчасових положень і директив Національної ради та безліч розпоряджень і рішень місцевих влад. Тим часом проекти "Закону про кабельне ТБ" на розгляді у парламенті з 1999 року. Спочатку їх було 3, а в 2003 році - вже 7. І перспектив найближчим часом бути прийнятим у цього закону практично немає.
Найперше потребує законодавчого регулювання процедура ліцензування діяльності кабельних операторів. Нині оператор повинен мати дві державні ліцензії - Держкомітету зв'язку та інформатизації та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Проти подвійного ліцензування активно виступають громадські організації кабельників, бо ліцензії Нацради, наприклад, має лише 31 % компаній. Місцева влада видає свої дозволи і ліцензії: на використання вулиць, інших громадських місць та комунікацій для прокладення кабелю. Без цих документів діяльність фірми теж неможлива. Тому з 280 операторів у 2003 році всі необхідні ліцензії мали лише 60.
Місцева влада не лише контролює прокладення кабелю, а й іноді втручається у фінансову політику приватних компаній - операторів кабельного ТБ. Яскравий приклад - Київ. У 1999 році Київська міська держадміністрація і міське відділення Антимонопольного комітету вирішили ввести граничні тарифи на послуги кабельного ТБ. І відтоді київський абонент платить за кабельне ТБ чи не найменше в Україні. Якщо середні тарифи по Україні на 2004 рік за доступ до 15-17 каналів - 10 гривень 30 копійок, то у столиці такі послуги коштують 7 гривень 50 копійок, а за понад 20 каналів - 15 гривень. І це у той самий час, коли середня цифра по Україні є 19 гривень 80 копійок.
Світовий досвід засвідчує, що ефективнішим є запровадження замість фіксованого тарифу оплати саме методики розрахунку вартості послуги від витрат (а вони, до речі, у кожній місцевості є різними). Відповідність ціни будь-коли може перевірити міська влада, але регулювання, наприклад, у США стосується лише базового пакета програм і здійснюється лише до моменту появи "ефективної конкуренції". Тобто за наявності певної кількості конкуруючих фірм навіть вартість базового пакету місцева влада не в праві регулювати.
В Україні ж в умовах "законодавчих ножиць" і повної залежності від рішень міської влади іноземний інвестор не поспішає вкладати свої кошти у цей бізнес. Хоча, наприклад, київська компанія "Воля-Кабель" вже інвестувала в ринок телекомунікацій понад 30 млн. доларів. До послуг її абонентів не лише кабельне аналогове ТБ, а й цифрове ТБ та доступ до інтернету по кабельних мережах.
Фінансується кабельне телебачення не лише за рахунок абонплати і надання додаткових послуг. Від початку створення українські кабельні оператори організовували власні телевізійні студії. І з розвитком компанії розвивалась і технічно оснащувалась телевізійна студія. Якщо на початку 90-х "репертуар" кабельних телекомпаиій обмежувався місцевими новинами і прокручуванням відеокасет з мультфільмами та відеофільмами, то через 10 років ці телекомпанії ("КТМ", наприклад у Києві) становлять конкуренцію ефірним мережевим телеканалам. Кошти від реклами покривають не лише виробничі витрати, а й приносять прибутки власникам кабельних мереж.
Третя проблема - програмне наповнення мережі. Визначають пакет каналів положення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, уподобання абонентів і фінансові можливості кабельного оператора. В Україні, як правило, обов'язковими для показу є три загальнонаціональні канали і один місцевий.
У США кабельні оператори зобов'язані ретранслювати лише місцеві канали, а загальнонаціональні, федеральні чи іноземні оператор обирає сам, вивчивши попит своїх абонентів.
За типом фінансування телеканали в кабельних мережах США поділяються на канали відкритого доступу (громадські, муніципальні, освітні), місцеві та комерційні. На громадських каналах немає реклами, вони надаються абонентам безплатно. Якщо це телеканал окремих релігійних чи громадських організацій, то вони існують за рахунок пожертвувань, благодійних внесків й іноді дотації місцевих влад. Саме дотації є джерелом існування муніципальних каналів, що висвітлюють діяльність міських служб і проблеми місцевих жителів.
Місцеві (чи общинні) телеканали США - це переважно аматорське ТБ, яке є привабливим для глядача, що може побачити себе на екрані, і яке не є надто витратним для кабельного оператора. Натомість реклама, особливо місцева, займає немалу частину ефіру цих каналів. Комерційні телеканали (їх більшість у США) живуть за рахунок реклами і відрахувань з щомісячної абонплати.
Для Європи такий поділ не характерний, як і для України. Українські кабельники роблять свій бізнес в умовах державного регулювання процесу ретрансляції. І вже шість років чекають ратифікації Україною Конвенції про транскордонне телебачення. Рано чи пізно Україна змушена буде це зробити, оскільки ратифікація цієї угоди - одне із зобов'язань перед Радою Європи. Цей документ так довго не ратифікується в Україні, оскільки суперечить основам українського законодавства з телебачення. Зокрема, у конвенції є лише поняття "європейський продукт" і відсутнє "національний", тимчасом як за чинними законами ефір кожної телекомпанії наполовину має становити український телепродукт. По-друге, за конвенцією, держава має не регулювати, а забезпечувати свободу ретрансляції.
На початку 90-х років кабельні оператори транслювали будь-які канали, які могли отримати з супутника. Але піратство існувало недовго, і CNN, Evrosport, MTV швидко зникли з українських екранів. Наприкінці 1990 року надолужувати втрачене вирішили і власники російських каналів. Пакет НТВ+, наприклад, пропонується абоненту за півдолара. Тобто включити ці канали в базовий набір за 4 гривні кабельний оператор не може. При абонентній платі 12-14 гривень оператор може купити для абонента не більше 15 цікавих каналів, ціни на які формуються на світових ринках і є монопольними. Тому економічно вигідними виявляються державно-бюджетні канали іномовлення, які розповсюджуються безплатно (польські Polonia, Polsat, німецька Deutsche Welle, іспанський TVE, французький TV-5).
І якщо у столиці кабельні оператори практично не працюють без угод з телекомпаніями, продукція яких транслюється в мережі, то для регіонів незаконна ретрансляція - це масове явище. А страждають від цього насамперед українські ефірні телекомпанії, оскільки втрачають рекламні кошти.
Проблема програмного наповнення кабельних мереж значною мірою залежить від іншої - дотримання авторських і суміжних прав. Телеканали і продакшнстудії вимагають від кабельників додаткових платежів за авторські права. З іншого боку, українські телеканали купують ексклюзивне право показу на території України окремих російських програм і кабельний оператор повинен вилучати з ефіру російського телеканалу куплену програму. По-перше, це втрата коштів, по-друге, глядач отримує чорний екран замість улюбленої програми. Зі вступом України до Світової організації торгівлі проблем може ще побільшати, оскільки український інтелектуальний продукт може виявитись незахищеним, а іноземний - недоступним.
У світі існує кілька систем регулювання дотримання авторських і суміжних прав в умовах кабельної ретрансляції. За американською моделлю, кабельний оператор обов'язково реєструється у державному Агентстві з авторського права (Copyright Office) при бібліотеці Конгресу і двічі на рік вносить оплату, обумовлену Законом про авторське право. У Європі діють кілька систем ліцензування, але переважає тенденція колективного управління правами авторів. Такими продавцями авторських і суміжних прав найчастіше є авторські товариства. Саме з ними підписують угоду кабельні оператори. В Україні ж поки що не вироблено дієвої і ефективної системи співпраці власників авторського права і кабельних операторів. Всі ці проблеми: незначні інвестиції і відповідно недосконале технічне оснащення мереж, законодавча невизначеність і бюрократія - відчуває на собі український глядач, який хоче мати великий вибір якісного телевізійного продукту, безперечно, за помірну плату. Отже, щодо майбутнього ринку кабельного ТБ в Україні, то очевидними є такі тенденції:
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові